Глава 7: Перелом в стосунках
Андрій побачив прізвище у системі і тепер йшов коридором. Швидко.
— Романюк!
Голос зупинив його майже біля сходів. Левчишин стояла біля дверей ординаторської, спершися плечем об одвірок. Білий халат сидів на ній, як завжди, бездоганно, а сірі очі дивилися з тією холодною уважністю, з якою вона зазвичай оцінювала інтернів перед тим, як дати їм найогиднішу роботу у відділенні.
— Ти якраз мені потрібен.
“Це звучить паршиво!”
— Зараз не час, — сміливо почав Романюк.
— Саме час, — повторила з притиском. — Щоденники за останні три дні досі не написані. Історії хвороби стоять. Ти мусиш це зробити!
Вона зробила крок ближче. Це був її улюблений трюк. Затримати, притиснути до рутини, показати, хто тут керує.
Вони стояли як два ковбої на дикому заході. Покотилось перекотиполе.
Романюк не зводив очей і постріл:
— Таки не сьогодні, Левчишин!
“Прямо в серденько!”
— Ти… ти, забуваєш, що…
"Промазала"
— Ні, — контрольний в голову. — Це ти забуваєш. — Він нахилився трохи вперед, і голос став тихішим, але жорсткішим. — Я не інтерн, якого можна припахати писати папери, коли тобі нудно.
“ І це фаталіті!”
На мить Левчишин завмерла, на обличчі застигла злість в перемішку з безпорадністю. Грюкнула дверми та сховалася в ординаторській.
“Чого не зробиш заради рідні”
Оля Теслярко. Дата народження. Все збігалося. Перелом великогомілкової кістки. Падіння з висоти.
Романюк дійшов до палати та зупинився у дверях. Не знав, як це відвідувати рідного пацієнта.
— Ну ти зайдеш чи будеш там стояти, оні-сан? — промовила тягнучи останнє слово Оля.
Сиділа на ліжку. Одна нога була зафіксована в гіпсі і витягнута вперед, а друга звисала вниз, як у підлітка, який прогулює уроки.
Зайшов.
— Привіт, мала.
Гіпс виглядав непропорційно великим.
— Бачиш? — посміхнулася вона. Це було не питання.
— Так.
— І як тобі?
— Це… Дуже тупий спосіб привернути мою увагу, мала.
Вона пирснула.
— Я про це навіть не думала, коли летіла.
— Ти летіла?!
— Ну так.
— Ти падала. Як кусок какульки з дупи, сестричко! — з притиском сказав Андрій.
— Та ти злий, як чорт! — гигикнула сестра.
— Тобі смішно? — не здавався брат.
— Ага.
Він провів рукою по обличчю.
— Альпінізм?
— Ну так.
— Чим ти думала?
— Це цікаво.
— Це небезпечно!
— Трохи.
— Ти могла загинути!
— Але ж не загинула.
Оля була спокійна наче вони обговорювали погоду. Романюк раптом відчув, що він вперше хвилюється більше, чим пацієнт.ґ. Йому хотілося прочитати лекцію, чи накричати, але замість цього він спокійно сказав:
— Що ж, мала. Те, що тебе не вбило, зробило сильнішою.
Оля подивилася на гіпс. Постукала по ньому пальцем. Тупий...., як брат.
— Або інвалідом.
Романюк кашлянув.
— Це взагалі то, була мотивація.
— Дуже мотивуюче, — передражнила Оля.
— Я намагався.
— Та я бачу, — закотила очі.
Пауза
— Мене нервує…
— Так? — з цікавістю глянула Оля.
— Мені здається, що ти не зробиш з цього ніяких висновків і встрягнеш знову в якусь халепу.
— Безумовно.
— Олю!!!
— Що?
— Ти ж щойно зламала ногу!
— Це фігня.
— Це не фігня!
— В от і фігня.
— Дратуєш!
— А знаєш, що мене дратує? — нарешті перевела тему Оля.
— Що?!
— У фільмах після таких падінь люди роблять для себе якийсь висновок.
— І?
— А у житті просто сидиш із гіпсом, — вона знову постукала по ньому, — І всі дивляться на тебе як на дурня.
— Я дивлюся на тебе не так. Хоча....
Вона подивилася на нього та усміхнулася.
— Це звучало пафосно.
— Трохи.
— Трохи крінжово.
— Хіба трішки.
— Трохи сильно крінжово.
— Я все ще тут.
— Мені сказали шість тижнів.
— Це ще небагато. Добре, що не дев'ять місяців.
— Це точно, я ще молода для такого.
Романюк засміявся.
— І безвідповідальна.
— Нє-а. Неймовірна.
— Мрій далі.
Він подивився на гіпс.
— Твердий?
— Як твоя голова, — усміхнулась Оля..
"Дивно бачити когось з родичів у ролі пацієнта і і такому настрою"
Оля уважно подивилась на нього.
— А сам як?
— Як бачиш вертикально. Без гіпсу.
— Я не про це.
“О, почалось. Зараз зі своїм психоаналізом….”.
— Все окей, мала, не парся.
— Виглядаєш як людина, яка знову вляпалась.
— Це мій базовий вигляд.
— Андрію!
“Коли називає мене ім’ям — це вже серйозно”.
— Чого тобі?
— Ти вже в когось закохався?
— Так кажеш, наче це звинувачення.
— У твоєму випадку так і є.
— Не зовсім.
— Детальніше..
— Там складно.
— Завжди складно. Розкажи, оні-сан!
Він провів рукою по обличчю.
— Ну я спробував поговорити з Мариною.
— Це круто.
— Вона не як інші.
— Вони всі “не як інші”.
“Це було неприємно точне визначення”
— Ну, вона запропонувала… типу… експеримент.
— Так?
— Побачення, але як дослідження.
— Он як! І ти на таке погодився?
— Я не був морально готовий до відмови.
— Тобто ти просто… підеш?
— Якось буде.
— Підлаштуєшся, — виправила вона.
— Це те саме.
— Для нормальних людей — так, але для тебе — ні. Ти теж хочеш її врятувати?
— З якого ти це взяла?
— Ну, класика. Вона складна, ти хороший.
— Я не хороший, а нормальний.
— Швидше зручний, як вібратор.
— Паршиве порівняння.
— Дякую.
— Це не похвала..
— Я знаю. Якщо вона почне поводитись як псих, то тікай.
— Це нечіткий критерій.
— Тоді приведи її якось.
— Що?
— Я хочу подивитись.
— Це тобі не зоопарк.
— Це твоє особисте пекло, і я хочу бути впевнена, що воно хоча б цікаве.
— Ти наглієш, мала.
— В от і ні.
— Переживаєш за мене?
— А ти?
Пауза.
— Добре, відпочивай, мала
— Не парся, я собі дам раду. Не профукай дівчину!
Промовчав. Він розвернувся та вже був біля дверей, коли вона сказала:
— Андрію!
— Що?
— Я серйозно.
Він секунду не зводив з сестри очей, потім кивнув і вийшов.
“Перелом своєї ноги відчувається значно ближче ніж чужий”
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!