Інфільтрація душі

Всередині будинок майже не відрізнявся від решти халуп у цьому проклятому селі: ті самі важкі, поїдені шашелем меблі, пильні бочки по кутках і масивний дубовий стіл, що домінував у центрі кімнати, наче вівтар у склепі. Повітря тут застоялося, просочившись нудотним коктейлем із запаху старого паперу, немитих тіл та іржавого заліза. Кожен крок по підлозі відгукувався зрадницьким скрипом, ніби сама деревина протестувала проти присутності живих.

Кеннеді, не втрачаючи ні секунди, розчинився в тіні лівого кута. Його рухи були відточеними до автоматизму: ствол пістолета плавно описував дуги, перевіряючи кожну шафу, кожен темний закуток. Він не просто оглядав кімнату — він методично зачищав простір, не залишаючи ворогу жодного шансу на раптову засідку.

Софія ж попрямувала праворуч. Її погляд зачепився за похилену тумбу, що сиротливо стояла під вікном, засипаним шаром сірого пилу. З коротким, болісним скрипом дверцята піддалися, і в напівтемряві блиснув знайомий матовий картон.

— Яка краса... — ледь чутно прошепотіла дівчина.

Серце, що досі калатало в горлі, на мить заспокоїлося. Пальці торкнулися прохолодної упаковки набоїв для гвинтівки. У цьому світі, де кожен кущ міг виявитися вбивцею, а тиша була лише прелюдією до крику, кожна куля була на вагу золота. Ці кілька грамів свинцю були її особистим квитком у життя — гарантією того, що вона зможе тримати смерть на відстані витягнутої руки ще якийсь час.

— Що там? — Леон обернувся на звук її голосу, ледь примружившись.

У його погляді все ще читалася крижана напруга. Він не звик довіряти партнерам, чиї мотиви були затуманені, а дії — непередбачувані.

Блеквуд у відповідь лише коротко потрусила коробочкою. Сухе, обнадійливе поклацування металу об картон стало найкращою відповіддю. Вона дозволила собі слабку тінь тріумфальної усмішки — маленька перемога в безкрайому океані безнадії. Здобич належала їй.

— У мене зачинено, — сухо сказав агент, кивнувши на ящик із масивним іржавим замком.

Він не став витрачати сили на спроби виламати його. Розчаровано відвернувшись, Леон рушив далі вглиб будинку.

Попереду, у вузькому коридорі, на висоті щиколотки була натягнута тонка, майже невидима проволока розтяжки. Софія пам'ямала про знаходження вибухівки дуже добре в цьому місці. Вона на мить забарилася, відкривши рот, щоб попередити його, але слова застрягли в горлі — дивний імпульс перевірити його реакцію виявився сильнішим за турботу. Втім, її допомога не знадобилася.

Наступної миті повітря розірвав чіткий, сухий постріл. Слідом пролунав оглушливий вибух, який змусив старі стіни затремтіти, а зі стелі посипалася трухлява штукатурка. Хлопець навіть не збив дихання. Він застиг в отворі, димлячий ствол пістолета все ще вказував на місце, де щойно була пастка. Кеннеді зняв її пострілом ще до того, як його нога торкнулася небезпечної зони. Його реакція була межею людських можливостей, і дівчина вкотре нагадала собі: з цим чоловіком не варто грати в ігри. Принаймні, поки що.

Раптом Леон різко зупинився прямо в проході до наступної кімнати. Його спина напружилася, ставши схожою на кам'яну стіну. Блеквуд, що йшла за ним по п'ятах, ледь не врізалася в нього, вдихаючи різкий запах порохових газів та вологої шкіри його куртки.

— Чого ми стоїмо? — пошепки запитала вона, відчуваючи, як липка тиша навколо починає тиснути на барабанні перетинки.

Агент не відповів одразу. Він повільно, майже загрозливо обернувся, і промінь його ліхтаря на мить різонув по її обличчю, вихопивши бліду шкіру та звужені зіниці. У його погляді не було відкритої ворожості — лише холодна, аналітична цікавість, яка лякала сильніше за спалах гніву.

