Настане день, і лис води нап'ється

Емеріх штовхнув важкі двері й увійшов до зали засідань Стадтрату.

Всередині було порожньо. Високі вікна розсіювали сіре світло, темно виблискували шафи й довгий стіл. Пахло мокрим деревом, пилом і старим невдоволенням.

— Ви запізнилися, пане Емеріху, — озвався глибокий, наче трохи ображений голос.

Він лунав звідусіль: з-під стелі, з-поміж панелей, з кам’яних стін. Втім, Емеріх не здригнувся, тільки спокійно промовив:

— Пане Альт. Не побажаю вам доброго ранку, бо ранок сьогодні не з кращих.

— Сьогодні неприйомний день, — сухо повідомив дух бургомістра.

— Хіба у мертвого бувають неприйомні дні? — спитав Емеріх, знімаючи і струшуючи мокрий плащ. — Коли хто хоче, тоді й приходить на цвинтар.

Двері за його спиною з гуркотом зачинилися.

— Це ратуша, — холодно відповів голос.

— Вибачаюсь, — Емеріх дозволив собі трохи уїдливих ноток в голосі. — Дійсно, цвинтар краще, ніж горлицька ратуша. На цвинтарі все старе принаймні спокійно лежить в землі.

Люстра захиталася й загрозливо заскрипіла:

— Ви прийшли знущатися?

— Попередити. Скоро все місто стане одним великим цвинтарем.

— Місто пережило чуму, пожежі, шість воєн і двох архітекторів-модерністів, — заперечив. — Переживе й дощ.

— Це не дощ.

— А що ж?

— Щоб вам було зрозуміло — це остаточний рахунок.

Ліві дверцята шафи різко відчинилися:

— Я бургомістр, а не якийсь там алхімік. Якщо маєте думку — сформулюйте її нормальною мовою.

Емеріх підійшов до столу й поклав долоні на темну деревину:

— Добре. Місто загине не через воду. Вода — лише наслідок старої брехні.

Десь угорі важко рипнула балка.

— У місті завжди брехали, — відказав Альт. — Брехали, продавали, зраджували, крали ложки з гостини. На тому стоїть цивілізація.

— Наприклад, можна було кривдити дітей, якщо допомогти багатому купцеві з виборами?

Голос помовчав кілька секунд, а потім запитав:

— А що, зараз не так?

— Приємно нарешті почути, що ви пам’ятаєте, — Емеріх відійшов від стола.

— Я пам’ятаю все, що стосується міста, — різко відповів Альт. — Пам’ятаю брудну історію, загрозу скандалу і бунту, загрозу церкві та основам суспільства. Пам’ятаю людей, котрі люблять моральність доти, доки вона нічого не коштує. Тому я врятував місто. Врятував порядок.

— Стративши невинного.

— Одного, — спокійно відповів голос. — Заради тисяч.

Емеріх гірко всміхнувся:

— Ваша бухгалтерія бездоганна навіть після смерті.

Залою прокотився звук, що нагадував тихий грім.

— Стережіться, пане алхімік, — промовив Альт. — Ви говорите зі мною так, ніби стоїте зовні цієї історії.

— Я стою в ній по горло, — відповів Емеріх. — А може, й глибше.

— О, це я знаю, — сказав голос майже лагідно.

За вікном завила сирена. Підлога ледве відчутно здригнулася, почулися людські крики. Емеріх озирнувся і знову звернувся до Альта:

— Чуєте?

— Чую наближення води, — відповів Альт.

— Ні. Це наближається правда. Вона нас уб'є, — Емеріх хотів продовжити думку, але двері зали самі собою прочинилися.

На порозі стояв Ґалл Гунцо — блідий, у темному плащі, з якого стікала вода. Сиве волосся прилипло до скронь, під очима залягли сині тіні. Він обвів поглядом залу і кивнув Емеріхові:

— Я так і думав, що знайду вас тут.

— Ви запізнилися на кілька століть, отче, — сухо озвався голос Альта.

— А ви, бургомістре, все ще вважаєте, що несвоєчасні речі не мають права існувати.

Зі стелі посипалася побілка, утворивши острівець бруду на столі. Емеріх відступив убік і сперся спиною на стіну. Йому стало важко стояти, але він не хотів цього показувати.

— То ось як виглядає кінець, — сказав він. — Мертвий купець, мокрий священик і алхімік без сніданку.

— Мовчіть, — різко кинув Гунцо.

— Ні, пане пробоще, — відповів Емеріх. — Відсьогодні говоритимуть всі.

