Інфільтрація душі

Вогкий дверний отвір, який до цього проковтнув хитку постать іспанця, зяяв попереду чорною дірою. Підвал дихав у обличчя гнилим холодом: десь далеко в темряві мірно, з металевим присмаком капала вода, а звідкись із глибини лабіринту тягнуло різким, протяжним свистом вітру. Вихід був поруч, причаївшись за барикадами прогнилих балок, але цей простір більше не здавався просто укриттям. Тепер це була клітка.

Кеннеді застиг на межі світла й тіні. Його плечі були напружені, як зведені пружини, а пальці правої руки сіпалися, фантомно шукаючи рукоятку звичного «SG-09 R». Навушник у його вусі щойно замовк, забравши із собою наказ пробити дівчину по всіх базах, і цей шлейф недовіри буквально матеріалізувався в повітрі.

— Залишайся тут, — сухо кинув агент, не повертаючи голови.

Його голос прозвучав як удар батога — короткий, відсікаючий, позбавлений будь-яких натяків на людське тепло. Це не було турботою. Це був наказ оперативника, який маркував її як баласт і потенційну загрозу, яку краще залишити під замком.

— Ні, — голос Софії розрізав тишу підземелля несподівано твердо.

Кеннеді усе-таки обернувся. Повільно, важко. У його погляді, що ковзнув по її обличчю, промайнуло щире роздратування, яке миттєво згасло під важким шаром професійної настороженості.

— Повтори, — одне коротко кинуте слово, гостре, як уламок скла.

— Кажу, ми не будемо розділятися, — Блеквуд зробила крок уперед, навмисно скорочуючи дистанцію і стаючи майже впритул до його спини. У її позі не було благання. Тільки сталева, холодна рішучість. — Я не залишатимуся тут.

Леон кілька секунд мовчки дивився на неї зверху вниз. Його зіниці зменшилися, вивчаючи дівчину з такою прискіпливістю, наче він шукав підступу в кожній лінії її обличчя. Софія, яка ще хвилину тому тремтячими пальцями торкалася його потилиці, зараз дивилася на нього з куди більшою жорсткістю, ніж дозволяв статус «цивільної». Це дратувало. Це підтверджувало його найгірші побоювання.

— Ти мені заважатимеш, — відкарбував хлопець, наближаючись до її обличчя. — Я не збираюся няньчитися з тобою в темноті, Блеквуд.

Прізвище, вимовлене його губами, на цей раз прозвучало як офіційне звинувачення. Офіційно. Дистанційно. Олівець у блокноті слідчого.

— Я не прошу мене няньчити, Кеннеді, — відбила дівчина, ігноруючи внутрішнє тремтіння. — Я прошу не робити дурниць. Разом у нас більше шансів повернути нашу чи знайти нову зброю.

Агент тихо, гостро хмикнув, ледь помітно хитнувши головою. У цьому жесті була лише злість на те, що вона має рацію, і запекле бажання тримати все під контролем.

— Тоді тримайся ззаду. Заважатимеш — залишу там, де стоятимеш.

Кеннеді розвернувся і пригнувся до землі, миттєво розриваючи контакт. Короткі, уривчасті фрази спалили останні містки між ними. Він пішов уперед, рухаючись безшумно, мов хижак, що зливається з сутінками коридору. Софія ковзала за ним слухняною, безсловесною тінню, ковтаючи гірку образу. Кожен крок віддавався в її тілі тупим болем, але справжнє пекло розгорталося в голові. Світ навколо став занадто реальним і занадто жорстоким. Вона дивилася на його залізобетонну спину і розуміла: той Леон, який дозволяв їй гріти руки об його спину, зник. Тепер перед нею був агент Кеннеді. Людина, яка вираховувала траєкторію кулі для кожного, хто викликав у нього сумнів. Блеквуд відчувала, як емоційний вузол, що зв'язав її з цим чоловіком за лічені години, затягується на її шиї зашморгом. Дівчина прикипіла до нього як п’явка, вросла в його історію, але ця історія вже тріщала по швах.

