Тіньовий гай

Сон розуму породжує чудовиськ.

Франсіско Гоя

На радіостанції HMS «Рочестера»:

«Команда екіпажу HMS «Вуді» просить повідомити, що їхній крейсер потонув о 14:16…».

Середина травня 1916 року. Що означало бути в стані війни, цілком для обтяжного розкриття очей і вух на місці, де повсюди лунали крапки і тире від азбуки Морзе, клацання телеграфних ключів по сотню разів в хвилину, крики командирів біля змальованих позначків на пом’янутих на зло карт з поточними лініями фронтів, нетривалі телефоні дзвінки офіцерів до начальства з одними і тими самими доповідями – ворог, азимут, Бог у поміч.

Тепер про цей випадок. Поки крейсер з портом приписки Портсмут з вцілілим екіпажом HMS «Вуді» не причалить до місця призначення, і в надії до своїх домівок. Сім'ї чекають на них, безсонні матері і дружини, сплячі доньки і сини, пережиті своїми життями бабусі і дідусі, усі повинні встигнути побачити їх своїми очами. Разом з тим в причалі Портсмута вже очікувано стояли санітари і офіцери з Адміралтейства на роз'яснення неабиякої ситуації, до якої призвело надмірне торпедування крейсера ворожим підводним човном. Позаду, ні про що не думаючи, грали музиканти: це не був військовий оркестр, вони одягнені в простий цивільний одяг, картузи і чоботи, маючи прості інструменти, десятки разів в день вони вітали і вітали музикою, більше ніж офіцери з червоними надписами на транспаранті «Ласкаво просимо додому».

Погода сіра, на щастя без шторму, останній раз на борту «Вуді» повідомляли минулу добу, тоді якби капітан Фрістон пішов би на поступки Нептуну, не оминав би шторм зі швидкістю у двадцять один вузл, бог морів узяв би все на себе і його тризубом змахнула б удача, і це могло би завадити ворожому перископові глянути на крейсер через круті хвилі.

«Вуді» тонув небільше двадцяти двох хвилини, по зв'язку доповів перший помічник капітана Лютер Пол зі своїми манчестерськими манерами в поведінці та в зображенні ситуації. Він подолав чимало перешкод, з Галліполі повернувся з орденом, з одинадцятого року на поточний час не міг не пишатися своєю кар'єрою помічника капітана, бо його і так все влаштовувало, а головне - патріотизмом і сім'єю: тиждень назад Маріана народила йому доньку, якій дали ім'я Ізабелла. Проте побачити щастя всього життя можливим стане лише на фотографіях, або через відпустку.

«...Уявити мені важко про таке. Дякую Богові за щастя. Моє серце б'ється від переживань. Не можу спати ночами, все думаючи про тебе, Маріано, про дочку нашу і про матір, про дім наш і Манчестер… Я живий і цілий, вимотаний до сліз від щастя. Удома як, все гаразд? Сусіди не турбують? Головне ти ціла, донька ціла, усі ми живі, здорові. Як отримаю відпустку з'явлюся з квітами і посаджу їх на підвіконні. Ми ще побачимось. Ми ще обіймемось.

Цілую, твій Люті.

P.S. Вибачай за непоєтичність: я просто не Шекспір».

Поки звуки від гудків «Рочестера» подавали знак, що вже на місці, люди на верхній палубі очікують, стоячи, сидячи, лежачи, капітан Лімфорд віддав наказ на пришвартування. Бронепалубний крейсер мав вісім тисяч тон водотоннажності, триста дев'яносто три фута в довжину, тринадцять тисяч кінських сил. Таким самим виглядав і «Вуді», п'ятсот п'ятдесят людей на борту - залишилось сорок шість. «Один вибух – вибух усього, детонація – лише слово за життя людей, вб’є навіть за щитом, незалежно з якої сталі», - колись Фрістон казав про це Лютеру.

Трапи вже підняли, здалеку продовжувала лунати класика, чутно більше за всіх акордеон, люди спускалися, за хвилину було чутно гуркіт трьох підряд вантажівок із позначками червоного хреста.

У дев'ятеро моряків і в трьох офіцерів були випадки обмороження в різних частинах тіла, найбільше всього у нижніх кінцівках. Це те, чого найбільше можна боятись не лише в Північній Атлантиці, а будь-де, де вчасно тебе не зможуть врятувати, де від такої смерті потоплення чи куля вже не стануть такими страшними. Хоч обмороження проявиться у холодну пору до настання теплої, але навіть у теплу не помітиш, що відбувається у воді, окрім шуму гвинтів і клацання усміхнених дельфінів. Цей холод, який люди відчувають навесні, восени, взимку, набирає обертів, поки з часом не відчуватимуться як активні рухи свого тіла, так і кінцівки. Вони заніміють, кров не тектиме по жилах для тепла, зуби нескінченно дрижатимуть, голос стихатиме скільки б не намагався кричати. Застуда, а насправді це смерть з косою пливе по течії, забираючи душі останніх, кого не встигли витягнути з води; поки людина за бортом - негайно знайти у воді шлюпку чи якусь дерев'яшку як пліт, тепле сонечко не завжди допоможе, але про це вже пізно стане думати плаваючому тілу.

Їх довелося нести ношами, інші з обмороженими ногами пересувалися на милицях не без допомоги від санітарів.

З верхньої палуби помітно, обпираючись об огорожу і прикурюючи цигарку, споглядали на всю ту картину двоє лейтенанти королівського флоту. Один згадав неабиякий давній морський анекдот, що постійно йому казав його побратим, аби уберегти свою посмішку і свою честь, інший був флегматичним і криво посміхався, поки інші моряки накривались ковдрами, намагаючись по трохи отямуватись.

У документах, що збереглися у кишенях у їхніх шинелів, – Чарльз Вільям Ріґрет, 1888-го року народження, і Елвін Ґарет Кевендіш, 1889-го року народження. Обоє з військово-морського коледжу, найкращі друзі зі шкільного п'ятого класу в Манчестері. Батьки їм надали гарну освіту: першому похвалу за гарні оцінки у пристойному навчанні з історії та літератури, другому за іноземні мови; при тому, що він мав музичний талант, мав оперний спів, вірячи у справжню музичну силу духів Генделя і Вівальді, вміючи грати на скрипці і фортепіано, у нього в голові грала своя мелодія, якій би він хотів приписати ноти. Слова відлітають, але написане залишається, і він вважав, що цьому заважали його чорний кашкет і чорна офіцерська шинель: не доходили йому на часі на флоті.

Вони не поспішали виходити з корабля, на свій розсуд чекали поки першими не вийдуть постраждалі.

- Ось це проблема? - говорить Кевендіш, дивлячись у бік причалу на червоноперого майора, який вирізнявся своїм авторитетом і всім скеровував тут, дуже очікуваним тоном розмовляв з лейтенант-коммандером Лютером Полом.

З харизмою бували проблеми, але він точно не міг знати, що відбувалось з ними. На вигляді він офіцер з піхоти, а вони - з води, в ту годину мокрий холод загартовував їх до нестями, бо тонучий крейсер затягував їх у воронку; як олімпійські спортсмени, хоча з рятувальними жилетами, а хто ні, саме на цьому почалась гра на виживання (а комусь вже на початку служби). На борту рятівника «Рочестера» з їхніх тіл та одягу витікали краплі Атлантики, нескручена скатертина, створюючи під нею цілі калюжі, вони блищали з усіма вцілілими під сонцем. Зараз майже сухенькі, їм видали нові шинелі, пачку цигарок «Старшої служби», забрали жилети, називали свої прізвища у записі вцілілих і загиблих, серед них останнім по списку опинився і капітан Стенлі Фрістон. Зараз він спочиває на морському дні, на межі між Атлантикою і Біскайською затокою, останній раз його бачили у машинному відділенні, прямо в секунду вибуху, і тіло так і не сплило, – «Адже ми живемо тим, що бачимо, капітане, тепер вже досить цим перейматись», - подумав Лютер.

Лютер тримав у руці його годинник зі срібним ланцюжком, що блищав краплями у мокрості після того як першого помічника підняли на шлюпку, помістивши його у кишеню; і все далі він дивився на очі майора, лише відповідаючи на його роззявлений рот.

Вітер посилився, гюйса тягнуло в один бік, в Ла-Манш, так ніби хоче знову повернутись у стрій і все встигнути доробити до кінця війни. В один момент кашкет Чарльза ледь не знесло вниз за борт, вмить цигарки встигли самі потухнути.

