Тіньовий гай

У тому, що мама народила. Чарльза це не перше, що мало турбувати. Перед собою він бачив не так яскраво освітлену кімнату, а поглянувши трохи вліво, він бачив перед собою людину, з ніжним жіночим голосом наче прибутий з небес ангел, і говорила ще знайомою мовою.

- Doktor Schulez, - тріумфально підняла голос в палаті, - der Offizier ist aufgewacht! Doktor Schulez!|*Лікарю Шулєз, офіцер прокинувся! Лікарю Шулєз! (нім.)

За своїм інстинктом Чарльз мав відразу ж ознайомитись з тим, де він знаходиться. Але голос дівчини – ножицями обірвало все, чим міг лише додуматися - не в тому місці, не в тих словах, чи не дуже вдало б знати що він у полоні ворога.

Неймовірно, і це ж госпіталь; настільки чисто не могло бути й суті, до Чарльза хтось вже був тут прикутим, і це ясно, вона доволі прибрана, і чимало тих, у кого встиг виникнути страх перед правдивою нотою від медсестри, чи того лікаря, а хотілося офіційного підтвердження. Принаймні від ворожих офіцерів, якщо вже так вийшло.

Чарльз почав нервувати у неї на очах, виразно англійською піднімаючи тон звуку на весь госпіталь:

- Що за чортівня відбувається?! – каже він. – Де я?!

Він не пригадував як це сталося. Як він тут опинився? Єдине, що пригадував це лиш воду, з води прикутим до ліжка. Медсестра ніяк не пояснить його перебування тут, і не міняло того факту, що він одягнений у свою офіцерську сорочку, яка нещодавно тільки висохла.

Вона прекрасно розуміла, що опинилася одна в клітці з тигром, в палаті, в якій до цього було дуже тихо з урахуванням в ній Чарльза без свідомості. В карих очах у неї видавався малесенький страх перед полоненим, але з тим хто у своїх краях мав серйозний авторитет над «нижчими»: він себе не контролював, і це ще він не лаявся, і в нього не було револьвера. Страх і божевілля перед непередбачуваним. Вона виглядала юною і недостатньо освіченою, але просто не хотіла показувати свої емоцій перед ним, перед лікарем, якого таки вона могла боятись. Вона намагалась заспокоїти Чарльза, до того як зайде сюди лікар.

То висказуючи німецькою, паралельно з її тоненьких губ долинали англійські слова: «будь-ласка», «зберігайте», «спокій». Слово «дисципліна», як належно офіцерам з обох воюючих сторін, у неї не було слів. І за цим вона пояснила йому наступне:

- Ви у військовому госпіталі, герр, - трохи нахилила до нього голову, - з вами усе буде добре. Зберігайте спокій.

Це лише трішки, на кілька відсотків, змінило стан Чарльза, але це не змінювало думку, що перед ним, просто у вічі, - ворог. Він вимагав більше пояснень.

- Лютер?.. Офіцери?.. Матроси?.. – вони живі?!

- Ich weiß es nicht, mein Herr|*Я не знаю, пане (нім.)|, - як він сам помітив, вона знизила плечима і справді співчувала йому, але ж вона медсестра, а не офіцер як Чарльз.

З коридору все гучніше і гучніше долинали німецькі звуки. Один звук був належно спокійним, помірним як це би світило мудрим лікарям; інший – більш радикальний і невгамовний. Чарльз не розібрав що саме вони говорили за стіною палати, але це точно про нього. Кроки сюди долинали і поворухнулась ручка білих дверей: вони відчинилися з боку палати.

Медсестра поспішно доповіла лікарю про стан англійського офіцера. Це був високий, років сорока трьох здоровий чоловік. Щетин було видно вдосталь з відстані Чарльзової койки, голова ще не сива: вона у нього більш яскрава, наче у тридцять років він був блондином.

- Ja, Fräulein, Sie können gehen|*Так, фройляйн, ви можете йти (нім.)

І вона пішла, залишила трьох у палаті. Чарльз не бачив, в якому напрямку вона саме йшла, але не міг презирливо витріщитись на обох. Куди більше очі направлялись - це до офіцера, якого медсестра обходила боком до дверей. Теж високий, наче вони з лікарем однакового росту, приблизно молодий, але майор, і з густою темно-коричневою бородою, нарощеною у Франції. З його уніформи: темний кашкет і сірий польовий кітель, і чоботи зі слідами вапняку.

- Я у полоні, - сам собі відповів Чарльз.

- Звичайно, - хутчіш наголосив англійською майор.

Лікар неохоче ділив з ним цю думку.

- Das ist gut, du Hurensohn|*Це добре, сучий сину (нім.)

- Hörst du?!|*Чуєш?! (нім.)| – крикнув майор, що пальці його без перешкод тяглися до револьвера.

Лікар заспокоїв присутніх, нейтральними промовами: в нього не було дару для гучних промов. Він попросив майора, якого він називав по прізвищу Айхенберг, залишити їх наодинці, та борода останнього завзято протестувала, але в офіцера були й інші справи.

Чарльз по губам читав шпрехання майора, що чутно було і лікаря, який повернувся до нього потилицею. Він перекладав їхню розмову так:

«Звичайнісінький військовополонений. Таких як і він ще не з такого пекла витягали, як і моїх товаришів. А він же не єдиний з вцілілих затонулого корабля».

«Він - офіцер, пане майоре. І до того ж...».

«...Що його витягли з якоїсь залізяки? Вона там досі плаває разом з уламками «Лютцова». Цей англосакс принаймні отямився, але ж інших ми досі тримаємо - які не прокинулися...».

Майор простягнувся до ручки дверей.

- Aber ich sehe, Sie haben einen besonderen Gefangenen, wenn er Deutsch spricht|*Але бачу, що тобі дістався особливий полонений, якщо ж він говорить німецькою (нім.)

