П'ятниця: Останні слова ратуші

Емеріх штовхнув важкі двері й увійшов до зали засідань Стадтрату.

Всередині було порожньо. Високі вікна розсіювали сіре світло, темно виблискували шафи й довгий стіл. Пахло мокрим деревом, пилом і старим невдоволенням.

— Ви запізнилися, пане Емеріху, — озвався глибокий, наче трохи ображений голос.

Він лунав звідусіль: з-під стелі, з-поміж панелей, з кам’яних стін. Втім, Емеріх не здригнувся, тільки спокійно промовив:

— Пане Альт. Не побажаю вам доброго ранку, бо ранок сьогодні не з кращих.

— Сьогодні неприйомний день, — сухо повідомив дух бургомістра.

— Хіба у мертвого бувають неприйомні дні? — спитав Емеріх, знімаючи і струшуючи мокрий плащ. — Коли хто хоче, тоді й приходить на цвинтар.

Двері за його спиною з гуркотом зачинилися.

— Це ратуша, — холодно відповів голос.

— Вибачаюсь, — Емеріх дозволив собі трохи уїдливих ноток в голосі. — Дійсно, цвинтар краще, ніж горлицька ратуша. На цвинтарі все старе принаймні спокійно лежить в землі.

Люстра захиталася й загрозливо заскрипіла:

— Ви прийшли знущатися?

— Попередити. Скоро все місто стане одним великим цвинтарем.

— Місто пережило чуму, пожежі, шість воєн і двох архітекторів-модерністів, — заперечив. — Переживе й дощ.

— Це не дощ.

— А що ж?

— Щоб вам було зрозуміло — це остаточний рахунок.

Ліві дверцята шафи різко відчинилися:

— Я бургомістр, а не якийсь там алхімік. Якщо маєте думку — сформулюйте її нормальною мовою.

Емеріх підійшов до столу й поклав долоні на темну деревину:

— Добре. Місто загине не через воду. Вода — лише наслідок старої брехні.

Десь угорі важко рипнула балка.

— У місті завжди брехали, — відказав Альт. — Брехали, продавали, зраджували, крали ложки з гостини. На тому стоїть цивілізація.

— Наприклад, можна було кривдити дітей, якщо допомогти багатому купцеві з виборами?

Голос помовчав кілька секунд, а потім запитав:

— А що, зараз не так?

— Приємно нарешті почути, що ви пам’ятаєте, — Емеріх відійшов від стола.

— Я пам’ятаю все, що стосується міста, — різко відповів Альт. — Пам’ятаю брудну історію, загрозу скандалу і бунту, загрозу церкві та основам суспільства. Пам’ятаю людей, котрі люблять моральність доти, доки вона нічого не коштує. Тому я врятував місто. Врятував порядок.

— Стративши невинного.

— Одного, — спокійно відповів голос. — Заради тисяч.

Емеріх гірко всміхнувся:

— Ваша бухгалтерія бездоганна навіть після смерті.

Залою прокотився звук, що нагадував тихий грім.

— Стережіться, пане алхімік, — промовив Альт. — Ви говорите зі мною так, ніби стоїте зовні цієї історії.

— Я стою в ній по горло, — відповів Емеріх. — А може, й глибше.

— О, це я знаю, — сказав голос майже лагідно.

За вікном завила сирена. Підлога ледве відчутно здригнулася, почулися людські крики. Емеріх озирнувся і знову звернувся до Альта:

— Чуєте?

— Чую наближення води, — відповів Альт.

— Ні. Це наближається правда. Вона нас уб'є, — Емеріх хотів продовжити думку, але двері зали самі собою прочинилися.

На порозі стояв Ґалл Гунцо — блідий, у темному плащі, з якого стікала вода. Сиве волосся прилипло до скронь, під очима залягли сині тіні. Він обвів поглядом залу і кивнув Емеріхові:

— Я так і думав, що знайду вас тут.

— Ви запізнилися на кілька століть, отче, — сухо озвався голос Альта.

— А ви, бургомістре, все ще вважаєте, що несвоєчасні речі не мають права існувати.

Зі стелі посипалася побілка, утворивши острівець бруду на столі. Емеріх відступив убік і сперся спиною на стіну. Йому стало важко стояти, але він не хотів цього показувати.

— То ось як виглядає кінець, — сказав він. — Мертвий купець, мокрий священик і алхімік без сніданку.

— Мовчіть, — різко кинув Гунцо.

— Ні, пане пробоще, — відповів Емеріх. — Відсьогодні говоритимуть всі.