- Згадаєш п’ятнадцятий рік? - каже Чарльз.

- Авжеж згадаю, - відповів Кевендіш.

П’ятнадцятий рік минув в Егейському морі. Греція – це слово не вилізало з вух Елвіна, коли він не бажав і знати їхньої мови, а все ж вчив, коли примарився грецький Посейдон. Грецькі острови всюди вилізали з туману як розкинуті рифи, яким судилося не танути вічно кругообігом води в природі, і головне - це коли бог моря цілі води тримає, і заздалегідь допоможе вказати правильний шлях - якщо бодай не розізлить його ніхто як Матінку природи.

Для цього вони мали інший корабель - «Стара блискава». Швидкісний корабель у двадцять вісім вузлів, легкий крейсер разом з сорока тисячами кінських сил, на Галліполі її завжди відправляли авангардом перед ворогом і мінами, і до Константинополя мала першим дійти – про це команда мріяла щогодини. З січня по березень вони те робили, що все обходили і обходили кляті острови, патрулювали воду, де ледь оминали шість божих мін, а за крейсером був тральщик, що ними розпоряджався.

«Стара»? Ходили чутки, в яких вірять до нестями, що корабель спустили у воду ще за упокій королеви Вікторії, і саме так хотіли назвати крейсер, хоча у кресленнях вказувалася інша дата - 1902 рік. І на тому році імперія завдала удару у відповідь бурам. Після детального обслуговування її відправили у Південну Африку, де з останньої дивізії, що мала приплисти до Кейптауну – після туману допливла першою. У Портсмуті їй дали почесне ім'я «Туман», але через кризу її попередня назва залишилася почесно сяяти у гавані (на коронації сина зарано вирішили не змінювати). Ось починається війна невизначених масштабів, де переможе сильніший, а розумніший - проживе довше. Як корабель назвеш, так він і попливе, ось «Туман» як з Портсмута випливе, так він і з'явиться з нього, що ж про «Летючого голландця» в краях морів говорять: це вже інше століття, а не казки. За наявним бюджетом крейсер залатували кожні три місяці, гармати змінювали, боєприпаси змінювали, вугілля закуповували щомиті після кожного шахтарського страйку, екіпаж змінювали кожні півроку – і це не дредноут бажано. Один мільйон фунтів стерлінгів, і ще сотню штук на ремонт - кому вже яке діло було до цього корабля. Але війна, старе не змушує тонути, бувало і гірше, коли боїшся взагалі не мати флоту, і все рівно скільки це коштує - скільки коштує життя однієї людини з гвинтівкою у руках на фронті? «Туман» надалі не зберіг своє ім'я, оскільки крейсер мав вище згадану швидкість, про що екіпаж не міг не помічати. Швидкість, дорівнюючи відстані поділити на час, важлива за своєю сутністю у маневреності та перемозі. Навіть з тяжкими втратами у ескадрі бодай один повинен вийти з пекла живим. З грудня чотирнадцятого року йому дали поточну назву: зі швидкістю як блискавка, а по віку вже стара, але просто так не позбудишся.

Однієї сонячної погоди у грецьких вод було достатньо, щоб зіпсувати ранок. За двадцять миль від острова Скірос, двоє впереддивлячі на містку помітили за дві тисячі триста футів циферблатом на одну годину перископ.

На зв'язок він не виходив, тож ні в кого не бувало сумніву, що то були німці. На «Старій блискавці» піднялась тривога, екіпаж реагував миттєво. Крейсер плавав самотньо, до Мудроса шістдесят дві милі, а ближня ескадра південніше семидесяти миль, надія на спасіння обмежена, до паніки не вдавалися, а підводний човен все наближався. Він заходив на вогневу позицію, тисяча шістсот футів дистанцією, вісім вузлів швидкістю, дві семиметрові торпеди виставлені на повній бойовій готовності.

- Feuer!|*Вогонь! (нім.)| - крикнув капітан човна.

Він зарано підготувався. Перша пішла. Сорок вузлів одного і того самого шуму за другий рік війни поспіль, і відчуття таке, як на них летить вирішувач долі. На рубці це помітили, капітан Джон Іден перемістив важіль телеграфа на «Повний вперед».

Чарльз Ріґрет бачив одного матроса, який панічно думав обстріляти підводний човен сто п'ятдесяти міліметровими снарядами - не можна, безглуздям можна сказати, так як човен під водою на глибині сто футів, опір води не дасть бажаного результату, але бодай щоб відлякати його - все-рівно, що комара.

На тисяча двохсотому футі біла смуга від торпеди вже проклалася, ціль ураження стане на рівні з носовою частиною. «Правий борт на дев'яносто градусів!», - наказав капітан штурману. На містку на три години Лютер Пол споглядав у бінокль, відчув різкий похил корабля вліво. Котли жерали тони вугілля, стільки цих чорних камінчиків, скільки треба було, щоб HMS «Стара блискава» розвинула максимальну швидкість, яка не була при вранішньому сонці.

У нижніх палубах речі вже падали вниз нахил уліво. Кок намагався співати, тримаючи чашки, тарілки і каструлі, ігноруючи дрібниці: кришки, виделки і ложки.

Старшина Гелбрейт в цей час відпочивав у своїй каюті. Він тримав у руках три порцелянові чашки, спиною сидячи до дверей.

- Zweite Torpedo vorbereiten... Fertig machen... Feuer!|*Другу торпеду напоготові... Готуйсь... Вогонь! (нім.)

Друга пішла на тридцять градусів правіше. З перископу видно було як легкий крейсер діяв прискореним ходом. Старший помічник капітана, після нього він зависав до окуляра, дивлячись напрямок першої торпеди, бачачи всю конструкцію корабля: сірий колір, чотири труби, довгий та гострий ніс крейсера, дві щогли, тонкі і решітчасті, передня - надмірно висока, її троси прокладаються понизу до другої, в два рази меншої, і немов при розвороті вони аж підскочували, тинялися туди-сюди, як гойдалка вони розгойдувались. «Він розвертається, - каже старпом, капітан дивиться на нього різкими тривожними очима. - Різкий поворот на шістдесят градусів». Тим часом перша торпеда оминає розкручені до божевілля гвинти крейсера на сім футів поруч.

Іден врешті бачить ще одну, яка за траєкторією напрямлена була так, що два об'єкти точно зустрінуться, і наскільки вона б не була занадто близько, шістсот п'ятдесят футів, швидкий маневр не допоможе. Біла смуга, біла доля, не завжди цей колір на очах у людей різко чи повільно зривав життя, тільки думається про Чорну смерть, стікаючу кров, а холодна синя вода, та синя, що тече по венам, якщо її розірвати.

Страх, хвилювання, молитва.

В жилах офіцерів, і в капітана, і в матросів, і в інженерів, і в кочегарів, і в пожежників, і в трюмщиків, і в кока кип'ятиться кров і все від подумки «а що станеться якщо...». Що станеться якщо торпеда таки доторкнеться до корабля? Що станеться якщо все вибухне і екіпажу теж дістанеться? Вибух і загибель за десять хвилин, більше або менше, гадалка врятує не всіх. Ба навіть як казав у цьому випадку Елвін: «Господь підкидує монету – перемога або смерть». Але є надія: тепла вода Егейського моря. Потоне у воді той, хто не вміє плавати.

Друга торпеда - усе, здавалось інженерам. На сорок градусів в напрямку корабля сколихнув не воду, а весь крейсер, наче бомба прискореної дії, як кулаком об стіну врізалася в осадку. Всі в очікуванні, всі кинулися вниз, бо зараз буде вибух. Розвалилася на шмаття як розрізана колода, тони заліза попадали вглиб моря, і від тоді її більше не бачили. Зарано ніхто не радів, але встиг доречне сказати Кевендіш:

- Тепер це вже «Супернадійна, Свята і Міцна Стара блискава»!.

Врешті зазвучало радіо, розлетілись з усіх сторін сигнали азбуки Морзе, чітко радист записував кожне слово, кожну літеру, заповнював кожну прогалину в тексті, його пальці та навушники його були в ударі. Текст повідомлення готове. Поки він його передавав у місток, з бінокля Елвін Кевендіш і Чарльз Ріґрет бачили звисаючий над водою перископ. На човні готували до запуску третю торпеду. Капітан човна не встиг глянути в окуляр, як величезний ніс «...блискавки» прямував на них перпендикуляром.

Капітан здригнувся з місця:

- Wir tauchen ab!|*Занурюємося! (нім.) - каже він. - Wir tauchen ab!

