Тіньовий гай

Ранок над станцією Фраттон видався тим же, що після повернення в Портсмут, – знову сірий колір. Принаймні, це після дощу так, коли четверо виходили з «Льо Женераль», а в наступний день у небі таке щось трапилося, що над Портсі з’явився блакитний пейзаж Тернера*.

--------------------------------------

*Вільям Тернер (1775-1851) – відомий англійський художник і пейзажист.

Небо і сонце, оспіване Річардом Третім у Шекспірі, благодатно вирішували проблеми пов’язані зі сумом, а білі хмаринки плавали як спокійні яхти по Портсмут-Гарборі до війни, але настала пора коли у Чарльза теж зламався відчай. Йому не допомагав гумор від решти трьох друзів-колег, але те чим він міг сказати це своїм рідним у телеграфі, вилиться у самому домі, в серці Лімфборо.

Почалося все з того, що залишився один тиждень до кінця травня. В молодших офіцерських колах, як правило, не обговорювали те, що можна було вважати за державну таємницю, і журналістів не підпускали нікого до них, як правило, звинувачували у шпигунстві на користь Генерального штабу Німеччини.

Не дивлячись на ту ситуацію на фронтах, море не вщухало і зовсім. Узяти до прикладу Північне. Лютер постійно казав, що там може відбутися щось, що заздалегідь може вирішити долю війни, - принаймні це підтримував і сам Чарльз. Він лейтенант, але до Адміралтейства йому сходами підніматися ще двадцять років поспіль, не адмірал і тим паче не вважав таким досяжним собі очолювати цілі ескадри монстрів, які зайняли лінійні кораблі, – а він все ще засиджувався на одних легких крейсерах.

Хай там як він мав своє задоволення у цій роботі, це краще мати свої погляди на ситуації, які траплялися на кораблі і навколо нього. І слова від Елвіна, «не треба… та капітанська досада», вважаючи що він правий, Чарльз Ріґрет розумів, що далі вже не буде так гірко. Але про це він більше не згадував, коли він отримав дозвіл повернутися додому.

Сказати, що це дивно якось, як не йшлося про дім. Це для нього щастя, лише після загибелі корабля? Можливо Лютер був правий на рахунок того що відбувається, і Елвігу воно теж прийшло. Здається все йшло до того, що зовсім скоро Атлантика отримає нову пару десятків затоплених кораблів в день, приблизно за одну годину, тому всі були насторожі, і Великий Флот з усіма необхідними кораблями з’явилися аж з едему, наче боги-олімпійці, а ті що в Німеччині – титани. Загалом, нічого такого особливого.

Чарльза і Елвіна проводжали їхні двійко друзів-матросів. Джексон старався не думати про те, що їм «надто пощастило», але сказати це так наче вони у Канаду відправляються – недоречно. Ця «відпустка» лише на три дні, – тобто є один день, щоб дістатися додому на потязі чи автобусом, хоч на човнику по каналу; далі один день на те, щоб доробити свої особисті справи по дому; і останній, щоб повернутися тим же зворотнім шляхом до своєї бази завчасно.

Роздумувати про те, що саме збиралися робити лейтенанти у себе вдома – цікавило в одне-одного, якщо вже не хизувалися чим саме найймовірніше, але їх розділяють різні шляхи, оскільки Елвін вирішив повернутися в рідний Кардіфф, а за маршрутом у Чарльза потяг повинен проходити Портсмут, Лондон, Бірмінгем і Манчестер. Уельс він в цілому не проїжджав. Було значно прикро розставатися з усіма на три дні, тепер вже будучи сам по собі вдома, і тим паче куди ще можуть подітися за ці три дні Джексон і Джон-Льюїс?

На платформі, через який мав направлятися потяг Чарльза, вельми цікавішого і не траплялося, лише те що крок за кроком друзі-колеги проходили біля людей, які вирізнялися нічим більшим як працьовитістю, гарним настроєм, а то і смутком. О 10:35 потяг Чарльза вже прибув на станцію приймати пасажирів. Лейтенант брав квиток на другий клас, у молодшого те саме, вони офіцери і хотіли якомога швидше вже додому, бо хто його знає, варто лиш клацнути пальцями як відпустка перерветься неясно чим, - або невидимими силами, тобто їхнім начальством. Більше того, вони не знали, чи отримав цю «відпустку» Лютер Пол.

