Інфільтрація душі

Назовні Софію зустріло не свіже повітря, а важкий, липкий вітер. Він безцеремонно мазнув по обличчю, ніби брудна ганчірка, розкуйовдив волосся і пустив крижане заціпеніння по хребту. Дівчина вдивилася в сіру далечінь: попереду, крізь вогку димку, вгадувалися обриси селища. Звідти, розриваючи тишу, долинали гортанні крики, що не належали людині, сухий тріск пострілів і нудотний, солодкуватий запах горілої плоті, який миттєво осідав на язику металевим присмаком.

Зведення, металеве клацання. Гвинтівка в руках відчувалася незвично важкою, ніби її порожнини залили ртуттю. Софія рушила вперед, відчуваючи, як із кожним кроком ґрунт під ногами стає дедалі хиткішим — не від багнюки, а від наростаючого всередині тремору. Під підошвами важких черевиків постійно щось хрустіло. Вона заплющувала очі, намагаючись переконати себе, що то лише сухе гілля, але коли погляд мимоволі вихопив серед рудого листя розтрощений череп якоїсь дрібної тварини — чи, може, дитини? — до горла підкотив гарячий клубок.

Її нудило не від вигляду крові чи кісток, а від усвідомлення реальності. Це був не 4K-монітор. Це був запах смерті, який неможливо вимкнути кнопкою «Exit».

Чим ближче була площа, тим оглушливішою ставала какофонія божевілля. Мерзенне амбре не давало вдихнути на повні груди; легені ніби заповнювалися попелом. Дівчина завмерла на пагорбі — трохи віддалік від того місця, де, згідно з сюжетом, Леон мав вести спостереження з бінокля. Звідси все було як на долоні. Ось Кеннеді вривається на площу, приймаючи на себе лють натовпу. Ось він описує круту дугу навколо хатин, зникаючи з очей на якусь мить, і пірнає в один із будинків, напевно, барикадуючи за собою двері. Оскаженіле кільце з селян замикається, і в цей момент повітря розриває вереск бензопили — звук, від якого нутрощі дівчини стиснулися в тугий вузол.

— Ну, чого стоїш, Софіє Блеквуд? — прошепотіла вона пересохлими губами, опускаючись на карачки. — Боїшся?

Десь у будинку з гуркотом упали сходи — Кеннеді відчайдушно відбивався, викидаючи заражених із вікон. Ще мить, і він уже на даху, ще одна — і стрибок у самий центр площі, до багаття… Спалах світлошумової гранати засліпив Софію, яка підібралася занадто близько. В очах попливли отруйно-білі плями, світ на секунду перестав існувати.

— Прекрасно… — закашлялася вона, вдихнувши піднятий вибухом дим. – Просто чудово.

Це була фатальна помилка. Вона виказала себе. Одна з сільських стареньких, що трималася осторонь від основної бійки, різко повернула голову. Її шия хруснула, як суха гілка. Каламутні, затягнуті білястою плівкою очі вп’ялися в Софію. Жінка перехопила іржаві вила, видавши звук, схожий на гарчання голодного пса.

Серце дівчини пустилося в шалений галоп, вдаряючи в ребра, як спійманий птах. Це був не тир. Тут не було запаху чистого мастила і тихої команди інструктора. Руки затремтіли так сильно, що цівка гвинтівки ледь не вислизнула з вологих долонь. Вона бачила кожну зморшку на обличчі нападниці, чула її хрипке, клекітливе дихання. Живий, відчутний жах паралізував волю.

— За зустріч… — видавила Софія, намагаючись поєднати мушку з ціллю.

Палець, що став раптом чужим і неслухняним, натиснув на спуск. Оглушливий гуркіт, віддача боляче вдарила в плече, і перша куля рознесла голову старої на криваве месиво. Блеквуд обдало жаром, до горла підкотив вміст шлунка.