Крейсер набрав двадцять п'ять з половиною вузлів, це не максимальна її швидкість, але в машинному відділенні люди і самі машини не припиняють дивувати, як перші роботяги, що конструювали перші пароплави. Кочегари мали звичку засмажитись під прометеївським вогнем, так і десятки котлів перетворювалися на десятки малих сонць.

Крейсер йшов майже повним ходом, рятувавши життя свого організму, своїх білків і поживних речовин, і забираючи життя інших, в інших машин, що спрямували на нього свою лють, команди вогню, і свою смерть.

Він не відступить.

Підводний човен занурювався так швидко як це міг. Всі сили прикладені на спуск у воду, а потім зажадались шуми потрясінь, це так пливе «Стара блискавка».

Джон Іден глянув у бінокль, і вияснилось, що між крейсером і підводним човном лишилося триста футів. Перископу не було видно: човен занурився, капітан наказав приготувати глибинні бомби, вирішивши підписати їм смертний вирок.

Крейсер набрав двадцять шість вузлів.

П’ять бомб були завжди напоготові, «Стара блискавка» наблизилась до того місця, де під ним вже був човен, а команда човна була в очікуванні і намагалась у повний вперед зайти на нову вогневу позицію, адже торпеди ще не скінчилися. Швидкість під водою вдвічі сповільнила її хід, у вісім вузлів, але вмить замовк увесь екіпаж човна, і шуми гвинтів, і звуки течій, ані трохи не напружували стільки, скільки над ними весь у своїй красі «гігантське» судно.

Першу і другу бомби скинули у воду. Поки «все добре» скинули ще три. У воді низ корабля мав форму округленого ромбу, червоний колір осадки був фіолетовим від морської краси, два гвинта були як ногами качки, на поверхні, оброблені, вони майже золоті, а у воду вони безмежно крутяться в один чи в інший бік, не турбуючи падаючі бомби.

На човні мертва тиша, бо усе перелилося в секунди, а в хвилини і не думали про більше. За корпусом чутно було перше падаюче тіло, падаюча бочка, - так бочка, тільки не зі смолою, а з тротилом.

Перші вибухи від двох бомб сколихнули воду, сколихнули човен, крейсер встиг відплисти, члени екіпажу тряслись разом з човном, ударяючись в усе чим хтось міг собі не дозволити. Усі намагались триматися – комусь це вдалося, інші як попадали, у вузькому просторі це не зручно аж ніяк. Все встигло затихнути.

Три останні бомби вибухнули відразу вздовж човна - в цей раз востаннє. В човні не лунала тривога, скільки самі крики, струми води, які просочилася крізь пробоїни, підводний човен тонув. На поверхні піднялись угору великі хвилі схожі на гейзери.

Крейсер відплив на сто дев’яносто футів. На радіостанції радист отримав повідомлення, що «Стара блискавка» повинна пливти в Мудрос повним ходом. Наказ є наказ, штурман розвернув корабель у північний бік, туди, куди тільки сягав початок, ближче до фронту.

* * *

- Quel nom porte le bateau, ainsi il navigue|*Як корабель назвеш, так він і попливе (фр.)|, так французькою? – гучно промовив Елвін Кевендіш.

- Принаймні так, - елегантно підправив Чарльз свій кашкет.

Вітер ще досі не вщухав, зате як свіжо по вухах і щоках, і Чарльз постійно споглядав у бік гюйса, на красу, а себе він уявляв художником, що малює стяги на задньому плані пейзажу, для патріотичності.

- Бачиш ось того офіцера? – кинув Елвін у бік причалу на людину, котру з першого разу Чарльз не зміг помітити. – Там, біля зеленого автомобіля, високий худий брюнет, з тим же кашкетом і клятим плащем, ще й з палицею.

Чарльз кивнув, що помітив.

- Це полковник Томас Лімпстон, з Мельбурна.

- Ти це добре знаєш – Австралія.

- Ех, Австралія, - також сказав Елвін, зітхаючи.

- Історію, яку я слухав про капітана Кука… експедиції ці навколо світу…

- За вісімдесят днів…, - аж згадав Кевендіш роман Жуля Верна.

- Чесно кажучи, - іронічно промовляв, - я готовий був і на більше, хай навіть колонізатор з конкістадорами, хай навіть об’їхавши весь світ, але давно вже відкрили все.

- Залишається тоді Антарктида, - зауважив Елвін, але це Чарльз сприйняв уже всерйоз.

- Знаєш як Генрі Олівер хотів туди потрапити? «Краще в розпорошеному снігу опинитись, в замерзлому місці, де над головою падає лише сніжок, ніж снаряд; де під ногами лише лід і слизька сніжна земля, ніж міни; де ламаєш собі ноги через те що ти послизнувся чи просто впав у прірву і вижив, ніж тебе розірве снаряд і залишишся без кінцівок; де твоя перешкода – це сугорби і заповнений усюди сніг, ніж колючий дріт; де твої вороги - це білі ведмеді з кігтями, ніж якийсь солдат з багнетом атакує тебе; де сніг зайде тобі за комірець, ніж весь бруд і попіл на тілі». Це те, про що він мріяв. І що має він натомість? Отруєний газом 22 червня 1915 року. Тепер мрія його здійснилася – на тому світі. Так само як зі Стенлі Фрістоном, нашим капітаном…

Чарльз хотів продовжити, але розумів, що далі він тільки драматизував для Елвіна, - не хотів би це чути далі: він не долюблював капітана.

– Клянуся, - каже Елвін, - що коли війна закінчиться я піду у торговий флот, якщо вже доля наді мною вирішена, тоді різниця там майже ніяка. Просто там у мирі все, а тут – під обстрілами, і молися щоб плавання пройшло вдало. І раптом, після «Лузітанії» виявляється, що ніде немає обмежень, Чарльзе, – «ми застрягнемо тут надовго!» Так сказав і Олівер, і майор Гірві, але ж вони на суші, перший – ясно, а другий під трибуналом, а ми в океані, але зараз тут: яка різниця? Нас все-рівно допитають, і Лютер - на першому місці, далі за ним – ми!

Так валлієць підтверджував свої слова, але за натхненою промовою (що не завжди видавалась у нього красномовною) завжди є протиріччя його життя: усе ще зміниться усе. На додачу ще Чарльз хотів сказати пару слів, і тільки-но вставив «а щодо капітана і Лютера самого», - облишився п’ятьма:

- Вони тебе з пекла витягували.

- З якого такого? – накинувся Елвін. - Капітан не Вергілій, а Лютер, тим паче, - не Данте мені тут, манчестерський. Надай їм хоч командора-звання, не треба їм та капітанська досада, втрата капітана – це жахливо, але як зараз ось там, - вказав рукою у точний бік Західний фронту, - а нашому першому помічникові - хоч на край світу дай заплести, фронту там немає, на шхуні з назвою «Пелікан», і все після слів, що побачимо своїми очами собор Святої Софії, але Орден Заслуг - він таки заслужив.

На карих очах заплямувалася краплина заздрості і жалю, це розумів і Чарльз. Він намагався не думати про звання, нагороди, привілеї, але останній раз їм медалі дали, за ту успішну вилазку на «Старій блискавці», а після останньої відпустки посадили відразу на «Вуді».

Від них позаду стояли дві молоді постаті. Двійко простих матросів, що вирізнялися своїми ексцентрично-чудернацькими характерами, простими словами – їм все-рівно було, що сталося кілька годин тому. Першого звали Джоном-Льюїсом Дюбуаром, невисокого зросту, а вже двадцять чотири як стукнуло, темне волосся по вухах і майже до плечей, тихий принципово завжди, але за своїм походженням ідеально знав французьку, ще тоді коли всі вони були школярами з різних класів, він ідеально вимовляв mots composés*, і головне без англійського акценту. Другий був трохи вищим за нього, Джексон Розенберг, дуже привітний і знаний в усіх колах матросів як «Картковий Король Джек». Карі очі, коротке каштанове волосся, голова овальна, гостренький ніс, щелепа – на вигляд проста, але політичнознанні однокласники чомусь сміялися, що вона у нього як у Габсбургів, тільки він і сам не здогадувався, що його дідусь, у такому ж віці, був одружений на племінниці, а мати – на кузена. Тільки бодай щось скаже, а постійно сидить на картах, так славу і здобув завдяки своїй майстерності, і більше того зміг наживитись на чотирьохстах пенні, тільки за зміну в Егейському морі п’ятнадцятого року.

----------------------------------------------

*Складні слова (фр.)

