Тіньовий гай

Лімфборо.

Містечко з вух Чарльза не вилазило і досі про повернення. Небільше це місто нагадує з висоти пташиного польоту на розкиданий навсібіч Стоунхендж; безпосередньо зі зеленими барвистими землями воно таки заслужено має фермерський звичай, романтики говорять, як тоді так і зараз, що звідси і простягається безмежна лінія Нової Англії до штату Вермонт; а краї лісів, краї власної землі задля врожаю, не одна спроба переконатися у своїх почуттях до цього місця.

Така місцевість ясно злучатиметься з Йоркширом, а не з її розташуванням у Ланкарширі. Таке вже чотиритисячне містечко. Точніше була така в неї кількість до 1914-1915 років, звідти близько сотні людей записалися в ряди Північно-Ланкарширського полку.

Прямо по центру з близької відстані простягаються блискучі сяйвом колії між Манчестером і Ліверпулем, завдяки цьому потяг постійно сповільнювався, а люди у себе вдома, у ліжках, повинні були відчувати ці нічні стукоти одним за одним, гірші за постріли з мисливської зброї.

Задля справедливості тут не було і місця хоча б для якоїсь зупинки потяга (навіщо було зупинятися коли Ліверпуль і так вже за горою), як минуло з 1830 року після відкриття залізниці, так і не подбали про це, більшість з яких ходили на освітні процеси у виборі між двома містами. Найбільшу перевагу віддавали Манчестеру, Чарльзу там поталанило зустріти Елвіна, Лютера, Джексона і Джон-Льюїса. Але Лімфборо теж має свій заклад, школу Святого Беда Преподобного, і Чарльз до неї таки ходив, поки батько не повернувся з трирічного відрядження з Калькутти, не бачив що його син навчається у якомусь монастирі, та й відправив його куди краще.

В Манчестері автобус довелося не чекати, він сам по нього прийшов, і Чарльз був цим трохи задоволеним. Щоправда кількість пасажирів вже потрохи його насторожувало, усього сім людей в різних рядах, і всі лише всередині замість того щоб насолодитися прекрасними видами, заходячим сонцем, і нічною травичкою: усі кудись поспішали і було не до цього.

Попереду Чарльзового місця сиділа незворушна зі сумочкою рудоволоса жінка, світла по шкірі, достатньо скромно і темно одягнена по-едвардіанськи в довгу спідницю з темно-сірим капелюшком, ніби скорбує за всіма чоловіками на фронті.

А зліва паралельно від неї (Чарльз сидів на правій стороні) був чоловік років сорока і більше, але значно краще посивів, на голові нічого, зате в руках була газета – єдине джерело інформації. Чарльз мав гострий зір, достатньо щоб спрямувати свої зіниці як гармати в бік великих написаних друком слів: «Пожежа у Токлстоні». Спеціальний немаленький завод з виробництвом того що Чарльз навіть не знає що саме там виробляється, але місцеві кажуть що там йшло виробництво чавуну і сталі, хоча він ніяк і не звався металургійним заводом – може гармати, а може ще щось. Там таки її врешті загасили, семеро загиблих і сорок поранених різними ступенями тяжкості.

Перевіявши подих на свого сусіда з його же сторони, чоловік таким здавався ще старішим за того з газетою, але значно мудрішим. Це був низькоплечий чоловік, більше п’ятдесяти, у руках тримає книжку, але Чарльз не угледів яку саме. Очі його до літер сторінки, прямо таки застиг, лише облизуючи губи, не опускаючи свої вії, і так сяк за п’ять хвилин розгортав по десять сторінок, що вже Чарльз не встигав за ним. Він мав єврейське виразне обличчя, волосся біле і розпрямлене, вчений якийсь, схоже у молодості він нагадував на одного німецького професора.

А Чарльзу все не сиділося, уві сні він був героєм як і Елліот Аллан, а тут єдиний з військових у цьому автобусі, а тим паче, як і в Портсмуті, ніхто на нього не звертав уваги, майже. Подумаєш що у Чарльза єдиного в автобусі є вогнепальна зброя, це факт, а може і в автобусі буде така ж нагода по геройствувати, наївно довіряти тут нікому не варто. Ось з цим буде нагода поспілкуватись зі Спенсером, він то знає коли геройствувати треба в самий час, він же колись був головним інспектором столичної поліції! Колись.

Зараз же лежить у себе вдома, у ліжку чи на дивані, він мав нагоду повернутися назад як одужає, тільки не в Фландрію: там болота і з них ледве витягнули живим після чергового артобстрілу і газової атаки.

Як раз таки згадав про цього бельгійця, лайнер «Директорія» вже мабуть підняла якір і скоріше за все поплила тим же шляхом, що мав в ту ж сторону плисти «Лузітанія» назад. Дай Бог, щоб все було добре. Зайвих слів більше на цю тему не проводив, бо хто знає що чекає на лейтенанта попереду.

А попереду шлях був простеньким, нехвиляста, а лише пряма дорога, тож геройствувати не було і причин.

Сонце наче сідало, але воно цього не хотіло, поки що, доки Чарльз не залишить автобус, не знайде свою вулицю, не постукає у власні двері з адресою на ній «56», щоб там не було, і нарешті який раз на життя глянути у вічі своїй матері.

Помилився; останнє сяйво сонця зникло з поля зору, і автобус зупинився на єдиній зупинці у Лімфборо.

* * *

Чарльз був єдиним, хто висадився тут, пройшовши трохи уперед, він був впевнений що стада корів і овець вже давно позасинали, але загробної тиші не судилося панувати і кількох хвилини до дому.

У сусідських дворах постійно гавкали пси, в ділянці були боксер і фоксгаунд, з іншого боку англійський бульдог. Собак він недолюблював, принаймні злих і гавкаючих на весь голос, на відміну від веселих і добропорядних, як от ірландський Форвард. Вони майже кожний день приблизно о шостій ранку вже відкривали свої слизові пащі, у кого був слабкий режим сну того вони першого і будили, цим Чарльз міг як-раз таки насолоджуватись як і потягом. З іншого боку, жодний злочин не станеться на вулиці, тут вони найкращі констеблі, ніж зі Скотленд-Ярду.

З епіцентру собачого конфлікту Чарльз прискорився. З людей на вулиці майже нікого не було, лише знайомий містер Генліс, він фермер, але у вільний час - рибак.

- Як справи йдуть? - поздоровався Чарльз.

- Нормально, - каже він, - ось пощастило, скільки наловив, - поставив відро на доріжку, де Чарльз добре спостерігав за п’ятьма окам’янілими рибами з відкритими пащами. – На цей раз удача взяла вгору, минулого разу жодної.

Три кілометрів він долає туди і назад, він знав що у струмках риби майже не водяться, але не озеро Лоутона, там риби вдосталь щоб прогодувати ледь не все Лімфборо, і приклад Генліса наслідують інші. Він змушений це робити, бо йому це подобалось, неймовірне хобі, та як тільки треба буде зробити все заради виживання своїх овець, він кине все до чого він тільки що торкався, навіть до своєї вудочки. З поглядом на неї Чарльз ще раз згадав Елвіна Кевендіша, він дістався до Уельсу раніше за нього так точно, тільки з містером Генлісом вони ніколи не стикалися.

- Як там Дженніфер? – його донька працює медсестрою, дружина померла від туберкульозу.

- Добре, - тепло відповів він, - вона робить свій внесок, компенсуючи і мій, хе-хе. Та якось до Різдва вона не з’явилась, писала листи з причинами, а ти уявляєш собі – її направили працювати на госпітальному судні, великому з чотирма трубами і трьома великими гвинтами, правда фотографії вона не надіслала для точного опису, жінки і машини – це точно щось! Але каже, що цей корабель в точ-точ схожий на «Титанік», еге ж.

Совість штурмувала Чарльза після того слова, і навіть показуючи себе струнким і рівноправним до цього: він все ж таки людина.

- Пробач, - перепросив у нього фермер. – Тоді я піду, вдалого відпочинку, тобі.

- І вам теж.

Ні слідів, а лише повне лайно, від корів, та як Чарльз знизав плечима, то за Лютера, то за це, ну чого ж так усе складно? Смуток, совість – це усе страшніше за депресію. Він хотів би… хотів би взяти і дістати свій револьвер, і вистрілити з нього всі патрони кудись: у небо, у траву, бо у стіни це вже було зроблено на «Елліоті».

Та якось не було втіхи до цього. А може просто взяти було і порвати свій кашкет, все-рівно це ганьба не по-офіцерськи, а по душі, але триматись стрімко він ще здатен був, тож годі зайвих слів, він йшов собі далі.

* * *

Лоуренс-стріт 56.

А ось і його двері, а ось і дім, цегляний, і зелена рослинність з трояндами з усіх сторін. Видно у вікнах, що удома все гаразд, принаймні так, і з матір’ю все добре, тільки чому на другому поверсі теж було світло. Гості? Останній раз вони були на Різдво. Після загибелі батька вона дозволяла собі це, заради єдності і блага, тим паче в Лімфборо усі були свої і кожен по собі знав, якщо що мав допомогти, особливо старшим та нещасним.