Зачинив за собою двері, не грюкнувши, не зробив це гучніше з урахуванням його настрою. На думку Чарльза, він майже не відрізнявся з настроєм майора МакАндреса.

Лікар здихнув і перевів погляд на Чарльза.

- Чому я досі живий? - спитав у лікаря.

- Я... не можу дати на це відповідь. Схоже у вас це потрібно запитати.

Він говорив відчайдушно англійською з особливою нейтральністю у відношенні до офіцера, майже як всі люди з Червоного Хреста.

- Мене звати Карлгайц Шулєз, я головний лікар Військового госпіталю №97. Ім'я ваше - Чарльз Ріґрет?

- Дізналися за документом?

Чарльз розумів, що його тоненький папірець давно вже промок до останнього слова.

- Ні, я не був повідомлений про документ. Фройляйн Даль повідомила мені, що саме так вас і звати. Казала, що ви марили, наче... говорили з кимось у вісні. При цьому ви не дрижали від холоду. Ніколи такого я не бачив. Я мав справу з пораненими, що опинилися в льодяній воді, і в яких, як наслідок – гіпотермія - обморожені кінцівки, але...

- Обморожені кінцівки? - перебив його Чарльз.

Він зняв зі себе покривало. Обидві ноги були обмотані товстими бинтами. Ними він не міг рухати, коли лікар питав як він себе почуває, тоді відповів:

- Усе гаразд.

- А я так не думаю.

Він поміряв його пульс, шкіра була блідою, губи мали змішані відтінки з рожевим і синім кольорами, а руки досі сухі і холодні, як в них відчутно було невеличке тремтіння разом з волосинками, при цьому медсестра дала йому найтепліше покривало, яке можна було знайти в госпіталі, оскільки він був не єдиний з такими діагнозами.

- Слабкий пульс, - каже лікар, - ви відчуваєте біль у ногах?

Чарльз вагався.

- Я їх майже не відчуваю!

- Скільки ви пробули у воді?

- Не... знаю, - його голова не могла пригадати ту картину, в якій він був цілим. - Хвилин десять мабуть.

- Хвилин десять? - підняв густі брови лікар. - Це вже другий ступінь обмороження. У вас набряк в кінцівках. Руки ви змогли якось «врятувати», а ось з ногами доведеться розбиратись…

Зі словом «розбиратись» неодмінно могли мати натяки на ампутацію.

- …Підуть тижні на одужання.

- Хіба один я такий?

Лікар похитав головою.

- Авжеж ні. У госпіталі ще дванадцять ваших співвітчизників. Інші отримали травми і опіки, але в більшості – така ж ситуація як і у вас, містере Ріґрет, – незвичайне прізвище.

- Нормальне, добропорядне прізвище, яке носили усі з мого роду.

Лікар обстежив симптоми хвороб, які могли з’явитись від гіпотермії: включно з гарячкою, в гіршому – туберкульозу кісток. Проте цього поки він не виявив, сказавши що медсестра принесе йому гарячий чай, особливо для ворожого офіцера.

- І за що це все? – спитав лейтенант.

- За порятунок життів і людей, mein Herr.

- То ви з Червоного Хреста?

Тук-тук-тук…

- Doktor Shulez, Patient in Zimmer 23. Es geht ihm schlecht|*Лікарю Шулєз, пацієнт палати двадцять три. Йому погано (нім.)

Це був охоронець і він не збирався довго чекати.

- Симптоми хвороб з’являються не відразу. Уважно стежте за своїм тілом. Я повідомлю фройляйн Даль, щоб за вами доглядала.

Він вже відкрив двері, охоронець повторив номер палати.

- Чекайте, чи можу я?..

Двері грюкнулись, на цей раз гучніше, ніж у майора. Проте хтось, або лікар, або охоронець, ще три секунди колупався у дверей, схоже почувся звук закриття їх на ключ.

* * *

Місцевий. Визначитися ще де це він. В Німеччині! Вікна були закриті, але через скло видно блакитне небо і так розпускало хмари, ніби в них він бачив летючі цяточки з крилами як у чайок, що літають у гаванях, де нерідко зустрічає їх їжа з палуб і причалів торгових кораблів.

Тільки тепер уява, чи це Балтійське море, чи це Північне море, Чарльз не міг піднятися на ноги, навіть милиці чи інвалідний візок не підготували в палаті.

Чарльз хотів би почитати газету, - це вперше таке його бажання за власною волею, адже у більшості йому дарували, і не пропадати ж новинам, або брати до уваги, що гріх не дізнатись, що коється у світі.

Інформацію у лікаря, медсестр і охоронців він навряд чи здобуде. Єдиний варіант – майор. Айхенбергом його звати, так? Він все-рівно матиме намір допитати Чарльза, коли йому стане легше і він точно одужає за два тижні як казав лікар Шулєз.

«Лейтенант королівського флоту, з ескадри Великого Флоту, що базується в…» І він і не отримає цього. Якби не поранення Чарльза, його відправили б у табір, де тримають таких же як він сам, офіцерів. Чутки про гуманність до них, на відміну від простих солдатів, – факт, але ця війна давно вже вийшла за ранги міжнародних конвенцій, гірше коли взагалі не поділяють інтересів щодо національностей. В одному таборі можуть бути і британці, і канадці, і індійці, і французи, і італійці, і росіяни тощо, тощо.

Чарльз мав варіанти, що на нього чекає в подальшому. Втеча з полону за години до його відправки в табір – не найгірший варіант, якщо рано чи пізно не покине територію ворога, і завчасно його не спіймають, і не розстріляють за законами воєнного часу. А воєнні закони у Німеччині – приблизно ж пахнуть присмаком заліза і крові.