Попереду, біля брудної стіни, лежало тіло селянина. Хлопець зреагував блискавично, тваринним рухом: один короткий ривок, і він висмикнув іржавий мисливський ніж прямо з горла вбитого бідолахи. Метал огидно сьорбнув, звільняючись із плоті. Леон змахнув чужу кров на підлогу і перехопив руків'я зворотним хватом. Зброя повернулася в його руку, а разом із нею — і його первісна, небезпечна впевненість.

Коридор вивів їх до занедбаної клуні, перегородженої товстими, вкритими іржею металевими решітками. Крізь залізне плетиво Софія побачила те, що змусило її серце зробити болісний перевертень.

— О, наші речі... — ледь чутно прошепотів агент, завмираючи на місці.

Його погляд хижо, зголодніло просканував замкнену кімнату, вираховуючи кути, відстані, найкоротші секунди до моменту, коли він знову поверне свії припаси та зброю. Свою броню від цього світу. І від неї.

Софія стояла позаду, і її нудило від знання того, що буде далі. Перед очима, як на проклятій кіноплівці, крутилися наступні хвилини: ось важкий вентиль, який їй доведеться тримати, зриваючи нігті й напружуючи кожну судину, поки механізм чинитиме опір; ось Леон, який проскочить під дверима; ось двоє заражених, чиї життя він обірве точними, страшними ударами ножа в шию.

Але все це було лише шумом. Декораціями. Справжній, паралізуючий жах викликала думка про того, хто чекав на них за виходом із цього підземелля. Торговець. Мешканка іншого світу, вона знала канон, знала гру, але зараз, коли багряний Лас-Плагас уже пускав свої невидимі метастази в її власну нервову систему, фіолетовий каптур цього прибульця здавався їй символом особистого прокляття.

Дівчині хотілося не просто побачити його. Їй хотілося вчепитися йому в глотку. Вліпити такий ляпас, щоб маска злетіла разом із його загадковим, знущальним шепотом. Це він винен. Він затягнув її сюди. Через його мовчазну згоду вона тепер носить у собі смерть. І через нього Кеннеді зовсім скоро почує у своєму навушнику спокійний голос Ганніган: «Кондор-1, Софії Блеквуд не існує. Жодного сліду. Жодного запису».

Раптом тишу розірвав вологий, хрусткий звук. Блеквкд смикнулася, виринаючи зі своїх думок. Леон діяв на випередження. Один із заражених селян, що причаївся в кутку, навіть не встиг видати звук — ніж хлопця з хрустом увійшов під підборіддя, провернувся і вийшов із потилиці. Агент тримав обм'якле тіло, поки воно не перестало сіпатися, а його обличчя в цей момент було абсолютно пустим. Холодним. Розрахунковим.

Софія застигла, і в цю секунду крижана крапля поту повільно покотилася між її лопатками. Страшна, нудотна думка обпекла розум, позбавляючи можливості дихати. Чи вб’є він її так само?

Так само професійно, без тіні сумніву чи жалю, коли дізнається, що в її крові пульсує та сама гидота, що й у цих селян? Коли він зрозуміє, що за щирістью ховається брехня, а її тіло — нове гніздо для паразита? Його залізні руки, які ще кілька хвилин тому так обережно тримали її за плечі, з такою ж легкістю зламають їй шию, виконуючи протокол безпеки США.

Блеквуд обійняла себе за лікті, намагаючись зупинити дрібне тремтіння. Ціль — масивні металеві двері в кінці заводу — була вже зовсім близько, але кожен крок до неї наближав дівчину до моменту, коли Леон Кеннеді може дізнається правду. І перетвориться на її ката.

Хлопець не чекав, поки вона впорається зі своїми думками. Він діяв. Софія ледь встигала фіксувати його рухи — настільки чистими, механічними та безжальними вони були. Кеннеді рухався вздовж проіржавілих решіток клуні, майже розчиняючись у густих тінях. Ось попереду з’явився ще один заражений, який спиною притискався до балки, безглуздо тримаючи в руках стару сокиру.