Ці троянди, червоні і добре пахучі, обожнював Томас Ріґрет-старший, його дід. Звідси онуки його називали «Трояндовим дідом». Але батько не надто піклувався ними, як за рангом контр-адмірал і морський секретар у Адміралтействі він не віддав перевагу жодним квітам, але мати палко наполягала на цьому, і тим більше закохувалась у Роузхаус. Роузхаус, який ніколи так ним не звався, бо це не маєток чи садиба, це просто двоповерховий вікторіанський дім з надійним каміном, кімнатами та дитинством.

Двері червоні як вони, завжди у серці нікуди не зникали, хоча Чарльз більше звик бачити прості, товсті, сірі двері без прямокутних панелей і без прекрасної витонченості: на війні навіть мерці цього не оцінять, аби швидко відчинялися. Сріблястий номер «56» більше не сяяв, це пояснюється що сонце на нього не світить, а лейтенант про це забув, але вважав його для себе щасливим числом, знаючи що навіть з дев’ятого кола пекла він повернеться сюди додому.

Помацавши дверну ручку, вона з 1870-х так і не змінювалась, а для Чарльза, як корабель на морському дні, вона ржавіла буцімто. Згодом він доторкнувся до ґудзика дзвінка, утримував його сім секунд, поправив рукава і кашкет.

Хтось наближався до дверей, і це була мати. Червоні двері зрушили з місця. Їх вона тягнула без розголосу на те, хто це міг би бути. Певно містер Говард, хоча він на фронті, може місіс Даулей, але ж вона поїхала у Воррінгтон. «Тоді хто це ще може бути? Якщо це знову Джозеф Фірріст, то скажу йому що нехай шукає роботу!» - думала вона.

Але блаженного сяйва вона не побачила, однак вона побачила власними зеленими очима – його син!

- Чарльзе? – спочатку не повірила. – Чарльзе!

Єва Ріґрет намагалась хоч трохи не зашарітись, але це було неможливим з присутності хлопчика, будучи справжнім чоловіком, офіцером… І все-рівно, ані трохи вона не приховала свою любов до сина.

- Я повернувся, мамо, усе добре, - промовив він, у жодному разі не кажучи: «Я вижив на затонулому кораблі».

- Я розумію, - на очах у неї полились сльози, вона швидко їх прочистила хустинкою.

Ця жінка ні на кого не схожа в його житті. Вона на два дюйма нижче сина, худенька і акуратна, тонкі губи і брови, а волосся ховала під хусткою, але темні коси гладили її вуха, приховуючи свої кучеряві волосся: едвардіанську моду вона не обожнювала.

Місіс Ріґрет відразу затягнула Чарльза у дім, двері він поспішно зачинив, а вона швидким темпом побігла у бік кухні, певно варити чай.

- Ребеко, - весь її голос роздійнявся по дому, - Чарльз повернувся!

«Невже?!», - здивовано і не надовго задумався, поки не чув шуршання, схожі на кроки.

Шинель і кашкет він не поспішав знімати, але у пізній час кудись йти він точно не збирався. Роздивившись на білий хол, покрокував у вітальну, мов на параді, повільно, але все ж давно він тут не бував.

Стіни вітальні пофарбовані в темно-зелений, до цього вони були коричневими, облаштовано як у генеральських вагонах. Старі батьківські крісла і низенький стіл не здійнялися у повітря, зроблені з темного дубу як він все й любив. Але Чарльз помітив що зліва від нього стояли два однакових стільці, вони вирізьблені березою з округленою спинкою з горизонтальними планками, на самій верхній якій вирізьблено «Шотландія».

Стукаючи сходинки своїми каблуками, радісні очі Ребеки і її руки, як і все їй належить, спромоглися обійняти Чарльза, ледь не зацілувавши як у казках свого принца, хоча її брат такі ніжності не вважав до вподоби, але у відповідь йому ні слова не вдалось сказати: брат і сестра.

Врешті вона відпустила його, вона була неймовірна, така ж худенька (вони усі в сім’ї такі), очі мамині, а волосся з братом разом дісталося від батька.

Лейтенант (вона обожнювала офіцерів) зауважив, що вечірнє плаття наслідує приклад для чогось більшого, ніж у герцогині Мальборо, але удома її називали баронесою. Їй не належало обігнати Чарльза по зросту, однак вона вже заміжня. При чому, на посвяченого в лицарях Хьюго Стемберлі з Ноттінгема. Вони одружені всього лиш два роки, там у неї вишуканий дім, там у неї нове життя, але це не означало що вона забула про свій істинний дім. Ребека щотижня отримує листи від чоловіка, який є майором гусарського полку, і що їй потрібно було ще робити як не сидіти і не спати, думаючи «а раптом…».

Менше знаєш, краще спиш, але наскільки це можливо, коли не знаєш, що з ним зараз. Отримаєш листа четвертого квітня, а коли його читаєш, можливо він вже з пораненням лежить у лазареті, тільки б не ампутували прострелені кінцівки. «Я так не можу» - сказала вона, повернувшись сюди, у Роузхаус, відмічати Пасху з матір’ю, поки Чарльз належно відмічав зі своїми побратимами на «Вуді», і допомагати сусідам збирати врожай, а ось і благословення: вона при надії.

Чарльз необачливо кивав, коли вона питала про офіцерів, про море, про кораблі, хіба що міг розповісти про мальовничу Біскайську затоку, і годі цих слів про мін, торпед, підводних човнів...

- А Лютер, як він?

- Схоже у Манчестері, у нас триденна відпустка на даний момент, - дістав з кишені пачку цигарок, приклавши одну до зубів.

Вона на шість років молодша брата, але у тринадцять вона завжди була рада гостям-офіцерам, особливо Лютеру Полу. Усіляко намагалась отримати про нього інформацію, так само як над ним фліртувати, так само помалу як левиця вислідкувати його як здобич. Але ні, у нього є дружина і донька. У неї перший тиждень; і у Ребеки так само.

- Я так за тебе радий. Я впевнений, - коли запалював цигарку, - Хього повернеться.

Так само це було з батьком. Його чорна по білому фотографія висіла на каміні. Парадний мундир, манжети, еполети, ордени, лисина та підстрижені вуса, більше нічого йому не потрібно було. Він вкрай був дисциплінарним до своїх дітей, він все робив удома за принципами майже як у Букінгемському палаці. Він був патріотом імперії, достатньо провів стільки часу у Китаї, Південній Африці, Індії та Омані, щоб не нажити таку славу дітям. Коли настала черга Чарльза, це було важко, але можливо, як в цьому Томас і переконався. Він особисто присвоїв йому офіцерське звання на випускному у коледжі, а далі більше – син відправився через Суецький канал у своє перше плавання на військовому судні у бік Бахрейну. Тоді він був як тією ще дитиною - зеленим на борту - розуміючи довкола лише за логікою, а тепер його ніщо не турбувало, просто робив свою роботу за потрібне.

Роки минали, повстанців у Пекіні батько не жалів, а з бурами то зовсім інша історія, під час якої Ребека отримала гарячку, лікарі казали, що її температуру буде важко знизити, саме тоді коли він завчасно повернувся додому, щоб побачити свою донечку; він повернувся усупереч своєму револьверові, він з’явився до неї мов янгол-охоронець – і хвороба зникла. Звісно це заслуга лікарів, але схоже що офіцерські чари не мали дещо за відьомських, оскільки відьми ні разу навіть не тримали шаблю та гвинтівку, їх спалювали живцем, а офіцерів достатньо понизити і відправити в тил: для відчайдушно амбітних це гірше, ніж просто смерть. Але батька під трибунал не відправили, до того ж він прибув у Саутгемптон за три дні до перемоги в 1902 році. Але ніщо не бувало так завжди як суперечка з лордами, усі хотіли набратися слави, усі хотіли влади, усі хотіли увійти в історію, і батько їм не заважав, полишив Адміралтейство, і настав у нього самий час присвятити себе на користь дипломатії. 8 квітня 1912-го його призначили військово-морським аташе в посольстві у США. Елеонора, старша сестра, ледь змогла замовити квитки на «Титанік», адже усі хотіли на нього потрапити, потрапити у Нью-Йорк: для неї у якості пізнання Нового світу, а для батька – дипломатична місія. Мати доглядала за Ребекою, поки та знову хворіла гарячкою, а Чарльз проводжав їх у далекий шлях. Вони плавали першим класом лише на одній добре забезпеченій каюті. Телеграми від їхніх імен не отримували протягом чотирьох днів, лише о пів восьмого 14 квітня Елеонора таки надіслала телеграму:

«Через два дні у вечорі ми прибудемо у Нью-Йорк. Батько довго не полишав курильну кімнату, вона йому дуже сподобалась. Ресторани зі сніданками, обідами і вечерями – просто шикарні! Правда не знаю чи встигну я надіслати вам ще одну, коли ми прибудемо, можливо я надішлю вже уранці 17 квітня, але мені не терпиться побачити Таймс-сквер, проте батько міську суєту не обожнює, лише справи, то ж я проводжу його до першого потяга в Вашингтон. Шкода Чарльза нема, йому справді тут було краще працювати: офіцери на лайнері найхаризматичні люди.