Чи чув постріл Леон? Навряд чи в цьому хаосі. Але дівчина бачила: хлопець у пастці. Його притиснули до стіни, він ледь встигав відстрілюватися однією рукою, поки друга, стискала ніж, що скреготів по ланцюгу бензопили, утримуючи смерть за лічені дюйми від обличчя. Ситуація була критичною.

— Ну ж бо, Адо... Де клятий дзвін? — одними губами прошепотіла Софія.

Вона дивилася на вежу церкви з такою відчайдушною надією, якої не відчувала ніколи в житті. Але дзвін мовчав. Секунди розтягувалися у вічність, повітря тремтіло від реву бензопили. Сюжет запізнювався.

Софія затамувала подих, втиснувши приклад у плече так сильно, що на шкірі напевно залишиться синець. Вона вицілила потилицю чоловіка в мішковині. Світ звузився до маленької мушки.

Гуркіт. Влучання.

Куля лягла настільки точно, що дівчина мигцем подумала: Алекс, її інструктор із тиру, був би в захваті. Шкода, що він ніколи цього не побачить.

Гігант із бензопилою впав, даючи Леону дорогоцінну фору. Агент діяв як налагоджений механізм: хльосткі постріли змінювалися вивіреними ударами ножа та нищівними прийомами рукопашного бою. На мить він обернувся в бік, звідки прийшла допомога. І в цей момент, після чергового фірмового удару Кеннеді з розвороту, повітря нарешті розірвав гулкий, урочистий звук дзвону.

Божевілля на площі миттєво змінилося моторошним трансом. Заражені, ніби підкоряючись невидимому ляльководу, випустили зброю і поплелися в бік церкви. Софія опустила гвинтівку, і в ту ж мить вага зброї здалася їй нестерпною. Віддача все ще відгукувалася тупим болем у плечі, а в мочках вух пульсувала кров. Кожен крок по розкиданому попелу та теплих гільзах відлунював у її голові. Вона знала цей сценарій, бачила його десятки разів на моніторі, але зараз запах міді та диму забивав ніздрі, змушуючи шлунок стискатися. Дівчина підійшла ближче до Леона намагаючись не дивитися на тіла, що завмерли в неприродних позах. Хлопець спантеличено проводжав поглядом натовп, що йшов геть. Блеквуд знала, що він зараз скаже. Ця фраза була викарбувана в її пам’яті.

— Куди це вони всі? У кіно чи що?

Хлопець стояв спиною до неї, не опускаючи зброї, його голос звучав втомлено, з тією особливою прикметною іронією людини, яка бачила забагато смертей.

— Хм… Цікаво, що сьогодні в прокаті? — голос Софії злегка здригнувся. Жарт здавався недоречним і дурним, особливо коли агент різко розвернувся, і вона опинилася під прицілом його пістолета. — Невже якась палка іспанська мелодрама?

— Ти хто, чорт забирай? — голос Кеннеді був холодним, як сталь його ножа. Він слідував головному правилу свого життя: не довіряти нікому.

— Спокійно. Свої, — дівчина повільно, дуже повільно підняла руки. — У мене в кишені документи. Дозволите?

Він кивнув, не опускаючи зброї. Блеквуд почала повільно тягнутися до внутрішньої кишені куртки. Хлопець миттєво зреагував на рух, ледь помітно повівши стволом пістолета вгору, націлюючись тепер у лоб. Софія завмерла, серце пропустило удар. Вона бачила його палець на спусковому гачку — напружений, готовий. Один хибний рух, один випадковий подих — і він вистрілить. Без сумнівів і жалю.

— Повільно, — кинув він коротко. В його погляді не було співчуття, лише холодна оцінка загрози.

Одним плавним рухом вона витягла шкіряне посвідчення і розкрила його перед агентом.

— Блеквуд. Софія Грейс Блеквуд-Рейвенкрофт. Управління з президентських справ, — вона вимовила це з максимальною впевненістю, намагаючись вгамувати тремор у пальцях, хоча в голові пульсувала думка: «Тільки б не випустити, тільки б не випустити». — Відділ стратегічного аналізу біозагроз. До ваших послуг.

