А для любові, що направду – лебедина...

***

А для любові, що направду – лебедина,

Не вистачить ні слів, ані життя.

Хто в світі я? Всього лише людина.

А скільки ж доль людських пішло у забуття!

Жили для чогось, (чи заради когось),

І вірив, може, кожен у своє,

Що ж час лишив? Душі прозорий спогад

Та на Землі і він – навряд ще є...

Слідів їх мрій і прагнень – лиш уламки,

Що кожен може скласти як збагне...

Але навряд збагне хтось повну правду,

Бо час ковта повільно все земне...

Колись поглине він і моє тіло,

І стане, може, вільною душа,

Та чи залишить на Землі зумію

Ту правду, що лишаю у віршах?

У мо́го серця – не всесвітній подих,

І точно моя правда – не нова.

В таких жінок, як я, – складна природа –

Водночас хвора, вірна і жива.

Хіба знайду для того гідне слово,

Що у мені, та більшим є, ніж я?

Я знаю лиш, що правда – у Любові,

Й що серцем я довічно – лиш твоя.

Я знаю, на Землі я – лиш людина,

Людині ж точно не збагнуть всього буття...

А для любові, що направду – лебедина,

Не вистачить ні слів, ані життя.