Четверо намагалися знайти його за морською офіцерською шинелю – безрезультатно, адже практично усі були у зелено-коричневих солдатських шинелях. Вирізнялися лише двоє армійських офіцерів, схожих на Чарльза і Елвіна, тільки вони були трохи старшими і з вусами, один рудий, інший брюнет, обидва невисокого росту, і схоже вони так гучно проводили дискусію, що від цього їхній сміх не просто не затихав, він ставав все гучнішим і підбадьорюючим, але не для Чарльза.

Елвіну потрібно було йти на іншу платформу, де потяг прямував в Уельс. Друзі-колеги прощалися одне з одним.

- Я не буду здивованим, якщо Лютер вже у Манчестері, - саркастично сказав він.

- Він нікуди не подінеться, - заспокоїв його Джексон.

- Сподіваюсь.

Годинник на станції показував 10:39, а потяг Елвіна прибуде через шість хвилин. Раптом станеться так, що йому доведеться перехоплювати потяг (таке вже з ним трапилось у 1914-му), і тому він не барився і на прощання потиснув всім руки.

- З Богом, Чарльзе, щасти, - відпустив його руку.

На спині у валлійця було помітно маленьку торбу, окрім його найкращого друга, ніхто не знав що у нього там лежало: щоденник з нотами, сувенір з Неаполя, невитрачені чотири банкноти лірів, фотографія Амелії, цигарки з «Рочестера», запасні патрони для револьвера та сірники. Його бабуся як дізнається, що він курить, відразу поставить його на місце, чим иак не сумнівався Чарльз, а свій англо-грецький словник, з яким під пильністю Нептуна-Посейдона так возився, Елвін обмінявся з англійським полковником в Мудросі минулого року в обмін на золотий годинник, за подібністю схожий у покійного Стенлі Фрістона. «Це всього лише книжечка, - казав він, - і не книжечка, а просто папірці. Після того що казав мені Джонсон, я зрозумів, чим не був дорожчим словник з іноземною мовою для перебування в тій країні, то що вже втрачати? Я вже не говорю про Константинополь і їхню османську вчити, а коли мені потрібно знати час, навіть якщо це у золоті. До того воно стане надійним саме тому, хто тут пробув довше, ніж я на "...блискавці"».

Він усміхався, а темна постать його уніформи виднілася вздовж всієї платформи, поки він не зник як справжній кажан серед людей, більшістю з яких носили світле.

Червоні вагони Чарльзового потяга стоятимуть до 10:50, лейтенант, як і Елвін, збирався прощатися з Джексоном і Джоном-Льюїсом, кілька хвилин він постояв з ними, не роздумано теревенив про «Вуді», підсміювався з коментувань Джексона з неймовірно важливою інформацією у газеті «Зе Ґрейт Дей», яка видавалась кожний день, розповідаючи про комедії у звичному житті. Такий собі комедійний театр Шекспіра в газеті. Головне, що сатири було чимало.

Чарльз вирішив не тримати їх вже надовго, але по дружбі вони потиснули руки.

У Джон-Льюїса прорвало неочікуване запитання для лейтенанта:

- Нас же не відправлять у еnfer|*Пекло (фр.)|?

Лейтенант не вагався на відповідь, хоча цілком він знав, що майбутнє не передбачуване.

- Все буде добре, - відповів він.

Вагон Чарльза знаходився посередині, куди він і попрямував, Джексон і Джон-ЛЬюїс досі стояли, витріщившись на комедійну газету, проте це їм не заважало махати йому рукою, і він у відповідь.

- Ваш квиток, будь-ласка, - люб'язно попросив кондуктор, що для Чарльза було новеньке, адже в 1914-му в офіцерському вагоні кондуктор був куди не привітним.

Так як перед кондуктором стояв офіцер, останній показав свій документ, який завжди беріг як зіницю ока, як і свій револьвер.

- Проходьте, потяг скоро виїжджатиме.