Лютер Пол і вся команда! У його голові вже представилась картина, де бачить поле з хрестами полеглих, військові почесті й сльози матерів, дружин і дітей. Їх тисячі, не обійдеш ні за одну годину, у барах найвідданішим полеглим повісять їхні фотографії на видних місцях, щоб перед тостом їх згадали у найкращих і найгірших моментах в житті, - за них випити.

Чарльз покліпав очима, щоб це забути. Він мав намір написати листа.

Листа!

Це чи не єдине, що могло би зігріти душу тих, чиїх близьких могли приписати загиблими чи зниклими безвісти. Чарльза б точно мали приписали до останніх, принаймні сам він бачив Лютера, який йшов в бік вежі «Y», що на кормовій частині крейсера. Статус лейтенант-коммандера – питання часу.

Через годину в палату зайшла медсестра Даль. До цього вона обслугувала сімох співвітчизників Чарльза, серед яких троє походили з Манчестера. Вона несла гарячий напій, що виглядав у білій керамічній чашці як простий чорний чай.

Вона дала термометр, Чарльз узяв без вагань. Кілька хвилин термометр показував 38,6. Сестра помацала йому лоб, а після цього зауважила, щоб лейтенант більше пив, і не відмовлявся від того, що йому дають, - на цей раз вона була готова дивитись в очі офіцерові, хай навіть ворогу.

У такий спосіб Чарльз відчув провину на собі - це не нещасливе лайно і не по-офіцерськи душу коле? Вона справжня красуня у своїй країні, таких дівчат знайдеш чи не в усіх лазаретах Антанти, він спостерігав як за хусткою падали на плечі її каштанові волосся, овальне обличчя з гладенькими щоками, струнка і молода, майже на три дюйми низька, а він повівся до неї як пацієнт психлікарні. Певно теж з Червоного Хреста, новий одяг вона навіть принесла йому, висушений до останньої краплинки: його повний мундир.

Щоб якось полегшити їй роботу, німецькою Чарльз переказав, що сам переодягнеться, не треба за ним все робити, навіть якщо він у такому стані. Від цих слів вона зашарілася йому у вічі.

- Gute Besserung, mein Herr|*Скорішого вам одуження, пане (нім.)

І не встигла піти, як…

- Я би хотів, - каже він тією ж мовою, - написати листа.

- Листа? – спитала вона.

- Так, листа.

- Я зроблю все можливе. Але дозвіл треба брати у майора Айхенберга. Він тут головний.

«Дідько головний», - після того як він обізвав його сучим сином, навряд чи він дасть йому цей дозвіл.

- Зробіть усе можливе! – благав він її. - В Англії мене напевно вже визнали загиблим, - сам в це достовірно не бажав вірити.

- Не хвилюйтеся, - заспокоїла його, а згодом дала одне. - Я точно не скажу вам це, але тут вже були до вас офіцери. Англійські. Я пам’ятаю, що до вас в цій палаті лежав капітан. Коли одужав його відправили вантажівкою за межі госпіталя. Не хотіла б спростувати, але якщо ви будете добропорядно тут вести себе - вас можуть і не відправити у табір для військовополонених, а швидше за все інтернують вас до Швейцарії.

Це сколихнуло Чарльза здивуватися, таким чином, перед медсестрою. Він знає її лише годину і не більше, а вона – приблизно добу.

- А скільки я вже тут знаходжуся?

- Вас привезли сюди вчора, у вечері тридцять першого травня. О двадцять другій.

На якому саме кораблі його витягли, медсестра могла і не знати.

- Зараз перше червня? – продовжив він.

- Саме так.

Вона ще раз пообіцяла, що зробить все можливе, якщо доведеться їй благати дозволу у майора, з яким вона мала справу з самого початку всієї її роботи.

- Дякую, вам.

- Нема за що. Одужуйте.

Тепер пішла. І тепер, Чарльз знав одне: перший день у німецькому полоні тільки починався.

* * *

Минуло три дні: терпіти і терпіти, все рівно звідси не встане. Медсестра навідала його вчора після обіду і вечері, а сьогодні три години тому переказала всі слова до останнього: майору треба подумати.

Четвертий день у німецькому полоні, скоро тиждень, все опускаючи сховані за теплим покривалом руки, разом з очами і нерухомими плечами, думаючи гірше вже не буде, адже не було й дня, коли на вулиці не звучали двигуни вантажівок за вікнами.

Вікна у палаті Чарльза (він досі не знав свій номер палати) періодично відчиняли саме тоді, коли вони в самий розпал приїжджали і виїжджали. За дверима голоси стурбованих німців говорили, що койок не вистачатиме для наступної партії поранених, яка все частіше прибувала саме з Північного моря. Говорили і звинувачували в усьому англійців, вони позаймали з десяток койок в госпіталі, і Чарльз чув як вони обговорювали можливість перевезення поранених з рядовими рангами в табори, а офіцерів залишити на місці – живі на допиті кориснішими будуть.

Звуки принаймні давали нагоду описувати картину навколишнього середовища, хай навіть ворожого, вулиці, яких давно він не бачив. Описати можна вдосталь: місто, годі і думати, воно гірше за Портсмут; люди… більше не почуєш англійської мови, просто послали б за лісом разом з цією мовою, яка на чужій землі була непотрібна, хіба що для освічених, дипломатів і розвідників; в рази десять за день ходити бруківкою, оминати автомобілі, оминати таких же незнайомих за обличчями людей, все частіше і частіше змушує забувати, хто і що оточує його насправді.

Здібність добре чути його ж кинула на призволяще, він не почув яка саме була кількість всіх офіцерів Антанти, що перебувало в госпіталі; десь почулася неймовірна кількість кроків в секунду, з десяток, одним коридором кудись направлялися. Це, ймовірно, завезена нова партія поранених, або ж навпаки – їх виводили з цього місця.

