IV
За дверима на мене знову чекала вона — та сама огрядна пані (вірите, чи ні, прото я навіть не завдав собі труду запам'ятати її ім'я), та голос її, то була окрема, лиха пригода. І навіть для вдовиці вила вона гостро, пронизливо, як вітер у димарі у пізню осінню пору,
— Пане Жлобеку! — голос її майже одразу зірвався на лемент — Пане Жлобеку, не можу я його так лишити!
Я схилив мовчки голову на знак найглибшої вирази жалю.
— Пане Жлобеку, благаю! — Перш ніж я встиг хоч слово вимовити, вона метнулася до теї труни, наче навіжена. Ще мить, любий мій друже, і заглянула б вона усередину, прямо на ту мою «творчу халепу»! І що б тоді було... Тож, забувши про будь-яку поважність, я кинувся найвперейми.
— Пані! Пані, спиніться! — гукнув я, перехоплюючи її за руки.
— Пане Жлобеку, благаю Вас! — ступила вона до мене, стискаючи мої руки в своїх зимних, вогких долонях, наче й не надто хтіла і бажала, щоб я її спинив. — Дайте мені глянути на нього! Дайте з ним попрощатися!
Я ковтнув слину, краєм ока зиркнув на скриню з тирсою. Спробував висмикнути руки, та де там, тримала міцно. Зробив крок назад, щось перечепив, ледь не впав і врятувало мене лиш те, що різко ся схилив перед нею у поклоні, ніби прошу пробачення за власну незграбність.
— Ах, пані, як тяжко мені се мовити… Горе ваше — ніж у моєму серці. Прото... Чи треба пані бачити його у такому... вигляді? Праця моя ще не завершена, часу маю обмаль. Не маю навіть запевнити вас, що труна буде відчинена.
Вона закліпала очима, збита з пантелику.
— Але... Але ж ви...
Я знову зітхнув і вдав правдивого майстра, що є приречений нести тягар свого скорбного ремесла. Поволі розвернув пані обличчям у інший від ящику з тирсою бік.
— Розумієте... Чи хоче пані бачити і пам'ятати свого любого маужонека таким, яким залишило його розлючене бидло? Маю робити все, що є у моїх силах. То зараз не для ваших очей, то не для людського споглядання. Тож, треба мені ще трохи часу, аби надати його виглядові хоч якусь подобу людську.
— К...коли? — ледве чутно прошепотіла вона.
Почервонілі очі її заблищали. Пане Боже, як же легко продати надію!
— Маю думку, що ... до ранку — я зітхнув і похитав головою з виразом якнайглибшого жалю. — А маю я лиш кілька годин, на жаль.
Вона нерішуче зім’яла хусточку, глибоко вдихнула і, хитаючись, ступила назад.
— Добре… добре… — у голосі її вже звучала приреченість. — Пробачте, пане Жлобеку, я... я...
— Ах, прошу пані, я все розумію, — ледь не випроваджуючи її за поріг, пробурмотів я. — Але годі вже, годі! Прошу піти додому, випити валер’яни та дати собі спокій. Сон — то найкращий лікар,.. Добраніч, пані! Добраніч...!
Лишень-бо важкі двері за нею ся зачинили, я вперся лобом у одвірок і з полегшенням видихнув.
І мерщій — до тирси...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!