Морана: Тінь роду

Сотник сидів біля вогню в таборі, витягнувши руку вперед. Рабиня перев’язувала йому рану.

«Завтра знову рушимо на цих горян», — думав, зціпивши зуби від болю.

До нього долинали крики поранених воїнів — тих, кому вдалося дістатися до табору. А скільки ще лишилося там, у лісі, він не знав.

Коли рабиня уже перев’язала, сотник відштовхнув її, підвівся й голосно прохрипів.

— Завтра зберемо нові сили й знову підемо. Доб’ємо їх. Таке веління шамана.

Усі мовчали. Ніхто не смів заперечити.

Але тут до нього підійшов один із воїнів і тихо мовив на вухо:

— Сотнику, тут вісник від кагана. Веління привіз. Каже, для Баклабана. Що робити?

Сотник застиг.

Шаман лишився там, у лісі. Може, уже й мертвий.

— Веди сюди, — наказав він.

До вогню підійшов обрин-посланець. Він роззирався на воїв, які похмуро дивилися на нього, а тоді злегка вклонився.

— Я від великого кагана. Привіз веління.

— Говори, — відказав сотник.

Вісник не поспішав.

— Каган велів передати його шаману, — відповів він, шукаючи очима того.

Сотник же обвів поглядом своїх. Десятники опустили голови, інші мовчали.

Він зиркнув на посланця.

— Нема тут шамана. Говори нам.

Вісник якусь мить мовчки дивився на нього, тоді на воїнів довкола, та іншого виходу не мав. Він випростався, набрав у груди повітря й заговорив голосно, щоб чули всі:

— Великий каган не велів вам іти в Карпати. Ви пішли сюди без його волі. Отже він велить зібрати воїнів і йти в Панонію. Там Каган збирає всіх для великої мети.

Він замовк.

Між обрами одразу пішов шепіт.

— Як не велів?..

— А шаман?

— Він же казав, що це воля кагана…

Сотник витріщався на вісника. Потім швидко підвівся, підійшов ближче й уклонився.

— То ти кажеш, великий каган не велів нам іти сюди? Ми самі пішли, чи як?

Довкола знову загомоніли.

— Ми не могли самі!

— Шаман велів!

— Казав, що така воля кагана!

Вісник підняв руку.

Галас поволі стих.

— Я приніс волю кагана, яку він вклав у мої уста, — твердо промовив він. — І я вам її передав.

У сотника затремтіли руки.

«От воно що. Баклабан сам повів їх у Карпати. А каган тепер спитає з кого? Із нього, сотника.»

На чолі виступив піт.

«Краще б шаман був живий. Тоді сам би відповідав».

Але якщо Баклабан згинув, доведеться їхати до кагана й падати йому в ноги. Казати правду: шаман усім говорив, що це воля бога, якому служать вони й сам каган.

Та тепер сотник уже й сам не знав, чи служив тому богові каган. Чи Баклабан просто сказав їм те, що хотів.

Треба було щось робити.

Він підійшов до вогню, простягнув над ним руки й потримав, аж поки жар не почав пекти долоні. Тоді голосно промовив:

— Завтра рушаємо в Панонію. Не будемо гнівити кагана.

Сотник обвів поглядом воїнів, чекав, що вони зроблять — послухають його чи ні.

Біля вогню запала тиша.

Але тут один із десятників вихопив меч, підняв його над головою й закричав:

— У Панонію!

Інші один за одним почали підніматися. Над вогнищем здійнялися мечі і списи.

— Каган! — вигукнув хтось.

— Каган!

За мить уже кричали всі:

— Каган! Каган!

Їхній крик покотився табором і долинув аж до гір, де горяни стояли в темряві й дивилися на вогні обрів, не знаючи, що завтра ті вже відступлять від них.

Радомир стояв серед воїв і прислухався до далекого гулу з табору обрів.

Крізь темряву виднілися їхні вогні — дрібні, червоні, розкидані по долині.

«Що задумали? Знову завтра підуть?» — думав Радомир.

Він обвів поглядом своїх. Хто стояв, той стояв ледве. Хто сидів — уже не мав сили підвестися. На землі лежали поранені. Дехто стогнав, дехто мовчав, стиснувши зуби, поки йому перев’язували рани. Кров темніла на сорочках, на руках, на траві. Біля ріки ще валялися зламані списи, стріли, щити, перекинуті тіла коней.

Якщо обри підуть знову — вони вже не вдержать.

Радомир обернувся до тих, хто ще міг стояти на ногах.

— Збирайте стріли. Скільки знайдете — усі несіть сюди. Стаємо по обидва боки. Як зможемо — не пустимо.

