IX
Ранок пройшовся по мені чобітьми, наче тієї ночі хтось взяв моє тіло, ходив з ним цілу ніч і знатно його пожмакав. А сонце тим часом вже стояло достатньо високо, і, судячи з галасу на вулиці та цокоту кінських підків по бруківці, навряд чи це був навіть ранок.
Окинув оком навколо і збагнув, що від милої моєї візітерки, що здавалася такою жаданою вночі. Єдиний натяк на її присутність – зібгана ковдра і ледь чутний аромат її волосся.
— Пані? – покилкав я, хоч і скоріш не чекав відповіді.
Тиша була мені єдиною розрадою. Звівшись, з рипучого ліжка, вчув, що й дзвони на Ратуші відкатали дванадцять разів.
— Трясця... Скільки ж-то я проспав...
І серце моє похололо, бо ж в майстерні все ще чекали справи, що не знали жалю до мого сну і вимагали негайних рук.
Абияк натягнувши одяг я побіг униз, до майстерні, і ледь не зомлів, як вбачив ,що і труни з замордованою дівчиною, і труни другої... не було. І все у майстерні було напрочуд прибране.
— Що за чортівня? Хто посмів без мого дозволу...!?
Тієї ж миті рипнули старі двері і до майстерні зайшов мій старий добрий гробар Гжеґож.
Сутулий старий лис, він увійшов, важко спираючись на палицю (старі рани давалися взнаки)
— А, пане Отто, — вигляд старий мав похмурий, а голос його шелестів, наче шурхіт лопати о жорству — Нарешті ви прокинулися. А я вже думав йти та будити вас.
— Гжеґоже... — я намагався віддихатися. — А де... клієнти?
Старий лиш знизав плечима
— Рано-вранці, ще на зорі приходили. Я так глянув, наче ви все спорядили, раз тіла в трунах. От і допоміг винести.
На цьому моменті у мене засіпалося око
— Обох? І ... і того?
— Вйо – буркнув Гжеґож, чухаючи старий шрам на шиї (він завше так робив, як був чимось невдоволений) – Батько її сказав, що ви вже все впорядкували. І вдова того негідника – теж. Моє діло, звісно, собаче, але люди квапилися, сварилися, то я й подумав, що вам же легше буде, от і...
Казав він то з таким бринящим докором: мовляв, де ж ви вешталися, пане Отто. Що ж, справедливо – усе через мою божевільну ніч і візитерку, якій не міг відмовити, та хіба варто було йому про се знати?
. — Гжеґоже, — промовив я заледве чутно, відчуваючи, як серце починає калатати. — А… голова?
Старий гробар насупився, не розуміючи, про що я.
— Яка голова, пане Отто?
Я не відповів одразу. У горлі мені пересохло, а серце гупало так, що, здавалося, його чути на всю майстерню. Замість слів я різко ступив до прилавку й нахиливсь, ніби підняти щось, що впало.
Ах, як я сподівався, що те марення зникло або мені все це просто наснилося в чаду ночі! Але ба…
При світлі дня, воно мало ще моторошніший вигляд: віск, налипла тирса, неприродний викрут щелепи. Очі, хоч і неживі, ніби насмішливо ся вперили в мене.
«Перуне небесний…» — видихнув я подумки, намагаючись вгамувати нудотний клубок у горлі. Хотілося водночас і відсахнутися, і в будь-який спосіб позбутися цієї напасті, аби лиш ніхто не вгледів.
— Пане Жлобеку, — озвався за спиною Гжеґож, ледь піднявши брову, — ви в порядку? Чи все гаразд?
Я спробував надати голосу якомога більше спокою і відказав:
— Яволе, Гжеґоже, так так. Нічого страшного. Я просто… впустив… одну річ.
— Певно? — він примружився, явно не ймучи мені віри. — Шось ви зблідли…
— Дуристика! — я випростався і обсмикнув сюртука і спробував всміхнутися. — Та то все втома. Не вийшло поспати. Як бачиш, усе на місці, — додав я, давлячись гіркою іронією: ба ба, усе «на місці»…
Гжеґож, пирхнувши, знову знизав плечима і знову сперся на кулю:
— Ну то й добре. Я-бо думав, може, вам поміч здасться. Бо ви якийсь… нервовий сьогодні. Але раз усе добре… — він не договориі і подибав до виходу.
Я ледь помітно кивнув, намагаючись зберегти на обличчі показну незворушність. Лише коли двері за ним захляснулися, дозволив собі видихнути крізь зчеплені зуби.
— «Усе в порядку», — пробурмотів я з кривим осміхом, знову зиркнувши під ляду. — «Ох, якби ж то…»
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!