А взагалі, обидва вони, ці друзі і колеги як слід, для Чарльза справили веселе порівняння на шекспірівських Розенкранців і Гільденстернів, скільки їх там не ставили на п’єдестал, тут у флоті, тут у Портсмуті - вони друзі ледь не з народження, їхній характер по-різному трактується, але «по-різному» не значить, що завжди - а саме «не завжди» такими вони є, але бували і кращими, однаковісінькі щосили: до прикладу усмішка. Тому вони не отримували вищу освіту, тому їм не здавалися завзятими право, література, хоч математика в них у голові засілась, а посадили їх разом на марс, де їм було краще з чайками. Хоч так, але навіть не один з трьох близьких до них офіцерів, як найкращі друзі, не дадуть відповіді журналістам: як вони тут опинились?

- Панове офіцери, - каже Розенберг, - у вас тут своя тусовка, а у них своя.

Музика на причалі досі лунає і ніяк не закінчувалась.

- А якщо пришвидшимось, тоді глянемо у низ, і хто в нас там один з корабля утік і відразу повернувся?

Четверо глянули униз, як вони виглянули, що біля крану стоїть один їхній побратим.

- Клайд Росс! Чорт забирай, - каже Кевендіш, - наш уорент-офіцер повернувся!

- Il a des problèmes|*У нього проблеми (фр.)|, - мовив Дюбуар.

- Він мрець, якщо від нас зникне!

Тільки Чарльз не встиг сказати, як двійко матросів і Кевендіш побігли до причалу зі швидкістю більше за вітер, - єдині хто залишив так корабель, їхнього рятівника, і хоч би що, але нікого вони не мають збити на шляху: це не ж не як в океанському лайнері.

- І що в нього там сталося цікавого? – іронічно спитав Чарльз про себе, після чого зім’яв цигарку, кинув її у воду, залишив «Рочестер», востаннє подивившись на нього з причалу.

Обережно, нікого не зачепивши, Чарльз проходив крізь вцілілих, яким надавалась перша допомога. Не встиг лейтенант ступити на тверду землю як перша вантажівка поїхала з пораненими у військовий шпиталь. З крейсера виносили десяток тіл, що вдалося завчасно їх підібрати, а далі на поховання. Він не бачив тіло Фрістона, а хотілось би, проте йому вдосталь було дивитися на тіла інших: усіх офіцерів, кочегарів, інженерів, матросів, трюмщиків, медиків, пожежників, всіх хто був на «Вуді». Після Пасхи усі були у повному і беззастережному дусі, як от медик Волт Остін, відкривав книгу з Євангеліями і читав команді у повному виразі, з наповненим духом – в списку врятованих його ніде не було.

Перші десять трун вже принесли. Чарльз не хотів це бачити, тож він прискорив ходу, подалі від мертвих очей. Ніхто не тинявся, усі були зайняті, лейтенант крутився, не знав чи пропонувати комусь свою допомогу чи достатньо він зробив свій внесок, щоб цього більше не було.

Він бачив своїх. Бідолашного шотландця Клайда Росса вже оточили з усіх сторін, і звідти ж лунали голоси на тему: «Де ти був взагалі?!», «Щасливчик, дідько лисий, не відчув атлантичної водички». А він і справді десь був.

Двадцяти шести річний білявий чолов’яга, чия постать у синій сорочці з короткими рукавами, з підтяжками, блакитними очима і ледь помітними бровами справдитимуть великий погляд дівчат з усього Кірккудбрайта.

Розтягував кармани і гучно промовляв наскрізь, наче зал оперного театру був весь його.

Джон-Льюїс підійшов спиною до Чарльза.

- Наш шотландець зайнявся великим трудом, - каже він, - у нього тепер нова робота – шахтар на Йоркширі. Бач на обличчі? Avec beaucoup d'effort|*З великими зусиллями (фр.)

З близька Ріґрет бачив в нього на обличчі вугільну окрасу. Три дні певно не їв, не пив, нічого, навіть вина, а лише справжній пролетар: пахав, пахав і ще раз… працював, всю країну об’їхав на тачці, щоб з пораненням разом (він отримав з під вибуху від снаряду, де йому прилетів уламок у ногу, через що його відкликали додому) отримати добро: «Джеральд Фосс» перед ним боржник, але він почувався як стрибаючий, бігаючий і невловимий заєць.

- Поки ми з двадцятьма вузлами плавали по володінням Нептуна, нас нудило, мерзли у холоді, тонули у холодній воді, люди тонули і замерзали, на смерть, йому все ще сонця Йорка бракує?! - буркнув під ніс собі Чарльз. – Що він тут робить?

Чарльз не долюблював його, так само як Елвін капітана і свого однокласника. Він більше Полу, своєму однокласнику, наддасть добра і злагоди, ніж цьому. Це зараз Клайд Росс спокійний і відданий собі і своїй роботі, своїй службі, своїм вчинкам, і цим вчинкам в кожний момент він стане ненадійним, постійно наступаючи собі на граблі й іншим, одним-за-одним роблячи невдачі, і ніяк не поступиться. Він вчиться на своїх помилках, проблема – лише на сорок п’ять відсотків.

- Але шахти це так, - розповідає Росс, - поки я уорент-офіцер, то я їм пообіцяв, що неодмінно приєднаюся. Сподіваюся, що мені гарантовано буде квартира в Мідлсбро, а далі відправлюсь в Америку, знайду більш краще життя, в Бостоні мабуть, отримаю громадянство, і навчу там малечу на лінкорах тицяти у ворога, їм в пельку.

У нього була багата фантазія, особливо для тих, хто шукав для себе помітне, краще життя. І Америка завжди приваблювала більш тих, хто не зміг встояти перед соціальною нерівністю, і тепер. У Чарльза склалося одне дежавю, але завчасно він його перервав, говорячи собі: «Усе буде добре».

- До речі про Америку: ти ж був у Франції, так? Є повідомлення, що скоро американці прийдуть на допомогу? – спитав Кевендіш, не думаючи, що для Росса це було можливим відповісти.

- Коли? Ти гадаєш я працюю десь в міністерстві закордонних справ? Військовим аташе? В Адміралтействі? Ось що діється, це тільки минулий місяць, квітень 1916-го, куди мені до янкі? Але є інформація, яку я наслухався під шумок в польових офіцерів, але це трохи згодом. Я проходив лікування, а ви вже були в морі, навіть після цього в Портсмут повернувся, маршрутом поїзда Дамфіс-Ліверпуль-Бірмінгем-Портсмут. На кінцеву станцію прибуваю о 10:54. Сидячі у вагоні, я все ще вагався, чи йти до вас біжучи як олімпійський спортсмен, щоб ви мене не забули, чи просто розслабитись, почитати газету, випити кави і змиритись, що ви дідько мене залишили, а самі поплили ловити акул. Я йду в казарму, після підтвердження мене викликають з важливим дорученням - відправитись в Гавр. Це довга історія, тому суть така: ви ж не забули, що я морський піхотинець на борту корабля? І ось мені потрібно було провести інструктаж, бо я уорент-офіцер, з французькими матросами!

- Оце так. Шотландець вчить французів.

- Я теж так думав. «Ну й ну, - подумав я, - настав час показати себе у справжньому пеклі».

- Звісно в пеклі, бо ти французьку навіть не знаєш, а вони англійську. Тоді як пройшло усе?

- Їм нема було що пояснювати! Їм все мали розповідати свої офіцери, свої командири, але ж я уорент-офіцер. Я їм розповідав, показуючи як морпіх діє на борту військового корабля, що повинен стерегти, яка дисципліна лежить на плечах, і головне що робити коли корабель опинився під обстрілом ворожого корабля, чи коли уразила торпеда або міна і тепер він тоне. Зелені ще які, в них молоко на губах не висохло, а їх на завдання з честю відправлятимуть в Середземне море, на схід. На кораблі, я бачив який саме, але…

«Він потоне». Ніхто це «але…», окрім Джексона і Джон-Льюїса, не хотів чути в другий раз на собі, і офіцери вимагали далі. Звісно «далі», коли й так кілька годин тому це було відчутно і зрозуміло, що саме воно таке на диво вціліти і не залишитись лежати у госпіталі, а стояти тут з усіма, облишившись лише мокрим хлющом.