Чарльз піднявся на потяг, після тижневих вилазок на кожному крейсері, він ніяк не звикне до крутих сходів у вагоні. Вже о без десяти одинадцять кондуктор піднявся вслід за останнім прибулим пасажиром. Почувся гудок, скрегіт колес, потяг рушив з місця, Джексон і Джон-Льюїс махали, як і Чарльз, врешті двійко сплюснулось і за вікном лейтенант міг би бачити їхні цятки, якби вони відійшли трохи далі від станції.

Досить тихо не було в коридорі вагону, як на шляху лейтенанта стояв стрункий зі щетиною підполковник Рейнольд, поруч з яким стояв його заступник майор Адамс, невисокий з чорними підстриженими вусами, що повернувся з несприятливого Синаю через отримання османської кулі у праву гомілку. Знадобилося три тижні, щоб з Александрії прослизнути крізь морські міни, і через Францію за сорок миль від лінії зіткнення повернутися на батьківщину.

Проходячи крізь них, Чарльз йшов своїм шляхом, коли підполковник зупинив його.

- Далеко ви відправляєтесь? - спитав він.

Лейтенанту нема чого було приховувати старшому за званням.

- Додому, сер, - спокійно він відповів. – На три. Є офіційний дозвіл.

Підполковника не цікавило, у нього була інша річ зупиняти того, хто тільки недавно пережив гірше, ніж його заступник.

- Як ви, лейтенанте, вважаєте, чому ми програли в операції у Дарданеллах?

Чарльз неодмінно брав там участь, правда в тому лише зо дві милі від суші Галліполі, глядіючи у бінокль і чуючи по удар по вухах як «Стара блискавка» обстрілювала позиції османів, не завжди влучно попадаючи в ціль: тому вона й «стара». Як же Чарльз було не собі, він зміг би згадати минулорічну давнину, але підполковник точно не знає, що перед ним стоїть один з сорока шести врятованих з «Вуді», проте Рейнольд – не дурень, він серед тих хто приймав вцілілих з «Лузітанії» в Квінстауні, тож він це прекрасно розумів і не міг чути вдруге від «шмаркача» як від лейтенанта Чарльза Ріґрета.

Він ковтнув і стоячи перед Рейнольдом, швидко відповів, паралельно запитуючи це:

- Недооцінення противника, його добрі позиції на висотах і…

На різку реакцію від підполковника або від майора Чарльз очікувано чекав слушної миті, стукіт за стукотом потяга не заважав.

- Ідіть, - не видаючи похмурість, холодно наказав Рейнольд.

- … командування.

Нарешті шлях до купе не став чекати. Не пишно, але просторо. Ось і Портсмут. Кораблі, причали, крани і Портсмут-Гарбор залишалися позаду, тепер домівки, ринки, автомобілі, коні з каретами, жителі і солдати. Чарльз завжди обожнював сидіти біля вікна, неодмінно після того як він зайняв своє місце, він почав роздумувати, мріяти і ледь не почав говорити самим з собою.

Купе для другого класу на вигляд міг претендувати на вагон першого класу, але ці мрії руйнувались лише місцями для сидіння і столиком між ними. Чарльз був самим у купе, ніхто не докучав, лише потяг потрясав і стукіт коліс, головне що сидів, бо сидіти так до його кінцевої станції в Манчестері - дев’ять годин поїздки. Переживши чимало, він не мав наміру лягати спати, як двічі це не вдалося зробити в «Стартинг Пойнті», як не зарано поснідавши, а зараз тільки-но захотілося до вбиральні.

Проходячи тим же шляхом у зворотній бік, підполковник Рейнольд і майор Адамс знаходилися всередині, що знаходився через купе від Чарльзового, при чому з дверей добре долинали звуки. Підполковник сидів скручено, торкаючись правою свій лоб, обличчям до вікна на пейзаж ще незалишеного Портсмута. Навпроти сидів майор.

За тим, що почув Чарльз, можна зрозуміти, що вони змінили тему дискусії.

- Нового телеграфіста знайти треба, - каже Адамс.

- А що з цим? – питає Рейнольд.

- Затриманий МІ5 у звинуваченні щодо пересилання закодованих шрифтів у Берлін. Його розстріляють за державну зраду.

