Настане день, і лис води нап'ється

Пан Емеріх прокинувся ще до дзвонів. У кімнаті було майже темно. Він дотягнувся до старовинної щільної штори, трохи відтулив її й побачив низьке сіре небо. «Буде дощ», — подумав, відчуваючи, як болить коліно. Повільно потягнувся і сів у ліжку.

— Ще один день, і ми знову не померли, — пробурмотів Емеріх, як щоранку.

Він ще трохи подрімав сидячи, потім підвівся і, гучно позіхаючи, переодягнувся у «вихідну» сорочку та старі джинси. Потім, набравшись рішучості, розсунув штори. За вікном плавно пропливала Лісса, її поверхня була темною, як старе неполіроване срібло. Річка здавалася спокійною, але Емеріх відчував напруженість — прийшла весна, сніг у горах танув, і, як щороку, це загрожувало повінню. Алхімік стурбовано пройшов до другого вікна й позирнув на барельєф лиса з виваленим язиком над входом до пивного залу. Лис повернув голову, усміхнувся всією пащею й облизався.

— Поганий знак, — стурбовано промимрив Емеріх.

Він пам'ятав пророцтво, виголошене божевільним монахом шістсот років тому: «Настане день, і лис води нап'ється!» Цей монах прийшов з сонячної Лузації, але душу мав темну й брудну, як його лахміття. Він ненавидів радість і спокій, тому назвав місто Горлиць тихим пеклом. Не знайшовши тут послідовників, монах спалив себе на площі Ринок, вигукуючи прокляття та пророцтва. Два пророцтва вже справдилися, але не знищили Горлиць. А за третім — обіцянкою небувалої повені, під час якої затопить навіть пивний зал «Під спраглим лисом» на вершині пагорба — від якогось часу пильно стежив пан Емеріх.

Старий алхімік ще раз визирнув у вікно. «Брр, здається, холодно!» — подумав він. Неквапом натягнув витерту шкіряну куртку з трьома десятками кишень, взяв зі столу дерев’яну скриньку і вийшов з дому.

Пройшовши повз ще зачинені кав'ярні та сонні вітрини магазинчиків, алхімік спустився сходами й опинився на мосту. Дійшовши до середини, перехилився через парапет і лагідно заговорив:

— Добридень, Ліссо. Як ти?

Річка раптом збурилася, зашуміла, вивергаючи брудну піну — наче ощерився й загарчав донині сумирний пес. Емеріх поквапно додав:

— Маю для тебе трохи миру. Не роби нікому шкоди, будь ласка.

Відкривши дерев’яну скриньку, алхімік вийняв блакитну пляшечку — «для ясності вод» — відкоркував і вилив рідину у хвилі. Брудна піна перекинулася біло-зеленим шумовинням, але Лісса все ще гнівно билася в кам'яні опори мосту. Емеріх дістав бурштинову пляшечку — «для спокою стихій» — і також вилив. Річка глибоко, з присвистом, вдихнула, потім вгамувалася, щось зашепотіла мирне, лагідне. Емеріх відітхнув з полегкістю й сховав скриньку до кишені. В ній лишилася одна пляшечка — чорна, з тонким спіралеподібним осадом. Це був засіб на крайній випадок.

Пан Емеріх повертався з мосту, тримаючи в кишені порожню пляшечку. На додаток до нервовості Лісси він відчував ще й дивне напруження в повітрі. Звичний запах м’яти змішався з чимось іще — ледь вловимим ароматом старого металу й озону. Так пахне перед дощем, коли хмар ще не видно, але місто вже накриває чеканням.

Наче спіткнувшись, алхімік зупинився коло занедбаної триповерхової будівлі. Вікна затягнуті павутинням, стіни пошарпані, понівечені людьми й часом. Але саме тут, у партері, за потрісканим склом, стояли вони.

Тринадцять фігурок. Дерев’яні, глиняні, порцелянові. Опасистий бургомістр, молода жінка з пташкою, кат, студент, вчитель з книгою, священник, писар, пекарка, мадонна з дитям, стражник, монах, дівчинка з лялькою, хлопчик у вбранні церковного служки... І всі хитали головами. Повільно, ритмічно, наче кажучи «ні, ні, ні…».