Вої розійшлися. Хто підбирав стріли з трави, хто витягав їх із землі, хто нишпорив поміж мертвими. Дехто шукав своїх. Кликали по іменах, нахилялися над тілами, перевертали лицем догори й мовчки відходили, якщо вже було пізно.

До Вогнедара донесли веління Радомира — збирати стріли.

Він сидів на камені, знявши шолом. Волосся злиплося від поту й крові. Він підняв голову.

«Відколи це він став вождем?» — подумав.

Та Добромисла ніде не було видно.

Вогнедар стиснув зуби й махнув своїм:

— Виконувати.

Домагост сидів поруч. На його рукаві темніла кров, але він не зважав.

— Де Стоян? — спитав Вогнедар. — Я його ніби бачив…

— На тому боці лишився, — відповів Домагост.

Вогнедар видихнув.

— Живучий старий. Це добре.

Домагост тільки хмикнув.

Стоян тим часом допоміг підвестися Станимирові.

— Тобі в городище треба, — буркнув Стоян. — Другої битви не переживеш.

— Я ще покажу їм, — кривлячись від болю, відповів Станимир.

— Спробуй.

Вони вдвох присіли біля ріки, просто на камінні біля берега. Станимир витяг ножа й простягнув Стоянові.

— Не згодився.

Стоян узяв його й коротко кивнув.

— То добре.

Він довго розглядав ніж у руках, а потім мовчки заховав його за пояс.

До Радомира саме підійшов один із воїв.

— Радомире… там вождь. Під деревом.

Радомир обернувся до нього.

— Що?

Воїн опустив голову.

— Не дихає.

Біля Радомира стояв Борислав. Він теж почув. На мить зависла тиша.

Радомир коротко мовив:

— Побудь тут. Я гляну.

І пішов за воїном.

Борислав лишився на місці. Ковтнув, оглянув людей і почав розставляти їх, показуючи, хто де має чекати.

Радомир ішов до дерева, де лишив Добромисла.

Тоді, коли він відходив, старійшина ще був живий. Дихав важко, але дихав. Може, минулося. Може, воїн помилився. Може, старий просто лежить без сили й чекає, поки його піднімуть.

Він підійшов до дерева.

Добромисл лежав на боці, трохи відкинувши голову. Очі були відкриті, але він уже нікого не бачив. На бороді засохла кров. Одна рука лежала на землі долонею догори, ніби він ще хотів щось сказати або когось покликати.

Радомир довго стояв над ним. Потім повільно опустився поруч і поклав руку йому на плече.

— Ох, Добромисле… Добромисле…

Більше нічого не сказав. Він підвівся й обернувся до воїна.

— Вкрийте його гунею. Чекаємо ранку. Обри ще можуть прийти. Потім оплачемо мертвих.

Сказав — і рушив назад, туди, де лишив Борислава.

Неподалік сидів Богдан.

Біля нього лежала Млада. Він накрив її гунею, щоб не змерзла, хоча вона вже не відчувала холоду. Гуня не вкривала її обличчя. Богдан раз у раз поправляв край біля плеча, ніби боявся, що їй незручно.

Він нахилився до неї і почав тихо їй говорити, ніби вона тільки заснула після довгого дня.

— Чуєш, Младо?.. Ми відбилися. Уже тихо. Скоро підемо додому. Хлопці там… чекають. Ясень їх приведе. Все буде, як було.

Він замовк, прислухаючись, немов чекав відповіді.

Богдан обережно торкнувся її волосся, прибрав пасмо з обличчя.

— Дочекаймося тільки ранку, — прошепотів він. — Чуєш? Тільки до ранку… А там підемо.

Радомир проходив повз. Глянув на нього й відвів очі. До Богдана не підійшов. Рушив далі.

Ніч минала важко. Холод лягав на траву, поранені стогнали, а внизу, під горою, ще жевріли вогні обрів

Почало світати. Волот, вкритий гунею, розплющив очі й оглянувся. Тихо. Треба рушати. Скоро день, і може не встигнути наздогнати їх. Він підвівся, підібрав лук, стріли й сокиру. Лук закинув за плече, сокиру заткнув за пояс, накинув гуню й рушив далі — у бік Скальника. Ще було темно, та між деревами вже проступали обриси стовбурів. Іти стало легше.

«Тільки б встигнути. Тільки б наздогнати», — думав Волот, продираючись між смереками й вдивляючись у ранкову темінь.

Та попереду нікого не було. Навіть звуків не чув. Темінь відступала, обриси дерев ставали чіткішими. Волот пройшов ще кілька полян, продерся крізь смереки і вийшов до скали.

Біля скали лишилося попелище від багаття. Попіл ще був теплий. Поруч нікого не було. Не встиг. Вони вже, мабуть, на тому боці. До Скальника звідти — рукою подати.