Під стелею сухо засміявся Альт:

— Нарешті щось слушне.

Гунцо повільно пройшов до столу й поклав на нього долоні, як раніше Емеріх:

— Ви покликали мене тоді вночі, Уве. Пам’ятаєте?

— Я викликав вас багато разів, — відповіла ратуша. — Ви завжди приходили охоче.

— Ви сказали: або ми владнаємо це тихо, або місто роздеруть. Ви говорили про бунт, репутацію, торгівлю, збитки. Ви завжди вміли красиво загортати брудні речі.

— Бо я мав справу з людьми, а не з ангелами.

— Ви обоє мали справу з дитиною, — тихо сказав Емеріх. — Їй було одинадцять.

Гунцо заплющив очі.

— І вона вже носила в собі гріх, — сказав Альт. — Чи не так ви тоді казали, отче?

Пробощ здригнувся, ніби його вдарили. Не розплющуючи очей, він тихо відізвався:

— Я казав те, що мусив.

— Ви казали те, що рятувало вас, — промовив Емеріх.

Гунцо глянув в його бік довго й виснажено. Потім знову звернувся до стін:

— Ви змусили мене мовчати. А потім зробили з мовчання свій закон.

— Я зробив те, що було потрібно, — відказав Альт. — Місто лишилося цілим.

— Ні, — тихо промовив пробощ. — Воно лишилося зручним.

Емеріх озирнувся і побачив, що на стінах з'являються тонкі тріщини:

— О. Оце вже цікаво.

Гунцо випростався, ніби востаннє вийшов на кафедру.

— Слухай мене, Горлицю, — вимовив він, і голос його дивно змінився: став сильним, молодим, урочистим. — Я брехав тобі. Я прикривався іменем бога. Я благословляв порядок, побудований на насильстві. Я бачив зло і називав його необхідністю. Я скривдив дитину — і не одну. Я знав правду про жертву нашої змови. І я мовчав.

За спиною Емеріха пролунав гучний тріск. Алхімік озирнувся і побачив глибоку тріщину від підлоги до стелі.

Альт вперше заговорив без звичної певності:

— Замовкніть.

— Ні, — сказав Гунцо. — Ви купували людей хлібом, посадами, страхом і соромом. Ви торгували чужими долями, мов зерном. Ви вбили невинного, щоб зробити мене своїм рабом назавжди. І я ним став.

Вікна разом вибухнули всередину дрібним склом. До зали увірвалися дощ та вітер. Підлога знову здригнулася.

— Досить! — заревів голос Альта. Велика різьблена панель зірвалася зі стіни й розтріскалася об підлогу просто перед Гунцо. Пробощ не відступив.

— Бачиш? — сказав він хрипко. — Навіть тепер ти покладаєшся лише на силу і страх.

Згори з жахливим гуркотом обвалилася балка, зачепивши пробоща. Той впав на коліна, Емеріх сіпнувся до нього, але завмер.

Пробощ сперся рукою об підлогу, кашлянув кров’ю й підняв голову.

— Я боявся тебе все життя, Уве, — сказав він.

— Брехун, — прошипіли стіни.

Гунцо сумно всміхнувся.

— Так, брехун. Дякую, що виправив. Я боявся лише правди.

Після цих слів центральна колона розкололася навпіл, й уся ратуша затремтіла. Голос Альта зазвучав вже не владно, а розгублено й благально:

— Ельо! Ельо, зупини це!

— Пізно, пане бургомістре, — відповів Емеріх.

Він розвернувся й пішов до дверей, що самі відчинилися перед ним. За спиною сипалися тиньк, скло й цеглини. На порозі він озирнувся востаннє. Крізь хмару пилу було видно, як Гунцо нерухомо лежить серед уламків. Стіна, де колись висів герб міста, повільно обсипалася. Будівля, в якій надто довго жила чужа душа, звільнялася від минулого.

Емеріх вийшов під дощ. На площі кричали й метушилися люди. Хтось підхопив алхіміка під руку. Він сфокусував погляд. Блідий як крейда, але дивно задоволений Бруно Катцель.

— Пане Емеріху, як ви? Ви цілі? — кричав він просто в обличчя алхімікові. Емеріх відсторонив його:

— Тихіше, Бруно. Зі мною все в порядку.

— Що там сталося? Там був пробощ? Чому він туди прийшов? Це теракт?

Емеріх не відповів. Він повільно сів просто на мокрі сходи будинку, спостерігаючи, як рушиться восьмисотлітня ратуша.

— Ну от, — сказав він сам до себе. — А я ж тільки поговорити зайшов.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.