Тигролови. Мешапи.

Анотація:

Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.

***

Спершу була темрява, липка й волохата. Місяць поблід і квапився вгору. Старий монітор блимав синюватим оком, ніби чатував. За столом, заставленим порожніми пляшками й недопалками, сиділи двоє.

— Ага, це на Голубу... — зареготав один, сухий, з жовтими від тютюну пальцями. — Кажу ж «Тигролови» це хітяра! Тут тобі й ізюбри, й кроншнепи, й валюшні, й дудаки. Але найбільше балів за тигра.

Другий, уже добряче хмільний, нахилився ближче до екрану й прицілився. Кров приснула на сніг, величне тіло звіра здригалося у передсмертних конвульсіях. Такої реалістичної графіки вбивства не варто було й шукати у сучасних іграх для ліберастів. Лише тут лабіринтами віртуальної сибірської пущі ще можна було відвести душу. Але його не зворушували ніякі екзотики, ніякі найексцентричніші історії, ба навіть тигри. Він не те бачив. Не те знає. І не те може. Такого полювання, якого він сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим. Коли б всі ті аматори знали, де те диво. Диво — це він! В його голові сховані такі речі, що перед ними поблідли б всі тигри, і навіть у його соратників стало б волосся дуба.

— “Хохли” тигрів живцем ловлять, — пирхнув він.

Перший нахилився зовсім близько й прошепотів:

— В даркнеті пропонують апгрейд. Там уже не хохли полюють, а на них. Реалістика така, що аж моторошно.

Світло монітора сліпило очі. І лише письмо слідів у мертвих віртуальних нетрях промовляло до тих, хто умів читати.

***

Тепер він сидів сам у своїй норі на сьомому поверсі занедбаної багатоповерхівки серед сибірської глушини, куди загнав його страх. Краснодар лишився десь там, разом із прізвищем, формою і «дєлом слави, дєлом чєсті». Тут він мав інше ім’я, інший паспорт, інше життя.

Але пам’ять та сама. Вона завела його в знайомі місцини одразу. Розбита сільська дорога перед лісосмугою. Навіть запах мастила змішаного з підталим снігом виринав так живо, що серце загупало об ребра.

— Буває так, що можна вчорашній день догнати... — пробурмотів він і гидко всміхнувся.

Йому подобалося відігравати саме ті перші місяці. Тоді вони ще почувалися переможцями, робили що хотіли. Не те що потім: ганьба, втеча, хованки в сибірській глушині. І це в своїй же країні!

Він завмер, ласо всміхнувся до монітору.

На галявину просто з-під чорної стіни лісу виїхали дві дівчини на велосипеді. Ті самі — нахабні, норовливі, що тоді крутилися селом, ніби нічого не боялися. Лише в одної смертельна-смертельна втома, яку вона не в силі перемогти, а в другої — очі горять хворобливим блиском. Що він з ними не робив!

— На ловця і звір біжить, — просичав він і припустив слідом.

У грі багнюка хлюпала під ногами, дерева змикалися темним колом. Все було знайоме, тільки зловісніше, ніби дизайнери навмисно згустили фарби. Коли він підняв рушницю й прицілився, зброя клацнула вхолосту. І ще раз.

Замість прицілу на екрані раптом замерехтіли фотографії, наче привиди, що вийшли з темряви лісу й заговорили голосами, від яких похолола спина:

Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли. Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили, — тисячі нас замучених, закатованих. Ти лягатимеш спати — і не зможеш заснути: ми кричатимемо й ревтимемо отак. І ти втікатимеш од нас геть. І ніде ти від нас не втечеш.

Медвін відвів очі, поглянув на піксельну пелену снігу, де ніби пальцем хтось писав великими літерами: «Судив і присуд виконав я. А за що — цей пес сам знає».

— Диявол! Чаклун! Сволоч! — заволав гравець, зриваючи навушники.

Вимкнув монітор, висмикнув комп’ютер з розетки, але страшний сміх не вщухав.

***

У штаб-квартирі холодні відблиски моніторів мерехтіли на двох зосереджених обличчях. Профайлер Григорій Многогрішний сидів нерухомо, тільки в очах горів хворобливий вогонь невимовленої, безмежної ненависті. Полювання в цифрових нетрях мало свої недоліки, іноді чекати й вистежувати доводилося десятиліттями. Але все ніщо в порівнянні з вічністю.

— Велика земля, та тісна, чорт би його взяв.

Наталка тремтячими руками надягла окуляри доповненої реальності.

— Готова? — тихо спитав Григорій.— Випускай паутів!

Вона мовчки кивнула й натисла джойстик.

На екрані Медвін рвонув до вікна й розчахнув його навстіж, жадібно хапаючи повітря.

Рій мікродронів подібних до великих москітів з нервовим дзижчанням влетів у кімнату. За секунду з динаміків пролунав крик.

Медвін метався як загнаний звір, ляскав себе по шиї, обличчю, руках. Паути жалили всюди, де була відкрита шкіра.

В Наталчиних окулярах червоними цятками світилися деактивовані дрони, та зелених було значно більше.

Реагент працював швидко, тіло набрякло й здригалося спазмами. Медвін ще кілька секунд сіпався, а тоді впав на затертий килим, вибивши стовп пилу, і стих.

Рій тим часом уже збирав рештки збитих дронів і вилітав назад у ніч.

За хвилину на захищені канали пішли сповіщення.

«Вашу справу закрито.»

І виростали крила у тих, хто був заломився вже зовсім.

Відгуки:

Ігор (геймдев): демку запускаємо в липні 😉

Небензя: А коли я про бойових комарів рапортував, з мене всі кепкували 😢