— Ви жодного разу не запитали, куди ми йдемо, — голос Леона прозвучав низько, майже в унісон зі скрипом будинку. — Ви просто йдете за мною в саме пекло.

— Моє пекло залишилося позаду, агенте Кеннеді, — Софія відвела погляд, роздивляючись химерні тіні, що танцювали на стінах коридору. — Навколо лише декорації. Тліючі рештки.

Кеннеді зробив крок до неї, скорочуючи дистанцію до межі дозволеного. У цьому похмурому замкнутому просторі він здавався привидом, матеріалізованим із її власних нічних жахіть.

— Так, я бачу, — хлопець примружився, вдивляючись у неї так, ніби намагався прочитати стертий шифр. — Ви дивитеся на цей світ так, наче бачили його кінець і залишилися незадоволені фіналом.

Дівчина відчула, як серце пропускає удар і пальці мимоволі стиснули ремінь зброї на плечі.

— Зараз я просто намагаюся вижити. Хіба цього недостатньо, агенте?

— Для того, щоб я підставив вам спину — ні, — відрізав Леон. Його голос став жорсткішим, але в глибині очей промайнула прихована втома. — Колись я довіряв людям беззастережно. Знаєте, чим це закінчилося?

— Містом-привидом, — прошепотіла Блеквуд.

Агент здригнувся. Це було ледь помітно — лише на мить стиснуті щелепи та різкий видих, але вона зрозуміла, що влучила в саму ціль. Він наблизився ще на міліметр, так що вона відчула холодний дотик його дихання на своїй шоці.

— Звідки ви це знаєте? — просичав Кеннеді.

Його рука на мить напружилася на рукоятці пістолета. Софія не відсахнулася. Навпаки, зробила те, чого він точно не очікував. Вона повільно підняла руку і, піддавшись незрозумілому імпульсу, обережно поправила комір його шкіряної куртки. Пальці дівчини на мить торкнулися гарячої, натягнутої, як струна, шкіри його шиї. Леон застиг, ніби вражений розрядом току, але не відштовхнув її.

— Ми всі носимо в собі свої зруйновані міста, — тихо, майже інтимно промовила Блеквуд, дивлячись у його сталеві очі. — Моє так само спалахує вогнем кожного разу, коли я заплющую повіки. Ми з вами схожі більше, ніж хочеться визнавати.

Кеннеді мовчав цілу вічність. Софія бачила, як у його погляді борються професійна параноя та дике, суто людське бажання бути почутим. Здавалося, ще секунда — і ця стіна між ними завалиться.

— Якщо ви вирішите змінити сторону... — хлопець не договорив, його голос здригнувся.

— Знаю, — вимовила дівчина, і в її голосі знову прорізався той самий холодний, ледь помітний метал.

Вона не відійшла різко, навпаки — діяла з убивчим спокоєм. Її тонка рука, що досі лежала біля його шиї, неквапливо зсунулася в бік. Кінчиками пальців вона ще раз поправила комір його куртки, розгладжуючи невидиму складку коротким, майже материнським жестом, який у цих обставинах виглядав як витончене знущання. Софія зробила крок назад, розриваючи коло їхнього спільного тепла.

— Ви б пустили мені кулю в лоб і написали б про це ідеальний рапорт. Ви — взірцевий агент, Кеннеді. Шкода тільки, що за статути не дають орденів від безсоння. Ходімо, інакше я почну думати, що ви вирішили взяти на себе роль мого психоаналітика. Повірте, вам за це не доплачують.

Леон заціпенів, наче від удару струмом. Повітря між ними, що щойно вібрувало від напруги, миттєво охололо. Він спостерігав, як вона звичною грацією поправляє ремінь свого рюкзака, знову перетворюючись на ту закриту жінку, яку він зустрів на початку цієї місії.

Блеквуд кинула швидкий, оцінюючий погляд на пройом за спиною агента, ігноруючи те, як важко він зараз дихає. Вона пішла вперед, навмисно залишаючи його за спиною. Її кроки по вогким дошкам звучали зухвало чітко. Софія відчувала його погляд на своїй потилиці — важкий, розгублений і злий одночасно. Вона знала: цей «ляпас» словами спрацював. Тепер він буде думати не про її таємниці, а про те, чому вона дозволяє собі так з ним розмовляти. А це була значно безпечніша територія для них обох.