Під стелею сухо засміявся Альт:

— Нарешті щось слушне.

Гунцо повільно пройшов до столу й поклав на нього долоні, як раніше Емеріх:

— Ви покликали мене тоді вночі, Уве. Пам’ятаєте?

— Я викликав вас багато разів, — відповіла ратуша. — Ви завжди приходили охоче.

— Ви сказали: або ми владнаємо це тихо, або місто роздеруть. Ви говорили про бунт, репутацію, торгівлю, збитки. Ви завжди вміли красиво загортати брудні речі.

— Бо я мав справу з людьми, а не з ангелами.

— Ви обоє мали справу з дитиною, — тихо сказав Емеріх. — Їй було одинадцять.

Гунцо заплющив очі.

— І вона вже носила в собі гріх, — сказав Альт. — Чи не так ви тоді казали, отче?

Пробощ здригнувся, ніби його вдарили. Не розплющуючи очей, він тихо відізвався:

— Я казав те, що мусив.

— Ви казали те, що рятувало вас, — промовив Емеріх.

Гунцо глянув в його бік довго й виснажено. Потім знову звернувся до стін:

— Ви змусили мене мовчати. А потім зробили з мовчання свій закон.

— Я зробив те, що було потрібно, — відказав Альт. — Місто лишилося цілим.

— Ні, — тихо промовив пробощ. — Воно лишилося зручним.

Емеріх озирнувся і побачив, що на стінах з'являються тонкі тріщини:

— О. Оце вже цікаво.

Гунцо випростався, ніби востаннє вийшов на кафедру.

— Слухай мене, Горлицю, — вимовив він, і голос його дивно змінився: став сильним, молодим, урочистим. — Я брехав тобі. Я прикривався іменем бога. Я благословляв порядок, побудований на насильстві. Я бачив зло і називав його необхідністю. Я скривдив дитину — і не одну. Я знав правду про жертву нашої змови. І я мовчав.

За спиною Емеріха пролунав гучний тріск. Алхімік озирнувся і побачив глибоку тріщину від підлоги до стелі.

Альт вперше заговорив без звичної певності:

— Замовкніть.

— Ні, — сказав Гунцо. — Ви купували людей хлібом, посадами, страхом і соромом. Ви торгували чужими долями, мов зерном. Ви вбили невинного, щоб зробити мене своїм рабом назавжди. І я ним став.

Вікна разом вибухнули всередину дрібним склом. До зали увірвалися дощ та вітер. Підлога знову здригнулася.

— Досить! — заревів голос Альта. Велика різьблена панель зірвалася зі стіни й розтріскалася об підлогу просто перед Гунцо. Пробощ не відступив.

— Бачиш? — сказав він хрипко. — Навіть тепер ти покладаєшся лише на силу і страх.

Згори з жахливим гуркотом обвалилася балка, зачепивши пробоща. Той впав на коліна, Емеріх сіпнувся до нього, але завмер.

Пробощ сперся рукою об підлогу, кашлянув кров’ю й підняв голову.

— Я боявся тебе все життя, Уве, — сказав він.

— Брехун, — прошипіли стіни.

Гунцо сумно всміхнувся.

— Так, брехун. Дякую, що виправив. Я боявся лише правди.

Після цих слів центральна колона розкололася навпіл, й уся ратуша затремтіла. Голос Альта зазвучав вже не владно, а розгублено й благально:

— Ельо! Ельо, зупини це!

— Пізно, пане бургомістре, — відповів Емеріх.

Він розвернувся й пішов до дверей, що самі відчинилися перед ним. За спиною сипалися тиньк, скло й цеглини. На порозі він озирнувся востаннє. Крізь хмару пилу було видно, як Гунцо нерухомо лежить серед уламків. Стіна, де колись висів герб міста, повільно обсипалася. Будівля, в якій надто довго жила чужа душа, звільнялася від минулого.

Емеріх вийшов під дощ. На площі кричали й метушилися люди. Хтось підхопив алхіміка під руку. Він сфокусував погляд. Блідий як крейда, але дивно задоволений Бруно Катцель.

— Пане Емеріху, як ви? Ви цілі? — кричав він просто в обличчя алхімікові. Емеріх відсторонив його:

— Тихіше, Бруно. Зі мною все в порядку.

— Що там сталося? Там був пробощ? Чому він туди прийшов? Це теракт?

Емеріх не відповів. Він повільно сів просто на мокрі сходи будинку, спостерігаючи, як рушиться восьмисотлітня ратуша.

— Ну от, — сказав він сам до себе. — А я ж тільки поговорити зайшов.