Тигролови. Мешапи.

Думав, що то кінець.

Матері Григорія скажуть, що як локомотив зійшов з рейок, син видерся на дах вагону й зістрибнув з мосту. Стрілою увійшов у каламуть й поплив на схід, та все зрідка виринав, аби вкрасти кисню. Втомився. Заспокоївся. Зеленим, піксельним листиком ліг на хвилі обличчям до весняного сонця. На якусь мить стало добре, майже не холодно. Уявляв, як течія несе його у хавку багряного дракона.

Пізніше полонених покажуть по тєлєку. [Так точно!, годують добре. Хочемо додому…]. Його ж груболамане лице покажуть хіба пошуковим групам.

– Ще які прикмети? – спитає міцний слідак Медвін, хижо пережовуючи шмат людського м’ясця. – Татушка? Що за татушка, де?

На стіл покладуть фото: п’ятеро хлопців на тлі червоно-чорного прапору; паща дикого вовка на тлі засмаглої шкіри. [Давайте у ряд! Авіатор, не вийобуйся, стань з краю і тримай рукою прапор. О, воно!]. Четвірку схопили. Один утік.

– Товариш майор, як піть дать, здох він! У тих болотах, вважай, тільки крокодилів нема. – Діжкотелесий, лисий капітан зовсім не хотів їхати у тайгу з людожером.

– То треба розвести! Каптане, готуйтесь до нагород, нас чекає полювання на рідку тварюку – нацика надзвичайного.

… думав, що то кінець. З голорогої гущавини, зісподу укритою смолянистим багном, бринів голос.

– Стій! Чи то «Стой!»… – Тремтячими руками Григорій витягнув з-за пазухи кроворжавий ніж.

Дримба стихла. Подали голос гілки й до Григорія, з острахом, вийшов повновидий чоловік. Не русак. Допевне з тих місцевих, що досі камлають і довбають у бубен. На поясі, затягнутому поверх синьої парки, висів сірий вовчий хвіст.

– Моє ім’я складне, незнайомцю, – мовив гордовито. – Називай мене Ніхто.

– Ніхто? Що ж, а я… (сказати позивний? а хай вже!) …я Григорій Многогрішний.

Подив ударив шаману в очі. Він чудово знав те ім’я, як і ім’я того, хто його вигадав.

– Ніхто, братику, застряг я тут, загруз. Нічого більш у тебе не прошу – тільки виведи, де дихати леше та й подалі від дороги… Розумієш? Полюють на мене.

Шаман видихнув, що пара з рота впала між ними завісою. Тоді широко всміхнувся і рукою покликав битого зайду до себе.

– Сміливі мають щастя – поможу тобі, нерозумний Григорію. Але і з тебе теж буде послуга. Пішли…

… туди, де світ ставав щільнішим: дедалі густішали нетрі, густішала пітьма, де роги ізюбрів сперечались з гіллям за владу над лісом.

Там, де Ніхто ступав м’яко і пружно, Григорій спіткався, чимраз падав і губив очі у вологому одноманітті. Так минули хутір, де між берез співали коханці, минули вкриту байдужим мохом падь, минули кілька впертих, холодних весняних днів.

– Ніхто, скільки вже так їдемо?

– Все ніщо в порівнянні з вічністю.

– Що кажеш? Не втямлю.

– Я кажу словами Багряного, нерозумний Григорію.

Ніхто привів з хутору двох оленів і вони їхали на них верхи, наче на конях.

Пізніше вони побачать напис: «Тут був майор Медвін, 2022», – слова, вишкрябані на підвіконні старенького зрубу. Хижа була геть не схожа на пірамідки-чуми хантів. Ні, це була хата, наче з берегів Ворскли. Григорій навіть розгледів знайомий орнамент на сволоку. [Мамо, а чому на ринку вишиванки такі дорогі?]. А у кутку, блідим горбом здіймався однорукий, голомозий труп. Його долоню недоїдком облишили на похиленому столі.

Григорія зігнуло блювати, але у шлунку не було ні тріски.

– Хто ж з ним так?

– Той, хто ще й досі полює на тебе, Григорію… Але він пішов. І це добре, бо нам треба побути у цій хижі.

– Нащо?

Шаман кинув на підлогу хутро й сів відпочити.

– І виростали крила у тих, хто був заломився вже зовсім... Тут живе жінка із твого племені, Наталка. Зараз ховається, та незабаром повернеться… Як намовиш її з тобою піти, виведу вас з боліт. Давно вона тут – мучиться.

– То чом не піде?

Шаман заплющив очі й дістав з кишені варган.

– Сміливі мають щастя, це правда. Але щастя, насправді, це дієслово. Його не можна тримати у клітці, як птаха. Йому треба летіти, а птахи літають зграями.

Ніхто підморгнув й узявся грати. Музика била джерелом, множилась, одбиваючись від чорних стін, вібруючим павутинням плела видива. Одним з них стала Наталка, дівчина хороша та бистроока, із стрічкою над чолом і юна, смаглява від сонця. Григорій дізнався, що її батьки були мисливцями родом з України. Вона облишила їх, подавшись з коханим на захід, та на шляху його схопили чекісти, і вона лишилась сама.

– Пішли зі мною, – сказав їй Григорій. – Подамось у Казахстан, а там далі аж до Миргороду, додому!

Наталка подивилась на нього наче сердито. (Глузує?).

– Ейксайбачей, він, що сміється? – спитала вона тубільця. – Чому я маю з ним йти? Я ж казала тобі, що не піду, бо любий Григорій може повернутись з хвилини на хвилину.

– А ти спитай у чоловіка, як його звуть, – запропонував їй шаман...

До ріки рушили на ранок. Наталка й Григорій сіли верхи на одного оленя і той, здавалось, зовсім не відчував їх ваги. І ця легкість, яку усвідомили вершники, була водночас приємна і нестерпна.

Пізніше, вже на гучному бережку, їх зустріне Медвін. [І державну відзнаку за «Ліквідацію людожера-нациста» отримує…]. Та не встиг він стрілити у багатоніжку оленів, як зрозумів, що помирає. Зброя випала з млявих рук на гальку, а на неї полилась його власна кров – у животі стирчав ніж, що з’явився там наче нізвідки…

Тоді вони знайшли на березі човен, піймали йому хвилю, сіли у нього, і рушили найдавнішим у світі шляхом.

Коментарі:

Ніхто: Не буде трохи тютюну?