Тихомира вели попереду, прив’язаного мотузкою за шию. Обри спускалися лісом униз, до Скальника.

Коли переходили скалу, Тихомир ледь не зірвався, та його втримали. Ще потрібен був живий.

Тепер ішли вниз, поміж смереками. Десь там, за пагорбом, мав бути Скальник.

За пагорбом підіймався туман. Він був такий густий і білий, що здавалося, ніби до нього можна доторкнутися рукою.

Баклабан зупинився й глянув на Тихомира.

— Це там? — махнув туди рукою.

Тихомир кивнув.

Шаман ще трохи постояв, вдивляючись у туман, потім кивнув.

— Ведіть далі. Там побачимо. Богові потрібна жертва.

Обри рушили. Йшли тихо, раз у раз озираючись. Перешіптувалися між собою.

— Птахів не чути, — мовив один.

Другий тільки кивнув.

Неподалік текла ріка. Берег був кам’янистий, а з густого туману довкола визирали повалені дерева.

Вони зупинилися.

Баклабан повернувся до Тихомира, схопив його за мотузку й спитав:

— Куди?

Тихомир не розумів його мови, але збагнув, про що питає шаман. Він глянув у туман, потім на ріку, на повалені дерева — і повільно хитнув головою.

Не знає.

Туман почав розсіюватися. Спершу повільно, відкриваючи дерева й каміння попереду. Пасма повзли між камінням, чіплялися за коріння, стелилися над водою. Далі, за білою пеленою, проступила скала.

Вона стояла просто перед ними — чорна, мокра, з глибокими тріщинами, що тягнулися згори донизу. У її підніжжі темнів вхід до печери.

Обри зупинилися.

Було чути лише ріку. Вона текла збоку, між камінням, і здавалося, ніби десь під землею хтось дихає. Птахів не було. Навіть вітер не ворушив смереками.

Баклабан довго дивився на печеру.

— Ось вона… — прошепотів він сам до себе.

Потім рушив перший.

За ним пішли воїни, тягнучи Тихомира. Коваль ледве переставляв ноги. Мотузка врізалася йому в шию, кожен крок віддавався болем у ребрах.

І тут над ними промайнуло щось велике і темне, на мить затуливши світло. Обри пригнулися. Один упав на коліно. Другий вихопив меча й почав махати ним перед собою.

— Що це було? — прошепотів він.

Ніхто не відповів.

А тоді заговорили голоси.

У кожного в голові — окремо.

«Убий його. Він перший уб’є тебе.»

Один обрин різко повернув голову до товариша.

«Вони не моляться Карханові.»

Баклабан стиснув зуби.

«Він не служить шаманові.»

Другий воїн відступив на крок і підняв меч.

«Він хоче твоєї смерті.»

Їхні очі змінилися. Кожен побачив перед собою не свого, а ворога, який давно чекав нагоди встромити ніж у спину.

— Що ти робиш?! — гаркнув один.

Та відповіддю був удар.

Сталь ударила об сталь. Іскри сипнули в туман, коротко блиснули й одразу згасли. Обри кинулися один на одного. Вони билися з перекошеними обличчями, не впізнаючи один одного.

Тихомир упав на каміння.

Мотузка на шиї боляче смикнула його назад. Він захрипів, пальцями дряпаючи вузол, та сил розв’язати не мав. Каміння під ним було мокре й холодне. Близько шуміла ріка.

«Кинься у воду.»

Тихомир підвів голову.

Вода чорніла між камінням. Текла швидко, пінилася біля берега, билася об валуни.

«Кинься у воду. Там тихо. Там не болить.»

Він поповз.

Не хотів. Ноги й руки самі потягнули його до ріки. Каміння дерло долоні, кров текла з розбитого чола в очі. Він уже майже дістався води, вже чув її холодний подих біля самого обличчя, та мотузка зачепилася за гострий камінь і натягнулася.

Тихомир захрипів. Потягнувся ще. Не міг.

Позаду заревів Баклабан.

«Він хоче твоєї смерті. Вони всі хочуть твоєї смерті.»

Шаман вихопив меча й кинувся на своїх. Один обрин саме замахувався на другого — Баклабан ударив збоку. Меч увійшов у шию, і голова покотилася по камінню. Тіло ще трохи стояло, а тоді впало.

Другий обрин побачив шамана й раптом опустив меч. Обличчя його стало бліде, очі — скляні. Він упав на коліна.

— Жертву даю! Жертву!

І сам проштрикнув себе мечем.

Лезо ввійшло під ребра. Обрин зігнувся, широко роззявив рота, та замість крику з нього вирвався тільки хрип. Він повалився набік і затих.

Баклабан стояв серед тіл і важко дихав.

Він озирнувся.

Побачив Тихомира.

Коваль лежав біля каміння й усе ще тягнувся до води.

