Настане день, і лис води нап'ється

Катцель, на щастя, відчепився від Ельо за дві вулиці від дому. Емеріх доплентався до свого ліжка, впав на нього, як був, тільки плащ скинув, і провалився у глибокий сон.

Прокинувшись, він не одразу зрозумів, котра година, наче дощ змивав всі ознаки часу. На годиннику було близько одинадцятої… тільки от якого саме дня? Шкода, що так і не поставив вдома телефон, зараз би запитав у когось. Втім, хіба це так важливо. Він поки що живий — ось що важливо. Емеріх повільно зняв сирий пожмаканий одяг і недбало жбурнув до коша на прання. Потім, все потім. Якщо воно буде, те потім. Старі штани та в’язана кофта подарували омріяне тепло. Живіт озвався бурчанням — ще б пак, за весь день — кава та пряник.

Він пішов на кухню. Заварив кави, навіщось заглянув до пустого холодильника. Понишпорив у буфеті, знайшов черствий хліб. Все ще краще, ніж нічого. Перекусивши, Емеріх всівся в улюблене крісло і бездумно дивився, як дощ без упину повзе по шибках. Лампа над столом світила тьмяно, час від часу блимаючи, наче теж втомилася від цієї нескінченної п’ятниці. Лісса ревла вже зовсім близько. Унизу, в пивниці, мовчало Дзеркало. Нагорі, в місті, вили сирени, гуркотіли вантажівки. Горлиць рятувався.

Коли у двері постукали, алхімік не здригнувся і не став питати, хто там. Він знав.

На порозі стояв Фосс — мокрий до нитки, з обличчям людини, яка щойно вибралася з-під руїн свого дому.

— Фріце? — спитав Емеріх. — Що сталося?

Оберкомісар кілька секунд дивився на нього мовчки. Потім хрипко сказав:

— Я згадав.

Алхімік відступив убік, пропускаючи гостя до кухні.

— Що саме? — спитав він, намагаючись, щоб голос звучав рівно. Тіло слухалося погано, мовби скуте морозом.

Фосс скинув мокрий плащ на підлогу й важко сів до столу.

— Себе, — відповів він. — Того себе.

Емеріх мовчки поставив перед ним чашку з холодною кавою. Руки дрібно тремтіли, і частину кави він розхлюпав.

— Я був учителем, — сказав Фосс, дивлячись у темне вікно. — Мене звали Якуб.

Емеріх завмер. Потім намацав стілець і опустився на сидіння, не відводячи очей від обличчя друга.

— Лене кілька разів приходила до мене після уроків. Я вчив її писати. Вона… — Фосс стиснув кулаки. — Мріяла вивчитися і допомагати матері, щоб її більше не ображали в тій ригалівці. Але часто ходити не могла, бо з малечею треба було комусь сидіти.

Дощ за вікном шумів так сильно, ніби хтось сипав на дах щебінку.

— Я нічого їй не зробив, присягаюся, — продовжив Фосс. — Ані їй, ані жодній іншій дитині. Я тоді був закоханий. В Ельзу… Вірші їй писав. Ельзин батько, може, й був би проти, але не знав, ми листувалися потайки. А потім з ратуші прийшли і сказали, що Лене назвала моє ім’я. А потім…

Емеріх затамував подих. В грудях болісно стислося, мовби він проковтнув камінь.

— Кат був хлопчиськом. Молодший за мене. Його самого тіпало від страху. Він навіть сокиру нормально тримати не міг, — Фосс криво всміхнувся. — І знаєш що? Я його тоді пожалів. Бо він боявся більше за мене.

Емеріх дивився на друга і відчував: правда стоїть зовсім поруч. Дихає в потилицю. Чекає. Треба сказати. Час настав. Він повинен сказати. Але не міг, чорт забирай!

— Ти пам’ятаєш, що було потім?

Фосс похитав головою:

— Ні. Все обривається. Пам’ятаю тільки біль і крики. Свої чи того хлопця, досі не знаю. А потім прокидаюся вже тут.

Алхімік відчув, як щось усередині нього на мить розтиснуло пазурі. І від цього короткого ганебного полегшення його мало не знудило.