- Я був в Парижі. Не чимало людей по вулицях ходило, але щоб настрій підняти потрібен був ентузіазм. Я опинився в одному концерті за п’ять кварталів від Єлисейських полів, де вікна четвертого поверху мали прекрасний вечірній вид на Ейфелеву вежу. Висіли наші і французькі прапори. Круглі столики були майже заповненими, мені пощастило, що в офіцерському столику сидів капітан Тейлорсон, пам’ятаєте його в Шербурі, як ми всіма силами допомогли витягти його автомобіль? Тож добре саме мати дружбу з офіцерами. Сидимо, сьорбаємо чай, їмо круасани – найкращі в цьому кварталі – слухаємо як грали разом англійський і французький оркестри, я був цілком здивованим як грав мій співвітчизник на волинці.

Чарльз згадав, коли на Пасху приходив оркестр на борт «Вуді». На всю грала волинка, виконавцем був сімнадцятирічний юнак, проте мав чудовий і непохитний талант, у центрі уваги, позаду нього дорослі музиканти, попереду капітан і офіцери, далі матроси і всі охочі. Він на інші очі не споглядав, така в нього риса з заплющеними дивитися як у темноті з’являється краса картини, яка прикрашається музикою. Це можна назвати в нього Атлантидою. Комусь вона не подобалась через пронизливий звук волинки, співчували хлопцю і просто звільняли місця для інших охочих, і такими були лише Розенберг і Дюбуар, і Кевендіш довго не висиджувався, зате Чарльз, хай і не ідеально на борту, але в нього грало своє відчуття оперного театру, особливо як він ходив на них на переддень Різдва. Поки на морі лейтенант завжди знаходив тих, хто обожнював Вівальді, Генделя і Бетховена, тож був не сам один, як от з Елвіном і Джон-Льюїсом. Чарльз, фактично, за останнього завжди сплачував квитки в театр, але у ньому був свій погляд: «Ось якби я на борту почув би Вівальді, першим хто як чайка зайняв би головне місце і ні з ким би не поступився – так це я, - казав він перед виступом. – А поки мені нема, що робити у цьому колі».

- На сцені з’являється одна блондинка, я так роздивився, що акуратно поправив своє чоло. В цей момент вона співала. Так душевно, тихо і ніжно. Правда я взагалі не розумів про що вона співала, але… здається я в неї закохався. Я питаю у Тейлорсона: «Слухай, а ти не знаєш як французькою буде кохання з першого погляду?». «Le coup de foudre, - відповідає він». Я повторюю те саме і ледь не звалився зі стільця спиною, поки я літав у хмарах.

- Ну це дуже ентузіазмова історія, і нам більше того хочеться про це дізнатися, чим все це завершилось, тож ми похлопаємо, - іронічно сказав Чарльз і всі почали хлопати на знак до шотландця, який закохався у мадемуазель.

- Та годі! – почервонів Росс. – Я ж не спеціально так, а зі серцем.

Історія могла би закінчитись, якби не з’явився червоноперий майор.

Усі на мить построїлися.

- Сер, - звертається з несподіванкою Чарльз, віддаючи честь як і решта.

Червоноперого звали Дональдом МакАндресом, він з армійських, але це не означало, що не треба віддавати честь старшим, і то по обличчю і так ясно, коли його варто боятися, а коли можна стати вільно. Високий як, підборіддя тримає завжди угору, кашкет затуляє його лоб, але є на що помітити, бо він шатен, очі такі ж карі, завжди спрямовані на інших.

- Містере Росс, - звертається до Клайда, - ви ж уорент-офіцер, а це означає, що у вас, на даний момент, є свої завдання - ви повинні бути в казармі і чекати наступних доручень.

Він саме і є заступником начальника казарми, а на погляд інших – тиловий щур.

- Винен, сер, - ковтнув Росс.

- Я вже чув про ваші витівки, - сказав так, що Росс щось не договорював своїм. – Не дай Боже! Ти цим хизувався своїм, ще і офіцерам!

Очі Ріґрета і Кевендіша дивились прямо і в бік МакАндреса одночасно, розуміючи що вони наступні.

- А ви куди дивитесь?! – звертається до них.

- Сер, ми не розуміємо про що ви, - каже Елвін.

- Молодший лейтенанте, я загадки тут ставити не буду. Ваш друг 3 травня біля гавані був спійманий військовою поліцією за контрабанду.

Саме тому Чарльз вважав, що від Клайда можна очікувати багато неприємностей, і контрабанда – це ще не вершина і не дно айсберга, середнє на тому місці, де зіштовхувався лайнер, бо його старша сестра змогла врятуватись, а його батько – ні.

- І за яку саме контрабанду? – необдумано спитав Джексон.

- Ідіот, - ворушачи свої губи, промовив Чарльз тихим голоском, все ще стоячи струнко.

Джексон іноді любить обговорювати накази командирів.

МакАндрес підійшов до нього.

- Цікаво вам заздалегідь, матросе?

- Сер, тут немає ворогів, тому ми повинні теж знати у чому справа, один за всіх і всі за одного, до того ж він не до кінця розповів нам про свою пригоду в Парижі.

- Ну й ну. Дуже добре, що ви цим цікавитесь. Якщо хочете знати, тоді я скажу в чому справа. Вас це зацікавить: в Парижі уорент-офіцер Клайд Росс провів достатньо часу, щоб зв’язатись з недоумками, які представлялися des personnes importantes* і незаконно перевозили зброю на кораблях з водотоннажністю у вісім тисячі тон через Атлантику, а саме: дві тисячі гвинтівок Лебеля, двадцять ящиків з набоями, сім ящиків з гранатами, так і ще сім ящиків з порожніми гільзами різних дюймів – приблизно на вісімдесят тисяч доларів США. Це і так дорого могло коштувати солдатам на фронті, але ні – наживитись на війні – це не помилка, це квиток у коло пекла, це ідіотичне неподобство! Це добре, що уорент-офіцер завчасно зрозумів у чому справа, дістав револьвер, вистрілив у цих контрабандистів, тільки ці гроші так і не знайшлися, тому його і заарештували як того, хто перебрав прибуток на себе, так і ще спився на робочому місці. Не маючи доказів, поспішно був звільнений з арешту. Добре обійшлося? Бо інакше опинився би у військовій в’язниці за звинувачення в контрабанді зброї разом з корупцією.

----------------------------------------------

*Важливими персонами (фр.)

Усі непохитно стояли. Музика все ще грала. Дві тисячі гвинтівок Лебеля… такі цифри розповідають хіба що новачкам у стратегії.

- Тепер ви задоволені відповіддю? – спитав майор у Джексона.

- Скоріше за все, сер, - відповів він.

Майор відійшов від матроса, знову підійшовши до офіцерів.

- Якщо так, тоді містере Ріґрет і містере Кевендіш – за мною, вас вже чекає Адміралтейство.

Після того як двійко матросів відправили допомагати іншим, а Росса негайно направили в казарму, Чарльз і не міг не бачити як кришка труни закривала останнє тіло, підібраним яким виявся той самий Волт Остін.

* * *

Допит тривав небільше ніж дві години і двадцять дві хвилини. Спочатку як старшому поступатися пішов Чарльз, бо Лютера Пола тримали в іншій кімнаті вже як відповідального на кораблі після капітана – тримали три години і сорок дев’ять хвилин. Але так як Лютера направили трохи раніше, після нього в кімнату пішов Елвін, бо в Чарльза було куди затямлено все, ніж з першим помічником. Допитувачі попросили всіх трьох розписати кожному по звіту, в якому вони зазначали, де знаходився кожний з них в ті хвилини, що робили і як взагалі врятувалися, попросту вимагали від них згадати все, кожну дію, кожну хвилину, кожну секунду. Їм дали прості жовті аркуші паперу з емблемою з виглядом прапора королівського флоту, над яким так невтішно спостерігав Ріґрет за час розпису. Час на все згадати – сорок п’ять хвилин, а далі за зачиненими дверцятами допитувачі з Адміралтейства могли звірювати звіти, але допит на цьому не закінчувався, бесіда продовжувалася. Та як показує практика: на одне втрачене розслідування за будь-якими обвинуваченнями піде вічність, коли за день втратиш ще десять таких крейсерів.

Лютер просив їх не чекати, а відразу йти до готелю «Стартинг Пойнт», щоб в наступний день можна було сходити до церкви Святої Марії на молитву і прощання з капітаном Стенлі Фрістоном і на помини над усіма неврятованими.

Після допиту над Портсмутом вже темніло, а Джексон і Джон-Льюїс приймали плавучий госпіталь, у якого був пошкоджений гвинт. Завчасно все мають полагодити для наступних віправок, навіть якщо цілу ніч інженерам не доведеться спати.