Один м’який, котячий крок агента. Жодного шелесту брудної соломи під його черевиками. Його ліва рука затисла рот селянина, глушачи раптовий хрип, а права з усього розмаху встромила знайдений ніж глибоко в основу черепа, пробиваючи мікроскопічний зародковий центр паразита. Тіло ганадо миттєво обм'якло, втрачаючи людську подобу. Леон упевнено опустив труп на землю, не дозволивши йому впасти з гуркотом.

Дівчина дивилася на це, і її серце пропускало удари. У кожному повороті його голови, у кожному холодному погляді, яким він сканував темряву перед собою, читалася абсолютна відірваність від усього людського. Він не просто виживав — він зачищав простір. Для нього зараз не існувало нічого, крім траєкторій, сліпих зон і потенційних цілей. І вона, Софія, яка йшла за ним на відстані витягнутої руки, теж була для нього лише об'єктом у цьому рівнянні. Об'єктом, який викликав занадто багато запитань.

Наступний ворог вискочив із-за кута раптово, піднявши ржавий ніж. Кеннеді навіть не здригнувся — реакція оперативника випередила страх. Замість того, щоб відступати, він зробив крок назустріч, перехопив замах каленої руки, коліном вдарив зараженого в живіт і, коли той зігнувся навпіл, з розвороту всадив ніж прямо в горло. Короткий, сухий операційний рух. Леон висмикнув залізо, обтер пальці об брудні штани і нарешті обернувся на неї.

Його погляд був важким, крижаним і таким проникливим, що Блеквуд здалося, ніби він дивиться прямо на її шию, під шкіру, де вже починала розливатися отрута Лас-Плагас. У цьому погляді не було колишнього тепла, лише німе попередження: «Не відставай. Не роби помилок». Він затирав будь-який натяк на ту слабкість, яку виявив у підвалі, коли дозволив їй торкнутися своєї потилиці.

Хлопець зробив короткий знак рукою, наказуючи слідувати за ним, і вони нарешті вийшли до масивного механізму.

Коли вони дісталися вентиля, Леон швидко оцінив механізм і коротко кивнув Софії.

— Я швидко, — кинув він і рвонув назад, тим самим шляхом, який вони щойно зачистили.

Дівчина навалилася на важіль усією вагою. Метал опирався з глухим, іржавим скреготом, важкий ланцюг натягнувся, як тетива. М’язи передпліч миттєво занили від пекельного напруження, але вона тримала, закусивши губу до крові, не дозволяючи масивним дверям зачинитися. Кожна секунда розтягувалася в вічність. Через нескінченну хвилину з того боку решітки почувся важкий тріск засува — агент прорвався в кімнату зі спорядженням. Блеквуд з полегшенням відпустила вентиль, який із гуркотом повернувся у вихідне положення, і зробила кілька хваких кроків назустріч напарнику.

Вона жадібно, майже гарячково перехопила з його рук свій рюкзак і гвинтівку. Дівчина притиснула холодну сталь до грудей так сильно, ніби це була загублена дитина, а не знаряддя вбивства. У цьому жесті було стільки відчайдушної, дикої радості людини, якій повернули її єдиний шанс на життя, що Леон на мить затримав на ній погляд. Його обличчя залишалося суворим, але в глибині очей промайнуло дивне розуміння: вона чіплялася за зброю точно так само, як і він сам у свої гірші дні.

І ось цей момент настав.

Простір холу прорізало важке, металеве клацання заслінки. За залізною решіткою, у непевному, брудному світлі смолоскипів, що кидали довгі потворні тіні на каміння, з’явився знайомий фіолетовий каптур. Кеннеді миттєво заблокував Софію своєю спиною, його постать чітко виділялася на тлі отвору, тоді як дівчина залишалася в густій, сирій тіні.

— Незнайомцю, йди-но сюди... — проскреготів дивний тип у масці. Його голос, схожий на шурхіт сухого листя по труні, змусив дівчину здригнутися. Розвернувшись, фігура повільно відійшла до свого імпровізованого прилавка, вивішеного дивними амулетами.