Баклабан кинувся до нього. Тихомир не встиг навіть обернутися. Шаман ударив його мечем ззаду. Лезо пройшло крізь тіло й вийшло спереду.

Тихомир захрипів.

Його пальці сіпнулися на мокрому камінні. Він упав лицем униз, і кров потекла під нього червоною смугою.

Баклабан опустився на коліна.

Голоси вже не звучали тільки в голові. Вони кружляли довкола. Шепотіли з туману, з води, зі скали, з печери. Кликали. Наказували. Благали.

Потім пролунав крик.

Такий, що заклало вуха.

Баклабан схопився за голову. Каміння під ним ніби здригнулося. Ріка на мить замовкла. Туман розірвався на пасма й закрутився біля входу до печери.

І все стихло.

Баклабан повільно підвівся. Перед ним лежали мертві воїни. На камінні корчився Тихомир. З рота в нього текла кров, але він ще дихав.

Шаман нахилився ближче, стискаючи меч.

— Що це було, горянине? — прохрипів він. — Хто говорив зі мною?

Тихомир не відповів. Лише дивився на нього мутними очима й хрипів, захлинаючись кров’ю.

Баклабан повільно повернув голову до печери. Вхід темнів перед ним, наче роззявлена паща.

— Твій бог… — прошепотів він. — Це він мене не пускає?

Він вишкірився.

— Не спинить.

Ще мить шаман дивився на чорний вхід, а тоді підняв меч і кинувся всередину, залишивши Тихомира стікати кров’ю на мокрому камінні.

Коваль лежав нерухомо. Кров повільно розтікалася між камінням, змішуючись із водою.

Десь у печері глухо відбився крок Баклабана. Потім другий. Потім усе стихло.

Усередині було холодно. Баклабан ішов повільно, тримаючи меч перед собою.

Десь згори капала вода. Шаман зупинився. Попереду, під світлом, що падало крізь отвір у скелі, ріс кущ ожини. Пагони спліталися між камінням, блищали від вологи й тягнулися вгору, до світла.

Десь попереду ніби щось дихнуло.

— Кархане… — прошепотів Баклабан. — Я прийшов.

Та у відповідь була лише тиша. Мабуть, причулося.

Сонце повільно піднімалося над лісом. Під мокрими смереками ще лежала нічна сирість. Під однією з них сидів Ратибор, обіймаючи Малушу.

Вона спала, притулившись до нього, а він не рухався, боячись її розбудити. Обережно відвів волосся з її обличчя й витер кров зі щоки.

Малуша розплющила очі.

Глянула на нього й довго мовчала. Дивилася так, ніби хотіла запам’ятати: що він поруч, що прийшов, що не залишив її саму.

Ратибор теж мовчав. Тільки дивився на неї.

Вона повільно підвелася — і побачила розтерзаного обрина.

Завмерла. Погляд ковзнув по тілу, по темній крові на землі. Малуша затремтіла й притулилася до Ратибора.

— Не бійся, — тихо сказав він. — Він уже не скривдить тебе.

Малуша нічого не відповіла. Ще кілька секунд дивилася на мертвого, ніби не могла відвести очей. Потім повільно глянула на Ратибора.

— Це ти?..

— Ні, — відповів він.

Він кивнув у бік лісу.

— Звір.

Малуша глянула в ту сторону, але там нічого не було видно.

— Який?..

Ратбор відповів.

— Ти бачила його. Може, не пам’ятаєш.

Дівчина заплющила очі і тоді згадала.

Звір стояв над обрином. А потім дивився на неї так, ніби знав. Ніби чекав, що й вона згадає його.

В пам’яті виринуло ім’я. Вона не знала, звідки знає його.

— Світозар… — прошепотіла вона.

Ратибор напружився.

— Хто це?

Малуша не відповіла. Вона дивилася в ліс, туди, куди зникла потвора.

В пам’яті виринув воїн. Обличчя його було розмите. Але вона чомусь знала, що це той самий воїн. Тепер він став звіром. Хто він? Спробувала згадати більше, та пам’ять знову затягло туманом.

Може, колись згадає.

— Світозар, — повторив Ратибор тихіше. — Хто він тобі? Брат? Батько?

Він замовк на мить, а тоді додав, уже не так упевнено:

— Суджений?

У голосі його прозвучала надія, що вона скаже: ні.

Малуша довго мовчала.

Потім похитала головою.

— Не знаю. Не пам’ятаю.

Ратибор видихнув і підвівся.

— Треба йти до городища. Мати поранена.

Малуша раптом схопилася.

— Зілля…

— Що?

— Я мала принести Віді зілля. У полотні… з дому. Не встигла. Обри забрали мене…

Голос її урвався. Вона прикрила обличчя руками й заплакала.