Кімната зустріла дівчину мороком, що здавався щільнішим, майже фізичним. Це була невелика комірчина, яка колись, імовірно, слугувала кабінетом або домашньою молитовнею. Стіни були обвішані жмутами сухих трав; час перетворив їх на ламкі чорні скелети, що виділяли ледь вловимий, гіркий аромат пилу та полину. Під стелею густо розрослася павутина, схожа на клапті старої, брудної марлі.

Агент увійшов слідом. Його кроки були важчими, ніж зазвичай; він не намагався приховати свою присутність, і Блеквуд чула, як жалібно стогнуть старі дошки під його вагою. Він зупинився біля самого порога, заповнюючи собою простір. Хоча Леон мовчав, його роздратування відчувалося шкірою — воно розливалося в повітрі, як статична електрика перед грозою.

Софія проігнорувала цей німий тиск. Вона підійшла до побитого шашелем секретера в кутку. Стільниця була завалена порожніми флаконами та залишками воску, що наплив на дерево грубими жовтими шрамами. Посеред цього хаосу її погляд зачепився за прямокутник цупкого паперу. Фотографія лежала догори дригом, ніби її кинули поспіхом або навмисно намагалися сховати від очей.

Дівчина простягнула руку і кінчиками пальців перевернула картку. Це був старий чорно-білий знімок із зазубреними краями, пожовклий від часу та вогкості. Глянець порепався, вкриваючи обличчя сіткою дрібних зморшок. На фото застиг чоловік — високий, із суворими, майже фанатичними рисами обличчя та важким поглядом. Поруч із ним сидів хлопчик років восьми. Дитина виглядала наляканою: маленькі руки до білизни стискали кулачки, а очі — великі й занадто серйозні для такого віку — дивилися прямо в об’єктив, ніби благали про допомогу. У позі чоловіка відчувалася владність, що межувала з жорстокістю, а хлопчик здавався лише його блідою тінню, позбавленою права на дитинство.

Блеквуд відчула, як по спині пробігся холод. Було щось у цих обличчях — якась знайома лінія щелепи чи крижаний розріз очей, що зовсім не в’язалося з образом дикого, деградуючого села.

— Ви тільки подивіться на це, — тихо промовила вона, не обертаючись.

Леон підійшов ближче. Промінь його ліхтаря ковзнув по фотографії, вихоплюючи обличчя дитини з темряви. На мить світло здригнулося в його руці.

— Вони всі колись були просто людьми, — промовила Софія, продовжуючи вдивлятися в застиглі риси. — Мали плани на завтра, сперечалися за вечерею, когось любили... Тепер від них залишилася лише ця паперова пам'ять і порожнеча в очах.

— Світ іноді ламається так швидко, що ти не встигаєш навіть змінити вираз обличчя, — відповів Кеннеді. Його голос став глухим, наждачним. — Я бачив, як ціле місто перетворилося на кладовище за одну ніч. Те, що вони колись були людьми, не робить їх менш небезпечними зараз. Куля не обирає, у кого летіти — у монстра чи в того, хто ним стає.

— Ви навчилися так легко викреслювати людяність заради виживання? — дівчина нарешті розвернулася, намагаючись спіймати його погляд у тьмяному світлі.

— Я навчився жити з привидами тих, кого не зміг врятувати, — агент нарешті подивився прямо на неї.

У його зіницях, здавалося, відбилося не світло ліхтаря, а заграва палаючого Раккун-Сіті. Це був погляд людини, яка давно поховала свій ідеалізм під уламками поліцейської дільниці. Леон різко відвернувся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Софія проводжала його поглядом, відчуваючи, як важкі слова агента зависають у повітрі, немов отруйний газ. Він міг брехати собі скільки завгодно, міг кутатися в цю броню з цинізму та наказів, проте для дівчині було відомо про нього набагато більше ніж він міг дозволити розповісти. Леон Кеннеді дозволяв минулому живцем пожирати себе зсередини, щоразу підкидаючи в багаття своєї пам'яті нові обличчя.