Кеннеді ледь помітно примружився. Назва структури подіяла як електричний розряд — він сам підпорядковувався безпосередньо президенту, і раптова поява «колеги» з адміністрації у цьому іспанському пеклі виглядала як дуже поганий знак. Леон трохи опустив ствол, скептично вивчаючи герби та печатки на документі:

— Адміністрація президента? Мені не повідомляли про підкріплення.

— Я не підкріплення, — дівчина намагалася звучати впевнено, незважаючи на серце, що калатало в горлі. — Спеціаліст із біологічних загроз. Про вашу присутність мені теж не доповідали. Схоже, у нас різні місії в цьому богом забутому місці?

— Леон Скотт Кеннеді, федеральний агент, — він прибрав пістолет у кобуру, але погляд залишився напруженим. — Поняття не мав, що Іспанії може знадобитися допомога США в питаннях біотероризму. Вашингтон зазвичай не посилає аналітиків без загону супроводу. Чому ви тут? Де ваші люди?

Софія розвела руками, оглядаючи гори трупів і багаття на площі, що догорало.

— Ви ж знаєте протокол, агенте Кеннеді, — вона гірко усміхнулася. — Власне... Я єдина хто залишилася живою і зараз намагаюся зрозуміти в чому полягають мої подальші дії.

— Ви надто добре стріляєте як для кабінетного аналітика, Блеквуд, — Леон зупинився навпроти неї, схрестивши руки на грудях.

– Нагадую ще раз – спеціаліст-аналітік, — відпарирувала дівчина, роблячи акцент на професії, що дає їй можливість знаходитися тут зі зброєю в руках, хоча всередині все кричало від жаху.

Раптом Леон скинув руку до лівого вуха. Блеквуд зазначила про себе холодне спостереження: дзвінок пролунав пізніше, ніж диктував сюжет. «Невже моя присутність так кардинально ламає таймінги?» — промайнула тривожна думка. Вона не чула голосу в гарнітурі, але знала кожне слово Інгрід Ганніган так чітко, ніби та стояла поруч.

— Кондор-1, прийом. Я знайшла шлях до озера. Там є великий млин, за ним починається стежка, — невидима помічниця диктувала маршрут, поки агент вдивлявся в горизонт, мруживши очі.

— Млин. Зрозумів, — коротко відгукнувся агент.

— Будь обережний. Відбій.

Коли він опустив руку, Софія відчула, як у повітрі повисла важка пауза. Наставав момент вибору.

— Значить, млин? — вона підняла підборіддя, намагаючись, щоб голос не тремтів від пережитого жаху. — Гадаю, наші шляхи тут розходяться?

Не чекаючи відповіді, дівчина закрокувала в бік, де, як вона пам’ятала, мала стояти скриня. Серце калатало об ребра: вона розуміла, що кожен її крок поруч із Леоном — це ризик не тільки для неї, а й для всієї його місії. Вона була аномалією, системним збоєм.

— Спеціаліст Блеквуд… Постривайте!

Софія завмерла на мить, кинувши погляд через плече, але тут же вперто рушила далі. Вона майже шкірою відчувала його кроки за спиною. Леон наздогнав її швидко, ледь відчутно торкнувшись долонею плеча.

— Постривайте, — повторив він, і в його голосі прозвучала незвична для агента м’якість. – Хто б вас сюди не послав, вони виписали вам квиток в один кінець.

— Знаю, — відрізала дівчина, не обертаючись.

— Послухайте, Блеквуд... — хлопець зробив наголос на прізвищі, ніби пробуючи його на смак. — У мене є завдання. Пріоритет номер один. І це не ви. Я не можу гарантувати вашу безпеку. Більше того, я не можу вам повністю довіряти. Але...

