Великий (насправді маленький) сопливий любовний роман

— Ти покликав мене сюди через неї?

— Ні, ти що? Це був просто ДУЖЕ дивний збіг.

— Ага, ну раз так, то варто спробувати.

Романюк перестав жувати булочку.

— Що саме? — обережно спитав він.

Марина зробила ковток кави.

— Побачення.

Романюк моргнув. Раз. Два.

— З ким?

Марина повільно повернула голову.

— Андрію.

— Так?

— Тут тільки ти.

— Я просто уточнюю, бо тут була ще Віка.

— Справедливо.

Він ще кілька секунд дивився на неї.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Чому?

Марина задумалась. Вона любила відверті відповіді.

— Бо ти ж цього хочеш. Я ж бачу. Ця Віка, стала каталізатором для наших взаємин. Ти просто занадто сором'язливий, щоб сказати це так прямо як це зробила вона.

— Я просто поважаю кордони.

— Не говори дурниць, однак у тебе є і хороші якості.

— Які?

— Ти розумний.

— Дякую.

— Смішний.

— Сумнівно.

— А ще дивишся на мене так…, — вона зробила паузу, — Як людина, яка знайшла дуже рідкісну книгу і боїться її відкривати.

Романюк почервонів уявляючи Цимбалюк як книгу, яку він відкриває.

— Це ж не метафора?

— Як знати.

— Якщо так, то вона зухвала.

— Це нормально, — Марина відкинулася на спинку стільця та посміхнулася, — Але є проблема.

— Я знав.

— Я не закохана в тебе.

Романюк кивнув.

“Облом…”

— Хоча б чесно.

— Але я ще тут, — Марина посміхнулася, — Спілкуюся, і тому пропоную експеримент.

Марина Цимбалюк завжди любила експерименти. Вона активно брала участь і лікарняних зїздах, та весь час доповідала про щось нове.

“Вона сприймає мене наче я якась лабораторна пробірка. Головне, щоб не одноразова”.

— Щось мені це не дуже подобається, — промимрив Романюк.

— Це буде побачення.

— Нормальне?

— Майже.

— Що означає «майже»?

— Спочатку підемо гуляти.

— Це добре.

— Потім їсти.

— Теж добре.

— Потім, можливо, кіно.

— Звучить багатообіцяюче.

— І вже потім подивимося, що станеться.

— Логічно.

— Бо це і є логіка.

— А романтика де?

— Вона або з’явиться, або ні.

— Цікавий експеримент. Але з почуттями якось не дуже. Ти хоч колись закохувалась?

— Це складне питання.

— Чому?

— Бо кохання багатофакторний нейропсихологічний процес.

— Марино!

— Що?

— Це “так” чи “ні”?

— Ну… клінічно кажучи, це складно. Типу, пульс прискорюється, дофамін скаче, але чи це “те саме” хз.

— Тобто ні?

— Тобто… ще не тестувала на повну.

“Яка ж вона тяжка людина. Чи зможу я таке понести?”

Романюк подумав.

— Бо, знаєш я вже трохи…

Він замовк.

— Трохи що? — перепитала з усмішкою Марина.

— Та нічого.

— Андрію!

— Що?

— Ти зараз виглядаєш як людина, яка випадково зізналася у злочині.

Він видихнув.

— Мені ти трохи подобаєшся.

Марина дивилася на нього кілька секунд.

— Я знаю.

— Знаєш?

— Так, — вона усміхнулася, — Але це не означає, що експеримент треба скасувати.

— Звучить як якесь клінічне дослідження.

— Частково так і є.

— А я контрольна група?

— Ні.

— А хто тоді?

— Плацебо.

Романюк розсміявся.

— Це найдивніше, що я чув.

— Я стараюся.

Він трохи нахилився вперед.

— І які правила експерименту?

Марина подумала.

— Правило номер один.

— Я слухаю.

— Ніякої брехні.

— Легко.

— Навіть маленької.

— Добре.

— Навіть коли ніяково.

— Це вже важче.

— Я знаю, але це необхідно, щоб результат був достовірний. Отже, правило номер два.

— Зараз щось буде зі статистики?

— Ні, хоча ідея цікава. Якщо нам стане некомфортно…

Пауза.

— Ми скажемо про це і розійдемося.

Романюк кивнув.

— Це дуже терапевтично.

— Ну, я ж терапевт.

— Справедливо.

— І третє правило.

— А їх багато?

— Останнє.

— Тоді кажи.

Вона усміхнулася.

— Ми повинні старатися. Обидва.

Романюк подивився на неї так, наче намагається запам’ятати цей момент.

— Добре.

— Добре? — наче не повірила в те, що він сказав.

— Добре.

Марина простягнула руку через стіл.

— Тоді домовились.

Він глянув на долоню наче вони тільки що говорили не про стосунки, а про якийсь бізнес проєкт. Потис її. Долоня трохи тремтіла.

— Андрію, — сказала вона.

— Що?

— Ти нервуєш.

— Так.

— Чому?

Він подумав, і відповів чесно:

— Бо поки що виглядає, що це буде найкращий експеримент у моєму житті.

“Іноді не зважаючи на всі старання лікарів, пацієнт одужує”