Інфільтрація душі

"30 вересня 1998 року... Я не забуду цей день. Тоді я перестав бути копом. Раккун-Сіті стерли з лиця землі. Через біозброю, створену "Амбреллою". Я зумів вибратися, але тисячам... пощастило менше. Потім мене "покликали" до таємної урядової програми. Вибору не було. Тренування, важкі завдання — я ледь не загинув. Але вони хоча б допомагали відволіктися. Хотів би я забути події тієї ночі та той біль — бодай на мить... Тепер усе буде інакше. Я впевнений."

Небо було важким і сірим, ніби воно й справді знало: цієї ночі інакше не буде. Старе поліційне авто повільно пробиралося вузькою гірською дорогою десь у глибині сільської Іспанії. Колеса хрустіли по гравію, а навколо тягнувся нескінченний ліс — вологий, темний і похмуро тихий.

На задньому сидінні сидів Леон Скотт Кеннеді. Він дивився у вікно, спостерігаючи, як поодинокі сільські будинки миготять між деревами. Його обличчя виражало повну байдужість. Минуло шість років після інциденту в Раккун-Сіті. Шість років тренувань, місій і спроб забути той кошмар. Але забути не вдалося. Леон перевів погляд на фотографію, яку тримав у руках. Молода студентка: світле волосся до плечей, недбалий чубчик на один бік, ластовиння, зелені очі... ніжна посмішка.

— Скажи мені, янкі... Що ти забув у цьому моторошному місці? — з переднього пасажирського сидіння раптом озвався старший за званням поліціянт, трохи прокуреним голосом розриваючи тишу. — Просто неймовірна глухомань.

Кеннеді подивився на співрозмовника в бічне дзеркало, рука нерухомо завмерла на дверцятах, а обличчя залишалося непроникним.

— Скажімо так, шукаю декого, — безсторонньо відгукнувся він.

— Напевно, хтось дуже важливий, га? Шеф особисто віддав наказ. Сказав: "Допоможи йому".

— Ну, ви в таку далечінь явно не на пікнік поїхали... — у голосі агента промайнула тінь іронії, що межувала з роздратуванням.

Його зауваження явно позабавило місцевих офіцерів. Старший коротко реготнув, а водій — хлопець всього на пару років старший за самого Кеннеді — видав саркастичний смішок.

— Що, на пікнік? — все тим же рівним тоном уточнив Леон.

— Дивні у тебе жарти, — поліціянт на пасажирському сидінні раптом споважнів. — Я відкрию тобі один секрет. Тільки між нами. Тут частенько зникають люди. Це почалося ще чортзна-коли.

Кеннеді розуміюче кивнув, ледь помітно піднявши брови.

— Значить... Для вас це просто сірі будні, так?

— М-да... — офіцер невизначено хитнув головою. — Ось минулого тижня тут шукали чергових зниклих туристів.

— Упевнений, ви постараєтеся мені допомогти.

У відповідь на слова агента знову пролунав цей прокурений сміх поліціянта, у якому тепер чітко чулася нотка безнадії. Машина важко підстрибувала на вибоїнах; дорога ставала дедалі гіршою. У туманному мареві за вікном, серед переплетеного коріння лісу, зрідка проступали похилені самотні надгробки. Якби хтось зараз уважно подивився на Леона, він би помітив глибоку, застарілу втому в його погляді. Але про її причини знав тільки він сам.

— Так, ну, ніби прибули, — подав голос молодий офіцер за кермом, поправляючи окуляри.

Наступної миті патрульне авто різко вильнуло вправо і завмерло, піднявши хмару пилу.

— Поклик природи, піду віділлю... — крекчучи й безглуздо всміхаючись, старший вибрався з машини. — Ну й холодища!

Поліціянт в окулярах, посміюючись над напарником, кинув йому навздогін іспанською:

— Ти що, діжку пива видув?

Він дістав сигарету, чиркнув запальничкою і, спіймавши погляд Леона у дзеркалі, простягнув пачку:

— Курити будеш?

Кеннеді лише коротко відмахнувся.

Поліціянт, що поспішав справити нужду, пішов углиб лісу. Високі темні сосни змикалися над головою, а волога земля м’яко чавкала під підошвами черевиків. Він зупинився біля масивного дерева й озирнувся: патрульна машина вже ледь бовваніла між кривими стовбурами.