Намагався згадати те, що йому снилося перед тим як розплющити очі на білий світ – намагався, а була лише порожнеча, як у простих снах, мозок не може з прямою точністю повернути все як було, але це він не вважав за поразку. Про поразку краще думалося про морську битву. Хто переміг? Хто відступив? Який результат цієї битви?! І якщо майор Айхенберг знає відповідь, але Чарльзу скаже, що вони перемогли, а його люди – програли.

Вчора Чарльзів термометр показував 38,7. Вона невпинно продовжувала триматися за поділки як за щаблі великої поломаної драбини, доки через два дні вона не опустилася до 38,2, а у вівторок – впала до 37,8. Усе завдяки гарячому чаю, теплому покривалу, який змінювали раз на тиждень, і пігулкам, які давав лікар Шулєз, і тільки він їх давав. Уніформу він заприсягнувся не надягати, поки не встане на ноги.

Один раз він спробував це зробити. Ліва рука трималася за царгу, права схопила матрац, ліву ногу відвів вліво, потім праву, бинти в обох тяжкі були для підняття, і на них неможна було наступати. Керуючи ногами, пощастило що вони не бовталися як ліани, бинти торкнулися підлоги, холодної, але він цього не відчував і не відчує доки лікар їх не зніме, і ще оголосить голодовку щоб йому врешті видали засіб для пересування.

Він розслабився, зробив великий вдих і видих, манила жага до диму цигарки, спробував ще встати, а тоді ноги припинили його слухатися, він втратив рівновагу, а бинти були твердими як бетон, один невірний крок і вони скрутилися, і він полетів униз. Він ще полаявся. Встати нормально не зміг, руки ще лишалися сильними, схопився за ліжко, поки не відчинились двері. Ось і все...

Лікар Шулєз вкрай був здивований цим.

- Що сталося? – він схопив його за гомілки, підняв ноги і допоміг англійцю повернутися в постільне положення.

- Землетрус дав, - пояснив Чарльз.

Навіть першокласник не повірив би на слово цьому.

- Ще рано вам вставати. Ноги відразу не вилікуються.

- А проблема тільки в них? – незадовільно підняв голос на лікаря.

- Певна річ, - відповів йому тим же тоном. – Тож не дивуйтеся, що від їхньої повної відмови може призвести до ампутації.

Ця не так звучало як залякати, ніж насправді, матері ще краще вигадають, але вуха Чарльза сприйняли це як сигнал, поки мозок бюрократично ще не обробив інформацію.

- І саме тому, ви повинні набратись терпіння.

- Терпіння? Я вже мовчу про те, що тут я нікому і нічого не повинен. Я не можу листа написати своїм!

- Червоний Хрест гарантовано вам наддасть змогу написати листа.

- А як же майор? Вашому майору треба подумати! Авжеж, я ж на нього налаяв його же мовою. Але я вже почуваюся краще, ніж тоді… і дякувати медсестрі за те, що вона каже мені який зараз день, котра зараз година – те, що зігріває надію. Бо якби не вона, я би точно здурів.

- Зараз четверте червня, якщо що.

У Чарльза на сорок відсотків наставала думка йому урізати, тим паче він вже чув сьогоднішню дату від Даль.

Він повторив вимогу:

- Ще раз кажу: мені потрібно написати листа. Покличте сюди майора Айхенберга. Двоє офіцерів, він майор, я лейтенант, але ранг не завжди підтверджує досвід і навички. Поговоримо як на переговорах за зачиненими дверима.

Лікар намагався знизити його стрес, він розумів що це може бути посттравматичний розлад внаслідок льодяної води.

- Слухайте…

Він майже був у стані шоку. Лікар Шулєз повторив майже слово в слово, що до цього розповіла йому медсестра Даль. Чарльз перебив його на середині промови.

- Так-так-так-так... табори, обмін полоненими, поведінка… Я це вже чув десь. Тільки навряд чи я звідси втечу.

- А ви збираєтеся втекти?

- І ви не зрозуміли ще, що я тут як в ізоляторі, психлікарні і так далі?

Лікар розумів, що офіцер сам себе накручував, після битви і льоду, здавалося гірше вже не може бути.

- ...Мене ізолювали від решту світу. Я тут, у постільному режимі, і намагаюся про щось думати, згадати...

- Згадати що? – цей лікар виявився куди допитливішим, ніж взагалі цікавило щось, та на очах він мав певну мету до цього. Чарльз не звернув увагу на очі: він мав такі ж, як і у Лютера, проте вони більш яскраві, ніж темніші.

Офіцер промовчав, а потім відповів:

- Своє дратує.

- «Як ви тут опинилися?», «Де ви були, коли ви не прокидалися?». Оце можливо. Про сни, які ми двадцять чотири на сім звикли їх бачити і чути. Найсерйозніші постійно накручуються в нас в голові.

- І це... неважливо. Мої проблеми - значить мені з ними розбиратися.

- І вони вас дратують?

Він змушував його усе вийняти з язика.

- Аж ніяк ні. Я не повинен цим дратуватись. Бо я морський офіцер! Відповідальний за себе, за друзів… - непримітно він почав блідніти, - за крейсер і за весь екіпаж, - і продовжив, але з полегшенням. - Я не сиджу на одному місці. Я працюю і виживаю.

- І не тільки ваша - вона в усіх така, у кожного створіння, адже життя – одне, і у тих, хто воює, хто молиться, хто працює...

- Це Середньовіччя, - зауважливо проборкнув Чарльз, що лікар міг лише по його губам прочитати.

Та лікар застиг, замислився, ніби голова звернулася до нього, а потім він нерозбірливо проговорив два-три слова з акцентом на німецький.

І тут він відступив, все теж з обіцянками, що він зробить все, щоб Чарльз мав змогу написати листа. Він проговорив так, що йому самому стало цікаво. І зник з палати, і Чарльз добився свого.

