П'ятниця: Останні слова ратуші
Емеріх штовхнув важкі двері й увійшов до зали засідань Стадтрату.
Всередині було порожньо. Високі вікна розсіювали сіре світло, темно виблискували шафи й довгий стіл. Пахло мокрим деревом, пилом і старим невдоволенням.
— Ви запізнилися, пане Емеріху, — озвався глибокий, наче трохи ображений голос.
Він лунав звідусіль: з-під стелі, з-поміж панелей, з кам’яних стін. Втім, Емеріх не здригнувся, тільки спокійно промовив:
— Пане Альт. Не побажаю вам доброго ранку, бо ранок сьогодні не з кращих.
— Сьогодні неприйомний день, — сухо повідомив дух бургомістра.
— Хіба у мертвого бувають неприйомні дні? — спитав Емеріх, знімаючи і струшуючи мокрий плащ. — Коли хто хоче, тоді й приходить на цвинтар.
Двері за його спиною з гуркотом зачинилися.
— Це ратуша, — холодно відповів голос.
— Вибачаюсь, — Емеріх дозволив собі трохи уїдливих ноток в голосі. — Дійсно, цвинтар краще, ніж горлицька ратуша. На цвинтарі все старе принаймні спокійно лежить в землі.
Люстра захиталася й загрозливо заскрипіла:
— Ви прийшли знущатися?
— Попередити. Скоро все місто стане одним великим цвинтарем.
— Місто пережило чуму, пожежі, шість воєн і двох архітекторів-модерністів, — заперечив. — Переживе й дощ.
— Це не дощ.
— А що ж?
— Щоб вам було зрозуміло — це остаточний рахунок.
Ліві дверцята шафи різко відчинилися:
— Я бургомістр, а не якийсь там алхімік. Якщо маєте думку — сформулюйте її нормальною мовою.
Емеріх підійшов до столу й поклав долоні на темну деревину:
— Добре. Місто загине не через воду. Вода — лише наслідок старої брехні.
Десь угорі важко рипнула балка.
— У місті завжди брехали, — відказав Альт. — Брехали, продавали, зраджували, крали ложки з гостини. На тому стоїть цивілізація.
— Наприклад, можна було кривдити дітей, якщо допомогти багатому купцеві з виборами?
Голос помовчав кілька секунд, а потім запитав:
— А що, зараз не так?
— Приємно нарешті почути, що ви пам’ятаєте, — Емеріх відійшов від стола.
— Я пам’ятаю все, що стосується міста, — різко відповів Альт. — Пам’ятаю брудну історію, загрозу скандалу і бунту, загрозу церкві та основам суспільства. Пам’ятаю людей, котрі люблять моральність доти, доки вона нічого не коштує. Тому я врятував місто. Врятував порядок.
— Стративши невинного.
— Одного, — спокійно відповів голос. — Заради тисяч.
Емеріх гірко всміхнувся:
— Ваша бухгалтерія бездоганна навіть після смерті.
Залою прокотився звук, що нагадував тихий грім.
— Стережіться, пане алхімік, — промовив Альт. — Ви говорите зі мною так, ніби стоїте зовні цієї історії.
— Я стою в ній по горло, — відповів Емеріх. — А може, й глибше.
— О, це я знаю, — сказав голос майже лагідно.
За вікном завила сирена. Підлога ледве відчутно здригнулася, почулися людські крики. Емеріх озирнувся і знову звернувся до Альта:
— Чуєте?
— Чую наближення води, — відповів Альт.
— Ні. Це наближається правда. Вона нас уб'є, — Емеріх хотів продовжити думку, але двері зали самі собою прочинилися.
На порозі стояв Ґалл Гунцо — блідий, у темному плащі, з якого стікала вода. Сиве волосся прилипло до скронь, під очима залягли сині тіні. Він обвів поглядом залу і кивнув Емеріхові:
— Я так і думав, що знайду вас тут.
— Ви запізнилися на кілька століть, отче, — сухо озвався голос Альта.
— А ви, бургомістре, все ще вважаєте, що несвоєчасні речі не мають права існувати.
Зі стелі посипалася побілка, утворивши острівець бруду на столі. Емеріх відступив убік і сперся спиною на стіну. Йому стало важко стояти, але він не хотів цього показувати.
— То ось як виглядає кінець, — сказав він. — Мертвий купець, мокрий священик і алхімік без сніданку.
— Мовчіть, — різко кинув Гунцо.
— Ні, пане пробоще, — відповів Емеріх. — Відсьогодні говоритимуть всі.