Дівчина знову перевела погляд на фотографію. Чоловік на знімку тримав руку на плечі хлопчика так міцно, що навіть крізь старий глянець відчувався цей заціпенілий контроль. У світлі ліхтаря, що тепер віддалявся разом із агентом, очі дитини здалися їй дзеркальним відображенням тих, що щойно дивилися на неї зі сталевою холодністю.

— Ви не врятуєте всіх, Кеннеді, — прошепотіла Блеквуд в порожнечу кімнати, знаючи, що він її не почує. — Але ви все одно спробуєте, чи не так? Навіть якщо це означатиме, що вам доведеться поховати ще одне місто.

Вона відчула, як вогкість місцини пробирається під шкіру. У цій кімнатці пахло не просто старим папером, а чимось значно гіршим — застояним очікуванням. Сердце Софії пропустило удар. Якщо цей хлопчик з фотографії — той, про кого вона думала, то її місія в цьому світі щойно перетворилася на операцію з порятунку. Дівчина швидко сховала картку до внутрішньої кишені — туди ж, де вже лежала коробочка, здобута раніше. Це був її другий козир за вечір, і вона знову не збиралася ним ділитися. Не зараз, коли Леон перебуває на межі емоційного вибуху.

Раптом тишу розрізав різкий, ритмічний звук. Метал бився об метал — голосно, чітко, лякаюче. Дзинь. Дзинь. Дзинь. Звук був настільки правильним і методичним, що від нього по шкірі пішли мурашки. У цьому хаосі гниття така монотонність здавалася проявом найвищого божевілля.

— Що за шум? — агент миттєво зібрався, перетворюючись на натягнуту струну.

Його обличчя, що щойно було понівечене болем спогадів, застигло, перетворившись на неживу маску. Леон не чекав відповіді. Він рушив на звук, до масивної шафи, що заступала прохід у дальню частину будинку. Важке дерево піддалося під його натиском; скрегіт дощок, які він відсував, здавався в цій задушливій тиші гуркотом обвалу, але ритмічний стукіт металу навіть не збився.

Хлопець рухався безшумно, як тінь, прослизаючи у відкритий отвір. Софія слідувала за ним, намагаючись втихомирити власне дихання, яке після знахідки в кабінеті стало занадто частим.

Попереду, у тьмяному сірому світлі, що пробивалося крізь гнилі щілини дальньої стіни, виднілася згорблена постать. Це був старий, чия шкіра за кольором нагадувала пергамент тих самих покинутих документів. Він не помічав гостей. З якимось оскаженілим, механічним завзяттям він забивав важкі, іржаві цвяхи в кришку люка прямо під своїми ногами.

Кожен удар молотка об капелюшок цвяха супроводжувався коротким спалахом іскор. Старий шепотів щось собі під ніс — швидку, безперервну молитву чи, можливо, прокляття, яке зливалося з металевим брязкотом. Удари металу об метал віддавалися в зубах Блеквуд, вібруючи в самій основі черепа.

Кеннеді пригнувся, переходячи в низьку стійку. Його рухи стали текучими, хижацькими. Дівчина бачила, як його пальці звично перехопили руків'я ножа — лезо блиснуло холодним сріблом, віддзеркалюючи бліде світло. Він збирався скоротити дистанцію й одним точним ударом у горло обірвати цю божевільну роботу, перш ніж старий встигне здійняти тривогу.

Софія затамувала подих. Вона бачила напружені м'язи на шиї Леона. Він був за крок від того, щоб перетворитися на ката. Проте Блеквуд знала: цей старий не такий простий. Він — мисливець, що завмер в очікуванні. У каламутному відображенні дверної шибки вона впіймала його погляд — не розсіяний чи божевільний, а хижий, прикутий саме до силуету агента, що стрімко наближався. Старий навіть не здригнувся, коли скрипнула мостина за його спиною; його пальці, вкриті чорною землею, мертвою хваткою стискали молоток, готуючись до одного-єдиного удару. Дівчина розуміла: щойно Кеннеді увійде в радіус його розмаху, ця згорблена постать розігнеться з силою заведеної пружини, і важкий метал зустрінеться зі скронею хлопця раніше, ніж він торкнеться мети.