— Хто це? — Леон поставив риторичне запитання, обережно наближаючись до виходу. Його кроки були невагомими, а долоня вже лежала на руків'ї щойно повернутого бойового ножа.

— Покидьок... — прошипіла Блеквуд собі під ніс.

Гнів, що отруйною лавою накопичувався весь цей час — від моменту її появи в цьому проклятому лісі до крижаного уколу в шию — вирвався назовні. Її буквально затрясло від огиди. Ця тварюка стояла там так спокійно, ніби не він був режисером її персонального пекла! Вона різко закинула гвинтівку за плече і швидким, лютим кроком рвонула вперед. Мимохідь штовхнувши плечем завагавшегося Леона — від чого агент ледь помітно насупився, але миттєво рушив за нею — вона вилетіла до прилавка Торговця раніше, ніж Кеннеді встиг підняти пістолет для захисту.

— Ти! — вигукнула вона, з гуркотом обрушуючи долоні на облуплений дерев'яний стіл прямо перед носом у прихованого маскою обличчя. Дерево жалібно тріснуло. — Ти мені зараз усе поясниш! Що ти зі мною зробив, мерзотник?!

Софія хотіла вчепитися в цей фіолетовий засмальцьований плащ, витрусити з нього всю правду, здерти брудну бандану, що приховувала його знущальну посмішку.

— Хо-хо... — Мерчант хрипко, глибоко розсміявся. Цей сміх підірвав її зсередини, як граната. В глибині його каптура на мить хижо, абсолютно по-людськи блиснули очі. — Які ми гарячі, незнайомко. Купівля-продаж не терпить поспіху.

— Ви знайомі? — голос Леона пролунав низько, загрозливо й небезпечно. Він уже підібрався впритул, заходячи з флангу. Його тіло перетворилося на стиснуту пружину, готову розрядитися в будь-яку секунду. Погляд Кеннеді метався між Торговцем і Софією, вираховуючи ступінь загрози.

— Так... так... — проскреготів ділець, навіть не поворухнувшись під скаженим натиском дівчини. Він не зводив погляду з Блеквуд, і в цьому погляді читалося мерзенне, всезнаюче торжество. — Незнайомка впустила свій пістолет, коли тікала від натовпу шалених селян. А я вдало підвернувся їй під руку і обміняв гвинтівку на пару знайдених нею песет. Звичайна торгівля на дорогах війни. Може, і ти поглянеш на мій товар, чужинцю? У мене є дещо, що зацікавить такого професіонала, як ти.

Кеннеді коротко перевів погляд на Софію. Дівчину буквально підкидало від люті. Злість палила легені: як цей тип смів так нахабно, філігранно брехати просто їй в обличчя, маніпулюючи фактами перед Леоном? Він виставив усе як звичайну угоду, хоча Блеквуд була фізично впевнена — цей ляльковод знає кожну деталь про її іншу реальність, про її зараження, про те, що Ганніган за кілька годин винесе їй смертний вирок через відсутність даних. Торговець просто знущався, замилюючи очі Кеннеді.

Софія гордо скинула підборіддя, ще раз із силою вдарила кулаком по дерев'яній стільниці, аж забрязкали гільзи на прилавку, і, зустрівшись із насмішкуватим звуженням очей Мерчанта, уривчасто кинула:

— Розбирайтеся самі.

Вона різко розвернулася, обдавши обох чоловіків хвилею гарячої люті, і відійшла до розлогого, покрученого дерева біля входу. Її груди важко ходили під курткою, вона намагалася вирівняти збите дихання, але пальці все одно ходили ходуном. Гнів застилав очі кривавою пеленою, але раптом погляд зачепився за знайомий яскраво-синій клаптик паперу, грубо прибитий до стовбура іржавим цвяхом.

Завдання. Убити щурів на заводі, з якого вони щойно з таким трудом вирвалися.