Елеонора».

А потім газети всього світу пишуть, що «Титанік» зіткнувся з айсбергом, жертви великі чи малі, але хто вижив було питанням часу, коли тільки-но розголошували списки врятованих. Обличчя у місіс Ріґрет зомліло, коли було ясно що Томас Ріґрет-молодший не врятувався. Йому було лише п’ятдесят сім. Його тіло посеред атлантичної холоднечі не було виявлено, як і решту півтори тисячі людей. Він був призначений, але так і не зміг у належному навіть вступити на посаду, а якісь ідіоти вважали що це була гарна нагода для конкурентів, які не були свідками тієї страшної безмісячної ночі, з криками помираючих у льодяній воді. Батьків кенотаф звели у соборі Святого Павла. Чарльз не був присутнім на похованні, на відміну від всіх рідних, це для нього стало великим гріхом.

- Від Елеонори була якась звістка? – спитав він.

- Четвертий рік вже проходить повз, я не знаю, чесно, - знизала плечима Ребека.

Елеонора виявилася у списку врятованих, вона була у шлюпці, в яку батько проводжав її, допомагаючи й іншим леді у неї залізти. Проте ні 16-го, ні 17-го квітня телеграму так вона не надіслала. Молодша сестра вважає, що вона себе кає за загибель батька, ось вона і не відповідає, а може вже поїхала вглиб країни, одружилася щоб приховати прізвище і зникла з поле уваги, врятованої з «Титаніка». Чарльз принципово погоджувався з цією версією.

- А може вона наклала на себе руки?

- Не варто робити поспішні висновки, - заспокоїв її, умить з димом у роті зітхнув. – Але все ж…

Роздався голос місіс Ріґрет:

- Годі тобі курити, чай вже готовий, – материнське відчуття не підводило її.

Він повідомив сестрі:

- Я пройдуся по дому. Чай без мене нікуди не дінеться.

Ребека усміхнулась:

- Так, звісно.

* * *

«Паломництво Чайльд Гарольда», - прочитав він очима на корінець, не витягуючи саму книжку.

На поличці він не бачив ні «Фауста», ні «Крихітки Цахес на прізвисько Цинобер». Останній раз він бачив їх вже не знаючи коли саме, після того як Німеччина напала на нейтральну Бельгію? Скоріше б війна закінчилася, страшніше навіть по вулицях міст хоч маленького свисту видати з симфоній Моцарта, а легенди – безсмертні. Свіжі у цьому світі, хоч їм сто років чи двісті, а вони живуть, бо це крапля створеного для людства спокою. Нагадуючи, що це створила людина, а не магічна істота із якогось іншого світу, із супутника у вигляді сузір’я чотирикутної зірки, що красувала на небі з вікна другого поверху.

Чарльз обожнював твори Байрона. Тяжко і неабияк уривчасто читаючи римовані строки про того героя (він читав тільки дві частини), він був враженим, що цей же герой якось нагадував його самого. Він тільки пошепки так думав, давно її не читав, а слова, цитати, що визубрював з поеми, просто для себе, - забулись, і це він забув згадати на «Старій блискавці», коли плавав по Середземному і Егейському морях. Точно не хизуватись словами під час бою перед своїми, але так сяк міг би щось видати, аби хоч якось втішало інших, Елвін зрозумів би його.

Головне для нього, що цей поет тинявся ледь не по всьому світові, а у Греції до прикладу. У Греції у порівнянні з Чарльзом він багато, що міг, зробив за невеликий проміжок життя, який інтригуючи порівняєш зі солдатами на фронті.

Хай там як, але це його більш таки улюблений твір поряд з «Франкенштайном». Часу на книги він сильно не приділяв уваги, читаючи хіба що мемуари вітчизняних полководців та флотоводців, і книги по історії. На мить задумувався піти слідом Джорджа Байрона, може щось і вийде, шотландські корені Чарльз теж мав, але по волі самому собі він їх відступив, так і не почавши шедевр, який на титульному листі назвав його: «Створіння на прізвисько Стріла», Чарльз В. Ріґрет.

У робочому місці батька нічого більше не лежало, окрім лампи, ручок, прес-пап’є та олівців, які були виставлені так, наче в музеї. Томас Ріґрет-молодший часто сюди не заглядував, адже Лондон – це його другий кабінет, місце для роботи у прямому сенсі слова, а Елеонора жартома вважала що це так, поблище до палацу королеви, адже після її смерті він навідувався до столиці лиш по роботі. Якщо що Чарльз міг би користуватись цим, проте ні до вподоби придворним інтригам, ні те що він належав до тих людей, хто намагався робити усе ділом, а не словами на папірцях, хіба що письмовому рапорті.

А ось і «П’ятнадцятирічний капітан». Звісно, у п'ятнадцять років Чарльз міг гасати на рибалку і полювати з дядьком Блером на звірів, а щодо того як у п'ятнадцять років бути капітаном, це уявити собі він не міг, поки батько його не змусив прочитати до кінця за один тиждень. Це було покаранням після п’ятнадцятого випадку шкільної бійки.

Картини насичені романтизмом, батько любив реалістичні, але можна з гіперболізацією: ескадри по кільватерному строю, бездоганні морські бої, великий екшн і потрясіння, як же це його збуджувало, коли він розповідав про японські ескадри, що нищили у Цусімській протоці російські кораблі, коли він перебував у Токіо. Чарльз надихався цим від нього, а тому під час битв він намагався ввести себе обачливо як належно. Як належно? Торпеда пливе, торпеда попадає в осадку, вибухає, і ясно що відлік інтенсивного виживання вже пішов. Вже не діє екшн, діє інстинкт, який повинен привести до спасіння, ключ який впав у воду прямо біля зачинених воріт. Вирішуєш його дістати, як вийде, або ж за вибором стояти і гинути як відданий, відчувати в заповненому просторі як вода заповнює усе тіло і досягає до рівня роту; просочується крізь ніс, вуха і горло, заповнює порожнину, мозок, і легені, як вода щипає очі, їх завчасно заплющивши, і жодного кисню, навіть вуглекислого газу, поки не пройдуть цілі секунди після останнього набирання повітря – це останнє, що буде зроблено.

«Останнє… останнє…», - подумки, звідки не взялись, заповнили Чарльза демонськими відлуннями. Триклятий Мефістофель! Треба ж було начитатись трагедії перед сном. Він глянув на картину з Трафальгарською битвою, нижче ватерлінії корабля Нельсона, у воду, - «остання спроба!…»

- Чарльзе, - усе обірвалось маминим голосом, - чай застигає!

Він ковтнув від хвилювань, ніби прокинувся стоячи, а крізь очі, вуха, ніс і рот виплювалися залишки води. Чарльз глянув навкруги, запевнившись що все на місці. Він спустився сходами вниз, видаючи грубі стукоти, які до цього вдалося зробити його сестрі.

* * *

Вранці десь о пів десятої Чарльз направився до Спенсера. Інтендант жив на Лоуренс-стріт 46, наліво навпроти від дому Ріґретів.

Завтра ж Чарльз повертається назад у Портсмут. Цілі дванадцять годин, а то й менше, він має щоб зробити усі справи. Було вирішено перед тим як заплющити очі з потилицею на м’якій подушці, що спочатку він відвідає його, а після цього, якщо матері не буде потрібна поміч, хоча сестрі це добре вдасться, поїде у Манчестер, навідатись до Лютера.

Дощило з одинадцятої до сьомої ранку, калюжі на кожну кроці як і камінці, машини тут точно не проїдуть. Потяги повз Лімфборо проїжджали двічі, Чарльз почув лише перший, о одинадцятій вечора, другий він проспав о пів четвертої ранку.

Сонце вже встало, а вулиці завмерли, нікого Чарльз не зустрів, навіть собак. У такий час собаки вже прокидалися і гавкали на своїх особистих ворогів. Він проходив крізь освітлений промінчиками будинок містера Говарда. Там всередині нікого не було, стояв порожнім без господаря.

Будинок містера і місіс Тенсі стояв не без діла. Їхня донька в цьому році вступає до Манчестерського університету у галузі фізики, певно надихнулася працями Кюрі, її батько буде пишатись нею, коли повернеться з Танзанії.

В цей же момент, сорока трьох річна місіс Тенсі виходила з дому, спочатку не помітивши Чарльза, але врешті обізвалася першою до нього.

- Доброго ранку, Чарльзе, - привіталась як порядна пані.

