Великий (насправді маленький) сопливий любовний роман

— Привіт, мала. Чого тобі? — Андрій відчинив двері до квартири, навіть не намагаючись приховати втому в голосі.

— Та так... Маман сказала чекнути, як ти тут справляєшся зі своїм «холостяцьким вайбом». Грошиків передала, — Оля відштовхнулася від одвірка й залетіла в коридор, обдавши його ароматом занадто солодких парфумів.

— Чаю будеш?

Вона не відповіла. Теслярко Оля, його зведена сестра, пройшла на кухню та вмостилась на підвіконні його маленької знімної квартири. Чорна спідниця, сітчасті колготки, які вона постійно поправляла, і льодяник, що гучно клацав об її зуби. Вона розмахувала ногами так інтенсивно, ніби намагалася злетіти, або просто косплеїла героїню третьосортного аніме про депресивних підлітків.

— Оні-сан... — протягнула вона, дивлячись у вікно на сіру хрущовку навпроти. — Ти знаєш що таке майбутнє?

“ От чорт”

Андрій Романюк терпіти не міг подібних питань. Особливо від Олі. Спільна мати, різні тати, спільні сімейні травми, які він намагався вилікувати роботою, а вона переглядом «Євангеліона».

— Хочеш філософствувати? — він потер скроню, відчуваючи, як починає боліти голова. — Майбутнє це те, що настане після зараз.

— Ба-а-а-ка, — Оля драматично, з напівприкритими очима, зістрибнула з підвіконня. — Майбутнє це форма страху.

— Звучить як цитата з Інстаграма.

— Це і є цитата. Але моя, отаку, — злегка показала язика.

Романюк закотив очі.

— Не називай мене так, мала.

— Чому?

— Бо я не отаку.

— Ти хірург, який дивиться аніме після роботи і живе сам у квартирі, заваленій книгами, — вона схилила голову. — Це буквально визначення отаку.

— Не можу ж я далі жити з батьками, — сухо відказав він.

— Та я знаю, — Оля безтурботно сіла на стіл, — Мама досі думає, що ти повернешся.

— Я не повернусь.

— Оні-сан, драматизуєш.

— Не драматизую.

— А от і так.

— Не називай мене онісан.

— Але ти ж мій старший брат.

— Напівбрат.

— Це технічна деталь, — вона пересіла на стілець, — До речі, ти знаєш, що лікарям не можна зустрічатися з пацієнтами?

— Знаю, і до чого тут це?

— Я от з тобою зустрічаюсь.

— По-перше зустрічатися з пацієнтами має зовсім інше значення чим зустрічатись з рідними. А по друге ти не моя пацієнтка.

— Але я емоційно хвора.

— Це не входить у мою спеціалізацію.

— А в яку входить?

— Психіатрія. А я хірург. Ти ж в медичному!

— Знаю, прікалуюсь. Але Оні-сан.

— Чого ще?

— А скажи чесно.

— Мені вже неспокійно.

— Ти боїшся жінок?

Пауза.

— Та ні.

— Тоді чому ти досі неодружений? — на кухні стало дуже тихо. Романюк кашлянув.

— Це не твоя справа, мала.

— Фрейд би не погодився.

— Фрейд думав, що все крутиться навколо сексу.

— А Ніцше думав, що все крутиться навколо влади.

— А ти що думаєш?

Оля задумливо лизнула льодяник.

— Я думаю, що ти просто не знайшов свій тип.

— Дякую. Це звучить дуже.. унікально.

— Я серйозно, онісан.

— Перестань! До чого взагалі ця розмова?

Вона підняла палець.

— Дивись. Твій варіант номер один.

— Варіант чого?

— Ірина Левчишин.

Романюк затамував подих.

— А ти звідки її знаєш?

— Ти забув, що я проходжу практику в твоїй лікарні. Її всі знають, — Оля посміхнулась, як людина, яка збирається поширювати хаос, — Молода хірургиня. Симпатична, перфекціоністка. Якщо щось зроблено не ідеально, то вона дивиться на людей так, наче вони непотріб.

— Може як лікарка хороша, але як людина, то так собі.

— Я не кажу, що ні, — Оля знизала плечима, — Просто в неї токсичний перфекціонізм, — вона покрутила льодяник, — Такі люди не випускають емоції. Тримають все всередині. А потім одного дня… — вона зробила вибуховий жест руками. — БУМ!

— Дуже науковий аналіз.

— Дякую, це стовідсоткова „цундере-яндере гібрид“, але без яндере-фази.

— Я не настільки розуміюсь в аніме тропах.

— Ти ганьбиш свій титул отаку.

— Я не отаку.

— Заперечення отаку це перший признак отаку

— Хитро, але все ж.

Оля підняла другий палець.

— І варіант номер два. Марина Цимбалюк.

Романюк ледь усміхнувся.

— Ти що за мною стежиш?

— Всяке буває. Вона цікава кудере, хоча прикидається дередере.

— Не грузи. Давай людською мовою.

Оля кивнула.

— Амбітна, але хоче нормальне життя, — потім по змовницьки нахилилась до нього, — Але в неї теж є проблема.

— І яка ж?

— Вона тікає від болю.

Романюк насупився.

— Ти зараз серйозно розподіляєш жінок за аніме-тропами? Третій курс медуніверу не дає тобі право так легко судити людей.

— Я просто слухаю і спостерігаю, — вона посміхнулась, — Це моя суперсила.

Оля подивилась на нього дуже уважно.

— Ти теж, оні-сан, хворий. Синдром рятівника.

— Це нормально для лікаря.

— Ні, — похитала головою, — Це нормально для людей, які не знають, що робити зі своїм життям.

Він мовчав і вона ткнула пальцем йому в груди.

— Тому ти і не з дівчатами типу мене.

— Типу тебе?

— Так.

Оля показала на себе.

— Я ідеальний тип дівчини.

— Не згоден.

— Зі мною можна пити пиво, дивитись аніме і сперечатися про сенс життя, — вона усміхнулась, — але тобі треба щось ненормальне. Тому ти обереш когось з цих двох.

— Не впевнений чи твоє визначення нормальності нормальне. Та й з чого ти взяла, що з тими жінками на роботі щось вийде?

Оля знизала плечима.

— Бо Ірина як біль, який хочеться вилікувати.

— А Марина?

Вона трохи подумала.

— Біль, який хочеться обійняти.

Романюк подивився у вікно. Можливо, Оля сестра має рацію і це було трохи лячно.

— До речі, — продовжила вона.

— Що?

— Якщо я одного дня зникну, будеш мене шукати?

— Звісно.

— Чому?

— Хвилюватимусь.

— Твоя проблема отаку, що всі жінки в твоєму житті небезпечні, — вона посміхнулась, — А я найменш небезпечна з них. Бережи мене.

Романюк подивився на неї.

“Буду”, однак сказав:

— І як думаєш, який вибір все ж кращий для мене?

— Однозначно Марина.

— Я подумаю.

“Іноді хвороба може бути спричинене сукупністю випадковостей”