— Що тепер буде?..

Ратибор опустився перед нею й обережно взяв її за плечі.

— Все буде добре. Чуєш? Повернемось. Віда вже, мабуть, сама щось знайшла. Вона знає, що робити.

Малуша схлипнула, але кивнула.

Ратибор допоміг їй підвестися. Вона ще раз глянула на мертвого обрина, потім на темний ліс, куди зник звір.

— Ходімо, — тихо сказав Ратибор.

Вони вже рушили, коли Ратибор помітив на землі щось темне.

— Що це? — спитав він.

Малуша обернулася — і зблідла.

— Це він залишив…

Ратибор нахилився й підняв чорну дощечку. Вона була волога від роси, холодна на дотик. Він оглянув її й простягнув Малуші.

Дівчина різко відсахнулася.

— Ні… Не хочу. Викинь. Ходімо звідси.

Ратибор уже хотів кинути її в траву, та рука сама зупинилася.

Він ще раз глянув на чорне дерево, стиснув губи й мовчки сховав дощечку в торбу.

Малуша нічого не сказала. Лише тремтіла й дивилася вбік, де між смереками щез звір.

Вони пішли назад до городища, розгортаючи перед собою мокре гілля смерек.

Обережно сходили вниз. З городища вже долинав гавкіт собак і людські крики. Що ближче підходили, то виразніше чувся розпачливий плач.

До воріт із боку лісу підходили воїни. Йшли мовчки, опустивши голови. Назустріч їм вибігали жінки й діти — шукали очима своїх серед тих, хто повернувся. Одні знаходили й кидалися в обійми. Інші довго дивилися на дорогу.

Хтось крізь сльози розповідав про вчорашній жах: як вулицями гасали чужинці на лютих, запінених конях, як хапали жінок і дівчат, як пускали стріли в тих, хто тікав. Дехто так і лишився лежати на землі.

На ношах несли полеглих.

Ратибор ішов поміж людьми, тримаючи Малушу за руку. Вона ледве ступала, та не відпускала його пальців. Люди озиралися на них. Хтось шепотів. Хтось, побачивши Малушу, відводив очі.

Ратибор ні на кого не дивився.

Він підходив до дому. Малуша — за ним, спотикалась, тримаючись за його руку.

Біля воріт не було нікого.

Він згадав, як раніше мати вибігала назустріч, тривожно роззирала його з ніг до голови і причитала: «худий, голодний…». Зараз ніхто не вибігав. У грудях болісно стиснуло, перекриваючи дихання, і він повільно підійшов до дому.

Там побачив Святослава. Він сидів біля дверей. Голова в нього була опущена, руки стиснуті в кулаки. Побачивши Ратибора, він підвівся. Ратибор хотів спитати та промовчав Святослав теж мовчав.

І Ратибор увійшов у хату.

У хаті пахло димом, кров’ю і зіллям. Віда сиділа біля лави, низько опустивши голову. На лаві лежала Мирослава. Накрита полотном до грудей. Ярина сиділа поруч і тримала матір за руку. Любава спала біля печі, наплакавшись до знемоги.

Ратибор став на порозі.

— Ні… — тільки й сказав він.

Ніхто йому не відповів. Малуша зупинилася за його спиною. Побачила Віду, побачила мертву Мирославу — і притисла руки до грудей.

— Я не встигла… — прошепотіла вона. — Я мала принести зілля…

Віда повільно підвела на неї очі. Побачила дівчину — і на мить завмерла. Потім швидко підійшла й обняла її.

— Жива… — прошепотіла стара. — Слава богам, жива…

Вона притиснула Малушу до грудей, але та не обійняла її у відповідь. Лише дивилася повз плече Віди — на Мирославу.

«Це я винна. Я не принесла зілля», — гуло в голові.

Ратибор повільно підійшов до лави. Опустився біля матері й довго дивився на її обличчя. Здавалося, вона просто спить. Ось зараз розплющить очі, гляне на нього й скаже, що знову десь пропадав, не думаючи про себе. Але Мирослава мовчала. Ратибор простягнув руку й торкнувся її пальців. Холодні. Він здригнувся, та руки не забрав.

— Мамо… — прошепотів він.

Більше нічого сказати не зміг.

Ратибор обернувся до Ярини. Дівчина підвела очі — червоні, заплакані, порожні.

Він мовчки притягнув її до себе й обійняв. Ярина спершу ніби закам’яніла, а потім вчепилася в нього обома руками й тихо схлипнула йому в груди.

— Я тут, — прошепотів Ратибор. — Чуєш? Я тут.

Любава заворушилася біля печі. Ратибор підійшов до неї, став навколішки й обережно торкнувся її плеча. Дівчинка розплющила очі. Побачила його — і губи її затремтіли.