«Серйозно? Ти промишляєш цим навіть у реальності, Торговцю?» — промайнуло в голові Блеквуд. Ненависть до цієї істоти досягла апогею. Їй хотілося руйнувати. Вона з м'ясом зірвала записку, зминаючи її в кулаці до хрусту. Ярості потрібен був вихід, негайна фізична дія, інакше вона просто вибухне прямо тут, видавши Леону все.

Дівчина рішуче закрокувала назад до агента, який саме почав холоднокровно вивчати вміст прилавка, ігноруючи атмосферу навколо. Не кажучи ні слова, Софія простягнула руку і вихопила з-під його пальців той самий ніж, який він підібрав у підвалі з трупа селянина. Кеннеді на секунду завмер, його брови злетіли вгору, і він провів її важким, глибоко здивованим поглядом, намагаючись зрозуміти цей раптовий спалах агресії. Дівчина лише кинула через плече:

— Я зараз повернуся. Не занудствуй.

Не чекаючи відповіді, вона штовхнула важкі металеві двері, що вели назад, у лігво, з якого вони ледь врозумилися вийти. Їй потрібно було виплеснути цю темряву, цей отруйний концентрат злості, поки він не поглинув її остаточно. А щури... щури були лише законним приводом не збожеволіти від параноїдальної близькості Леона та всезнаючих таємниць Торговця.

Всередині заводу панувала задушлива, майже матеріальна напівтемрява. Повітря було просякнуте їдким, кислим запахом іржі, гнилої соломи та застарілої, запеклої крові, яка в'їлася в підлогу. Блеквуд завмерла в центрі порожнього, гулкого цеху, до болю стискаючи в руці холодну, шорстку рукоять кухонного ножа. Метал нещадно впивався в шкіру, і цей тупий, чистий біль був єдиним, що утримувало її свідомість на плаву, не даючи остаточно провалитися в безодню божевілля.

— Тварюка... Яка ж ти тварюка, — зірвалося з її губ тихим, тремтливим шепотом, який тут же глухо розбився об брудні, вкриті чорною пліснявою стіни.

Вона сама не знала, кого проклинає більше: Торговця з його знущальним, ситим сміхом, Саддлера з його середньовічними тортурами чи саму добуцану долю, що швирнула її в цей живий кошмар, позбавивши права вибору.

І в цей момент, наче у відповідь на її емоційний вибух, у районі легень, ближче до хребта, заворушилося мерзенне, крижане відчуття. Паразит всередині дівчини не просто прокинувся — він за ворушився, реагуючи на сплеск адреналіну. Лас-Плагас повільно, міліметр за міліметром, обплітав її нервові закінчення своїми тонкими хітиновими нитками, забираючи контроль над тілом.

Від цієї внутрішньої, чужої ворушні Софію захлеснула така хвиля нудоти, що перед очима попливли чорні плями, а пальці ледь не розтиснулися, випускаючи ніж на залізо підлоги. Стало до жаху, до фізичної судоми не по собі. Вона була одна в темноті, з ворогом у власній крові.

Різкий, противний писк з-під купи гнилих ящиків змусив її скинутися. У цю мить у ній не залишилося нічого від тієї дівчини, що колись затишно згорталася з геймпадом у кріслі, безтурботно спостерігаючи за пригодами на екрані. Тепер вона була пораненим звіром, загнаним у кут, якому потрібно було заподіяти біль комусь іншому, щоб бодай на секунду заглушити власну душевну й фізичну агонію.

Перша щур, жирний, з облізлою брудною шерстю, метнувся до іржавого конвеєра. Блеквуд зірвалася з місця. Вона перемахнула через завал будівельного сміття з лякаючою, неприродною спритністю — тіло, підігріте чужорідним адреналіном, слухалося її занадто ідеально, і від цього ставало лише страшніше. Удар був коротким, механічним, позбавленим будь-якої цивільної нерішучості. Іржава сталь увійшла в м'яку плоть із сухим, чітким хрускотом, перериваючи писк на найвищій ноті.

— Один є, — видихнула дівчина.

