Настане день, і лис води нап'ється

Місто Горлиць постало над річкою Ліссою так давно, що й само воно вже не пам'ятає коли. Камені, які могли б щось пригадати, вже такі старі, що не можуть розмовляти. А молоді, що чотириста років тому стали бруківкою на площі Ринок, нічого не знають, бо легковажили оповідями старців.

Місто Горлиць оповите сизими туманами та ніжним туркотінням. Весна в парках та садах міста починається з хриплого «ху-хУу-ху», з лопотіння крил, з невагомого пір'я, яке встеляє доріжки. Кожен будинок має свою годівничку, й мешканці ретельно стежать за її наповненням. А пізньої осені люди відкривають горища, щоб горлиці мали де перечекати морозні ночі.

У місті Горлиць багато дивовижних речей. Подейкують, наче стара ратуша на площі Ринок - це колишній міський голова Уве Альт. Захворівши на чуму, він бідкався, що його улюблене місто потрапить до рук якогось нехлюя. Тому, коли Смерть прийшла по пана Уве, вона зглянулася і переселила його душу в стіни ратуші. Тому місто Горлиць донині не має голови — лише Стадтрат, збори депутатів. Якщо ратуша не схвалює якесь рішення, двері й вікна замикаються, і відкриваються лише після того як душа Уве буде задоволена.

В центральному парку міста Горлиць три рази на рік проростає трава, що світиться, коли люди сміються. В такі ночі парк міниться тінями й сріблом, і містяни відправляються танцювати серед правічних платанів. Після таких ночей ніхто не йде ані на роботу, ані до школи — всі сплять цілий день і дивляться щасливі сни.

В головному костелі міста Горлиць є орган, який наслідує голоси пташок, і всі, хто його слухає, також починають підспівувати — тьохкати, цвірінчати та щебетати. Щовечора, коли містяни і туристи приходять на вечірню месу, на балконі з'являється органістка в синьому коронковому платті, з головою щигля. Маска це чи справді голова — не знає ніхто. Також ніхто не знає (навіть сам пан пробощ Ґалл Гунцо), скільки років органістці. Після меси вона зникає, наче розчиняється в повітрі.

Місто Горлиць розсипане на пагорбах, що схиляються над дзеркальними водами Лісси. На схилі одного з таких пагорбів, схованого між вітрами та гілками старої гліцинії, стоїть будинок кольору сонця. У цьому будинку живе пан Ельо Емеріх, якого містяни бачать щоранку, коли він відчиняє ставні, або блукає старими вулицями, або про щось шепочеться з деревом. Кажуть, він колись був чиновником, але зараз він алхімік. У пивниці, під дерев’яною підлогою, схована його лабораторія. Там — флакони з настоянками часу, сухі пелюстки пам’яті, механічна муха, яку він зібрав ще до війни, і велике кам’яне дзеркало, в якому нічого не відбивається, крім майбутнього.

Ельо Емеріх щодня ловить сонячне світло у мідну банку — він каже, що лише так можна отримати золото душі. Люди зазвичай перепитують: «Пан має на увазі філософський камінь?» На що він відповідає: «Філософський камінь не перетворює свинець на золото — він просто допомагає побачити золото в свинці».

Отакий дивний алхімік живе у місті Горлиць! Втім, люди його люблять — він хоч і дивакуватий, але добрий. І дім його добрий. Коли хтось з приїжджих — зазвичай дитина або стара людина — випадково потрапляє у двір сонячного будиночка, то повертається додому з дрібною, але важливою зміною: у когось починає цвісти кактус, у когось оживає забутий записник, а хтось згадує, як це — співати без причини.

А ще місто Горлиць стоїть на зламі світів. Саме тому тут і живе Ельо Емеріх, алхімік, який відчуває найменші коливання рівноваги.