II
Дивні, кепські і химерні водночас капризи долі!
Певне, що чули ви, як натовп, лишень-бо запахне хоч натяком на провину, полишає будь-які сумніви і розум, і ладний накоїти таке, що аж в кишках вивертає.
І от на моєму столі поруч з труною своєї жертви лежить він: побитий палицями, голова стята сокирою у нещадному пориві правосуддя юрби. Шию його стягала закривавлена шмата, а сам він й не охолонув ще, як слід.
Тоді мені було сказано за вашу відмову його відспівувати. Що тіло його не буде прийняте у землю церкви і що дозволено лиш закопати його попід огорожею, без служби, прощального слова і відпущення. І тільки-но я зітхнув, бо сильно вже хтів піти спочити, як до ніг мені з голосним лементом впала його жонка — огрядна пані з розпухшим од сліз обличчям. Бачили б ви се, панотче: руки тремтять, губи сіпаються, хустку оту свою мне у пальцях. Знали б ви, як такі кобєти ладні на веремію! Ой, як файно то ж вони вміють плакати — голосно, з надривом, від усього свого серця. Прото ж за ким?
— Пане Жлобеку, благаю вас! Прошу! То ж гріх! То ж не по-людьски! Не по-християнські! Хіба можна його отак, як собаку безроднього? Не можна!
О, яке ж то є невибагливе благородство! Яке то є святе горе! Бажає пані для свого мужа смерті доброї, благовидної. Не тієї, що заробив, не тієї, що вже ся стала, а тієї, яка б переконала її саму, ніби то є помилка!
Хтіла похорону, достойного святого: най навіть попід огорожею, похапцем, під шепіт і осуд, прото не в закритій труні.
І має вже напоготові зручну правду! Ще вчора він був звичайнісіньким пияком, грубіяном і до чужого загребущим, від якого потерпала й вона сама. Прото зараз він у неї вже янгол: невинний, шо немовля, чистй, мов перший сніг. І винен вже не він, а та, через яку він так скінчив.
Подібне чув я і раніше. Але вже ось: стою, і слухаю се від вдови, вдавам, що поділяю її правду:
— То всьо через неї, пане Жлобек! Через цю... хвойду! Дурноверха, пуста, нечестива... ах... Господи, їй варто ж було бути хоч трохи смирнішою!
Як хутко чоловіка свого вона пробачила! Як вперто має образу на його жертву! І ж бо не мучить її, не болить, що він накоїв. І зовсім інше поновлює її лемент кожен раз з новою силою.
— ...Що люди скажуть?!...
Зрадливий страшний мій недолік! Не вмію взагалі відмовляти у проханнях жінкам. Тож, намацавши у своїй кишені гроші, що вона мені всунула, заходився коло того небіжчика.
— Досить того голосіння, пані. Гроші ваші в мене, а спокій — у нього. А я зроблю, що можу
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!