Голос зрадницьки сипів. Вона з силою витерла лезо об штанину, залишаючи на тканині темну смугу. Її трясло у великому, некерованому ознобі. Адреналін кипів у жилах, змішуючись із люттю в небезпечний, отруйний коктейль, який випалював зсередини залишки її колишньої особистості.

Другий щур вискочив прямо до її ніг, вискалюючи дрібні жовті зуби. Софія прицвяхувала його до гнилої підлоги одним точним рухом, навіть не моргнувши. Вона заворожено дивилася на свої пальці, заплямовані дрібною, гарячою, чужою кров'ю, і бачила в них відображення того, на що перетворювався цей світ — і на що невідворотно перетворювалася вона сама. Блеквуд безсило опустилася на коліна прямо посеред цеху, байдужа до бруду й мазуту. Вона притиснула закривавлений ніж до грудей, ховаючи обличчя в колінах. Сльози пекли очі, підступали до горла гарячим комом, але вона не дала їм упасти. Лише сильніше стиснула щелепи, аж до болю в суглобах, вимушуючи себе ковтати цю гіркоту.

— Я не здамся, — прохрипіла дівчина в порожнечу, де між розбитими вікнами гуляли лише бездушні протяги. — Чуєш, Кеннеді? Я не стану ще одним твоїм кошмаром. Не стану твоєю черговою Адою чи провиною, яку ти носитимеш у серці.

Вона піднялася на ноги, відчуваючи, як пожежа сліпого гніву всередині потроху вщухає, залишаючи після себе лише дзвінку, крижану рішучість. Емоційне сміття згоріло. Йому на зміну прийшов холодний розрахунок. Їй потрібно було повернутися. Їй потрібно було дивитися йому в очі і брехати з упевненістю професійної акторки. Брехати, поки він вірить, або поки ця брехня не поховає їх обох під уламками цього проклятого острова.

Софія рішуче штовхнула важкі дерев'яні двері, виходячи назад до лавки Торговця. На ходу вона недбало, але майже професійним жестом сунула ніж за пояс і різким рухом поправила жорстку лямку гвинтівки на плечі.

Леон стояв біля прилавка, закінчуючи свої справи — його пальці саме перевіряли хід затвора повернутого пістолета. Він обернувся на глухий звук дверей, і його погляд — підозрілий, вивчаючий, що помічав найменшу зміну в повітрі — миттєво зафіксувався на її заплямованих руках і гарячковому, майже дикому блиску в очах. Він відчув цей шлейф сирої агресії, що тягнувся за нею з цеху.

— Закінчила? — запитав хлопець.

У його низькому голосі прозвучало щось середнє між роздратованим питанням і сухим наказом. Він вивчав її нову позу — надто впевнену, надто зібрану для людини, яка щойно пережила нервовий зрив.

— Шкідників більше немає, — Блеквуд пройшла повз нього, навмисно ігноруючи його вивчаючий погляд. Вона підійшла впритул до Торговця і з презирством кинула на стіл зім'яту синю записку, що вже встигла просякнути вологою її долонь.

Торговець хрипко, утробно розсміявся, оцінивши її лють. Своїми довгими, обмотаними брудними ганчірками пальцями він виклав на дерев'яну стільницю заслужену нагороду — жменю фіолетових шпінелей, що тьмяно блиснули в напівтемряві, та кілька важких пачок набоїв.

— Чудова робота, чужачка... — просичав крамар, і в його голосі Софії почулося явне знущання. — Чистий розрахунок. Чесна угода.

Кеннеді мовчки спостерігав за цим обміном, ледь помітно перевівши погляд із дівчини на таємничого дільця. Його внутрішній радар тактичної загрози просто зашкалював. Атмосфера в цьому невеликому кам'яному затишку тріщала від напруги, як натягнута до межі струна. Він бачив, що Блеквуд ненавидить цього загадковця, але водночас розуміє його правила. І це дратувало агента сильніше, ніж відсутність інформації від Ганніган.