Це були через чотири години після сьогоднішнього бачення з медсестрою, тріумфальний день для Чарльза. Вона принесла йому шість аркушів простого і водночас золотого паперу, що осліплювали сяйвом очі як ті зірочки, коли їх примружуєш. І один олівець.

Цього було вдосталь, так гадалось, ще й дерев’яну підставку для аркушів був в наборі, щоб легше було тримати і писати.

Чарльз тільки-но приготувався, взяв олівець, тримав пальця підставку, а великим тримав аркуші, як вона йому повідомила:

- Я не радила б вам писати про політику чи доповідь до вашого керівництва: листи тут кардинально перевіряють. Ми не в змозі з цим вдіяти.

Йому однаково було чути це, логічно що тут все перевіряють! Все до останньої літери, хоч з різних алфавітів. Одне слово в листі могло виглядати як закодованим посланням, навіть без крапок і тире, приречене на відправку до столу начальника контррозвідки.

Хай там як, але Чарльз цим не переймався. Він тільки міг їй двадцять разів в хвилину казати одне і те ж слово. Дякую.

- Дякую, вам, - сказав він медсестрі, знаючи тільки її прізвище.

- Це не мені дякуйте, mein Herr, а лікарю Шулєзу.

Температура ще залишалася 37,8, та ясно що цим теж він не переймався.

Як тільки Даль залишила палату, Чарльз, зі стукотом серця разом з диким диханням, прояснив незабутнє. Таке враження, що щось стало легше на душі, а потім усе згадував як Лютер дав йому той лист з його дружиною, певно вона йому точно зрадила, залишилось тільки пройти всі ті юридичні процеси розлучення, хоча якщо вона вирішить не повертатись більше в Англію, то Лютеру доведеться її шукати, або і так ясно, що вона не повернеться до кінця убогої війни.

І тепер - момент істини: що писати в листі?

«Мамо, сестро, я живий, усе добре! Я в полоні, але живий!»

Ні, таке не піддійте як для нього самого. Добавляти в тексті щось на кшталт сентиментального, і серце стрімко не згасне, і очі різко не пролляться, і голова, згадуючи всі події минулого, і тільки минулого. Щось на кшталт об’єднуючого, об’єднуючого з родиною, у нього ж сім’ї і досі немає, тоді значить що він знає за що міг воювати – за своїх близьких; щоб вони не бачили того, що бачив він сам.

Він почав писати. Почав з чогось спокійнішого.

«Дорога матір і сестри…»

Саме «сестри». Він спеціально у множині записав. Це була віра у себе, що Елеонора жива і здорова, просто гуляє по американських вулицях і кає себе за все. Він оминув з голови, що може статися з нею у найгіршому плані.

«Я живий»? Може краще – «зі мною все добре».

«…Мушу повідомити вам, що…»

Його голова потряслася, думаючи про все інші та кращі милозвучності при читанні листа. Він згадав як він хотів написати поему: «Створіння на прізвисько Стріла». Та чорт з тією Стрілою і що це мало означати! Це Робін Гуд в усьому винен, і всі ці англійські розбійники, яких можна було начитатись, ледь не пограбувавши цілу бібліотеку, що дали йому це слово, що мало стати належним комусь. І чорт з ним! Сентиментального, об’єднуючого, спокійного…

Як розмахував стрижнем, ледь до зубів не приклав, на відміну від верхнього кінця олівця.

Зупинився на половині першого аркуша, подумав десять секунд, потім цілих п’ять хвилин, а тоді продовжив:

«…той день став для мене незабутнім…»

Хоча з цим в нього були сумніви, малі доволі, і вражень на 31 травня виглядали такими, що краще їх було розглядати з іншої сторони, щоб раптом що найзапекліше залишиться позаду.

На кінці нічого більшого добавити не хотілось. Просто «сподіваємось, що ми ще зустрінемось» якось не виходило занадто спокійно, усвідомлюючи яку своєрідну картину бачить місіс Ріґрет і Ребека, читаючи цей лист, що в будь-якій строчці вони не зможуть не пробити хоч одну сльозинку щастя і трагедії, а сестрі - тим більше цього не можна, їй треба берегти дитину.

- Може… - поворухнув губами, - ні, це занадто.

Він задумався чи краще буде вписати, що він дуже сильно їх любить і варто їм вірити в краще. Теоретично для Чарльза це непогано показати своє серце, – це ж його родина, він не може їх не любити, так само як свою жінку.

Усе ж, він поставив малесеньку крапку, - її ледь було видно. Вийшло грамотно з ідеальним почерком як у батька, як це міг робити в житті. Текст вийшов розтягнутим на два аркуші:

«Дорогі матір і сестри,

Я буду відвертим, і мені не прикро казати: ви знатимете краще за інших. Мушу повідомити вам, що я впевнено дивлюся вам у вічі, хоча ви цього не знаєте і не бачите, попри те, що ми відірвані. Я у полоні. Лежу з теплим покривалом, прикутим до госпітального ліжка, гарячий чай п’ю на день разів чотири, приймаю ліки - з місця не встаю вже чотири дні. Я можу хоч трохи покладатися на лікарів і медсестр, вони непогано про мене піклуються, але все ж тільки і можу думати про вас, моя родино. На вулицю планую вийти, свіжим повітрям треба подихати, відчуваю, що літо буде спекотним і бурхливим у Лімфборо. Я звісно ж не метеоролог, але про це краще не турбуватися, я у найкращий день у світі, адже той день став для мене незабутнім більше, ніж будь-коли. На щастя холод від мене відходить, так що я чекаю, що зовсім скоро я одужаю і, буде нагода, вже у Лімфборо розповім вам тут усе, ніж графіт олівця встигне вичерпатись. Ми це побачимо, тому з вами не прощаюсь.