- Доброго ранку, місіс Тенсі.

Вона тримала маленьку сумку правим суглобом.

- Направляєшся до Спенсера?

- Звісно, хочу дізнатись як він. Я не те, що хвилююсь за нього. Він же не молодий…

- Це він вважає за спокуту, ти ж сам розумієш, скільки він встиг пережити, - намагалась лагідно заспокоїти його, але в неї це не дуже виходило, різко перевівши слова серйозним тоном: - Ну куди ж він докотується, Господи помилуй! – схопилася за серце. – З критикою суспільства його дружина не витримала, а сини в Канаду виїхали. Ти не повіриш, але я намагалась його зупинити, чоловіка не змогла, але хоча б у нього мав бути здоровий глузд.

- Добре, що хоча б інтендант.

- Я знаю, хто такі інтенданти, може вони і справді «рятівники» від голоду і холоду, але за віком йому ж мали вказати, що він не придатний для цього.

Перевіявши подих, вона спитала:

- Може знаєш, чи є гарні якісь новини на фронті? Я не політикиня, але ж це правда, мені хоч щось буде до вподоби. Газети ж я не читаю.

У Чарльза виставилось бажання дістати з карману шинелі пачку цигарок, але втримався.

- Може вони і є, - відповів він, - але по-моєму їх не буде ще до кінця року.

- Ти в цілому не екстрасенс, але як офіцеру я можу довіритись, - вона наполовину навіть не була у курсі того, що там відбувалось.

Вдосталь, на її думку, поговоривши, вона попрямувала в бік нотаріусу, Чарльз своєю дорогою.

Лоуренс-стрит 43… 45… 46.

Дім виглядав невишукано, потріскано, посіріло з виглядом блакитного неба як у бідному районі Лондона, проте зелена трава так не думала.

Дерев’яні двері оливкового кольору, ледь помітним був його срібний номер «46». Чарльз дістав рукавицю і протер номер, що був увесь в пилюці.

Дзвоник давно як не працював, а міг би попросити містера Брікса його полагодити. Тоді Чарльз постукав.

Тук-тук-тук.

Йому здалося, що він ледь не постукав за комбінацією «SOS». Чарльз повторив вдруге, і за цим додав:

- Спенсере, - каже він, - це я, Чарльз!

Не чекаючи відповіді, постукав втретє.

- Спенсере, це я, Чарльз Ріґрет. Прийшов навідатись до тебе. Ти як? Може відчинеш?

У такий час він міг добре спати, достатньо добре щоб не почути галас Чарльза в четвертий раз.

Насправді місіс Тенсі за ним приглядувала, давала банку солоних огірків і невеликий мішок картоплі, діставала йому предмети, до яких він не міг дотягнутися, принаймні погребу в нього не було. Зазвичай саме вона і відчиняла двері, оскільки Спенсер майже весь час мав сидіти і не робити як таких різких рухів, бо була ймовірність, що під час несподіваної газової атаки, він міг отримати збудники зараження крові, але це поки припущення.

- Спенсере? Ти вдома? – зітхнув з несамовитим полегшенням. – Коротше кажучи, ти вдома…

Тільки шум вітру і запевнив його, що з ним все має бути з ним гаразд.

- Чуєш? Я до тебе ще зайду. Гаразд?

Двері перед ним стояли струнко як сам він перед старшим. Хотілось виламати двері, просто щоб запевнитись. Хотілось, дізнатись що з ним, бо кожен день гинуть тисячі. Не вловиш, що удома стається, коли на важливій місії. Окрім цього Спенсер не просто йому як сусід, тут усі свої.

- Гаразд, - гучно підняв тон, глянувши на небо, а потім затихнув, - в Манчестер, так в Манчестер. Тим же шляхом.

Тим же шляхом довелось чекати годину, щоб вловити автобус, так ще й на правильну сторону. Ніби кожен раз таке, але й набридає поспіль, тільки сидіти і чекати, дивитися на вогник запальнички і клацати її по десять разів туди-сюди, так вже хотілось щось підпалити, окрім запалення цигарки, просто щоб заспокоїтись.

Пройтись дванадцять миль пішки для Чарльза не біда, у вільний час тренувався як олімпійський спортсмен, а зараз до цього не дійшло, забув, і в шість ранку міг би пробігтися хоч до Воррінгтона і назад.

Згодом автобус таки приїхав сюди з Ліверпуля. Швидше потяги сюди доїдуть, коли врешті тут збудують для них зупинку. Автобус вишневого кольору такий же самий, тільки інший водій. Через вікно висвітлювалась позначка куди прямував: «Ліверпуль-Манчестер-Шеффілд». А коли Чарльз сів у транспорт, йому здалося що хтось за ним пильнував з узбіччя. Він дивився йому в обличчя навіть крізь вікно. Може це здалося, але серце калатало про загрозу.

* * *

Старе знайоме місто, блідий по-своєму, а життя пахне олійними фарбами.

Всі готичні вікторіанські будинки поруч з підприємствами втішали принаймні очі. Вони з ентузіазмом плавали у машині часу, у минуле. Було воно того варте без гріхів і Чорної смерті. Запах вихлопної системи з транспорту та стовпи димарських димів з промислових будівель нароком перегородять не тільки подорожу у часі, а й лінія обріжеться ножицями з рук працівниць найближчої текстильної фабрики.

Учора ввечері крокуючи далі від вокзалу, Чарльз крутив голову як дзиґу серед оточуючих поруч з ним об’єктів. В момент настання сутінків переконавшись що це Альберт-сквер, сам стояв перед смертельно величною ратушою, а позаду нього позував принц Альберт.

Зараз настільки величного він більше не відчував, лиш скривлені очі людей і в черговий раз їхню нахмурену усмішку, з якою вони буцімто всміхалися, а то й бурмотіли про своє щось, а останнє мало бути негативним.

Думав і гадав, що то був за чоловік з узбіччя. За походженням він міг бути ірландцем (не секрет що діялось на острові) тільки виглядав доволі модно у білому костюмі і в манерному капелюсі: гангстери, вони вміють наряджатися як в помітне, так і в неочікуване, головне щоб було знаряддя для «самооборони», або ж інтелігентні соціалісти, чекають на схід революційного сонця.

Непогана картинка для уяви і теорій змов, Чарльз все таки у старому знайомому місті, всяке станеться з кожним кроком, а все життя обходив одні райони за одним лиш тінями кругообігу.

* * *

П'ятиповерховий цегляний будинок пронизливо дивився на Чарльза з усіх вікон як Всевидяче око, навіть перестаючи на них дивитись з четвертого поверху виглядала квартира Лютера.

Неважко повірити, що його дружина, донька і матір живуть на Оксфорд-стріт. Після розпису вони два роки назад полишили Чорлтон-он-Медлок, де раніше він жив, а матір ледь вмовив, хоча та завжди мала застережливий погляд на прохожих повз цю вулицю, в добавок всяке станеться з тими, хто наївно застерігається довкола себе небезпек.

Двері і номер квартири «24». Постукавши пару разів, ніхто не відзивався, Чарльз був готовий повірити у дві версії цієї події: перша – як у Спенсера, і друга – він пішов у паб «Люксембург», це його улюблене місце, щоб побути на самоті.

Постукав ще раз - марно.

- Лейтенант-коммандере, це Чарльз Ріґрет, - він замовк, а за цим сказав пошепки: - Які обоє пройшли одне й теж…

За дверима відзиватися ніхто не хотів, усією сім’єю кудись пішли? До церкви ще доречно, він не мав би простого чи складного наміру переїжджати в інше місто, тим паче як він обожнював Манчестер. Це місто є його другом, як і його друзі. Саме так, проте мало для Чарльза означало бути другом як з Елвіном, він то найкращий друг, а Джексон і Джон-Льюїс - мабуть теж найкращі, просто з ними іноді таке станеться, ще й не при обов’язках. А Пол головним чином є для нього і колегою на місіях, старшим за званням, і побратимом, а все разом тоді як це? Знайомий доволі давно і все ж: друг – просто друг.

Позаду нього сходами піднявся сюди поштар, він витягував зі своєї сумки лист, направлений на цю адресу: Оксфорд-стріт 10, Манчестер.

Поштар побачив морську офіцерську уніформу і вже наївно зробив висновки.

- Ви - Лютер Пол? – спитав він.

Чарльз відповів:

- Ні, він мій друг. Ніхто двері не відчиняє.

- Так давно? – ще трохи і його густі брови піднімуться.

- Він би відразу відчинив, у нього ніколи не було непроханих гостей.

Поштар до себе сприйняв це як за образу.

- Що ж, - нахмурився він зі своїми рудими вусами, - чудово, у мене ще сім будинків на сьогодні, як тільки завчасно все не здам, мене начальство тут же…

«Звільнить, «понизить», «придушить», «відправить»? А зо останнім куди саме?

- Дозвольте я йому передам цей лист.