Елвін пішов до лазарету, після холодної води він відчував нежить, тоді як Чарльз вирішив піти на зігрів до готелю. У ньому було затишно, для офіцерів все ж, він би хотів написати телеграму і відправити її рідним у Лімфборо, але він також почав кашляти, тож покоївка принесла йому два рушники кімнатної температури і постелила ліжко. Для розігріву він прийняв гарячий душ, намагаючись не уявляти собі цю подію під струмінню води. Після цього гарячий чай з лимоном, тарілка з печивом і кубики цукру. Спускатися вниз, де був офіцерський ресторанчик не мало сенсу, на вечерю він вже не збирався йти.

Скільки лейтенант не намагався крутитися, чути як цокав годинник з римськими цифрами і з зображенням якоря на ньому, дивитися на зірки, сузір’я Великої Ведмедиці, а потім у бік вікна, де з третього поверху було майже видно краєвид Ла-Маншу і порт з крейсерами. Заснути він зміг лише на п’ять годин, навіть за порадою покоївки зарано лягти спати – все ще було так собі.

Чарльзу майже нічого не снилося. Далі споглядав на зірки, намагаючись пригадати ще сузір’я з вивченого по астрономії. Раптово він почув якийсь звук, що нагадував на розбиття пляшки, прямо як пляшка з шампанським, яким урочисто з першого разу розбили на HMS «Ньюкасл» у квітні 1912 року.

Вранці, о пів дев’ятій, він вийшов на вулицю, в чистій уніформі, де зустрілися Лютер і Елвін. Дізнаватися у лейтенант-коммандера як пройшов у нього допит не мало сенсу та інтересу, тож він готовий був йти в церкву.

- Доброго ранку.

- Доброго, Чарльзе.

В усіх трьох очі були сповнені втомою.

Троє офіцерів йшли бруківкою під сірими хмарами, з лівої сторони від протилежного руху автомобілів й карет, проходячи невеличкими колонами, здебільшого саме військового призначення. І червоних хрестів неможна не помітити.

Вони проходили дивних людей, які ввели між собою дивні розмови: ходять чутки, що фронти в Італії та у Франції можуть посипатися, якщо їхні командування не приймуть відповідних дій, бо війна вже зрозуміло всім надовго, і вороги здаватися не збираються.

Вони замовкли, коли офіцери проходили повз. Ранок у Портсмуті не здавався спокійним, люди йшли по своїм справам, не беручи пильної уваги на офіцерів. Ніхто з цивільних, окрім самих військових і матросів нижчого рангу, не зверталися з честю до них, якби вони цього самі не хотіли.

Чули всі, за частенько в місті почали відкриватися іноземні ресторани, кіоски та крамниці. До прикладу, на який звернув увагу Ріґрет: бельгійський ресторан «Льо Женераль», знаходився вздовж Кінгстон-Роуд, над входом висів їхній прапор та свій же британський як подяка за надання допомоги у самий скрутний час. В самий розпал, що відбувався на фронті, з 1915 року цей ресторан працює для всіх охочих, в тому числі для мігрантів, і бізнес заробився на немалих грошах. Всі решта, що змушені були залишити свої домівки, своїми силами намагаються працевлаштовуватися на якусь роботу, якщо не на фронті, то ледве мало вистачати грошей, щоб на пароплаві дістатись до США чи Канади, при тому що надання їм допомоги на місці засвідчувалось, але це на мільйони, куди не більше за мільйони фунтів стерлінгів, франків, доларів, марок, песо... Ще гірше у тому, як було у Росса, так і було у половини (якщо не більшої частини) мігрантів з Фландрії, Шампані, Пікардії, деінде, які не розуміли англійську, але вони могли б набратися сили і замовити квиток хоча б на третій клас, навіть до війни це була звична справа.

Лютер і Елвін йшли вперед, за ними Чарльз, бо він постійно несамовито їх обганяв. Раптом іронічно до нього підійшов незнайомий бельгієць.

- Excusez-moi, monsieur |*Даруйте, мсьє (фр.)|, - звернувся він до нього, - ви…

Він молодий, у нього худорляве обличчя з круглими окулярами, темно-коричневе розпатлане волосся, яке до цього було акуратно підстрижене, коричнева шинель і середнього розміру рюкзак позаду.

Не встиг він спитати, чи говорить Чарльз на його мові, лейтенант як змахнув свою відповідь французькою.

- Ні, в мене все добре з англійською, - він говорив з обережністю, оскільки він на свій страх і розсуд розмовляв з офіцером, - просто…

У голові він намагався переставити тему, і обидва вони врешті розмовляли Чарльзовою, на цей раз він вільно сказав і зрештою спитав у нього дещо важливе:

- Я шукаю станцію Фраттон, а карту Портсмута у кіосках порожньо.

- Ви на правильному шляху, - рукою Чарльз вказує бельгійцю туди, куди вони як-раз йшли, Лютер і Елвін не зупинялися, - йдіть прямо по Кінгстон-роуд, після церкви Святої Марії йдете прямо, далі ви йдете, поки не побачите міст Фраттон, перед ним звертаєте наліво і станція на Селборн-Терас.

- Щиро дякую вам.

Бельгієць наче використав закляття на зникнення, побіг, і варто було лейтенанту глянути назад як він же розчинився в повітрі серед людей – він вже обігнав цих обох.

Чарльз наздоганяв своїх, так він випадково поглянув вліво, де в темному куточку вдихав дим матрос. Мало не спитавши що він тут робить, Чарльз запропонував інше:

- Ми йдемо прощатися з капітаном і з усіма теж, не хочеш з нами?

Чарльз прекрасно знав, що Джексону могло заважати: він – атеїст. На Пасху як сам не свій, хоча богохульником він не був таким, та й більше проводив час з Джон-Льюїсом, який більше того був католиком. А Лютер зневажав невіруючих, але він не мав сенсу відчитувати його за це, більше того споглядаючи на Джексона як він розставляв стільці на палубі «Вуді» і бурчав щось під ніс.

- Я тільки-що з причалу вибрався, - випустив він дим. – Уявляєш? Мені наснився Остін. Він мене будить, гаркається на мене, що я знову не на вахті, він просить мене піти за ним, бо він вкаже дорогу. Я йду за ним, але поки я йшов, у коридорі всюди валялися газети, списки загиблих, фотографії, шинелі, кашкети і розбитий посуд. А ширина коридору невеличка – два фута всього. Я чув звуки азбуки Морзе, і нічого не тямив, що відбувається, підібрав одну газету і прочитав великі жирні літери: «HMS «Роджерс» – затонув. 200 загиблих. HMS «Нордвест» – серйозно пошкоджений і майже затонув. 310 загиблих. HMS «Хоук» – затонув. 500 загиблих». Я виходжу на верхню палубу – і тут усе тоне, усе горить, а у воді розкидані уламки. Я знаходився на кораблі, що нагадував мені на «Вуді», - бо я в ньому… а може і ні? І навколо теж кораблі - всі тонуть. А Остін - плескає мене по плечу і я прокидаюся. Ні, друже, краще я забуду, що сталося. Навіть якщо це кошмар – це ж просто кошмар, сон, і так далі. Так, він буде мучити, але прокидаючись, я все-рівно житиму, і навіть якщо це забобон, тоді краще візьмуся за голову і просто якщо потрібно все з чистого листа почати, нехай так і буде! І тому вибачай, але я краще тут побуду.

Чарльз все ж розчарувався, що не зміг його умовити і чути таке, але він не забував про своє.

- Гаразд. А де Джон-Льюїс?

- Шукає ресторан, де можна поїсти.

- Може паб знайти? Я знаю один тут?

- Будь-ласка, тепер знайди Льюїса і поговори про це з ним.

На цьому Чарльз залишив його і побіг до церкви.

Як тільки з’явився перед нею, відразу хотів відкрити рота. «Церква Святої Марії вже переповнена», - подумав Чарльз, коли побачив стільки народу. Військових тут теж чимало, у формі, у касках, вони з віком від вісімнадцяти до небільше сорока. Більшість з них не опинились ще на фронті і скоро одним рейсом їх туди відправлять.

Перед ним з’явився Елвін і сказав:

- Сім’я покійника хоче поховати його самими в Бристолі, звідки він там родом.

Це не завадило їм зайти, перехреститися. По-шляхетськи Чарльз уступив місце одній старій жінці: її син воює у Фландрії, під Іпром. Це велика вже честь стати обличчям перед отцем. І головне як сильно мати любить свою дитину, так і душа й серце візьмуться за всіх тисяч, - головне не примарною надією і не «в одну мить».

Довго вони не простояли всередині і завершили почате.