Чарльз»

Ба навіть натяки на війну – вже не знаючи про що вже думати, коли і так ясно, що постійно ховається за занавіскою, якої у палаті не було. Як з домашніх вікон, так і з палуб, кому більш пощастило не відчути останній день весни 1916 року на Північному морі, з божевільними хвилями схоже ні він, ні друзі не змогли не пронюхати мокрий запах, саме той, що був на «Вуді».

Чарльз пригадав віршик, неримований, з нього можна було зрозуміти певні речі, які і так здаються прийнятними для зарозумілих:

"Капітане, цей шалений брязкіт крові,

Цей шалений шум моря поблизу..."

Коли при місяці бушує вітерець,

Хочеться зіграти на інструменті,

А хочеться отримати відповідь.

"Капітане, - ти не Бог, щоб цього кортіти,

Ти себе не знайшов, а свою тінь,

Яка з лиця землі зіскоче нанівець"

То подумки грішні не розійдуться осторонь,

То подумки веселі відкриють скриню Пандори.

Вже не пам’ятав звідки саме він вперше про нього дізнався. У військово-морському коледжі розташовувалась бібліотека, багата на всесвітньо відомі твори легендарних митців, невдалих спроб віднайти одну якусь із них не буде. Чарльз блукав поличками за поличками, за алфавітним порядком, хотів віднайти «Знедолених» для Лютера, він раніше обожнював творчість Гюго, проте ніколи цим не пишався і не оголошував про це публічно, бо завжди казав що недооцінюватиме і надалі французьку творчість разом з Великою французькою революцією. Він знайшов цей вірш притиснутим «Пані Боварі» і «Знедоленими», пошарпаний, зім'ятий як хвилі на пляжі, зненацька з усіх сторін, так іще без помарок, з чистим й ідеальним почерком.

- Ісус, - здивувався він, вичитавши його очима, - І це варте того, щоб його псувати? Як же щастить таким. Але не на цей раз для нього. Груба пóмилка.

Він вже взяв на себе роль критика, плюючи на оцінку інших і того, хто його створив. Його однокурсник, Джеймс Коллінз, навідує це місце ледь не кожну мить вільного часу, розповів в наступний день, що цей вірш належить офіцерові, який, на момент того, що Чарльз ще на світі не з'явився, став підсудним у трибуналі за офіційним звинувачення у дезертирстві. Хай там як, і вірш досі там знаходиться з урахуванням, чи зараз він вже на тому світі, коли прибирали бібліотеку.

А як же інші? Лист друзям - теж потрібно написати; Елвін, Джексон і Джон-Льюїс не стануть читати належне родині Ріґретів, це можна вважати за сімейну реліквію, як і Елеонорове повідомлення.

Він відклав лівобіч два аркуша на комод, взявши новий, не тримав у голові зайву вагу слів. Написати щось для них здається було куди легше - у них навіть сльозинка щасті не проб’ється. Вже не були потрібні ці три слова, у ньому вже можна було написати майже що завгодно. Майже. З урахуванням його нинішньої ситуації.

Руки знову охололи зі стисненим олівцем. Це сонце сховалось за хмарами, а небо потемнішало - мабуть буде дощ, тут нерідко трапляються штормові нагони, разом з повенями вони накриють всю Європу, коли в один момент навіть дамби не витримують людський натиск.

Він був правий, стержень став більш товщим, тоненькі лінії літер вже не видавалися прегарними як у королів. У голові заграла знайома йому і Дюбуару музика Вівальді, це була «Гроза» як тоді, а вухам повернувся потенціал, настільки прогриміло над містом, через тридцять секунд все сльозами шкрябало по склу вікна.

Текст вийшов на один аркуш, на цей раз не розтягнуто:

«Дорога командо,

Я повинен негайно повідомити вам, що зараз я не у Великій Британії, і приписи щодо мого статусу як загиблого чи зниклого безвісти категорично відкидаються. Я у полоні. За мене не переймайтеся. Я знаходжусь під лікуванням Червоного Хреста, який же допоміг мені дати цю можливість вам надіслати лист. І, як це важко не казати під вартою німців, саме вони мені дозволили це зробити. Я приблизно знаю що буде далі, тому, Елвіне, цей лист я відправляю тобі за адресою, з тобою усе гаразд, до того ж повідом Джексону і Джон-Льюїсу, коли ти його отримаєш. Ми ще зустрінемось.

л-т Чарльз В. Ріґрет»

* * *

Якогось дідька різко не стало тихіше. У вухах дзвеніло, а великими пальцями їх заткнути - на перший раз не вийде, а на другий раз голова стане тяжкою, а подушка як таку він не впізнав. Минуло вже скільки днів як він не курив, ноги начебто одужували, температура знижувалася, то знову підвищувалася, Чарльзу видали інвалідний візок, нарешті можна сходити нормально в вбиральню повних два рази на день, – але така нудота, хоч би палату трясло як у каюті при штормі.

На ньому вже була уніформа, але все-рівно він дивився зі своїх очей на темні рукава, кітель і штани, і це не його все, вирізнялися тільки стрічки нарукавного знаку зі званням лейтенанта, навіть чоботи видали, німецького зразка, ними усі солдати на фронті користуються, і розмір вийшов підходящим, хоча й несильно давило на великі пальці на нозі і п’ятки, він з усім цим можливо навіть війну до кінця переживе.

Дзвони у вухах припинилися, він встав, бинти замінили на цьому тижні, їх перев’язали значно тонше. Візок, знаходився прямо біля ліжка спинкою до його очей, щоб все готово було, аби зручніше тільки сів з нього і не випав. Це його другий раз, не рахуючи коли їздив у туалет, і саме для того щоб не конфісковувати у інших бідолах привезли ще десять таких штук швейцарського виробництва. Не підведе.

У нього сівши, відразу тілу не легшало. Поки він намагався розбиратися з керуванням сам один, відчуття що це не просто як керувати автомобілем, це щось інакше – ніби він не їхав, а літав.