– Але що?! — випалила дівчина, різко розвертаючись. Слова сипалися градом, маскуючи паніку, що підступала до горла. – Хочете запропонувати об’єднати сили? Тому що так безпечніше? Тому що шанси вижити зростають по експоненті? Тому що…

— Можем спробувати, — ця коротка, спокійна відповідь ударила її під дих сильніше за уявний кулак.

Софія вставилася на його незворушне обличчя, раптово забувши, як дихати. Їй хотілося погодитися, вчепитися в його куртку і ніколи не відпускати цю єдину нормальну людину в цьому пеклі. Але страх підвів її: захисні механізми спрацювали раніше, ніж вона встигла подумати.

— Ні, — відрізала Блеквуд, збираючи всю волю в кулак.

Розвернувшись, дівчина майже побігла геть. Леон залишився стояти, потираючи перенісся.

— До чого ж уперте дівчисько… — долинуло до неї негучне бурчання. — Чорт із тобою.

— Дякую, такі друзі мені не потрібні! — крикнула Софія, не обертаючись, відчуваючи, як по щоці котиться одна гаряча сльоза.

Вона зупинилася біля заповітної скрині й присіла на карачки. Руки ходили ходором, зір застилала волога пелена. Дівчина судорожно намагалася підчепити кришку, як раптом зовсім поруч пролунав украдливий голос:

— Думаєте, я поганий друг?

Софія підскочила, охнувши від переляку, і важка кришка зірвалася, боляче прищемивши їй пальці. Біль став останньою краплею. Вона різко розвернулася до Леона, її обличчя палахкотіло від суміші гніву, болю і прихованого страху.

— Думаю, що прямо зараз ви найбільший козел на всьому світі! — випалила дівчина йому в обличчя, ледь стримуючи ридання.

— Словами ви стріляєте так само влучно, як і з гвинтівки. Дозвольте я допоможу, — агент м’яко відсторонив її, підняв кришку і заглянув усередину. — Що це?

— Хай помилує вас Бог, агенте Кеннеді! — Блеквуд затрясла забитою рукою, морщачись від болю. — Скарб, не бачите? Рубін! Беріть його вже, і пішли…

Вона злилася на нього за те, що він не йде. Злилася на себе за те, що до смерті боїться залишитися одна. І найбільше — за те, що її пальці тепер пульсували в такт її пораненому самолюбству.

Леон витяг рубін, і на мить червоні відблиски каменя заграли на його зосередженому обличчі. Він крутнув камінь між пальцями, ніби перевіряючи його на справжність, а потім спокійно перевів погляд на Софію. Його мовчання було важким, майже фізично відчутним.

— Гаразд, — спокійно відгукнувся хлопець, ховаючи камінь. — Пішли, дівчино що налякана до смерті і обзиває мене козлом, але якщо ви хочете жити рухайтеся за мною. Крок у крок. І не думайте знову тікати. Я не збираюся грати з вами у квача по всьому селу.

— Нагадую, я тут не для того, щоб просто прикрасити собою вашу місію, агенте Кеннеді. – Блеквуд демонстративно підвела погляд, намагаючись перетравити всю ситуацію що з нею відбувалася.

— Не помріть. Це буде дуже погано для мого звіту. – Це була спроба розрядити обстановку, але в голосі агента все одно відчувалася та сама крижана настороженість.

Софія лише гірко посміхнулася. Вона знала, занадто багато, щоб спокійно жити у цьому світі. Але тепер вона була не сама. Аномалія все ж таки знайшла свого головного героя. Блеквуд відчувала, як адреналін випаровується, залишаючи по собі пустельну втому. Біль у пальцях став тупим і пульсуючим.

Вони рушили в бік вузького проходу між будинками, що вів до ферми. Леон йшов попереду — гнучкий, зібраний, кожна його лінія випромінювала небезпеку і впевненість. Дівчина лише уважно слідувала за ним, не в силах прийти до тями.