V
Скриня з тирсою зустріла мене вельми кепським видовищем: кілька годин моєї старанної праці виглядали, наче шніцель, який нездара-кухар впустив на підлогу в заїжджій корчмі.
Ще теплий, живий віск жадібно вхопив у себе тую деревну шпоту. Щоки й чоло небіжчика за ті хвилини, що витратив я на вдовицю, обсіли дрібні тріски, наче міль чи хробаки.
Чи не вперше за усю свою службу стояв я, як той цьопа, і не знав, до якого святого ся молити і що з тим всим чинити далі. Спробував зігріти поверхню долонями,та де там, Рука вліпилася в щоку, і як спробував рвонути пальці назад, то на писку небіжчика таке залишилися такі сліди, наче по ньому стадо волів перейшло й негарного наробило.
Досі не второпаю, що мені тоді стрілило: чи то паніка, чи то Шпільмановскі ліки досі мутили мені розума.
Наче в лихому сні, вхопив я вогку шмату, спробував то виправити. І майже одразу збагнув, що то була найбільша дурниця, на яку був я спроможний.
Гарячий віск від вологи пішов бридкими білими струпами. Тирса, замість відпасти, розбухла, набрала води і стало зовсім кепсько. Клієнт мій у останній своїй подобі виглядав так, наче він перед смертю заслаб на вельми погану французьку хворобу або впав лицем у січку. Очі його, заляпані тою мокрою трухою, тепер споглядали на мене так іронічно, що захтів сам лягти поруч у ту скриню і ся закопати.
Кинувся до балії з водою. Вода сплеснула, вкрила те страхіття. Аж раптом, не повірите, до дверей моїх знову постукали.
— Трясця! Ну а зараз кого чорти принесли?
Очі мої бігали по майстерні у пошуках бодай якого ратунку. Труна? Надто далеко. Знову в тирсу? Надто довго. Та баритися не можна було, тож руки самі вхопили першу-ліпшу деку від якоїсь скрині і в один замах накрили балію. Тепер небіжчик споглядав темні глибини вод, а я... усіма силами вдавав, ніби не капостей наробив, а справ солідних.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!