Тук-тук-тук-тук...

Хтось постукав у двері палати. Він розвернув візок направо у їхній бік.

- Чарльзе, - роздався людський голос за дверима, - тебе Лютер кличе.

Хто б це міг бути? Джексон Розенберг.

- І ти теж тут? – прозаїчним голоском спитав Чарльз.

Руки вже налаштовані на крутіння коліс візка, він встигав як міг, тук-туки стали гучнішими. Праве колесо припинило рухатись, заклинило, вперше, він з’їхав зі свого шляху у бік вікна: на вулиці сонця нема, темні хмари, а небо змішалося з кольорами темно-синього, сірого і чорно-білого. До дев’ятої ранку залишилося неменше десять хвилин, а Чарльз стовбичив над візком, щоб нарешті їхав.

- Зараз, Джексоне, почекай, - він знав, що на п’ятий раз, жартома, матрос почав би виламувати двері - псувати майно цього госпіталя було би занадто невдячно.

Тук-тук-тук… тук… тук… тук… тук-тук-тук…

- Та що ти собі дозволяєш? - огризнувся на візок, то на друга за дверима…- Вперед!

До дверей лишилося три людські кроки зробити.

- Лютер передав: «Якщо лейтенант через дві хвилини і сорок п’ять секунд завчасно не прийде, йому полетить догана».

Це неможливо було чути саме від нього, він би сказав це значно страшніше, роблячи акцент зі схильністю трішки пожартувати над офіцерами, і Чарльз – не був єдиним і останнім об’єктом матросів для жартів, добрих і поганих.

Двері офіцер відчинив, вони не були закриті на ключ, а ось йому довелося здати назад, щоб влучно відкрити без зайвих перешкод.

- Джексоне?

Вони дивилися одне в одному у вічі, Чарльзу стало не по собі, як наче дивився на себе у дзеркало: бліде тіло, втомлені очі з темними колами, уніформа чиста як на параді, - аж занадто чиста.

- Ходімо, - каже матрос, - нам час.

І навіть не допоміг своєму другові впоратись з візком, з його допомогою це закінчилося б дуже швидко. Він звернув вліво від Чарльза по глибокому коридору, так Чарльз гайда за ним, хоча завжди його обганяв своїми ніжками вперед і тільки вперед.

Бух!

Це грюкнули двері палати «32», Чарльз смикнувся, бо воно нагадувало звук вибуху прямо з кількох ярдів від нього, і не встиг вимовити рефлекторно «Господи», як Джексон віддалявся.

Чарльз з усіх сил прискорювався, але так щоб не врізатись об стіну, об людей. Щодо людей – порожній напівосвітлений коридор, змертвілий без жодної душі, не враховуючи Джексона, він як привидом був, його тільки матроська постать не давала йому розгубитися. Оминувши чотири дверей з обох боків, почулись відлуння криків, які доходили з палати «27», але перевіряти він не став, й так затратив час на те, щоб з’явитись тут.

- Stoppen!|*Стій – крикнув позаду хтось. – Flüchtling!|*Утікач

Чарльз ні голову повернути не міг, ні зупинитись, побачити хто до нього звертається, а це скоріш за все охоронець госпіталя з гвинтівкою, яка готова була влучити в потилицю Чарльза, чи майор Айхенберг, його револьвер вже давно готови зробити це, - однаково смерть.

Лейтенант розігнався як на перегонах, як спускатись вниз з пагорбу. Ніколи ще так йому не доводилось робити, він летів як орел, доганяючи свого друга, добре, що це був перший поверх, а не другий, їх всього тут два, а сходи одні на обидва коридори. Джексон зупинився, чекав його, палата Лютера там? Чарльз не міг загальмувати візок. Він летів! Цього тільки боявся, і тепер вріжеться в Джексона через три… два… один…

- Джекс..!

Наскрізь. Якесь сяйво кольору тіла осліпило Чарльзові очі, він людину збив чи привида? Почувся постріл. Не очманів, врізався об тіньові стіни, об підлогу, яка, вилетівши з візка в неї, стала мокрою. Куля не дістала його, це когось убили позаду, точно убили, брязкіт крові над собою, під собою, всередині себе до падіння не бачив, бо інакше в нього точно би попали, ніхто з них не промах. Коридор різко наповнився водою, отже не Атлантида потопає, а госпіталь? Хтось живий чи мертвий, захлипнеться від своїх внутрішніх переживань людина, яка не зрозуміє, що коїться, бо буде пізно. Вода заполонила тіло Чарльза, дісталася до стелі, єдине і останнє освітлення вимкнулося, знову темнота, а його легені довго не протримаються. Очі насильно відкриті і вже не заплющяться; з рота виходили бульбашки, вода пробивалася крізь губи, язик плескав по зубах, бо скільки вакууму він не тримав би у роті, стільки його щоки роздувалися як повітряна кулька – і зараз ось-ось лопнуть разом з носом, в який вже заходила вода. Він не міг говорити, так якби міг не сказав би «Господи… допоможіть… SOS», це не допомогло би, він був приречений, і це він знав, так і не очікував цього.

Тяжка рука, схожа на руку, схопила за ліве плече, і потягнула вгору, але ж там стеля, а рот капітулював, його оборону пробито, падіння неминуче, а його тіло тягнеться вгору, в нього немає жилету, він мав плавати як простий предмет, коли немає надії, а коли надії нема, є непередбачуване.

Хлюп!

Сплеск води, схоже це поверхня. Світла тим же сірим загаром невидимого сонця, і нагадує на ціле узбережжя, піски, каміння, водорості, звуки хвиль, звуки пострілів...