Чарльз вже пройшов далі до кабінки вбиральні, і після короткої паузи підполковник продовжував:

– Як прибудемо у Лондон я зв’яжусь з управлінцями. Негайно вони повинні знайти нового телеграфіста, і щоб перед цим його ретельно перевірили, ясно? Серед кадрів знайдуться найкращі, не сумніваюся в цьому.

Майор Адамс непохитно сидів, не сумніваючись у його словах.

- Так точно, сер.

Повертаючись назад, Чарльз завис у коридорі, вдихаючи і видихаючи повітря, він вдивлявся на скло вікна, - з новим краєвидом потяг залишив острів Портсі. Небо продовжувало блакитніти, травневі стежки продовжували споживати світло Гемпшира; на думку Чарльза особливо мальовничим стає у зимову пору, на Різдво, навесні, коли сніг ще не наважується танути. Пам'ятаючи ті дні як потяг проходив крізь хуртовини між Шотландією та Північною Англією, Елвін до останнього не вірив в ці чудеса, які, як він думав сам, лише в проявляються на Скандинавії: це через те, що у сусідньому купе сопів слюсар зі Швеції.

У вікні він бачив заміську таверну, велику двоповерхову з березового дуба, устиг лиш прочитати величезну вивіску: «Місіс Сайленс». На цьому у голові не припинялися думки, які він і сам називав їх «нещасливим лайном», і це все через ту ворожу пляшку. Така вже совість, він похитував головою, зелені очі дивилися вниз вікна. Все так стало утрудненим у його голові, що йому шкода визначитись, хто був винним у цьому, себе винити, роздумувати як налагодитись з Лютером, якщо він і досі ображений: «Бути чи не бути?!». Здавалося що тут такого, це був просто нещасний випадок, але Лютер Пол - не такий. Йому було даровано ім'я на честь німецького реформатора, двадцять сім років життя поспіль він носиться з ним по вулицях Манчестера, по всій Британії та на всіх кораблях. Але непокора у дитинстві зашкалювала, більше неприязні Лютер Пол мав від тих кривдників, які мали лише нагоди познущатися зі слабких, адже виживає сильніший, а не з таких «патріотів», але життя продовжується далі. Батько був німецьким емігрантом-священником, хотів бачити свого сина великим архієпископом на Вестмінстерському абатстві, коронуючи монархів один за одним. Матір не долюблювала свого чоловіка, але відступити теж не могла. Минає сім років від 1888-го, батька більше нема, залишилась матір, і була мрія, яку навіть не бачачи в самій усмішці королеви, хотів бути відданим тим, чим так заінтригувався блискучими орденами його дядька по материнській лінії, Джозефа Пола, і тепер він знав, що у нього тепер на душі. Так само як і в Чарльза, тому вони й здружилися у манчестерській школі, разом з тим на сьогоденні - є дружина, є дитина, є війна.

Чарльз згадав фразу Джексона: «Він нікуди не подінеться», це потрохи його заспокоювало, врешті як сказати кілька слів для повного спокою. «Офіціант не винен, і так точно не я - винен той, хто її взагалі дозволив до продажу, у бельгійському ресторані».

Протягом шести хвилин обмацання підвіконня, він повернувся до свого купе.

На нього чекав сюрприз і ще одне дежавю.

- Goedemorgen, meneer|*Доброго ранку, пане (нід./фл.), - усміхаючись, привітався сусід, який сидів навпроти його місця, і неочікувано зазнав таке ж дежавю. Цей же новий сусід є тим самим бельгійцем.

Чарльз не розумів фламандську, а тому обачливо бельгієць відразу перейшов на англійську.

- Добрий ранок, пане.

Від здивованості Чарльз схопився за козирок, знявши кашкет, тихо сів на своє місце.

Бельгієць продовжував усміхатися.

- Як неочікувано побачити вас вдруге, - каже він, - ви мене врятували учора.

Він не сказав жодне слово про «боржник», та й Чарльзу тільки цього не бракувало.

- Мене звати Лодевейк Ваутерс, бельгійський журналіст і кореспондент з Іпру.

Лейтенант неохоче хотів казати йому про себе.

- Чарльз Ріґрет.

