Великий (насправді маленький) сопливий любовний роман

Кафетерій лікарні був трохи гамірним, але всерівно віддавав втомою. Люди тут наче функціонують, але трохи схожі на смартфони з батареєю на кілька відсотків.

Марина Цимбалюк сиділа за маленьким столиком біля вікна, а навпроти був Романюк. Останній виглядав так, наче запросив сам себе на допит.

— Поводишся так, ніби зараз станеться щось погане, — порушила мовчанку Марина, чиї очі вигравали в променях сонця.

— Та ні, просто… — почав ніяково він.

— Андрію!

— Так?

— Ти наче гранату проковтнув. Що сталося?!

Він нервово посміхнувся.

— Розумієш, тут так багато людей. А тут хірург і терапевт п'ють разом каву. Нетипово. Якась незручна соціальна ситуація.

— Соціальна ситуація?

— Ну, так.

— Ми просто п’ємо каву!

— Але для мене це не просто кава.

Марина примружилася.

— Андрію?

— Так?

— Ти щось приховуєш?

Він відкрив рот. Закрив.

— Розумієш, я хотів…

— Привіт, — пролунав раптовий голос, який викликав у Романюка сирітки по спині.

“О ні!!!! Це катастрофа”

Це була Тіщенська — коротка спідниця, спортивна куртка, посмішка людини, яка вже знає фінал сцени, хоч спектакль тільки почався. Вона зупинилася біля їх столика та дивилася на Марину.

— Перепрошую? — звернула увагу на неї Марина.

— Я просто… хотіла перевірити.

— Що саме?

— Чи ти така ж красива, як я пам’ятаю.

“Вона таки припхалася! Чому саме сьогодні?!”

Романюк закрив очі.

— Віка, — тихо промовив він.

— Дохторе?

— Ми ж наче домовлялися.

— Ми нічого не домовлялися, — різко відповіла вона та сіла поруч на вільний стілець.

Марина переводила погляд з одного на іншого.

— Я щось пропустила?

Романюк зітхнув.

— Марино, це Віка Тіщенська.

— Ми вже бачилися, — додала Віка.

— Так?

— Ага, два тижні тому. Пішохідний перехід.

Марина задумалась.

— Я була з кавою?

— Так!

— Дув сильний вітер?

— Так!

— І я лаялася на світлофор?

— Так.

Марина засміялася.

— А, пам'ятаю. Так, це було ніяково.

— Та ні, — заперечила Віка, — це було дуже красиво.

— Це комплімент? — здивувалася Марина.

— Так, — спокійно відповіла Віка та посміхнулася.

“Боже, як незручно!”

Романюк пробурмотів:

— Я, мабуть, піду, — та намагався встати з стільця.

— Сядь, — обидві дівчини сказали це одночасно та грізно глянули на нього від чого він мимоволі повернувся на стілець.

Тіщенська знову перевела погляд на Марину. Дуже уважно, наче вивчала як картину в музеї.

— У тебе дуже гарні плечі.

Він затулив своє обличчя долонею.

— Це… новий формат знайомства?

— Ні, — відповіла Віка, — це чесність. Я фліртую з тобою.

“І переможниця крінжових підкатів стає Тіщенська!!!! Аплодисменти!”

Романюк кашлянув так, ніби щойно подавився власним життям. Марина повільно повернулася до нього.

— Ти знав?

— Ні.

— Він знав, — промовила Віка.

— Я не знав!

— Він знав трохи.

— Я знав гіпотетично, але не сьогодні і не зараз!

Марина подивилася на них обох, потім зробила ковток кави.

— Добре. Це дуже цікаво.

“Що???!!”

Тіщенська нахилилася вперед.

— Ти злишся?

— Ні.

— Розчарована?

— Ні.

— Шокована?

— Трохи.

Марина поставила чашку. Подивилася на Віку.

— Але ти дуже смілива.

— Знаю.

— І дуже пряма.

— І це теж знаю.

— І ти буквально почала знайомство з фрази про мої плечі.

— Бо вони дійсно красиві.

Романюк прошепотів:

— Що тут бляха відбувається!

Марина усміхнулася та сказала дуже спокійно:

— Віко.

— Так?

— Мені приємно, але я гетеро.

Пауза. Коротка. Тіщенська кивнула.

— Я поважаю це.

Романюк різко підняв голову не вірячи своїм вухам:

— Справді?

— Звісно, — зітхнула Тіщенська, — Я ж не варвар якийсь. Але може ти все ж бі?

Марина засміялася.

— Ні, таки гетеро. Дякую.

Тіщенська піднялася, потім нахилилася трохи ближче до Марини.

— Але якщо одного дня ти прокинешся і подумаєш: «Хмм… може все ж я бі?», то дзвони, — і підморгнула.

Марина ледве стримала сміх.

“Це просто жах!”

Романюк виглядав так, ніби пережив невеликий інсульт.

Тіщенська поплескала його по плечу.

— Розслабся, дохторе, я вже закінчила.

— Я був розслаблений.

— Ні, ти був у стані соціальної клінічної смерті. Побачимось в залі.

Потім розвернулась і пішла. Марина дивилася їй услід, а потім повернула голову до Романюка.

— Вона завжди така?

— Це ще був… стриманий варіант.

“Навіть найсильніші антибіотики не мають впливу на полірезистентні бактерії”.