Великий (насправді маленький) сопливий любовний роман

У теорії це виглядало як елементарна система рівнянь:

прогулянка + парк + морозиво = приємний вечір.

Марина Цимбалюк вірила в цю формулу.

Андрій Романюк підозрював, що в ній є прихована змінна, яка обов’язково все зіпсує.

Змінна з’явилася швидко. Качка! Він випадково впустив морозиво в озеро. Вона, яка, очевидно, не була прихильницею стоїчної філософії, миттєво з’їла вафельку.

— Чорт, — сказав Романюк. — Візьму ще одне, і відійдім від озера.

Марина кивнула. Він взяв морозиво і вони присіли на лавці. Дув легкий бриз, але він був не настільки холодним, щоб морально капітулювати й піти.

— Марино, я тобі не казав, але ти сьогодні маєш гарний вигляд.

— Тільки сьогодні.

— Я не це мав на увазі!

— Я знаю. Дякую.

— Романюк взяв її за руку.

“Цікаво, чи її пульс зараз прискорився через симпатичну нервову систему? Якщо моя рука спітніє, вона подумає, що я слабак?”

Качка підпливла ближче і подивилася на Романюка з виразом професійного рекетира.

— Я тобі більше нічого не винен, — сказав він качці.

Марина пирснула.

— Ти сьогодні жартуєш частіше, ніж зазвичай.

— Можливо це захисна реакція. Я нервую та ще й моя зведена сестра зламала ногу.

Марина миттєво перестала сміятися.

— Серйозно? Як?

— Альпінізм. Зірвалася. Гіпс на шість тижнів. Сидить у палаті й каже, що це «модний аксесуар».

А я стою поруч і думаю: «Боже, яка вона ще мала».

— Скільки їй?

— Двадцять.

— Це не мала.

— Я знаю. Але мозок чомусь не оновив прошивку.

Качка квакнула.

— Саме так, — погодився Романюк. — Дякую за підтримку.

— Ти переживаєш.

— Так. І це звучить трохи безглуздо, бо я з ними вже не живу.

Але коли побачив її в гіпсі… то відчув відповідальність. Почуття відповідальності працює як старий Wi-Fi ловить тільки в певних місцях.

Марина задумалася.

— Я колись думала, що якщо буду тихою і правильною, то мої батьки не розлучаться.

— І?

— Не спрацювало.

— Сумно.

— Саме тому тепер я не намагаюся змінювати людей.

— А що робиш?

— Ховаюся від них.

— Фізично чи метафорично?

— Раніше фізично. Тепер метафорично.

Вони подивилися один на одного.

— Ми зараз обговорюємо метафоричне ховання. — Романюк.

— Так.

— Це звучить як семінар на філософському факультеті.

— Хороша новина: він безкоштовний.

Качка квакнула.

— Вона теж хоче записатися, — сказала Марина та посміхнулася.

Романюк трохи помовчав.

— Я зараз сиджу і думаю: якщо скажу щось надто щире — ти вирішиш, що я слабкий.

— Це було щиро

— Дякую.

— А як це робити? — додав він.

— Що саме?

— Говорити з людиною, яка мені подобається, і не виглядати як… ну… я.

Марина усміхнулась куточком губ.

— Погана новина: ти все ще виглядаєш як ти.

— Я боявся цього.

— Хороша новина: мені цього достатньо.

— А я от думаю: якщо ми колись посваримось, я почну кидати тарілки, як моя мама.

— Це звучить небезпечно.

— Я добре цілюся.

— А я добре ухиляюся.

Тиша.

Марина сказала тихіше:

— Думаю… може, нам варто зупинити цей експеримент. Поки не він не зайшов надто далеко.

— Не згоден.

— Чому?

— Бо мені подобається з тобою говорити

— І мені.

— І це трохи дивно.

— Чому?

— Бо зазвичай я в голові програю розмову наперед. І все одно програю.

— А зараз?

— А зараз я вже сказав половину дурниць… і ти все ще тут.

Марина тихо засміялася.

— Це хороший знак.

— Навіть зараз, я не думаю, як не облажатися перед тобою, а просто спілкуюсь, це буває рідко.

У цей момент качка вилізла на берег і почала цілеспрямовано рухатися до них.

— Вона знову хоче морозиво, — сказала Марина.

— Вона хоче мою душу.

— Віддай їй.

— Душу чи морозиво?

— Душу звісно, морозиво вже отримала.

“Качка дивилася на мене так, наче знала, що я досі не поцілував Марину, хоча ми вже годину разом. Може, це вона мене зараз клюне в лоб і скаже: «Чувак, ти на чверть ставки навіть у романтиці». І буде права”.

Романюк подивився на вафельку. Потім на качку. Потім знову на вафельку. Він поставив морозиво на землю. Качка підійшла і з гідністю переможця почала їсти.

— Зміг відкупитися, — сказав він.

Марина засміялася.

— А домовмося?

— Про що?

— Якщо щось почне йти не так… ми просто скажемо.

— Без драм?

— По можливості.

Марина подумала.

— Я не гарантую відсутність тарілок.

— Я не гарантую відсутність дурних жартів.

— Це справедливо.

Вони трохи помовчали. Качка тим часом доїла вафельку і знову скоса поглядала на Романюка.

— Вона все ще сподівається, — сказала Марина.

— Поважаю її оптимізм.

Марина усміхнулася.

— Знаєш, експеримент поки що виглядає терпимо.

— Це найкраща рецензія, яку я сьогодні отримував.

— Не звикай.

— Я постараюсь.

Вони сиділи біля озера ще довго. Говорили про дрібниці, про людей, про речі, які зазвичай відкладають «на потім».

Качка нарешті втратила до них інтерес і попливла назад у воду.

“При помірній тривожності, нестабільному пульсі та високому ризику незручності, регулярні дози щирості можуть покращувати перебіг романтичного процесу без критичних побічних ефектів”.