Чекати було не можна. Важко видихнувши, Софія ривком скинула гвинтівку з плеча. Приклад звично ліг у виїмку на плечі, холодний метал притулився до щоки. Приціл завмер на потилиці безумця, вихоплюючи кожне сиве пасмо. Сухе клацання запобіжника потонуло в черговому ударі молотка. Палець плавно, майже ніжно натиснув на спуск.

Гуркіт пострілу в замкнутому просторі був подібний до вибуху гранати. Він вдарив по вухах, змусивши пил посипатися зі стелі. Куля, прошивши затхле повітря, увійшла точно в ціль. Голова старого смикнулася вперед, він видав короткий, захлинаючись, звук і мішком упав на свіжозаколочені дошки. Молоток вислизнув із його рук і з глухим стукотом покотився по підлозі.

Леон завмер за два кроки від тіла. Його рука з ножем застигла в повітрі. Протягом кількох секунд він не рухався, лише його плечі важко підіймалися й опускалися. Потім він повільно, дуже повільно обернувся. Погляд агента — гострий, запитальний, що пронизував наскрізь — прикував дівчину до місця. У цій мовчанці було більше підозр, ніж у будь-якому допиті. Він не дякував. Він оцінював.

Блеквуд лише ледь помітно знизала плечима. Вона відчувала, як адреналін вимивається з крові, залишаючи по собі дрібне тремтіння в пальцях, але змусила себе спокійно повісити гвинтівку назад на плече. Вона підійшла до нього, переступаючи через розлите по підлозі чорнило тіней, відчуваючи, як між ними знову натягується невидима струна недовіри.

Кеннеді не вимовив ні слова. Його обличчя залишалося непроникним, але в глибині очей промайнуло розуміння. Він так само мовчки, з лякаючим холодом у жестах, опустив коліна на підлогу й підняв важкий молоток. Розвернувши його зазубреним обухом, він вбив його в щілину між свіжими дошками. Зі звуком розірваної деревини, що нагадував крик, він почав віддирати перепони, відкриваючи шлях до того, що старий так відчайдушно намагався поховати живцем.

Люк відкрився з надривним скреготом, і з в'язкої темряви підвалу донеслося приглушене, уривчасте мукання. Леон, не вагаючись, спритно стрибнув униз, приземлившись на зігнуті ноги з котячою грацією. Софію перспектива переламаних щиколоток зовсім не вабила, тому вона обрала стару драбину. Перекладини були мокрими й слизькими від підвальної вогкості; дівчина відчувала, як кожен рух дається важче, а пальці ледь утримували рівновагу на ослизлому дереві. Вона обережно спускалася, намагаючись не зірватися в чорну пащу підвалу, як раптом на півшляху відчула на своїй талії сильні, впевнені руки.

Блеквуд ніби вдарило струмом. Від несподіванки з грудей вирвався судомний видих, а тіло на мить заціпеніло, відмовляючись слухатися. У цій допомозі не було гострої потреби — вона могла б упоратися сама, — але хлопець все одно вирішив підстрахувати. Попри всю свою відстороненість, попри крижану недовіру, що стояла між ними останні години, він міцно тримав її. Його долоні, захищені тактичними рукавичками, здавалися гарячими навіть крізь тканину одягу, а хватка була настільки надійною, що страх висоти миттєво розчинився, поступившись місцем значно небезпечнішому хвилюванню.

Софія повільно повернула голову через плече, намагаючись зазирнути йому прямо в очі, знайти там звичний холод, але замість цього наштовхнулася на щось зовсім інше.

— Ну ж бо, злазьте, — вимовив Леон.