— Похмуре місце... — пробурмотів він собі під ніс.

Вітер хитнув гілки. Десь у хащі пролунав різкий, сухий скрип. Офіцер завмер, прислухаючись. Тиша відповіла йому повною мірою — і саме це насторожило найбільше. Ліс мав бути живим. Ворони, вітер у хвої, хруст звіра в кущах. Але тут — нічого. Лише щільна, ватна тиша, що облягала з усіх боків.

— Гей! Є тут хто? — закінчивши зі справами, він рушив трохи вглиб, помітно шкутильгаючи. Між деревами щось темніло — чи то пень, чи то постать.

Відповіді не було.

У машині його напарник, затягнувшись цигаркою і намагаючись налаштувати шипляче радіо, стурбовано глянув у бік лісу.

— Щось він не поспішає. Провалився? — він повернувся до агента. — Слухай... може, сходиш подивишся, що з ним?

Леон мовчки вийшов із машини, сухо хлопнувши дверцятами. Поліціянт висунувся у вікно:

— Я побуду тут. А то ще вліплять штраф за паркування.

— Допомогли, нічого й казати... — напівголосно кинув Кеннеді.

Йому було байдуже, почує його коп чи ні, він уже міряв кроками вологу стежку. Ліс навколо ставав дедалі густішим. Стежка звивалася, ведучи його геть від дороги, просто в обійми похмурих сосен. Гілки над головою майже повністю приховували небо, пропускаючи лише скупе, попелясто-сіре світло. Десь у глибині хащі хрипко каркнула ворона. Хлопець завмер, прислухаючись до лісу, потім зробив ще кілька кроків. Під важкими черевиками хрустів валежник і пріле листя. Повітря тут було важким: воно пахло сирою землею, гаром і чимось нудотно-солодким.

Раптом Леон ледь не наступив на тушу оленя. Тварина була випатрана, і агент мимоволі поморщився, намагаючись не вдихати сморід гнилого м’яса. Пройшовши трохи далі, він натрапив на прохід, наспіх заколочений дошками, за якими виднілася стара хатина. Не гаючи часу, Кеннеді пригнувся, проліз під загородженням і попрямував прямісінько до будинку. Перед самими дверима він на секунду завмер, окинув поглядом порожній двір і без стуку зайшов усередину.

Атмосфера в приміщенні була ще гіршою. Запах тухлятини та цвілі миттєво вдарив у ніс, проникаючи, здавалося, у саму свідомість. Інтер’єр мав лячний вигляд: уламки брудних меблів і шар пилу свідчили про те, що чистота тут нікого не турбувала. Леон рушив до наступних дверей.

— Є хто? — його голос пролунав глухо, немов потонувши в цій затхлості.

У сусідній кімнаті тьмяно горіла масляна лампа. У її невірному світлі Леон помітив дивний артефакт: химерний медальйон із кісток, кинутий на купу старого ганчір’я. На одній із кісточок було вишкрябано напис іспанською: "Судний день іде". Агент не став чіпати цей сумнівний витвір мистецтва. Кинувши на нього останній насторожений погляд, він пішов до наступних дверей. Будинок зсередини здавався набагато більшим, ніж зовні.

Пройшовши вглиб, Кеннеді виявив палаючий камін. Раптом, немов нізвідки, перед ним виник неохайний старий, що опинився лячно близько.

— Вибачте, що я без запрошення, — Леон миролюбно розвів руками.

Господар будинку лише щось невиразно пробурмотів під ніс, повністю ігноруючи гостя, і повільно поплентався до вогню. Вирішивши, що старий не розуміє англійської, хлопець перейшов на іспанську:

— Я шукаю співробітника поліції. Він тут не проходив?

