Засівали владні зорі зерна доль

Засівали владні зорі зерна доль.

Навмання, чи, може, все-таки, навмисно

Кожній долі обирали власну роль:

Тій – шторми морські, а іншій – спокій прісний...

Визначали міру щастя і журби,

Міру радості ділили, й міру болю.

І для кожного з покликанням земним

Обирали і кайдани, й шлях до волі.

Озирнулись кудись зорі лиш на мить,

Бо одна зернина дивно якось впала –

Хоч і квітне – не сміється, лиш болить,

Й на землі від неї користі немає...

– Тож навіщо ми засіяли її? –

Шепотілись тихо зорі між собою.

– Може, варто, її корінь отруїть?

– Ні! Водою затопити дощовою!

Сперечались зорі довго –

цілу ніч,

Аж під ранок голос Бога галас зрушив:

– Не згасити вічне полум'я від свіч,

Як воно любов'ю й сяйвом бути мусить!

– Та ж вона самотня, дика та любов!

Нащо квітне, як не здатна інших гріти?

Як хто бачить – то холоне в жилах кров,

Бо ховає свою ласку та від світу!

Зорі марно намагались зрозуміть,

Бог до них ні слова більше не промовив...

А та доля була створена любить

Й берегти любов свою єдину в слові