— Нам пора, — Леон різким рухом забрав свої покупки з прилавка і коротким, жорстким кивком указав на вузьку стежку, що йшла вниз, у густий сірий туман. — Наступного разу попереджай, перш ніж кидатися в бій наодинці. Я не для того тебе витягував із тих кайданів, щоб ти безглуздо загинула від зубів щурів у брудному цеху.

Він повернувся до них спиною і пішов уперед, карбуючи кроки по мокрому камінню, абсолютно впевнений, що вона слухняно піде за ним.

Проте Софія затрималася біля прилавка Торговця всього на мить, але ця мить розтягнулася для неї у вічність. Вона принципово не дивилася на прихованого маскою крамаря, хоча відчувала його липкий, всезнаючий погляд на своїй потилиці. Замість цього її очі, сповнені невисловленого, майже дитячого благання, впилися у віддалену спину Леона. Ця широка, надійна спина, яка зараз здавалася такою далекою і недосяжною через стіну його параної, стала її єдиним орієнтиром у цьому кривавому божевіллі. Якщо вона втратить його довіру — вона втратить останнє, що пов'язувало її з людяністю.

Раптово люте полум'я гніву в її грудях остаточно згасло, змінившись крижаним, гострим уколом смутку. Дівчина ледь помітно хитнула головою, намагаючись струсити з себе ці в'язкі, темні думки. Скільки разів вона проходила цю гру? Наскільки досконало знала кожен поворот сюжету, кожну засідку? Але саме зараз, відчуваючи шкірою справжнє, пронизливо сире повітря ущелини, вона з жахом усвідомила: її присутність повністю змінила правила. Вона більше не контролювала сценарій. Вона була в пастці реальності, де не було ні кнопок збереження, ні підказок на екрані, ні можливості почати спочатку — тільки випалююче, абсолютне відчуття повної втраченості.

Блеквуд важко, надривно видихнула, придушуючи внутрішню агонію в самих легенях, де знову фантомно заворушився холод. Вона змусила свої ноги рухатися.

У цей час Леон уже дійшов до масивних, оббитих залізом воріт, що перегороджували єдиний вихід із цієї ущелини. Його професійний погляд миттєво оцінив проблему: у центрі кам'яної стіни зяяло глибоке кругле заглиблення з рельєфною емблемою орла. Відсутній фрагмент механізму був єдиним ключем до свободи, і його ще належало знайти в цих проклятих околицях.

Кеннеді обернувся через плече, щоб коротко, по-діловому кинути розпорядження щодо пошуків, але раптово завмер. Його слова застрягли в горлі. Він моментально втратив орієнтацію в просторі, усвідомивши, що Софія не стоїть у нього за плечем, як це було зазвичай. Замість слухняної тіні позаду була лише порожня, затягнута туманом стежка.

Його погляд блискавично метнувся назад, до прилавка, пробиваючи сіру імлу, і нарешті знайшов її. Вона застигла в сутінках на тлі покрученого дерева — маленька, крихка, ніби привид, який от-от розчиниться в сирому повітрі острова. Ця раптова дистанція змусила Леона миттєво підібратися; раціональний розум оперативника готувався до найгіршого, але вся його професійна броня розсипалася в прах, щойно їхні очі зустрілися крізь туман.

Вона дивилася прямо на нього, нерухома й беззахисна. В її погляді було стільки неприхованого, голого болю та відчаю, що Кеннеді, який за роки служби встиг звикнути до смертей, бруду та регулярних зрад, відчув майже фізичний укол провини. Це не були очі підозрілого фахівця, який щось приховує, чи прорахованого напарника, готового встромити ніж у спину. Це був погляд людини, яка тоне у відкритому океані й уже бачить, як над її головою невідворотно замикається крижана товща води.

Хлопець повністю розвернувся до неї, і цей рух змив із його обличчя останні сліди колишньої, штучно зведеної суворості. Леон не міг обдурити власну інтуїцію — вона кричала йому, що ця дівчина зараз ламається навпіл. Він щиро, по-доброму кивнув їй, зазиваючи м'яким, майже запрошуючим рухом руки. Його губи здригнулися в ледь помітному німому жесті, і Софії, чий розум перебував на самій межі глибокого обриву, відчайдушно, до самообману хотілося вірити, що він промовив: «Йди до мене».