Його губ торкнулася усмішка? Це був миттєвий, майже примарний рух, помітний лише тому, хто, як Блеквуд, звив звичку ловити кожен його жест, кожну тінь на обличчі. Голос агента прозвучав незвично спокійно, рівно і — дівчині здалося на коротку, божевільну секунду — майже ніжно. У цьому задушливому підвалі, просякнутому запахом гниття, цей тон був настільки недоречним, що дезорієнтував сильніше за удар. Подих перехопило. Софія на мить втратила зв’язок із реальністю; світ звузився до відчуття його близькості та ритму його дихання. Пальці несвідомо розтиснулися, зісковзуючи зі слизької перекладини. Але хлопець не дав їй упасти: він зреагував миттєво. Його руки перехопили міцніше, обхопивши за талію майже владно, він підняв тіло дівчини, ніби воно нічого не важило, і плавно зняв з останніх щаблів, ставлячи на тверду землю.

— Порядок? — запитав Кеннеді таким буденним тоном, ніби між ними щойно абсолютно нічого не сталося.

Дівчина не відповіла одразу. Вона відчувала, як тепло його рук все ще фантомно гріє шкіру під одягом, хоча він уже розімкнув обійми. У в'язкій тиші підвалу звук власного серця здавався їй оглушливим — швидким, нерівним, зрадницьким. Блеквуд різко випрямилася, намагаючись повернути собі професійну виправку, і поправила куртку, що трохи збилася від хватки агента. «Не давай йому бачити, як це на тебе подіяло», — промайнуло в її голові.

— Цілком, — нарешті вимовила Софія, і хоча голос трохи здригнувся, вона швидко опанувала себе, надавши йому звичної сухості. — Ви завжди такий галантний із тими, кого підозрюєте у всіх смертних гріхах?

Кеннеді клацнув ліхтариком, і холодний білий промінь розрізав морок, вихоплюючи з темряви іржаві ланцюги, покручені коріння, що проросли крізь цеглу, і брудну підлогу, вкриту якоюсь дивною слизовою речовиною. Потім хлопець на мить затримав промінь на обличчі дівчини, від чого вона мимоволі примружилася.

— Тільки з тими, хто мені потрібен з цілими ногами, — відгукнувся агент. — Зайві травми сповільнюють рух.

— Звісно, — хмикнула Блеквуд, нарешті вгамувавши дихання. — Сухий прагматизм. Я так і думала. Але наступного разу просто подайте руку — я впораюся без цих ваших «спецназівських підхоплень».

— Побачимо, — кинув Леон через плече, уже роблячи крок углиб приміщення. — Дивиться під ноги. Тут не тільки драбина слизька.

Софія пішла слідом, відчуваючи, як між ними знову виростає та сама стіна недовіри, але тепер у цій стіні з'явилася маленька тріщина. І вона не була впевнена, чи хоче її залатати. Уривчасте мукання, що долинало з кінця підвалу, стало гучнішим, нагадуючи їм обом, що вони тут не для того, щоб обмінюватися люб’язностями. Серце дівчини пропускало удари, у вухах стояв гул, а затуманений погляд упав на брудний мішок, що ворушився в кутку. Кеннеді у два широкі кроки подолав відстань до бранця. Сталь ножа тьмяно блиснула, з легкістю розрізаючи грубу мотузку. З отвору мішка здалася голова чоловіка: пітні каштанові пасма липли до високого чола, а з-під наклеєного на рот скотчу доносилося несамовите мукання. Леон одним різким, майже грубим рухом зірвав стрічку. Голова незнайомця смикнулася вбік, він болісно заплющився, ковтаючи повітря.

— Боляче, блін! — прохрипів хлопець, мружачись від безжального променя ліхтаря.

— Мені здалося, ти хотів щось сказати, — максимально байдуже відгукнувся агент, ховаючи ніж.

— Яка проникливість. Скажи, у тебе... сигарки є? — голос Луїса різанув по нервах Софії своєю знайомою, майже нахабною легкістю, яка так дисонувала з мороком цього проклятого місця.

Вона все ще стояла осторонь, у густій тіні. Ось він — Луїс Серра. Справжній. Живий. У цей момент Блеквуд зловила себе на думці, що й сама б зараз віддала все за одну затяжку, аби лише вгамувати тремтіння в пальцях, що ніяк не минало після вбивства старого нагорі.