— Ратиборе…

Він нахилився й поцілував її в чоло.

— Спи, мала.

Вона схопила його за рукав, але сили тримати вже не мала. Очі знову злиплися від утоми й сліз.

Ратибор підвівся.

Святослав стояв біля стіни. Не плакав. Лише дивився на матір так, ніби хотів ненавидіти весь світ, аби тільки не впасти на землю і не завити.

Ратибор підійшов до нього й поклав руку йому на плече.

Святослав не глянув на нього. Тільки стиснув кулаки так, що побіліли пальці.

Ратибор не забрав руки. Постояв так ще мить, потім повільно опустив її.

Вийшов надвір.

Надворі було шумно.

Люди ходили між хатами, носили воду, шукали своїх, виносили мертвих. Десь плакала жінка. Десь хтось кликав дочку й не чув відповіді. Собаки гавкали й раз у раз вили.

Ратибор став біля порога й вдихнув холодне повітря.

Тоді з боку воріт донісся крик:

— Несуть…

Він повернув голову.

До воріт посунувся люд. Повільно, ніби вже не мали сили бігти. Хтось витирав очі рукавом. Хтось просто стояв і дивився. Ратибор пішов за ними, слідом Святослав, який теж вийшов на подвір’я.

Крізь ворота входили воїни.

Попереду йшов Радомир. За ним — Вогнедар, Стоян, Станимир, Борислав та інші. Вони не говорили. Лише йшли по землі, чорні від крові й болота.

На великих ношах несли Добромисла.

Люди розступилися.

Хтось тихо застогнав. Хтось прошепотів:

— І вождь…

Більше ніхто нічого не сказав.

Ноші поставили посеред двору. Добромисл лежав під гунею. Видно було тільки його обличчя й руку, що звисала збоку.

Ратибор дивився на нього. За спиною в хаті лежала мати. Перед ним лежав батько.

Святослав підійшові став поруч. Довго мовчав. Потім опустив голову.

Жінки не голосили голосно. Уже не мали сили. Тільки плакали тихо, кожна за своїм.

Радомир стояв біля нош. Обличчя його було сіре від утоми. Він глянув на людей, потім на Добромисла.

— Вкрийте його добре, — тихо сказав він.

Хтось з воїнів підійшов поправив гуню.

Через ворота ввійшов Богдан. Він ніс свою Младу — обережно ступаючи, ні на кого не дивлячись.

Він рушив до дому, і люд розтупився мовчки.

Радомир провів його поглядом, потім глипнув поверх людей у бік кузні, а тоді — на гори.

Біля кузні, на порозі ковалевої хати, Зоряна сиділа біля Ясеня. Він сперся плечем об стіну й мовчав. На щоці в нього засохла кров, рукав був роздертий, але рани глибокої не було.

— Сиди тихо, — буркнула Зоряна, змочуючи ганчірку у воді.

Ясень спробував усміхнутися, та лише скривився від болю.

— Ти мене вже мало не прибила. Стріла біля самого вуха пролетіла.

— Але живий, — відрізала вона.

Він глянув на неї. Хотів щось сказати, але змовчав.

Зоряна теж мовчала. Обережно витерла кров з його щоки, потім затримала пальці біля підборіддя, ніби перевіряла, чи він справді тут. Живий.

Ясень накрив її руку своєю.

— Зоряно…

Вона підвела на нього очі.

— Як думаєш, чи повернеться батько? — спитала вона, і по щоці скотилася гаряча сльоза.

Ясень мовчав не знав, що відповісти Зоряні, та вона більше не питала — лиш підсунулася ближче до нього і притулилася міцніше, дивлячись у той же бік, що й Ясень.

— Він міцний, — сказав нарешті.

Зоряна кивнула.

Тихомир, лежачи на камінні, крізь туман побачив постать. Хтось ішов, обережно ступав поміж мертвих. Зупинився біля одного обрина, нахилився, оглянув. Потім підійшов до другого. Нарешті став над ним.

Тихомир довго вдивлявся в лице, поки впізнав.

— Волоте… Се ти?..

Волот опустився біля нього.

— Я.

Тихомир захрипів. Кров виступила на губах.

— Що там… у городищі?.. Зоряну бачив?.. Жива?..

Волот стиснув зуби.

— Жива, Тихомире. Зоряна жива. Ми вбили їх.

Тихомир ледь видихнув.

— Се добре…

Він повільно перевів погляд до печери й підняв руку.

— Там… він туди пішов…

Волот повернув голову до входу, але не рушив. Тихомир знову захрипів.

— Іди… Не стій…

Волот мовчав.

Тихомир глянув у ліс. Звідти долинав дитячий сміх. Поміж дерев він побачив хлопчину. Той наближався до нього, сміявся й кликав, махаючи руками.