- Справді? – своїм вусам він не повірив, але засяяв.

- Не витрачайте свій час.

- Дякую, ви мене врятували! – відразу в нього піднявся настрій від почутого, передавши Чарльзу конверт листа.

Нескладно почекати, тримаючи те, що може в ньому бути дуже цікаве. Знову ні, Чарльз так вже не міг. Не міг? Він вже брався за журнал Ваутерса (чи то Вермейра?) мов детектив чи агент контррозвідки, а точніше ні того, ні іншого – це був просто сон! А чи вдасться це повторити у реальності?

У кишеню не засунув би, він би помнуся, конверт не стійкий до цього.

Довелося зачекати, хрещення триває за своїм Божим часом, та сісти нікуди було, туди-сюди вештатись до вечора було надто просто, але Чарльз із собою вважатиме, що це того варте, за будь-яку ціну.

Кілька хвилин, точніше десять, вже пройшло. У цьому випадку засунути конверт крізь щілину дверей під низом буде ще простіше, і навіть вже на це Чарльз мав ідею.

Раптом він почав дивитись у вікно, і вже не відвертався від нього, з видом на дорогу, перехрестя і лівий поворот. Транспорт і люди як мурахи, розповзлись з усіх напрямків: із півночі, із півдня, із заходу, зі сходу.

Почулися кроки черевиків, які все наближались і не затухали, хтось мовчав мов сова, здається чутно було саме офіцерські кроки, що здалися для лейтенанта досить знайомими, але він відволікався на міську суєту.

- Чарльзе… - озвався зі сходів лейтенант-коммандер.

Він підійшов на три кроки до дверей його квартири, бачивши що Чарльз тримав для нього лист схований у конверт.

- Як пройшло хрещення? – намагався посміхатись та не виходило.

- Яке хрещення?

Відразу від цих слів і його розпачливої ходи стало ясно, що тут щось не так.

- Цей лист – тобі. Поштар передав.

Лютер на нього глянув, схопивши з Чарльзової руки конверт, з нього витягував якісь речі.

Перше він витягнув фотографію, фотографія на якому чорне по білому зображено міст. І цей міст знайомий для команди – Бруклінський міст. Вони були у Нью-Йорку в 1909 році, на «Лузітанії», подружжя мріяло туди відправитись у медовий місяць. Далі був той самий лист. Він уважно його прогледів з усіх боків і читав, але вигляд у нього був ще вкрай втомним.

Його очі дивилися на слова, слова тексту, він читав не промовляючи вголос, і реакція від написаного була просто неймовірна. Він ніяк не реагував на це, наче сіро все від туману.

- Все очевидно, - сіро пробурмотів він.

Він ще раз глянув на фотографію і передав її, як і лист, Чарльзу: кому попало як непотрібне більше.

А фотографія справді красива, лист геть був іншим:

«Дорогий Люті,

Ми з Ізабеллою вступили на іншу середу, і мені це теж здається болючим. Мати померла, а мені як бути з дитиною, сама у закритому колі, де єдине що могла мати це нашу дитину? Не буду вдаватись у деталі: я отримала твою телеграму, відразу коли настав час сісти на корабель і поплисти звідси якнайдалі. Поки ти був при обов’язках, я сама мало не померла від страху та люті, що оточили мене, і я не хочу щоб так сталося з Ізабеллою. Пробач мені. Та усе ж я змогла надіслати тобі цю фотографію. Ми - в Брукліні, як ти цього і хотів. Реджинальд Вокер, знайомий твій, він допоміг нам з квитками. Ти не повіриш, але зараз він керує найновішою моделлю автомобіля «Форд», який ти теж хотів придбати для медового місяця. Він дуже милий зовсім як і ти…».

Далі були строки про те як там вони живуть, вона пише доволі ламано по-шекспірівськи, і, звісно, «глибоко» намагається йому пробачити та її підпис. На тему про розлучення не було сказано. Якщо чесно, Чарльз врізав би їй за таке, це все рівно можна сприйняти як за перекривлення його чоловіка, який і так пережив неменше за неї. Та нащо скаже це сам Лютер.

Хто такий Реджинальд Вокер Чарльз гадки не мав, навіть тоді, а це так давно було. Американець звідти ж, познайомилися з Лютером в тому ж 1909-му, як раз він був їхнім шофером, але він його більше знав за іменем Альфонсо Дасвеччі, який ввозив їх через міст, по Брукліну і Мангеттену. Певно старанний водій автомобіля «Форд» має доволі привабливу квартиру на Проспект-Хайтсі для Маріани та доньки.

- «… звідси якнайдалі…»

Лютер вже відчинив двері квартири, зайшовши, не став їх грюкати як належне. Цим скористався Чарльз, зайшовши у неї.

Вся вітальня - це була прохожа, ніби об'єднана в одне ціле з усією квартирою, по два вікна, зліва від вхідних дверей, з видом на дорогу, як в коридорі, в одне з яких лейтенант-коммандер запалив цигарку.

Чарльз відчував, що у нього можлива депресія від такого потрясіння, але зніяковіло намагався, то себе не ввів приблизно, міг відчувати як його кола очей стають дедалі темнішими: певно він не їв зранку, а поспішив навідатись до могили матері.

Поглянувши навкруги Чарльз поспішно промовив:

- А твоя мати? - повільно і не різко.

- Туберкульоз, - його дим було відчутно не менше ніж з заводу. – 19-го травня. Я нічого не знав. Дізнався, коли повернувся… по записці на диванчику.

Чарльз підійшов до нього та взяв її.

- А вона? - зробив коротку паузу, а згодом додав: - Упевнений, це було не розсудливо.

- Ні, я її розумію. Це я винен, - видихнув дим. - Маріана страшенно злякалася відтоді, коли ми сюди переїхали.

- Від чого злякалась?

- Її ледь не збив автомобіль на дев’ятому місяці, а я не був поруч. Це я від матері дізнався до того як вона… Який я був дурнем: телеграмами намагався її втішити. Шекспір! – гаркнув він. - Вона обожнює його сонети, як і «Ромео і Джульєтту»!

Чарльз прочитав записку, текст старанно написаний від руки його дружини (якщо так ще) невеличкий: трагічна звістка і співчуття про смерть матері, і де вона похована; більше нічого про її самої і дитини (це у тому листі), лише опис співчуття наче матір і не була їй ніколи свекрухою.

Чарльз згорнув його, оскільки до цього лист добряче розлетівся по кімнаті завдяки силі Лютера, але не зміг розірвати його на клаптики.

- І вона повернеться? - спитав Чарльз.

- Точно ні, - відповів відразу. - Я був на борту, вона з Ізабеллою також були в цей у морі.

Лютер знизав плечима, у жодному разі не випускаючи сльозу.

- Останній раз я її бачив на Різдво. Це був четвертий місяць, але він став для мене незабутнім, величним, - повторно видихав дим. - Я бачив у неї усе життя, яке Джульєтта пронзила себе кинджалом. Я не зміг побачити, як моя донька з'являється на світ, а тепер – як вона росте. А все-одно, бо хтось помирає, а хтось виживає, і не зміг - я. Якби це сталося на Різдво, я більше не зміг би згадати те, що ми пережили з тобою, я не зміг би відділитися від сім'ї. А зараз минуло небільше трьох днів: постраждалі, але сильні і віддані, мені досі сниться Фрістон і команда «Вуді», бляха, треба буде відвідати його могилу...

Чарльз згадав слова Джексона Розенберга: «Мені наснився Остін, він мене будить... він просить мене піти за ним, бо він вкаже дорогу...». Наснилось і теж закурював цигарку. Нескладно перевести це на Лютерову версію: «Мені наснився Фрістон... він просить мене піти за ним, бо він вкаже дорогу...». Дорогу до майбутнього.

Ще більш сентиментально продовжувати монолог Лютер більше не міг. Вистачило лише розчавити цигарку.

Чарльз тільки один раз поплескав його по плечу, дуже хотілось висказатись, не ризикуючи дружбою.

- Тримайся, Лютере, - нейтрально сказав він, чекаючи на будь-що від Лютера, навіть крики і погроми в його квартирі.

Здавалось він хотів висказатись по-справжньому, але там звідки він родом такого не привчали, впевнено і безумно це виглядало як в звичайних романтичних новелах.

- Я з тобою, і ми з тобою, лейтенант-коммандере.

-Бекі удома? – мав на увазі Ребеку.

- Перший тиждень вагітності.

Лютер на нього глянув, він глибоко вдихнув, майже виснаживши всі легені.

- Скажеш щось?

Лютер ще раз вдихнув і видихнувся до імпровізації.

- Гаразд, лейтенанте, ти можеш бути вільним, завтра ми і так повертаємося в Портсмут. А тепер… - він зупинився і в нього з’явилася ідея, - якщо ти так і будеш стояти, то пропоную сходити в «Люксембург», мені тут нема що робити.

Чарльз кивнув йому.

- Гаразд.