Під стелею сухо засміявся Альт:
— Нарешті щось слушне.
Гунцо повільно пройшов до столу й поклав на нього долоні, як раніше Емеріх:
— Ви покликали мене тоді вночі, Уве. Пам’ятаєте?
— Я викликав вас багато разів, — відповіла ратуша. — Ви завжди приходили охоче.
— Ви сказали: або ми владнаємо це тихо, або місто роздеруть. Ви говорили про бунт, репутацію, торгівлю, збитки. Ви завжди вміли красиво загортати брудні речі.
— Бо я мав справу з людьми, а не з ангелами.
— Ви обоє мали справу з дитиною, — тихо сказав Емеріх. — Їй було одинадцять.
Гунцо заплющив очі.
— І вона вже носила в собі гріх, — сказав Альт. — Чи не так ви тоді казали, отче?
Пробощ здригнувся, ніби його вдарили. Не розплющуючи очей, він тихо відізвався:
— Я казав те, що мусив.
— Ви казали те, що рятувало вас, — промовив Емеріх.
Гунцо глянув в його бік довго й виснажено. Потім знову звернувся до стін:
— Ви змусили мене мовчати. А потім зробили з мовчання свій закон.
— Я зробив те, що було потрібно, — відказав Альт. — Місто лишилося цілим.
— Ні, — тихо промовив пробощ. — Воно лишилося зручним.
Емеріх озирнувся і побачив, що на стінах з'являються тонкі тріщини:
— О. Оце вже цікаво.
Гунцо випростався, ніби востаннє вийшов на кафедру.
— Слухай мене, Горлицю, — вимовив він, і голос його дивно змінився: став сильним, молодим, урочистим. — Я брехав тобі. Я прикривався іменем бога. Я благословляв порядок, побудований на насильстві. Я бачив зло і називав його необхідністю. Я скривдив дитину — і не одну. Я знав правду про жертву нашої змови. І я мовчав.
За спиною Емеріха пролунав гучний тріск. Алхімік озирнувся і побачив глибоку тріщину від підлоги до стелі.
Альт вперше заговорив без звичної певності:
— Замовкніть.
— Ні, — сказав Гунцо. — Ви купували людей хлібом, посадами, страхом і соромом. Ви торгували чужими долями, мов зерном. Ви вбили невинного, щоб зробити мене своїм рабом назавжди. І я ним став.
Вікна разом вибухнули всередину дрібним склом. До зали увірвалися дощ та вітер. Підлога знову здригнулася.
— Досить! — заревів голос Альта. Велика різьблена панель зірвалася зі стіни й розтріскалася об підлогу просто перед Гунцо. Пробощ не відступив.
— Бачиш? — сказав він хрипко. — Навіть тепер ти покладаєшся лише на силу і страх.
Згори з жахливим гуркотом обвалилася балка, зачепивши пробоща. Той впав на коліна, Емеріх сіпнувся до нього, але завмер.
Пробощ сперся рукою об підлогу, кашлянув кров’ю й підняв голову.
— Я боявся тебе все життя, Уве, — сказав він.
— Брехун, — прошипіли стіни.
Гунцо сумно всміхнувся.
— Так, брехун. Дякую, що виправив. Я боявся лише правди.
Після цих слів центральна колона розкололася навпіл, й уся ратуша затремтіла. Голос Альта зазвучав вже не владно, а розгублено й благально:
— Ельо! Ельо, зупини це!
— Пізно, пане бургомістре, — відповів Емеріх.
Він розвернувся й пішов до дверей, що самі відчинилися перед ним. За спиною сипалися тиньк, скло й цеглини. На порозі він озирнувся востаннє. Крізь хмару пилу було видно, як Гунцо нерухомо лежить серед уламків. Стіна, де колись висів герб міста, повільно обсипалася. Будівля, в якій надто довго жила чужа душа, звільнялася від минулого.
Емеріх вийшов під дощ. На площі кричали й метушилися люди. Хтось підхопив алхіміка під руку. Він сфокусував погляд. Блідий як крейда, але дивно задоволений Бруно Катцель.
— Пане Емеріху, як ви? Ви цілі? — кричав він просто в обличчя алхімікові. Емеріх відсторонив його:
— Тихіше, Бруно. Зі мною все в порядку.
— Що там сталося? Там був пробощ? Чому він туди прийшов? Це теракт?
Емеріх не відповів. Він повільно сів просто на мокрі сходи будинку, спостерігаючи, як рушиться восьмисотлітня ратуша.
— Ну от, — сказав він сам до себе. — А я ж тільки поговорити зайшов.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!