Емеріх добре знав цю квартиру. Колись тут жила годинникарка — Арміна Шпіль. Ходили чутки, що вона намагалася зробити вічний годинник, який показував не час, а правду. Минуло років п’ять, як одного липневого дня пані Шпіль зникла, не попрощавшись з сусідами. Квартиру відкрили, але там було чисто й порожньо — ані натяку на те, що тут скоїлося щось лихе. А отже, двері замкнули й залишили як є, зокрема, не чіпаючи фігурок на підвіконні. Діти, які любили витріщатися в чужі вікна, говорили, що до зникнення пані Арміни фігурки хитали головами, а одразу після — зупинилися, як час в цій маленькій білій квартирі. Але зараз вони знову рухалися, і невідомо, як вже довго.

Фігурки продовжували своє «ні, ні, ні…», спочатку синхронно, потім кожна — у власному ритмі. Емеріх стояв, зачудовано вдивляючись у хитання-хилитання, намагаючись вловити закономірність. Несподівано порцелянова мадонна повернула голову і глянула просто на нього.

Емеріх позадкував. Мало не впав через бордюр, озирнувся, потім знову швидко кинув погляд на вікно порожньої квартири. Мадонна відвернулася, стояла нерухома; всі інші хитали головами врізнобій.

Коли Емеріх повернувся додому, дощ уже дріботів по ставнях. Алхімік зняв черевики, повісив куртку сушитися, зігрів собі відвар з гібіскуса, зробив ковток — і раптом вирішив спуститися до пивниці.

Сходинки, нерівні, з рожевого пісковику, вели вниз у вологу напівтемряву, яка пахла пліснявою часу та кедровою смолою. Пан Емеріх запалив гасничку й, тримаючи її обережно в лівиці, підійшов до Дзеркала.

Кам’яне, з рельєфом золотих лоз, воно стояло в ніші — велике, майже в людський зріст. Дзеркало постійно відображало майбутнє. Емеріх нетерпляче глянув на нього й завмер. З часу, відколи він уперше активував Дзеркало через ключову формулу Триєдиного Фазону, — йому випадало бачити всі можливі варіації розвитку подій: затуманені натяки, яскраві образи, застереження. Але не цю глуху порожнечу.

Поставив лампу на спеціальну поличку, витягнув з-за коміра амулет, що завжди носив на шиї, провів ним перед Дзеркалом, бурмочучи:

— Тінь світла, подих часу... Відгукнись.

Нічого. У темній глибині відбивалася тільки безодня пустоти.

Алхімік відчув, як під його стопами просіла підлога. Тонка тріщина пробігла кам’яною плитою від стіни до підніжжя Дзеркала.

— Почалося, — прошепотів він.

Вночі Емеріхові не спалося. Він піднявся у бібліотеку, розгорнув старі записи — свої та чужі, аж до часів Маргейма Блискучого, що уникав майбутнього як зарази. Гортав, шукав, відмічав символи. На краю однієї сторінки — там, де колись позначав важливе тільки червоним золотом, — він натрапив на запис:

«...рівнодення часу. Дзеркало відкривається. Коли фігурки почнуть хитати головами — розлом вже почався.»

— Фігурки, — прошепотів Емеріх. — Арміна.

На світанку, коли небо стало попелясто-сірим, він піднявся з пивниці до спальні. Треба було хоч трохи подрімати, освіжитися перед тим, як йти на пошуки пояснень. Перевдягаючись у піжаму, почув дзвінке «тук» у вікно, як від сухої гілки. Але саме коло цього вікна надворі не було дерева. Ховаючись за шторою, визирнув у вікно — колись вбивчий подих потойбічного вітру назавжди привчив його до обережності.

На підвіконні знадвору лежала криваво-червона пір’їна з маленькою блискіткою в центрі. Блискітка тьмяно пульсувала.

Емеріх прочинив раму й торкнувся пера. Воно було тепле.