У відповідь лише важке мовчання. Кеннеді не наполягав, його увагу привернув сторонній предмет на підлозі. Бічним зором він помітив щось схоже на посвідчення. Присівши, щоб розглянути знахідку, агент підібрав шкіряну книжку — це був документ зниклого поліціянта, густо заляпаний свіжою кров’ю. У ту ж мить за спиною пролунав різкий шерех. Інстинкти спрацювали швидше за думку: Леон миттєво розвернувся, вихоплюючи ніж. Старий змінився до невпізнання — його погляд став божевільним, майже пекельним, коли він замахнувся сокирою. Лезо його знаряддя зі дзвоном зустрілося зі сталлю ножа. Вдало парирувавши атаку, Кеннеді не дав супротивнику шансу на другий замах. Різко скоротивши дистанцію, він із розвороту впечатав підошву черевика прямо у скроню безумця. Старий відлетів до стіни, із сухим хрускотом зламавши шию, і важко осів на підлогу.

Леон уже тримав його на прицілі, палець завмер на спусковому гачку. Мало на що здатні ці місцеві... Але літній чоловік був мертвий. З його кишені з негучним дзвоном випав ключ. Піднявши його, агент завмер. У ту ж секунду звідкись із глибини будинку пролунав несамовитий, сповнений агонії крик. Звук був настільки гучним, що, здавалося, затремтіли стіни, а потім усе знову потонуло в мертвій тиші.

— Погані справи... — прошепотів Кеннеді, прямуючи в бік, звідки долинув зойк.

У коридорі, повз який він проходив раніше, виявилися ще одні заперті двері. Ключ підійшов ідеально. Клацнув замок, і Леон, вихопивши ліхтарик, почав спускатися крутими сходами в підвал. Знизу, з цілковитої темряви, долинули перешкоди. Це був голос із рації — уривки фраз, що тонули в статичному шумі. Хлопець прискорив крок, світло ліхтарика вихоплювало з темряви краплі вологи на стінах і гнилі дошки. Спустившись, він завмер: промінь світла вперся в нерухоме тіло. Це був той самий зниклий поліціянт. Тіло офіцера було страшно понівечене: численні рвані рани все ще сочилися кров’ю. Рація на його поясі відчайдушно барахлила, вивергаючи крізь шипіння уривки фраз.

— Зрозумів тебе... — прошепотів Леон, тягнучись до апарата, щоб розібрати слова. Раптом із динаміка долинули важкі кроки, а слідом — питання агента в рацію:

— Що там у тебе?

І тут же пролунав новий крик. Жахливий, захлинаючий, він звучав так чітко, ніби вбивали когось у сусідній кімнаті.

— Та що за херня?! — Кеннеді відкинув марну рацію і різко підвівся, на ходу вихоплюючи пістолет.

Він кинувся до виходу з підвалу, але на шляху до порятунку на нього чекало дещо за межею реальності. Той самий старий, якому Леон щойно зламав шию, стояв у дверному отворі. Голова безумця була неприродно вивернута набік, кістки стирчали з-під шкіри, а обличчя заливала густа кров. Попри смертельну травму, він не просто рухався — він із тваринним риком кинувся на агента.

— Що далі, то краще... — процідив хлопець, миттєво скидаючи ствол.

Гримнув постріл. Куля увійшла точно в лоб мерця, змусивши його голову смикнутися назад, але той, здається, навіть не сповільнився. Ще постріл. І ще. Набої в обоймі танули на очах, і Леон перехопив ніж, точним рухом смугнувши по вже вивернутій шиї старого. Тіло нарешті обм’якло. Не втрачаючи ні секунди, агент рвонув уперед, де попереду вже лунали гортанні вигуки: "Cojedlo". Довелося витратити ще пару безцінних куль, щоб покласти двох безумців, які перегородили шлях. Часу на роздуми про те, що перетворило місцевих на цих монстрів, не було.

Кеннеді злетів на верхній поверх, увірвався в найближчу кімнату і з силою захлопнув двері, зачинивши їх. Важко дихаючи, він обернувся і завмер. Картина перед ним була моторошною. Центральна стіна була майже повністю прихована під шарами паперу: фотографії, вирізки з газет і нотатки, ісписані нерівним, смиканим почерком. Усе це з’єднувалося нитками та шпильками, нагадуючи лігво одержимого маніяка або чийсь божевільний план стеження. У центрі висіла стара, пожовкла мапа сільської Іспанії. Дороги, річка, глухе село... і жирний червоний хрест, що впивався в одну з точок. У невірному світлі свічок ця відмітка здавалася плямою свіжої крові. На столі в безладді валялися сторінки чийогось щоденника — краї паперу були загнуті, ніби їх гортали всього пару хвилин тому. Але погляд Леона прикувало інше. У самому центрі цього хаосу висіло фото зв’язаної дівчини. Тієї самої, чия ніжна, безтурботна посмішка була зафіксована на знімку, що лежав у кишені його куртки. Кеннеді двічі торкнувся комунікатора у вусі. Пролунали довгі гудки.

