…

Прикута кайданами до реального життя

Не відпускає моя голова

Того що сидить до світанку

Безцільно пускаючи злісні думи до

Мʼякого, бездонного серця

Поглинає його миттєва туга

За невластивим почуттям, що колись називалося

Тиша

Вона пуста, проста, моментами навіть незручна

Але така невинна, невпинна та потрібна

Щоб заглушити симфонію звуків отих, голосів

Що безперервно кажуть що ти не так зробив

А по іншому ти чому не вчинив?

Кричать - гідності ти завинив

Проситься бажання відповісти

Заглушіть свої пельки, я лиш хочу тишини!

Хором знову, знов і знов

Як сказанні на прокляття від початку їхнього народження

Випивають до кінця

Не залишаючи і сліду від мого дихання