- Я зайду у паб.

* * *

Тим часом не довго тиняючись крізь вулиці, кварталом за кварталом, Чарльз не помітив, що Манчестер - це не Портсмут і не боро Нью-Йорка. Тут люди, всі англійською, всі одягнені у весняну пору, очікуючи літа 1916-го: на фронтах певно буде ще гаряче.

Лютер не відчував нічого.

Крізь людей, крізь море людей, хіба так Манчестер ще ніколи не здивовував всіх. Добре є місце, де можна потеревенити про все довкола, навіть про світ. «Люксембург» - зараз він відчинений.

Чарльз це місце знає, і був тут п'ять разів, а скільки тут бував Лютер - більше дванадцяти разів включно. Галаси, танці, тости і жіночі сміхи… після них будинок здається іншим; після них прилегла вулиця здається абсолютно іншою. Це не тільки в алкогольному стані, це майже в усіх харчових закладах, після насолоди приємних потрясінь і смаків. Саме тому прилеглий манчестерець, як Лютер, величного представляв лише у цьому місці, ніж в лондонських і портсмутських пабах і ресторанах. Тому він тільки-но зайшовши сюди, мало не всміхався.

Офіцери сіли за окремий столик біля вікна, познімавши кашкети. Чарльз зауважив на змінні речі із зовні: коні він тепер бачив зрідка.

- Картина вулиці - як усюди.

- В Мангеттені… - Лютер не відставав від тої теми, - там ми брали звичайне віскі, а тут шотландське віскі - непоганий вибір зараз.

- Відразу?

- Глянь на ціну.

Шотландське віскі пристало до Лютера тільки тому що над барменом пристала величезна вивіска: «Шотландське віскі - 2 пенсів». Ця акція змусила кожного боротись за гідне місце перед жовтими очами бармена. В такому разі перемогли би Чарльз і Лютер, - зброя ніколи не охолоджується як пляшка у льоду.

- Ха, - хакнув Чарльз, - дочекаються… але мені Спенсера ще треба навідати і додому повернутися.

Лютер кивнув, а Чарльз приготувався запалити цигарку.

- Я краще кави поп'ю.

- Міцної. З корицею, кардамоном чи молоком?

З останнім словом Лютер саркастично відкрив посмішку, ніби натякав на те що в того молоко на губах не висохло. Чарльз це уловив.

Поки вони очікували, цигарки не змусили себе чекати. З ними чи не класно було поговорити про велике щось, як і з Шерлоком Холмсом.

- Я хотів би дещо спитати.

Очі Чарльза дивилися на скло вікна.

- Кажи.

Лютер нахилив голову.

- Трафальгар, - сказав він.

Від неясності лейтенант повернув до нього голову.

- Що – Трафальгар?

- Битва.

- Ти про морський бій?

- Лейтенанте, все і так ясно, або вчить історію, яка ніколи не міняється.

- Лейтенант-коммандере, - пішла субординація, - нам готуватися до гіршого?

Лютер передихав від диму.

- Чесно кажучи… якби… ми з Маріанною одружилися у десятому році, і Ізабелла народилася у дванадцятому році… тоді я був би спокійний.

- Приймемо за фактами до моря – що воно буде?

- Як тоді у чотирнадцятому. Ти ще добре пам’ятаєш?

- Так, пам’ятаю.

Почали з чистого листа. Вздовж їхнього вікна проїхала генеральський автомобіль.

- До речі, я так гадаю, якщо Клайд Росс встиг за нас побувати у Франції, то як можна пояснити те, що він навчав французьких моряків?

- Французи… І Трафальгар у цьому ділі. Не питай, - закурював цигарку Лютер, - його у Шампань відправляють. На передову.

Чарльз про це не в курсі, піднявши брови.

- Це як покарання за цей випадок? Виходить МакАндрес зробив своє діло.

- Щур тиловий, як поробиш тут.

У барі заграла музика французькою мовою.

- Не знаю, Лютере, мені його шкода. У нього свій стиль наводити жах на своїх. Наче з нього вовка готовили, думається що це стильно лише для сержантів над новобранцями, а таки ні – всі так можуть. Він суто виконує свою роботу, порядок тощо. Що вже не скажеш про нас, у зверненні до таких де нижчих, нижчих за рангом старшин і матросів.

- І так, і ні, Чарльзе, таку людину зупинить лише смерть, навіть смерть близької людини – це для нього стане тієї пороховою діжкою, про яку краще і не розповідати. Чим більше думаєш про дисципліну, тим більше зливаєшся з нею і стаєш її полоненим, і вибратись з нею можуть ті ж відчайдухи. Але, такі як ми, це може і не різне чи однакове, та я вважатиму це за фактом і не випущу його з рук. А за цим фактом я можу подумати те саме про інших, включно з адміралом Бітті.

Музика ставала гучнішою, як звук ставав джазовим, не вистачало французьких леді як було це у Росса в Парижі.

- Музика, - проговорив Чарльз, - а саме з неї і почалось з нами все це.

- Тобто? – різко спитав.

- Пам’ятаєш в «Льо Женералі» ту газету з ерцгерцогом Австро-Угорщини? Саме тоді, коли ти одружився з Маріанною, а ми з Елвіном і Джоном-Льюїсом організували музичну сцену по-французьки.

- Пам’ятаю, - повторно її вдихав, а за цим гаркнув, - я ледь не почервонів від ваших пісень, навіть двох років не пройшло, а досі ми це згадуємо. Досі.

Трохи з паузою, але дві кружки кави були готові, Чарльз пішов їх забирати. Повернувшись, він продовжив, коли Лютер, не дочекавшись, підсьорбував ще гарячу. Язик не шкодував.

- Ми як офіцери з тобою, на що ми можемо закладатися – на кінець війни підійде?

- Ми з тобою майже ніяк не відчули війну. Що таке війна на фронті? У Франції, Бельгії, Італії, Росії, Месопотамії, Синаї, Палестині? А в Африці там що? Хованки і піжмурки. І лиш диявол знає, де ще ховаються бойові дії, які з точністю також можна добавити в черговий список театрів Великої війни. Ти хіба хоч раз провів цілу ніч в траншеї, коли противник обстрілював, усю ніч, артилерією? Завжди треба бути готовим, що снаряд прилетить саме туди, де ти саме і знаходишся, і не один! Тепер Росс про це довідається.

- Ми про це довідалися, на «Елліоті», коли нас ледь не потопили, а Аллана вбили.

- Коли це було? У чотирнадцятому році. Аллан мені був як брат, якого в мене ніколи не було. Він теж був на весіллі як свідок. І через кілька місяців після весілля, навіть десяти не пройшло, ми вступили у війну. Я досі вважаю Елліота – одним із перших загиблих британських героїв у цій триклятій війні.

- Жертви йдуть на мільйони.

- Семилітня війна мені більше подобається.

Чарльз вирішив підбодрити його.

- В ім’я покійних Георга ІІ і його онука Георга ІІІ Божевільного, за те що ми всі такі божевільні. Ха-ха. А після цього - в ім'я Наполеона! - підняв каву на тост.

- В ім'я ескадр і римських легіонів.

- До чого тут римляни?

- Бо Манчестер - це ж римське місто.

- Ну звісно. В ім'я легіонів, - грюкнув долонею об стіл.

Вони поцокались кружками. У Лютера піднявся настрій.

Крутячи голову направо і назад, Чарльза засліпила велика компанія, яка складалася виключно з люксембуржців. Велика сімейка. Вони теревенили на своїй мові. Перед тим як випити вони обов'язково мали про щось цікаве розповісти. Розповідь привабила всіх сміхом від старшого, йому п'ятдесят п'ять, низенький на зріст на відміну від усіх.

Продивившись, офіцери продовжували розмову. Наступною темою було на рахунок спроби німців наступати в районі Вердена.

- Зводячи з того, що там відбувається - кривавий результат виходить,- трохи проаналізували Пол і Ріґрет. – І при чому – безрезультатний.

Від кружки Чарльза досі здійнявся гарячий пар, і швидко не застигав, як дим від артобстрілу і гаряча війна.

- А ось, - Чарльз дзвонить ложкою всередині кружці, видаючи із загалу американську пісню, схожу на «When Jonny Comes Marching Home», наспівану гостями в нью-йоркському ресторані, - США вступають у війну на боці нас, що з цього буде, який результат в подальшій війні?

Лютер з коса глянув на нього як відданий вікторіанець.

- Це покаже нашу слабкість.

- Імперії?

- Включно. Ми більші за них самих, і ми показали це у війні 1812 року. А тут (тобто там на фронті), це наша війна все таки, і нам потрібно її закінчити, на наших умовах, якщо виграємо завдяки янкі...

Гробова тиша оманила його: він далі сьорбав.

Згодом Чарльз додав:

- З ними чи без, жертви на мільйони стануть ще більшими, і це охопить Північну Америку.

- При Семилітній було саме це. Тільки не мільйони. Тисячі.