— Гніздо, це Кондор-1.

— Це Ганніган. Говори, — відгукнувся чіткий жіночий голос у навушнику.

— Донька президента, Орлятко, швидше за все, тут.

— Значить, розвідка не помилилася. Супер.

— Дізнайся, як дістатися до озера. Можливо, вона там.

— Зрозуміла. Зараз подивлюся.

— Швидше. З місцевими щось сталося. Моїх супутників...

Договорити він не встиг: від дверей в усі боки полетіли тріски — зовні з люттю працювали сокирою.

— Мені час. До зв’язку.

Двері з тріском вилетіли з петель, і в кімнату увірвалися троє безумців, озброєних серпами та вилами.

— Не смію затримувати, — кинув Леон.

Він майстерно вмів прощатися. Секунда — і Кеннеді вже в затяжному стрибку у вікно. Скло розлетілося міріадами уламків, коли агент спиною вперед вилетів із другого поверху. Глухий удар об землю, м’який перекид для гасіння інерції — і він уже на ногах, наставивши пістолет на будинок. Піднявши погляд на розбите вікно, хлопець побачив одного з переслідувачів.

Той завмер у рамі, впившись в американця важким, нелюдським поглядом. Потім, не видавши жодного звуку, він повільно розвернувся і зник у напівтемряві будинку.

Леон не збирався давати їм фору і сам затримуватися не планував. Перед ним вилася вузька стежка, що йшла вглиб просякнутого туманом лісу. Гілки хльостали по куртці, черевики ковзали по розкислій землі. Дерев’яний місток через мілководний струмок жалібно заскрипів під його вагою. Леон на секунду завмер, прислухаючись до шурхоту, і рушив далі.

За мостом здалися перші будівлі — похилені хатини з проваленою черепицею. Кеннеді штовхнув двері найближчого будинку. Усередині панувало запустіння: грубо збитий стіл, порожня шафа. Перевіривши шухляди, він виявив пачку набоїв. Метал звично звякнув, коли обойма поповнилася. Поруч блиснули кілька песет.

— Знадобиться... — негучно кинув він, прибираючи знахідки.

Вийшовши на вулицю, Леон побачив попереду обриси безлічі дахів. Це було вже ціле село. Він розумів: "теплого прийому" не буде. Передчуття не обмануло — з-за рогу вискочив місцевий із вилами, його обличчя було спотворене нелюдською люттю. Гуркіт пострілу розірвав лісову тишу. Чоловік упав, але з тіні вже виринув другий — із кухонним ножем напоготові. Кеннеді холоднокровно пішов із лінії атаки, всадив кулю в плече нападнику і, скоротивши дистанцію, різким рухом встромив ніж у горло. Той обм’як, навіть не встигнувши скрикнути.

Агент завмер на мить, відновлюючи дихання, і пішов вузькою вуличкою. Вітер доніс важкий, нудотний запах гару. Хлопець сповільнив крок і дістав бінокль. Картина на площі змусила його серце на мить пропустити удар. У центрі села палахкотіло величезне багаття. Навколо нього, немов у трансі, стояли жителі: чоловіки, жінки, люди похилого віку. Вони дивилися на полум’я з лячним спокоєм. Але на багатті горіло не дерево. Там, розіп’ятий на стовпі, догорав другий офіцер — той самий хлопець в окулярах. Язики полум’я лизали плоть, а повітря тремтіло від затихаючих передсмертних криків.

Леон повільно опустив бінокль. Риси його обличчя загострилися, перетворившись на крижану маску.

— Чорт... — видихнув він.

Агент стояв нерухомо ще кілька секунд — не зі страху. Просто вкарбовував побачене. Щоб пам'ятати. Щоб не дозволити собі недооцінити те, що тут відбувається. Потім перевірив обойму, поправив куртку і пішов до площі. Повільно. Без поспіху. Уже було байдуже, скільки їх там.

Доведеться йти в саме серце цього пекла.