— Куріння вбиває, — відрізав Леон, навіть не поворухнувшись.

— Та-ак? Ну, тоді, може, розв'яжеш? — іспанець звернувся до американця, але його блукаючий погляд раптом завмер на Софії. — Оу... Ти не один? З тобою така прекрасна сеньйорита...

— «Прекрасна сеньйорита», кажеш? — тон Кеннеді був звичним, але в ньому проковзнула якась нова, гостра нотка. — Схоже, Блеквуд, ви знайшли собі шанувальника навіть у мішку для трупів.

— Принаймні хтось у цьому підвалі вміє робити компліменти, — голос дівчини звучав спокійно, але в ньому відчувалася дивна відчуженість, ніби вона коментувала виставу, сидячи в першому ряду.

Поки Леон і Луїс обмінювалися репліками, Софія тримала в голові кожну секунду того, що мало трапитися далі. Вона знала цей момент назустріч смерті й кожним нервом відчувала, як за її спиною згущується темрява, набуваючи форми велетня. Це знання не дарувало сили — воно перетворювало страх на крижане очікування неминучого.

Серра спробував перевернутися в мішку, приймаючи більш ефектну позу, але раптом його обличчя спотворилося від чистого, первісного жаху. Він вилаявся рідною мовою і, дивлячись кудись за спину Блеквуд, несамовито закричав:

— Тільки не він!

Світ навколо дівчини завмер. Вона відчула це шкірою — важке, сморідне дихання прямо над своїм вухом, запах старої шкіри та формаліну. За її спиною стояв Староста. Величезний, неприродно могутній, він дихав їй у потилицю, і цей звук нагадував роботу ковальських міхів. Легені ніби здавило сталевим обручем, а по щоці, змішуючись із потом, скотилася одна єдина сльоза.

Леон зреагував миттєво. Він розвернувся у стрибку, скидаючи пістолет:

— Ти хто?! Ану стояти!

Мендес рухався з жахливою, нелюдською швидкістю. Одним коротким і страшним за силою ударом він вибив із рук Кеннеді зброю та ліхтар. Наступної миті важкий черевик Старости врізався в груди агента і той відлетів назад, із гуркотом проламуючи трухляві дошки. Глухий, нудотний звук удару його потилиці об камінь розірвав тишу підвалу. Хлопець обм'як, його тіло безвільно сповзло по стіні в густу темряву.

Всупереч логіці, всупереч власному страху, Софія кинулася вперед. Вона впала на коліна біля Леона, ігноруючи монстра за спиною. «Тільки не він. Тільки не ця голка для нього», — пульсувало в її мозку єдиною чіткою думкою серед хаосу.

Ця слабкість, цей прояв людської прив'язаності лише роздратували Мендеса. Його величезна рука, мертвою хваткою вчепилася в плече дівчини, підіймаючи її в повітря, як паперову ляльку. Староста наблизив своє спотворене обличчя до її вуха, і вона відчула холод його скляного ока.

— Ти обрала не ту сторону, дитино, — прохрипів він, і цей голос здавався гуркотом каміння в горах.

Луїс заскреготав зубами, люто звиваючись у мішку, і кинув приречений погляд на Блеквуд. Дівчина в руках монстра обм'якла. Сили покинули її, надія розсипалася на порох. Вона востаннє зустрілася очима з іспанцем, а потім перевела затуманений погляд на агента, що лежав без тями.

— Леон... — ледь чутно прохрипіла вона, знаючи, що принаймні його доля зараз не вирішена.

Наступної секунди світ вибухнув білим болем. Різкий, вогняний спалах пронизав шию, коли голка увійшла глибоко в плоть, ламаючи капіляри. Софія вдихнула, але повітря застрягло в легенях. Вона відчула, як крижана, пульсуюча отрута впорснулася в її вени. Щось нелюдське почало звиватися під її шкірою, швидко поширюючись тілом, тягнучи свої щупальця. Свідомість захлеснула чорна хвиля, і світ остаточно зник.