- Головне не вір у те, що тобі з дитинства кажуть, - мовив Елвін. – Дитяча психіка нетривала, і спокій не дадуть тобі, як і Лютер. Він мені друг звичайно, але за батька приймати його я не в змозі.

- Не тримай в голові нещасливу маячню. Ти ж розумієш сам, що зараз таке відбувається, поглянь на інших: ніхто з них більше половини навіть не знає як виглядає кров, бруд і агонія, гадаєш на воді цього немає? Фрістон знав. Звісно, бо замість бруду знайдеться мокра вода, а агонія – обмороження у воді, але кров - вся та ж червона. Тож в нас є мета, як і в них, - кивнув Чарльз на піхотинців, - перемогти у цій війні, вижити і радіти що живі залишились. Я тільки-що зустрів Джексона, йому кошмар з Остіном наснився, а мені - ні, бо мені нічого не снилося, уявляєш? У нього своя причина не ходити сюди, але він сказав, що краще візьметься за голову і просто якщо потрібно все з чистого листа, нехай так і буде. Він згадав те, що ми вважали неможливим для нього, він себе не зважав, а ми доповнювали це, тож війна його прокинула, вона надовго, тож краще візьмемо і подякуємо Богові за те, що він нам дав сили взяти себе в руки.

Шум на вулиці, хоч і був пасивним, але якщо кричати, лише заєць з великими вухами почує, а Елвін слухав його лише на половину.

- Гаразд, філософе, мені теж нічого не снилося. І кого це має турбувати? А ось і Лютер.

Елвін пропонує відправитись туди, де так смачно, що ситим по горло ніяк не станеш. Вони повернулися на Кінгстон-Роуд тим же шляхом назад. Вибір був невеликим, варто обрати між рідною англійською і шотландською кухнями, як Чарльз навпростець через свою підошву, ледь щиколотку свою не зламав, як і полетів на північний захід до дороги, перешкодивши дорозі чоловікові.

- Дивись куди летиш, пане! - грубо він відповів, продовжуючи свій шлях.

На очах у Чарльза потемніло на кілька секунд, він побачив прямо по курсу лише суміш жовтого, червоного і чорного кольорів, що відкривало світло від темряви в очах: це бельгійський прапор. «Льо Женераль».

Якби часу минуло би довше, то в Чарльза настало би нове дежавю.

Звернувши погляд на людей, дорогу і вулицю, Ріґрет повернувся до друзів.

- Є варіант.

Варіант справді непоганий, тільки як зайшовши всередину, бельгійський ресторан «Льо Женераль» став по виду як абсолютно звичайний паб. Все теплим, ласкавим, дерев'яним, французькими літерами «Ласкаво просимо» і її англійський відповідник, до дідька навіть пісні краще звучали б тут, ніж ті на причалі. Проте, в надію господарів, що запах бельгійської і французьких кухонь пронесуться вздовж Кінгстон-Роуда, і оточуючи весь острів Портсі, - приваблива ситуація здаватиметься нездійсненною.

Їх прийняв темношкірий офіціант родом з далекого Леопольдвіля, з кучерявим волоссям і вишукано одягнений як стюард першого класу в білій сорочці, в чорному жилеті, тільки метелика не вистачало, - для Лютера хтось міг би так постаратися в офіцерському ресторанчику в «Стартинг Пойнт».

Як же вдало вийшло, що Джексон і Джон-Льюїс вже зайняли стіл на п’ятьох; вакантних місць у ресторані було вдосталь, лише бракувало стільців, тож із зайвим Джон-Льюїс, як власник столу, поділився як дарунок одній жінці з двома дітьми, - чоловік її протягом перебування в ресторані ніде не з'являвся.

Зараз сніданок, при тому що у бельгійців, як і в англійців, він триває до дев'яти ранку. Лютер глянув на свій ручний годинник, без десяти дев'ять, але після церкви це було заслужено (і так ясно, що режим сніданку вже давно був порушений). Той кишеньковий годинник віддав його племіннику, який перебував у церкві.

В меню є вівсяна каша, офіцери і матроси із задоволенням її їли, і жага зігрітися досі не минула після вчорашнього травневого дня, так що без заперечень обирали недороге і корисне. Чай і печива? Є це, бельгійські вафлі - ну що це за пристрасть, але спробувати і більше нічого, адже ніхто з них навіть в житті у Бельгії не бував. Чарльз одностайно заявив, що готовий замовити міцне, як не вино.

- Ну тоді, serveur|*Офіціант (фр.)|! - покликав Чарльз. Жильбер Глоді прийшов за хвилину. - Одну пляшку вина і п'ять стаканів, будь-ласка.

Очі офіціанта мали потрохи здивовану виразку від такого офіцера в чорній шинелі і в чорній фуражці як Чарльз, але старався не видавати свою здивованість.

- В нас є французьке вино, - ковтнув він, бодай так, щоб це не стало пригодою.

Чарльз глянув на всіх.

- Є недороге?

- «Сальбек», «Жасент» і «Кардійомфо».

Три хвилини лейтенант провів дискусію з усіма. Випити таке щось, щоб краще забути вчорашнє і підняти наповнений стакан, щоб віддати пошану у цій трагедії капітану Фрістону, медику Остіну, старшому помічнику Вайделту, крейсеру та всім п'ятсот чотирьом членам екіпажу, колегам та вірним побратимам, і друзям, яких війна об'єднає назавжди якщо це потрібно, навіть швидше, ніж ознайомляться одне з одним.

Згоду таки дали, навіть Лютер згодився, обрали таки «Жасент», «Кардійомфо» був гірким, паралельно зі смаком аквітанського винограду.

Офіціант зрозумів та й пішов собі, а поки часу вистачало, щоб наїстися миски вівсянки, яку вже встигли принести. Першим, хто з'їв її всю до дна, виявився Джексон, він зазвичай віддавав перевагу пшеничній каші, другим – Елвін. Останнім був Чарльз, він тільки зеленими очима споглядав за іншими як ті їли, а сам не встигав за ними: у дитинстві він її недолюблював. Поки він доїдав, вже принесли чаї, бельгійські вафлі та цукорницю. До них перейшли відразу, але поки чаї застигають можна розповісти багато цікавого. Елвін не надав знак згоди на мовчання.

- Увага, - каже він, повільно розмахуючи руками над столом, - а тепер час трішки згадати те, від чого хочеться сміятися.

Сидячі ніби уважно слухали.

- Це, - казав він містично і повільно, ніби він медіум, але це правда, оскільки його батьки ще як проводили спіритичні сеанси, – шлях в Неаполь, - зрештою говорив він своїм звичайним голосом. - Наша славна «Стара блискавка» проходила через шторм. Усе хиталося, крейсер нахилявся, а дощі не замовкали, тим часом я у містку намагаюся хоч якось глянути що там відбувається прямо попереду. До мене підходить Іден. «Зараз я не потребуємо вашої допомоги, містере Кевендіш, ви puori riposare*, до Неаполя ще тридцять дві милі, - сказав капітан». Я мокрим був як тюлень. Він пішов, а я стояв ще сорок п’ять хвилин, сорок п’ять хвилин – і я став мокрим левом. В цей час я гадаю собі, що це означає, puori riposare, - а я не розумів, що воно означає! Словників на крейсері ні у кого не знайшлося. Бо я так розумію у нас усе добре, звичайно, оскільки мене відігнав другий помічник, але я сказав, що я не можу залишити це місце, бо я - puori riposare, і він, здається, puori riposare теж. А він подумав, що я так матюкався на нього. Він мені догану зробив, і я повернувся у свою каюту. Пішов спати, о 14:30 я закрив очі, і мені вистачило, щоб мені наснився Нептун, чи Посейдон по-грецьки. Відразу він мені наставив кілька запитань, на які максимум міг відповісти римлян, коли проводив гадалки, в яких «якщо курка з’їсть жменю зерна, тоді він переможе проякляту битву з Ганнібалом». Тоді я питаю в нього: «Якщо ти такий розумний, то що тоді означає puori riposare?» Він кліпав очима, натякав фразеологізмами, що я не можу зрозуміти ці слова, бо мені бракує сміливості спитати це у самого шкіпера. Закінчується все тим, що я на шлюпці з вітрилом під номером «32», повертаюся у свій рідний Уельс, а мені перешкоджають шторми, вітри, бурі, великі хвилі – я виживаю якимось чином. Я такий рад був побачити свій рідний Кардіфф, і мене будить він, - дав знак на Джона-Льюїса. - «Joyeuses Pâques!|*Щасливої Пасхи (фр.)|», я йому відповідаю «puori riposare», і що Джон-Льюїс мені відповів: «Чао бамбіно, кретіне». Ага, ми в Неаполі, і тепер настає цікавіше: капітан дає мені нові слова, в яких я нічого не розібрав, але зрозумів, що мені треба знайти англо-італійський словник.