— Тихомире, я чекав на тебе. — говорив він до коваля.

Тоді хлопчина розвернувся й почав відходити вглиб лісу.

Тихомир дивився йому вслід і ледь ворухнув губами:

— Почекай, братчику… Не йди.

Волот повернув голову до лісу. Там нікого не було. Лише дерева.

Коваль ще трохи затримав погляд , куди пішов його брат, а потім повів очі до неба і сказав.

— Я, мабуть… уже йду…

Волот опустив голову.

Старий ще раз вдихнув. Губи ледве ворухнулись, він хотів щось сказати, але вже не зміг. Коваль в останнє видихнув і затих.

Волот довго сидів біля нього. Він закрив йому очі і підвівся.

Перед ним чорнів вхід до печери. Волот стиснув сокиру й пішов усередину.

Шаман стояв посеред печери й хрипко вигукував у порожнечу:

— Кархане, я прийшов! Почуй мене!

У відповідь лунала лише тиша.

Він підійшов до куща ожини, що чіплявся за гостре каміння, і звів погляд угору. Крізь отвір у скелі пробивалося бліде світло, та неба не було видно.

Баклабан повернув голову у углиб печери — туди, де з темного кута повільно стікала вода.

Він підійшов, нахилився і принюхався і зразу скривився від огиди. Тоді помітив у кутку покинуту жердину. Не вагаючись, вирвав із власної сорочки клапоть, обв’язав ним кінець палиці й занурив у ту вологу.

За спиною пролунав рик.

Шаман різко відскочив і розвернувся.

Біля куща ожини стояв звір. Він опустився з верхнього отвору без жодного звуку. Чорна шерсть здригалася від напруги, з пащі тягнулася слина. Вишкіривши ікла, істота заступила шлях з печери.

Баклабан позадкував, міцніше стискаючи меча.

— Кархане… це ти? — вирвалося в нього.

Звір заревів. Шерсть на загривку стала дибки. Він виставив пазурі й повільно рушив на шамана.

Баклабан видихнув крізь зуби.

— Що ти за тварюка? — виплюнув він, виставляючи меч. — Ти не спиниш мене. Я звільню свого бога.

Звір напружився, готуючись до стрибка.

Але різко повернув голову до входу.

Там стояв Волот.

У його руках було міцно стиснуте топорище. Лезо сокири ледь здригалося. Він переводив погляд із чорної звірини на зблідлого шамана, а з шамана — знову на звіра.

Шаман різко опустився, вийняв кресало й почав запалювати смолоскип. Викресана іскра впала на клоччя, і те спалахнуло. Він підняв смолоскип, махаючи ним перед собою.

— Ну давай, тварюко! Підходь! — викрикував він.

Звір розвернувся й рушив на нього. Волот стояв біля входу, не рухаючись.

Ураз повітря довкола смолоскипа зайнялося вогнем. Полум’я миттю розійшлося по всій печері, охопивши й звіра, й Баклабана. Слідом зайнялася й та смердюча волога, що сочилася зі стіни.

Ударною хвилею Волота викинуло з печери назовні. Він упав на пісок і покотився до ріки. З верхнього отвору скелі вирвався стовп вогню. Усередині все загуркотіло. Полум’я хлинуло зі входу, і скала здригнулася й почала валитися, накриваючи камінням усе довкола: і мертвих обрів, і Тихомира, який лежав біля води.

Волот схопився на ноги й кинувся до лісу, ледве ухиляючись від брил, що валилися за його спиною й засипали навіть ріку.

А потім усе стихло.

Волот стояв і дивився, як зсунулася гора. Каміння засипало вхід до печери, завалило берег і перекрило русло ріки. Вода ще бігла. Вдарялася об каміння, пінилася, крутилася на місці, шукаючи проходу. Потім почала збиратися перед завалом. Нижче русла лишилося тільки мокре каміння й тонкі струмки, що просочувалися поміж брил.

Збоку запахло паленою шерстю.

Волот різко розвернувся.

Неподалік, між смереками, стояв звір. Живий. Обпалений вогнем. Чорна шерсть місцями злиплася й диміла. Він дивився на завалену гору, тоді повільно перевів погляд на Волота.

Звір заревів і рушив на нього, випустивши пазурі.

Волот міцніше стиснув сокиру.

— Давай, ходи, — мовив він.

Та звір раптом зупинився. Хитнув головою — чи то до гори, чи то до самого Волота — а тоді розвернувся й зник у гущавині.

Волот ще довго дивився туди. Потім глянув униз, туди, де лежав Тихомир.

Але там уже було тільки каміння.

Він важко видихнув, обернувся й рушив у бік городища.

У городищі спершу ніхто не зрозумів, що сталося.