Поки Чарльз намагався дути на каву, Лютер знову звернув ярими очима на вулицю, у бік сім'ї. Серед них є один офіцер, походу теж морський, тільки Лютер його ніколи не знав, проте бачив сьогодні у цвинтарі, він віддавав честь комусь (своєму побратиму, а можливо і брату), який загинув внаслідок торпедування крейсера, - це лейтенант-коммандер встиг почути як заєць з чуйними вухами.

Зрештою, він повернув зіниці до Чарльза.

Далі йшла тема морської блокади Німеччини, де-факто продовження першої ж теми «Трафальгар».

- Скажу, що так просто вони це не залишать, - розцінив обачливо Лютер. - Після допиту я достатньо зміг пройтися по коридорам, щоб почути від таких офіцерів з їхніми чашечками чаю, що флот німців, Hochseeflotte* все ще надійний і достатньо сильний, щоб кинути нам виклик.

-------------------------------------------

*Флот відкритого моря (нім.)

- Окрім цього - підводні човни, - додав Чарльз.

- Це найгірше, що люди могли створити, - гаркнув Лютер.

До них підійшов один люксембуржець з наміром щось розповісти таке, що він від офіцерів підслухав, навіть при незатухаючій музиці.

- Am Allgemengen|*Взагалі то (люк.)|, ми тут завдяки тому, що нас витяг звідти підводний човен.

Чарльз повільно повернув до нього голову. Це був молодий чоловік-брюнет з густими олівцевими вусами, на голові в нього котелок, а сам у білій сорочці з підтяжками і чорними штанами.

- І як саме? - спитав Лютер.

- В Тернезені ми знайшли човен, підводний човен, який перевозив різні прянощі в Скандинавію, а капітан виявися настільки милосердним, що нам усім вистачило місць, щоб згодом прибути в Скарборо.

Він говорив таким оптимістичним акцентованим тоном, що офіцери мали би кілька запитань до люксембуржця.

- В Манчестері наші троюрідні родичі чекали на нас. Ха, а ми їх зовсім не очікували побачити! Якби не наш дядько Прюм! – подав знак на того низенького чоловіка. - Панове, - розвернувся і пішов.

Лютер у більшому випадку зрозумів, з такою розповіддю міг уявити це в «Двадцяти тисяч льє під водою».

- Човен... прянощі... і капітан – милосердний, - оперською тоном проговорив Лютер. - Є якийсь шанс, що той підводний човен: або справді торговий, або контрабанду перевозив.

- Тоді навіщо в Скандинавію плисти? Хіба не в протилежний бік?

- А щоб після кожного трансатлантичного рейсу забирати товар, - підморгнув йому. - Гроші.

- Може той капітан і справді нічого від них не вимагав.

Вони прискорено допивали каву, у Чарльза вона вже не була такою гарячою.

Чарльз розповів Лютеру про чоловіка, що був біля автобусної зупинки.

- Тобі здалося.

- Не думаю.

- В будь-якому випадку доказів в тебе немає, щоб це довести.

- Ти говориш як ті поліціянти. Може тобі в Скотленд-Ярд податись після війни?

- Кхе, - відкашляв Лютер від такого питання, - не знаю. Як Спенсером в подальшому, то ні.

Чарльз обов'язково пригадав Лютера Пола з минулого століття.

- А якщо - сам як свій? - підморгнув йому.

- Шерлок Холмс?

- Не обов’язково.

Чарльз ніколи не читав твори Дойла.

- Він значно розумніший, ніж я.

- Справді, але ти здається шукаєш причини не погодитись собі у цьому плані.

Лютер випив до дна всю кружку.

- Я не знаю, варто подумати, що мені робити після війни. Йти і продовжувати службу, обстрілювати з гармат повстанців, чи створити нове життя.

- Віднайти свою дружину і доньку. Необов'язково «нове», це не Новий рік, «з чистого листа» ніде немає. Тільки продовження.

* * *

Котра була година це теж ніхто не надавав значенню. Вважливо було те, що просто більше нічого не відчувати, наче скоро кашлятимеш кров’ю, і не згасати як свічка при пориві вітру.

Вони завчасно встигли на автобус, що з усіх кінських сил мчав у бік Ліверпуля. Обоє втратили здібність дихати, серцебиття в обох не припинялось більше п’яти хвилини, і зараз легені розірвуться на шматки м'яса після колії. Ніхто не промовив слова, лише водій дав газу, різко розвернувшись на дорогу, що виводила їх з Манчестера.

Вони ще повернуться.

Спочатку вони по-різному сиділи на тих місцях, куди тільки могли бачити їхні очі і виснажене тіло. Потроху, коли все спало, не теревенячи, сиділи на одному місці, Чарльз до вікна, і очікували прибути у Лімфборо, а там їх вже наздоганяв знайомий експрес до Ліверпуля.

Дежавю не прокладалося по коліях.

Вже спинилось, коли офіцери завчасно попросили водія, щоб той дав гальма на зупинці.

Повітря стало легшим, дешевим навіть, що сонце не хотіло заходити, а шинелі як плащ Чорного принца не розправлялися у повну їх міру під великим заходом сонця.

- Спенсер мабуть ще спить, - зазначив Лютер.

- Ні... хто його знає.

Дім залишився тим же, що й вранці, проте Лютер подумав: «Це точно його дім, яким він мав би бути». Як у Лютера це може бути, проте ні до чого було мислити над цим до ночі, коли і так неясно що зі Спенсером відбувається.

Тук-тук-тук.

Зачекав трохи, постукав ще раз.

«Може він помер…» - подумав нароком, але здаватися не вирішував.

Тук-тук-тук.

Лютер Пол стояв, не поворухнувшись, дивлячись то на «46», то на сріблясту дверну ручку. А не дочекавшись, він зупинив Чарльза, сказав:

- Гаразд, тепер моя черга.

Він покрутив дверну ручку, яка звісно не давала бажаного результату.

У лейтенант-коммандера було необ’єктивне бажання дістати револьвер і вистрілити у неї, щоб легше відкрити: він вже це робив шість разів за кар’єрну службу. Проте де служба, а де цивільне життя, у голові все ще знаходився чіткий розпорядок.

Він потягнув двері назад і вперед, ще сильніше він крутив ручку до неперевершеного піку відкриття, і з усіх сил почувся «чик», і, «Сезам, відкрийся!», - двері відчинились.

- Схоже ручка зламана.

- Не в перший раз. Елвін знається в таких фокусах.

- Він би скаржився, що я мало каші їм.

Перед ними готична тиша, як у замку Дракули. Обережно крокуючи, бо підлога в різних місцях скрипіла, офіцери не надто возилися його шукати.

Спенсер сидів напівлежачи на світло-зеленому дивані.

«Літній солдат, - каже Лютер про себе, – поранений в обидва ноги, ліва геть не рухається, права ще здатна на ворушіння (оскільки Спенсер неї поволі доторкався до підлоги, а потім піднімав її на м’який диван); від лобу до потилиці вся скроня обмотана бинтом (певно він відчув кровотечу з правої сторони і з під правого вуха, тому він не озивався до нас); руки і живіт - наче все гаразд, тільки виглядає у тяжкому стані. Запевняю, його точно не повернуть назад на фронт. Бідолаха схоже оглухнув».

- Я, - каже Спенсер, відкрив зелені очі, - майже не почув як ти, Чарльзе, стукав у двері.

- Тоді як ти дізнався?

- Місіс Тенсі була тут, опівдні, питала чи ти сюди не заходив…

Він глянув на Лютера.

- Доброго вечора, лейтенан-коммандере Пол. Ваша дружина все ще при надії?

Лютеру не важко було відповісти, проблема як це буде пов’язано в подальшому.

- Тиждень тому народила.

- Хлопчика чи дівчинку?

- Дівчинку. Її ім’я Ізабелла.

- Ізабелла Пол. Гарно звучить. Наче вона буде мріяти про те, що однієї миті, колись, вона досягне величних вершин, навіть Північного полюсу. І це не сміхота, а передбачення.

Він якось передбачив, що «Титанік» це ніякий не нетонучий корабель, і він точно затоне через пляшку з шампанським, який на ньому не розбивали.

- А хрещення провели?

- Про це якось на потім.

- Звичайно, бо вона не з тих, як ми, що здатні зараз вбивати таких же самих, схожих на нас. Добре, що їй всього лише тиждень, люди в такому віці нічого не запам’ятають те, що відбувалось і не буде більше відбуватись.

- Ти так вважаєш? – спитав Чарльз.

- Я також, як і ти, – не знаю. Ти ж добре знаєш історію. І з однією з них я багато що хотів забути про це у своєму житті. Вайтчепел... Я пішов на фронт для сподівань, що я забуду, що зі мною траплялось. Лиш тільки гірше стало!..

- Спочатку розслідування як належне, і коли все мало прийти до істини - страта невинних… це все, що міг ти зробити.