- А могли б і піцу замовити, - зазначив Чарльз, - але ж ти настоював на цих капітанських словах, то ж Алістера я й покликав для тебе.

- Так-так-так, - тактакав він і продовжив. – Неаполь – красиве місце, не так?

З такими словами він нібито хотів почути відповідь від інших, всі решта мали або на свій чай спостерігати, або на валлійця, хоча самі вони знали прекрасно, що вони всі були в тому місті, на три години шкода.

- А як вам таке, що Лютер боїться вулканів? – необачливо сказав Елвін, на що сам Лютер не звертав на це уваги, просто сьорбаючи чай.

До Везувію було не так далеко. У денну погоду з капітанського містка її величезне армагедонське видовище було видно у всій красі, що нерідкістю породжував страх для тих, хто чув про Помпеї. Одного офіцера навіть знудило на палубі, споглядавши на сплячого монстра, який в любий момент може прокинутись. Останній раз це було у 1906 році, і не раз приводило Неаполь у руїни, але нащо про це зараз говорити, коли викиди вулкану і так можуть компенсувати зараз снаряди на фронті і в морі.

Елвін продовжував:

- Неаполь, то Неаполь, але як я не терпів ці вузькі вулички – це те, на що я звертав увагу не раз. Торговців - багато, єдине – не всі говорили англійською. Інше – мені потрібно було ще знайти місцевий банк, щоб купляти відразу у лірах і чентезімо, а не в фунтах стерлінгах і шилінгах.

Елвін майже завжди шукав легкі шляхи у ситуаціях. Позаду почулися кроки офіціанта.

- Я місцевий банк не зміг знайти, але знайшов своє спасіння. Офіцер Алістер Джонсон, – вдало усе вийшло, Чарльзе. Він знає італійську і у нього була карта міста. Благо, що він погодився допомогти мені пошукати словник, але я не очікував від нього отакого: «Perché ti serve un dizionario?|*Навіщо тобі потрібен словник? (італ.)|, - каже він. - Нам у Грецію потрібно, а ти їхню вчиш». Я не розумів до чого це він. «Ну дивись, тобі заради двох слів не обов’язково тратити тридцять лірів паралельно із твоєю офіцерською зарплатою, щоб намагатись це знати, так?».

Розповідь була перервана, коли офіціант прийшов разом з тим, що позамовляв Чарльз.

У лівій руці Жильбер Глоді тримав піднос з п’ятьма тумблерами, у правій тримав наповнений «Жасент». Під пляшку накрили стіл газетою з датою червня 1914 року. Промова, яка мала вийти жартом і так не робився із себе жартом, але коли офіціант її акуратно розклав, розгорнулися великі чорні літери заголовка і усі звернули на це увагу, нахиливши голови, де було яскраво написано:

ВБИВСТВО У САРАЄВІ:

ЕРЦГЕРЦОГ І ЙОГО ДРУЖИНА ВБИТІ

У неділю 28 червня під час поїздки на автомобілі по вулицях міста Сараєва було застрелено спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда і його дружину ерцгерцогиню Софію. Вони загинули на місці. Вбивцею виявився молодий студент з екстремістської організації «Чорна рука», Гаврило Принцип, серб, якого поліція тут же схопила на місці. З у Сараєві розгорілися антисербські погроми. Влада Австро-Угорщини одностайно звинувачує уряд Сербії у підтримці терористів і обіцяє, що просто так цього не залишить.

І картинка вбивства з розпорошеним пострілом з пістолета під текстом. Кліпали очима усі, у ресторані було чутно лише голоси дітей разом з жінкою.

- Хм, - хмикнув Кевендіш, - оце так, і це лише дворічна давність.

- Давність, про яку певно всі забули, - вставив п’ять шилінгів Чарльз.

Джексон знизав плечима.

- Еге ж, шкода її на аукціон не продасиш.

Глоді наливав кожному небільше половини.

- Ні-ні, усе, я собі ще доллю, - лейтенант наполягав на тому, щоб пляшку залишили.

- Ви впевнені в цьому?

Джексон авторитетно йому кивнув.

- Bon appétit, - побажав смачного їм конголезький офіціант.

- Merci, - ввічливо, як міг, подякував лейтенант.

Відразу за випивку ніхто не взявся, сидячі лише спостерігали за цією темно-червоною, ба навіть рожевою, водою. І яке воно справді на смак було довелося про це дізнаватися, перевіривши його тим, кому з дитинства пропонували пробувати пиво і джин.

- А з чого воно зроблено взагалі? – спитав Лютер скептичним поглядом.

- Те, що він сказав: з натуралізованих червоних виноградів, сумішшю Мерло і Каберне Фран.

- І Мальбеку давай ще. А Клайд таке взагалі пробував у Парижі? Я б йому точно запропонував би. Я ці французькі вина… хіба знаю про них щось?

Елвін якось заспокоїв їх.

- Годі вам, давайте краще перевіримо, аніж буде на нього тицятись страшенними очима, тим паче платить усе Чарльз, - він взяв свій стаканчик з «Жасентом» і встав. – За Стенлі Фрістона! За корабель, за команду!

Усі теж взяли по стаканчику і випили разом, слід за Елвіном, жінка з двома дітьми вже не могли не чути їхній тост.

Але смак «Жасенту» їх заінтригував. Пили обережно і потрохи, щоб не сп’яніти один ковтком.

Джексона зацікавила сама пляшка.

- Цікаво, - тримав її в руках, у неї холод відчувався по долонях, наче всередині вода Атлантики, - таку форму могли зробити лише у провінції мого батька.

Наполовину німець, наполовину єврей, наполовину американець. Аарон Теодор Розенберг на третій клас поплив у США океанським лайнером, де там він працював комівояжером у Бостоні, одружившись на дочці менеджера відомої фірми по продажу пляшок вина і переїхавши у Нью-Йорк, народився Джексон. У його дев’ять років вони повернулися на батькову землю, зупинившись у Данцигу. Там маленький Джексон чудово знав про пляшки, що так зводили людей з розуму.

- Ну ось погляньте самі. У неї форма вона - не проста. Не унікальна, просто вона має детально струнку форму, без плечей та круглих порід, вона плавна і таким чином її маса має більшість шансів щоб вона не вислизнула з рук, тримаючи її за шийку, залежно від тяжкості всередині самої пляшки. Такі зазвичай виготовляються німцями на дельті Рейна, у французів вони важкі, рівно вертикальні і не стрункі, їхня будова пов'язана саме з плечами пляшки.

На уважному погляду очей Джексон звернув увагу, що етикетка на пляшці не була міцно приклеєна, її верхньо-правий краєчок звисав, настільки маленький, що лише гостроокі, якими були Чарльз і Джексон, могли це помітити.

Нігтями Джексон відривав етикетку. Врешті матрос її вийняв, і встигши лише перевернути на іншу сторону відклеєної етикетки, як Лютер вмиттю відібрав її з рук Джексона, розглянувши синіми очами на текст, що вирізнявся готським письмом на німецькій мові:

«В таких то неказкових місцях, так в Пруссії би мовити, наперекір вилиться, всупереч всім багнетам і милостям, справа одна на давні тисячоліть – Велика Німеччина - назавжди буде у серцях цілих німецьких поколінь. З нами Бог!»

Над текстом був розташований чорний орел, герб Німеччини.

Не показавши нікому, Лютеру стало не по собі, таку образу у серці цілісного флоту Британської імперії, його брови гостро опустились. Він зім’яв етикетку, розірвав на шматки і цими ж шматочками розкинув їх по столу, цілий салют.

- Що там було написано? - запитав Елвін.

Лютер вдягнув кашкет, і, не глянувши в очі своїм колегам, зачинив за собою двері ресторану: навіть гупіт його взуття не видало.

Розчарування. Вони збирали до купи засмічені шматки, а під столом вони валялися до останнього. Джон-Льюїс - перший, кому попало знайти шматок з вцілілим чорним орлом, а Джексону - «Gott mit uns»*.

З такими знахідками їм не позаздриш, проте на очах Чарльз Ріґрет відчув у собі вину перед Лютером і командою «Вуді» за цю ворожу пляшку.

----------------------------------------------

*З нами Бог (нім.)