VII
Ох же ж і халепу, мушу ся зізнати, я накоїв! Те, що витягнув я назад з балії, було вже навіть на голову не схоже, а на казна що.
Віск зліз, та нерівно: деінде оголилася бліда, потріскана шкіра, деінде він зібрався грудками — у кутиках уст, у складках повік. Вода сходила з того лиця тяжкими, масними краплями, мов із недобре звареного холодцю, лишаючи по шкірі розмиті, бруднаві плями. За тирсу годі й говорити.
Кожна спроба моя виправити то лише робила гірше, та я їх не залишав.
Обережно підчепив я край воску біля вуха нігтем, намагаючись хоч так відділити його від шкіри... Не піддавалося. А потягнув сильніше і разом з ним під нігтем потяглася склизька розмокла маса, що лишила під собою ще гірше видовище.
Спробував здерти шмат уже з щоки, та марно. Рвалося, тяглося, й ставало ще більш гидким і безформним.
— Йой, бідний Юрік! — пробурмотів я крізь зуби.
...Що таке, панотче? Занудило? Та то сливовиця кепсько пішла, тримайте, закусіть.
Так от. Як тільки-но зрозумів я розмір тієї халепи, що наробив, і те, що завтра буду мати неприємні хвилини, почув я знову стукіт у двері.
Від несподіванки здригнувсь і голова вдруге за ніч впала долі, цього разу на підлогу.
Стукіт став гучніший, та тепер вже було чуто й жіночій голос.
— Пане Жлобеку!
Йой, трясця. Впізнав би я, пане ксьондзе, той голос, завше і всюди. І допоки усі мої поважні сусіди не повиходили споглянути, кому ж так кортить аудієнції у майстерні їх доброго друга Отто Жлобека, мені варто було поквапитись. Тож я швидко відправив під прилавка ту небіжчикову голову через швидкого доброго копняка. Почувши глухий тріск, зрозумів, що стало ще гірше.
Але то вже було другорядним, тож я хутко випростався, витер руки об штани, швидко оглянув себе і рушив знову до дверей.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!