Перед ним стояв хтось. Хтось, що стояв як людина, але розгледіти його краще Чарльз не міг, його очі щипало від води, а сильно протерши їх, він звернув погляд у бік моря, там було видно силуети кораблів типу крейсерів, відбувалася морська битва. Чарльз усвідомив, це бачення, яке було до цього, коли він отямився у госпіталі, на цей раз без криків відбувалось.

- Ну що ж, - говорить цей.

Виснажений Чарльз, досі лежачи на піску, глянув наліво. Це не схоже на людину у виключному розумінні для людини, він не показував очі, його… одяг… виглядав не як одягом за баченням Чарльза, єдине, що могло нагадувати – шовковистий капюшон (якщо це так і є), товсті чорні туфлі як броньовані черевики при Середньовіччі, а руки – чорні із загостреними пальцями, сам весь покритий графітовим кольором, але у нього видні шрами схожі від порізів леза - на лівій нозі сімдесят відсотків вона є світло-сірою, як і ліва частина тулуба, обидві руки мали найменше порізів, крові не видно, на голові як такого нічого, але за кольором вона відрізнялася ще затемними відтінками, ніж усе тіло. Як не як, Чарльзу здалось, що біля нього стоїть смерть з косою, але коси не було, він схрестив руки за спиною як мудрець, який знає що робить і бачить, не видаючи легких емоцій.

- У вас усе занадто просто, - продовжив він, - ви користуєтесь машинами, щоб легше знищувати навиворіт своїх же за подобою. Там на борту такі самі як ви, а ви одне-одного мочите тим, що ви називаєте - саперною лопатою. Я віддаю перевагу мочити кинджалом, - воно з'явилося у правій руці, розкрутив майстерно, ще вістря засяяло блиском.

Чарльз попросту не знав, що робити в такій ситуації.

- І що буде далі? – прояснився людський голос лейтенанта. Він сам був здивований.

Кинджал з руки зник, раз і все, - магія. Це створіння закашлялось, від сміху, голос став хрипкішим як у діда, його явно це розвеселило.

- «Що буде далі?» - він представив очі, вони яскраво-сині без райдужок, але всередині висвітлювалися білі, але їх зблизька до зіниць не було чітко видно; обличчя – порожнє, чорно-сірий туман – немає його просто, навіть рота і носа, тільки очі.

Вистроївся перед людиною на повний зріст, віч-на-віч, приблизно такий же самий по росту як Чарльз. Він нагнувся до його обличчя, Чарльз відчував порожню холодищу з його зігнутих очей як у слідчих на допитах.

- Ти людина, офіцер. Ми з тобою різні: різні за подобою, різні за характером, різні за володінням зброєю, різні за небезпекою. Мені легко тобі встромити в горлянку кинджал, і це останнє, що ти побачиш... Пернатий! – розвернувся у бік гори. – Ти точно мене чуєш, - пробурмотів він.

Він точно не диявол, бо інакше Чарльз мав би бачення того, що він вже помер, єдине серед того, що він не побачив усі картинки свого життя, лише морську битву, а хоча їх нескладно згадати, коли за ними ностальгуєш, рідко чи ні, опинився би у пеклі або Чистилищі, все рівно що морське пекло – вісім кораблів горять у цю хвилину, один вибух нагадував те саме, що на «Квін Мері».

- Я мертвий…

- Пернатий! - незадовільно, але згодом спокійно глянув на море. – Такі як ти… як я… не помирають просто так.

- Що? – питає бунтарськи Чарльз. - Це сон взагалі?

- Так, всього лиш сон. – розвернувся до Чарльза. - Для тебе, а для мене це курорт... після стількох років як мою велич, - провів пальцем поперек горла, і зрештою глянув на море. Розслабив руку, зробив великий вдих. - Правду кажучи, смертний, це був вдалий крок. ЧИ НЕ ТАК, ПЕРНАТИЙ? Ех. Глянь. Плаває по морю військовий корабель - тонучий чи нетонучий, вирішуй сам. Там чайок немає, зате є снаряд. Там сонця немає, зате є дим. Мені тут темноти вдосталь, - найближчим часом ти станеш ситим по горлу спостерігати за дією театру. Театр - це не лише, щоб п'єси писати, театр створений, щоб на нього дивилися створіння, і з початком першої дії – аплодували, а в кінці плакали. Музикою є крик і вибух, молитимешся, і врешті знайдеш книжку, а серце до п’ятої сторінки не дочитає.

Чарльз міг скільки завгодно патякати на «що?», як іще розуміти, коли перед ним стоїть не людина, а може це людина, смерть без коси? Створіння якесь, на якого священник викрикнув би на всю: «Vade retro!»*

-------------------------------------------------

*Іди геть! (лат.)

- Дивитися на це так убого, поки сам там не опинишся. Пернатий сказав мені, що ти – хороша людина. Тобі казати можна усе, бо ти нічого і не запам’ятаєш з цього. Дибільна аудієнція. Тримати усе у спокої… тримати сім’ю… тримати ворогів, бо їх безліч… - глянув на небо, - тримати усе під контролем… не попрощавшись… Не попрощавшись… БО Я МАВ УСЕ!

Це створіння припинило балакати, вліво-вправо покрутив головою, очі прозріли несподіванкою, на шість секунд, він встиг щось сказати на своєму, а Чарльз нікого не бачив, окрім нього.

Врешті він промовив на Чарльзовій мові:

- Ти людина.

- Я хочу назад.

- Усе. - розвернувся спиною. - Поговорили.

Права рука зробила клацання – останнє, що побачив Чарльз. Він випав з цього світу у чорну безодню. Він не кричав, а знову у непорозумінні, тільки чулися одні ті ж фрази: «…ви користуєтесь машинами, щоб легше знищувати навиворіт своїх же за подобою», «я віддаю перевагу мочити кинджалом, але я теж можу когось застрелити», «немає результату, немає результату - усе було дарма»…

- Містере Ріґрет! Містере Ріґрет!