І вона пішла. Повільно, невпевнено, долаючи шалений опір власних ватних ніг і намагаючись задушити емоції, які підступали до горла гарячою судорожністю. Кожен крок давався з неймовірним зусиллям, хоча насправді всередині неї все кричало про інше: їй хотілося зірватися з місця, пробігти ці кляті метри мокрого каміння і просто кинутися в його обійми. Заховатися від усього цього біологічного пекла, від Торговця, від хижої волі Лас-Плагас за його широкими, надійними плечима. Але вона лише мовчки підійшла, зупиняючись за крок від нього — так близько, що чула тихий хрип його дихання, але водночас боячись зробити бодай один зайвий рух, щоб не зруйнувати цей крихкий, майже примарний момент тиші.

— Тримай, — коротко кинув агент.

Блеквуд здригнулася, коли в її полі зору з’явилося масивне руків'я пістолета. Це був «Каратель» — той самий, що тьмяно поблискував на прилавку Торговця всього кілька хвилин тому. Важкий, воронований з золотом метал у напівтемряві ущелини здавався чужорідним тілом, але водночас єдиною відчутною точкою опори в цьому туманному мареві.

— Той тип сказав, що свій ти загубила... — почав було пояснювати Леон, намагаючись повернутися до сухого тактичного тону, але раптово запнувся.

Його голос безповоротно осікся, коли він відчув на своїй руці пронизливе, майже гарячкове тепло її пальців. Софія не просто слухняно прийняла зброю. Вона повільно, тремтячи, поклала свою долоню поверх руки агента, яка міцно стискала затвор. Її пальці повільно ковзнули по грубій, порізаній шкірі його тактичних рукавичок, торкнулися оголених, холодних фаланг, змушуючи Кеннеді мимоволі напружитися всім тілом.

Цей дотик був занадто довгим. Занадто усвідомленим, занадто інтимним для простої передачі спорядження посеред ворожого лігва. Дівчина завмерла на мить, перш ніж її пальці нарешті зімкнулися на руків'ї, забираючи пістолет у свою долоню.

— Не варто було, — її голос пролунав сухо, з глибоким надривом, майже на межі глухого кашлю.

Вона так і не підняла голови, не зводячи погляду з його правої руки, яка тепер повільно й легко опускалася вздовж тіла, позбувшись ваги металу. Набої Мерчанта коштували дорого, зброя тут була на вагу золота, і те, що Леон віддав свій ресурс їй, підозрілому фахівцю, палило її зсередини сильніше за будь-який вірус.

— Могла б просто сказати «дякую», — Кеннеді тихо хмикнув, але в цьому звуці не було колишньої іронії. Скоріше спроба повернути собі бодай примару звичної незворушності, яка тріщала по швах під її поглядом.

Він різко розвернувся, ховаючи обличчя в тіні свого чубчика, і впевнено закрокував у бік глибокої ущелини, де сизий туман клубився над безоднею, немов якась жива, вичікуюча істота.

Софія залишилася стояти на місці ще на секунду, відчуваючи приємну, але водночас страшну важкість «Карателя» в руці. Цей шматок воронованої сталі тепер пов'язував її з агентом міцніше за будь-який залізний ланцюг, у який її заковував Мендес. Хлопець витратив на неї свої мізерні кошти. Він подбав про те, щоб вона могла захищатися, поки вона з дикою, напівбожевільною злістю шматувала щурів у цеху, намагаючись не втратити залишки людського розуму. Він бачив її злам, але замість кулі в лоб — дав їй зброю.

Дівчина глибоко вдихнула сире повітря і пішла слідом за ним, стискаючи руків'я пістолета так сильно, що кісточки пальців побіліли до сукровиці. Вона йшла за ним у невідомість, знаючи, що попереду на них чекає лише біль, таємниці та невідворотна правда, яка зруйнує все.