- Проте, - кричав він, - ні суспільство, ні Абберлайн*, не оцінили такий прояв.

Лютер виставив йому цигарку.

- Вибухи і постріли змушували мене триматися за кожну частинку свого життя… я відчував як маленький підскок від різкого змушувало моє серце боротись не просто за виживання, а й за свою честь. Я не кажу вже про ті жертви з Вайтчепелу… і ті невинні, що я відправив на шибеницю, я вже встиг постріляти з гвинтівки, з п’яти патронів - три влучили в трьох... Іншого я проткнув багнетом… німець нагадав мені цих невинних, і я відправив його туди ж, у пекло, бо хто його знає, кого він ще встиг чи не вбити…

--------------------------------------------------

*Фредерік Абберлайн (1843-1929) – головний інспектор, один з головних розслідувачів справи серійної вбивці Джека-Різника.

Поки він видихав дим, Чарльз малював в голові ту картину, яку тільки що він сповив.

- І ти хочеш повернутися?

Спенсер ледь намагався кивнути, несильно трусивши голову.

- Друже, ти не зможеш більше там бути. Поглянь на себе. І місіс Тенсі теж це зауважує.

- Її чоловік теж знаходиться там.

- Річ не в цьому, - каже Лютер. – У мене теж серцебиття, і воно билося також як у тебе, коли мене покинули.

- Хто покинув?

- Моя дружина. Взяла нашу доньку і відчалили в Нью-Йорк.

- Без тебе?! А матір?

- Померла.

Сльози Спенсера витікали річками, не намагаючись не зупинитись, поки не осліпне своїми сльозами, шлях річок перешкоджали його вуси.

- І ти не збираєшся знайти їх?

- Бо я тут, як і ти, і мені треба повернутися.

- Це ж на морі, а тут на землі.

- На землі чи на морі, та у повітрі і під водою, – різниця не одна, але війна та сама.

- Та сама… - повторив Лютер.

- І що ти будеш діяти, коли будеш вибирати? Між жінкою чи тим, чим присвятив своє життя?

- Вона покинула не через мою службу (можливо воно так і є), а через життя, яке її оточувало.

- Не кажи так. – його сльози поступово розвіювались з очей. – Так говорять лише соціалісти.

- Певна річ, та вона бачила, те що бачила.

- Ти не повинен здаватися. Я вже здався після того як ти тільки що сказав, що вона тебе покинула. А донька… вона ж не… побачить у вічі свого батька.

Лютер запалив цигарку.

- Я знаю, знаю! Не варто це по тому ж кругообігу як вода в природі мені це казати. Я не знайду нормального психолога.

- І не треба.

- І не треба, - поплескав Чарльз по плечу Лютера.

Усі замовкли на кілька хвилин, поки Лютер не зім’яв цигарку вдруге за день.

- Гаразд, одужуйте, містере Спенсер, - він звернувся до Чарльза. – Я чекатиму на виході.

І пішов.

- Чарльзе, - звернувся Спенсер.

Він підійшов поближче, нахиливши голову.

- Я тут.

Сльози Спенсера ще не розвіялись повністю.

- Еленора Ріґрет, ваша сестра, знайшлася?

- Ні.

- Тоді… якщо Лютер мене не почує, тоді ти почуй – зроби це.

- Що саме?

- Не будь наче малолітнім кадетом! - підвищив на нього голос. – Заради свого серця, чистого серця… знайди її. Ми обидва знаємо, що вона жива. Вона жива! Я недовго думав над цим, коли я перейшов до цієї теми, і зрозумів: найкращий спосіб переконатися в цьому, не втрачати свій шанс. Тобто: сядь на пароплав, пришвартуйся до американського порту і знайди її хоч по всій країні, хоч навіть по всьому континенту! Ти можеш взяти і жінку, свою дружину (якщо вона захоче з тобою), разом – у невідоме майбутнє, яке і так неясно, чим воно перетвориться, якщо не в нову Велику війну чи новими вбивствами як у Вайтчепелі, тільки по всьому світові! Ти повинен… знайти її, не тому що головний інспектор столичної поліції наказує звичайному лейтенантові виконати останнє доручення! Твій батько заступався за мене, він ненавидів журналістів, які те і робили, що лише жагою до слави і грошей намагаються втілити правду… а то і брехню. І тепер його більше немає – він на дні Північної Атлантики, і ти його ніколи, окрім як уві сні, його не знайдеш. Але сестру, яку я своїми очима бачив як ти її… і вона тебе любили одне-одного, - цього так не залишити просто. Мені діагностують зараження крові.

- Це припущення.

- Ні! Це офіційно! Прошу, хай навіть не після того як закінчиться війна, а хоча б колись. І ти її побачиш. Я відчуваю це. І кохання своє теж знайдеш. Ти зможеш. Ти зможеш, Чарльзе Вільяме Ріґрет.

Чарльз більше нічого не зміг відповісти.

- Саме так, Джордже Фредеріку Спенсер.

* * *

Зачинивши за собою двері, Лютер тільки-но промив, коли відправили у дім Ріґретів: «Бог у поміч». Для чого це він сказав, Чарльз не намагався запитати, бо і так блідно і захід сонця накрив Лімфборо.

Сусідські собаки різко на них гавкали, і не припиняли свого галасу до поки офіцери не дістались до дому.

Дзвонити на ґудзик дзвінка не було ні сенсу, ні просто можливості.

- У вас я і переночую.

Чарльз йому кивнув, ворушачи губами, не кажучи: «Як забажаєте, сер».

Місіс Ріґрет їх першою зустріла, з дивом на те, що до них сюди завітав на всю ніч лейтенант-коммандер.

- Ох, Лютере, - посміхнулася вона, - я не очікувала тебе побачити. Проте це дуже добре, все ж завтра ви повертаєтеся, тож я приготую міцний чай.

- Ми вже напились кави, мамо.

- Ні-ні-ні, вам потрібно набратися сили, а про алкоголь навіть не мрійте!

- Та якби ми хотіли, ми би вже напились.

- Ось бачите, здоровий глузд завжди перемагає. Ребеко, наші офіцери прийшли!

Як завжди вона біжить виключно у свій кабінет за назвою «кухня».

- Ой, щось я напився тієї кави, - Чарльз попрямував до вбиральні, а Лютер як і лейтенант учора заходив, мов гість, що приходить сюди вперше.

Ребека аж почервоніла, побачивши Лютера. Він точно не очікував її тут побачити, коли та знаходилась у нього за спиною.

- Міс Ріґрет… тобто місіс Рі… точніше місіс…

- Стемберлі, - вона зашарілася, коли він не по-лицарськи назвав її ім’я з першого разу. – Місіс Стемберлі.

- Звісно, Ребеко, я й забув, що ти вже заміжня.

- Скажу чесно, це трохи нудно, коли твій чоловік на війні, а ти вагітна, намагаючись очікувати від нього листи.

- З-звісно, - від хвилювань він повторював одне і теж оптимістичне слово. – Таке ледве не кожна жінка в нашій країні це переживає, але я все рівно радий за тебе.

Вона обійняла його як Чарльза, і таки відпустила.

- Це може бути не ввічливо з мого боку, але: чого ти не у себе вдома з сім’єю?

- Слушне питання.

- Зазвичай коли чоловіки приходять до гості свого друга на всю ніч, то це означає щось недобре.

- Якщо вітру в місті не існує, отже демонів не існує.

Це її улюблена цитата від Лютера, яку розповів в її чотирнадцять років, щоб та не боялася вітрів.

- Ти завжди можеш розвеселити.

Він знизав плечима.

- З нею щось сталося?

- Усе добре.

- Господи, мені можеш сказати.

- Покинула.

Геть здивовано і перелякано вона на нього дивилася.

– Я прошу пробачення, не треба було мені це питати. Не треба було!

- Усе добре.

Хотів сказати, що сьогодні відвідав її могилу, та більше не треба.

- Тобі потрібно оговтатись, зайдеш в мою кімнату? У вільний час я пишу вірші, вони тобі сподобаються.

- Не сумніваюся в цьому.

До вітальні зайшов Чарльз як тільки хтось натиснув на ґудзик дзвінка з ззовні.

Ребека потягла Лютера до вверху, а Чарльз вмить відреагував і відчинив червоні двері. Перед ним стояла місіс Тенсі, її обличчя спорожніло, ледь не застигло, намагаючись оговтатись, але ввела себе спокійно.

- Щось трапилось, місіс Тенсі?

- Чарльзе, - повільно промовляла вона, - Спенсер – здійнявся на небо.

- Тобто здійнявся на небо?

У неї полилася сльоза.

- Його вбили…

- Як?

- Він лежав і… з його горла витікала кров, а у ньому ніж!

Обличчя Чарльза охопило всі моменти свого життя з містером Спенсером. «Я зможу, Джордже Фредеріку Спенсер», - увірвалася в пам'ять, коли і пташки полягали спати разом зі Спенсером.