Земля під ногами ледь здригнулася. Десь у хаті впала дерев’яна миска. Собаки разом зірвалися гавкаючи, худоба заревла.

Потім із боку гір докотився глухий гуркіт.

Люди завмерли. Хто ніс воду — зупинився з відрами. Хто плакав над мертвим — підвів голову. Біля нош із Добромислом усі на мить стихли.

Зоряна різко випросталася.

— То звідти… — прошепотіла вона.

Ясень теж дивився на гори. Обличчя його змінилося.

Другий гуркіт був нижчий і важчий. Наче десь усередині гори щось провалилося.

Зоряна підхопилася.

— Батько!

Вона рвонулася вперед, та Ясень схопив її за руку.

— Не йди.

— Пусти!

— Зоряно, стій!

Вона смикнулася, але він не відпустив.

— Там батько! — крикнула вона.

Ясень нічого не відповів. Лише тримав її руку й дивився туди, звідки йшов гул.

В городищі заговорили.

— Скальник…

— То боги…

Радомир підвів голову. Вогнедар ступив кілька кроків до воріт і довго вдивлявся туди.

Ратибор теж почув гуркіт. Він стояв біля нош із батьком.

—Волот — прошепотів.

Вони дивились туди де з гір до неба вже тягнувся чорний дим.

Малуша була в хаті, коли під ногами здригнулася земля.

Вона завмерла й ухопилася за лаву.

Разом із поштовхом щось сталося й усередині. Ніби стало порожньо. Наче щось було — і враз зникло. Малуша повільно сіла й притиснула долоню до грудей. Перед очима майнув камінь. Вузький прохід. Десь попереду — холодне світло. І все пропало.

Вона кліпнула.

— Що це?..

Дівчина підвелася й вийшла надвір.

Там стояли люди. Над смереками, далеко за городищем, здіймався чорний дим.

Малуша теж глянула туди. Її потягнуло до гір. Так сильно, що вона сама не помітила, як зробила кілька кроків. За спиною грюкнули двері.

— Малушо!

Вона обернулася. Віда поспішила до неї.

— Очі твої…

Стара швидко схопила її за руку.

— Голову опусти. Не дай боги, люди побачать.

Малуша опустила погляд, але знову глянула на чорний дим.

— Відо… там щось було.

— Де?

— Не знаю.

Малуша замовкла.

— Але його більше нема.

Віда теж глянула в бік Скальника. Насупилась.

— До мене в хату. Живо. І не виходь.

Малуша не рушила.

— Чуєш мене? Біжи.

Віда штовхнула її в бік вулиці. Малуша рушила до Відиної хати. Йшла швидко, опустивши голову, та думки не давали спокою. Мирослава померла. У горах щось сталося.

Ратибор…

Малуша спинилася. Поклала долоню на груди. Серце билося швидко. Вона ще раз подумала про нього.

Порожнеча нікуди не поділася, але вже не так давила.

Малуша рушила далі.

Повз проходили люди. Спершу ніхто не звертав на неї уваги. Потім одна жінка озирнулася.

— Глянь…

Малуша прискорила ходу.

— Очі в неї…

— Білі…

Вона опустила голову ще нижче й пішла швидше.

Позаду вже шепотіли:

— Що з нею?..

Малуша не озиралася. Перед очима все ще стояв чорний дим над горами.

Волхв стояв біля жертовника, коли земля здригнулася. Він хитнувся й ледве втримався на ногах. Оперся на костур і повільно глянув у бік гір.

— Боги гніваються… — пробурмотів він.

Дим із жертовника тягнувся вгору рівною сірою смугою. Та раптом закрутився, збився вбік і притиснувся до землі, ніби його вдарило невидимою рукою.

Тоді з гір докотився ще один глухий гуркіт.

Над вершинами смерек показався чорний дим.

Волхв довго дивився туди. Потім розвернувся й повільно рушив до селища, підпираючись костуром.

Стежка вела вниз, попри схил, звідки завжди було чути ріку. Вода там шуміла день і ніч, билася об каміння, глухо гуділа.

Тепер було тихо.

Волхв зупинився й прислухався.

Нічого.

Він повільно хитнув головою й звернув униз, до берега. Ще здалеку побачив оголене каміння там, де мала ревти вода.

Він ступив на берег. Замість швидкого потоку між мокрими валунами ледве тік вузький струмок. Вода сочилася поміж камінням, тиха й мала.

На березі вже стояло кілька людей. Вони мовчки дивилися на обміліле русло. Один старий нахилився, торкнувся мокрого каменю пальцями й перелякано озирнувся.

— Боги прокляли нас… — прошепотіла якась жінка.

Інші не відповіли.

Волхв стояв над водою й мовчав. Потім він глянув на гори, де над лісом усе ще підіймався чорний дим.