Настане день, і лис води нап'ється

Емеріх вийшов на ганок разом з Фоссом — просто постояти поруч з другом, поки той курить перед роботою. Дощ лив, дрібний і невпинний, бруківка блищала, як відполірована, вода повільно стікала в жолобки. Емеріх поглянув направо і торкнувся рукава оберкомісара:

— Подивись.

— На що? — не одразу зрозумів Фосс, потім прослідив погляд Емеріха і завмер.

Коло смітника, зовсім сама, стояла Лея. Без плаща, наскрізь мокра, вона повільно водила носком черевика по калюжі, ніби щось писала на брудній воді.

Емеріх зітхнув, на мить зник за дверима і повернувся зі шкіряною курткою:

— Ходімо.

Вони спустилися сходами і перейшли вулицю. Почувши чиїсь кроки через лопотіння дощу, Лея підняла голову, помітила Емеріха з Фоссом і несподівано щиро посміхнулася:

— Доброго дня!

— Що ти тут робиш? — спитав Фосс трохи різкіше, ніж чекав Емеріх. Усмішка погасла, Лея подивилася спідлоба:

— Гуляю.

Емеріх підійшов до дівчинки і накинув їй на плечі куртку:

— Під дощем?

— Мені подобається, — відповіла вона. — Коли йде дощ, на вулиці пусто.

— А бабуся знає, що ти гуляєш? — вже м'якше спитав оберкомісар.

Лея зам’ялася:

— Ні.

Фосс тихо вилаявся. Емеріх поглянув на нього і застережливо похитав головою. Кілька секунд вони стояли мовчки, дивлячись на мокрі камені й мутні калюжі.

— Я сьогодні збрехала, — раптом сказала Лея.

Емеріх присів перед нею навпочіпки:

— Збрехала?

Вона кивнула і опустила очі:

— Я сказала вчительці, що у бабусі немає грошей на спортивний одяг.

— Це ж неправда? — спитав Фосс. Його обличчя на мить зморщилося, наче від болю.

— Неправда, — тихо сказала Лея. — Я просто забула його вдома, а у нас була фізкультура. Вчителька спитала мене, де моя спортивка. А я не хотіла, щоб написали записку бабусі.

— Вчителька не повірила? — Фосс хотів було витягти цигарку, але потім збагнув, що стоїть просто під дощем.

— Так. Викликала бабусю. Подзвонила і… — голос дівчинки зробився тоненьким. — І зараз бабуся в школі.

Емеріх спокійно сказав:

— Ти ж не хотіла цього.

Лея швидко глянула на нього, ніби перевіряючи, чи він справді так думає:

— Ні. Я просто злякалася, що мене сваритимуть.

— Ти часто так боїшся? — запитав Фосс, не дивлячись на Лею.

— Не знаю, — відповіла вона. — Напевно, часто. Знаєте… мама й тато казали, що назвали мене на честь принцеси Леї з того кіно. Тільки я зовсім не чесна й хоробра. Не така, як вона… — голос її увірвався. Емеріх лагідно обняв дитину за плечі:

— Ти не принцеса Лея, — сказав він. — Ти Лея Лейдман, тобі одинадцять років, ти живеш на Геллегассе, сорок два. Ти вчишся у п’ятому класі, забуваєш вдома змінне взуття, любиш читати казки й дивитися на воду. Розумієш?

Лея кивнула, дивлячись униз. По її щоках стекли дві великі сльозини і впали в калюжу.

— Більше того, — додав Фосс. — принцеса Лея — вигадана. А ти — справжня. Не можна давати дитині ім'я якогось ідеалу, розраховуючи, що вона стане такою ж ідеальною, — додав він вже тихіше, наче розмовляючи з собою.

Лея схлипнула і раптово, з неймовірним болем в голосі, вигукнула:

— Вибачте, пане оберкомісаре, що я збрехала!

Фосс здригнувся, наче його, сплячого, раптом плеснули по плечу. Він зробив крок назад, розгублено дивлячись на Лею. Дівчинка ридала вголос, затуливши лице долонями.

— Фріце? — Емеріх повернувся до друга.

Фосс розгублено поглянув на нього:

— Ельо, я не розумію…

— Лею! — почулося ззаду. Фосс і Емеріх обернулися. До них бігла пані Еверт, бабуся Леї — задихана, перелякана, з білим обличчям. — Дитино моя! Я прийшла додому, а тебе немає! — не шкодуючи модних джинсів, вона впала на коліна перед онучкою просто в калюжу. — Боже, та ти ж вся мокра!

Лея трусилася, наче в пропасниці. Вона притулилася до бабусі, плачучи все сильніше, і намагалася щось сказати, але пані Еверт перервала її:

— Ти злякалася, що я тебе лаятиму? Моє ж ти пташенятко нещасне! Зараз ми підемо додому, перевдягнемося, вип'ємо гарячого молока, і я почитаю тобі оту казку про принцесу і щиглика, добре? Дякую, пане Емеріх, пане Фосс! Пане Емеріх, я курточку за пару годин занесу, добре?

— Та можете й завтра, Елізо, — ковтнувши непрохані сльози, сказав алхімік. — Сьогодні у вас багато справ. А завтра, якщо виявиться, що Лея застудилася, я зроблю для неї смачну й корисну мікстуру… Лею, ти хочеш з вишнею чи з малиною?

Лея все ще ридала, здригаючись в бабусиних обіймах, тому не спромоглася відповісти.

— З малиною, якщо ваша ласка. Лея любить малину, так, моя хороша? — бабуся поцілувала згорьовану дитину і підвелася. — А тепер ходімо.

Кілька секунд Емеріх і Фосс дивилися, як бабуся з внучкою поволі йшли до ганку. Потім Емеріх знову допитливо поглянув на друга. Фосс похитав головою:

— Я нічого не розумію, Ельо, повір. Ти думаєш, що я…

— Ні, Фріце. Я не знаю, що вона хотіла сказати, але бачу, що вона тебе не боїться. З тими, хто їх кривдить, діти так не поводяться. Це ти її чомусь боїшся.

— Може бути, — оберкомісар пересмикнув плечима, потім чхнув і обтрусився, як великий пес. — Добре, піду в теплий офіс, бо мені, на відміну від Леї, хворіти не можна. До завтра?

— Так, я прийду десь коло дев'ятої, — сказав Емеріх. Потиснувши руку другові, він почовгав до свого дому, відчуваючи на плечах щось чуже й важке. Червоне перо в кишені припікало шкіру навіть крізь грубу тканину штанів.