Вони пожали руки.

- Ви з Фландрії?

- Так, містере Ріґрет. Я отримав ступінь бакалавра у Гентському університеті, і вирішив пов'язати своє життя з журналістикою. Коли почалася війна я знаходився в Антверпені... Було дуже страшно, і як доводилося разом з військовими залишати місто на понтонній переправі... Я досі не можу забути як мені довелося пішки залишити Фландрію і дістатися до Кале. Фронт рухався швидше, за швидкістю моїх ніг. І так з Кале на шхуні перетнув Ла-Манш, і дістався до Саутгемптона. Півтори роки пробув там, працюючи в місцевих газетах і даючи інтерв'ю солдатам і своїм співвітчизникам.

- То ви не служили у бельгійській армії?

- Ні, я на початку був військовим кореспондентом, поліція мене ледь не заарештувала в Антверпені за шпигунство, і паралельно хотіли дати убір і гвинтівку: певно це благо, що мене це промайнуло.

- Вами пережите, - казав Чарльз. - щоб там не малювали і не писали - правда та ж сама?

Лодевейк Ваутерс кивнув, уважно його слухаючи, і звернув увагу з приводу газет, але відносно він був згоден з офіцером.

До купе завітав провідник, запропонувавши обом чай, і повідомив, що вагон-ресторан для другого класу буде відкритий рівно по обіді.

- Мені з лимоном будь-ласка, - попросив Ваутерс.

- А мені чорний чай.

Провідник записав в записнику і залишив їх.

Розмова продовжувалася.

- Ви часом кудись їдете?

Чарльз і це не хотів казати незнайомому бельгійцю, ще з Фландрії, а може і шпигун дійсно, і купе Рейнольда і Адамса притихло?

- Якщо ви не бажаєте, то нехай...

- В Манчестер, - вирвався язик Чарльза. - Дали вихідний, і тепер мені є чим зайнятися вдома.

- Зрозумів. Але якщо ви сказали, то я так само скажу: мій шлях туди ж, тільки в Ліверпуль.

Чарльз ненароком згадав, що Елвін прямує залізницею у Кардіфф.

- В Ліверпуль зазвичай їздять за трьома принципами: або ти там живеш, або з військовим призначенням, або з наміром сісти на корабель і попрямувати в США.

- Точно вгадали - третій.

Згідно з досьє, в якому бельгієць таки щось розповів, здавалося, що Чарльзу потрібно було це очікувати від нього.

- Я прямую в порт Ліверпуля, до 21:00 я маю встигнути, тож мені залишається лише сидіти тут, а далі сісти на розкішний лайнер і попрямувати в Нью-Йорк.

- Як називається лайнер?

- За квитком, зараз...

Він рився у своєму рюкзаку, паралельно поправляючи свої окуляри від переживань: міг його загубити. Далі він ввів розмову з самим собою, промовляючи щось між французькими і фламандськими словами. Точно це була не лайка, тоді би Чарльз це ясно почув би.

Він на нього дивився пильним очами.

- Бідолашний, - врешті поспівчував Чарльз йому, промовляючи тихо поки Лодевейк керував траєкторією власних очей на погляд рюкзака, навіть не помітивши поворушення Чарльзових губ.

Провідник з гарячими чаями прийшов завчасно, в ту мить як Лодевейк радісно промовив: «Enfin, je l'ai trouvé!»*

- У вас усе добре? - спитав стурбований за пасажирами провідник.

- Усе чудово, - оптимістично сказав бельгієць, тріумфально тримаючи обома руками квиток.

----------------------------------------------

*Нарешті, я знайшов! (фр.)

Без зайвих питань провідник поставив тацю з чаями на стіл. Як і просив Лодевейк Ваутерс, в чаю був лимон, про цукор річ і не йшла, зате у провідника були куди інші справи, а тому він швидко їх залишив.

Після цього Лодевейк простягнув квиток Чарльзу, і навіть не доторкнувшись пальцями він встиг угледіти зображення лайнера.

ПОСАДКОВИЙ ТАЛОН

на чотиригвинтовий пароплав компанії Керрол Лайн

«ДИРЕКТОРІЯ»

Четвер, 25 травня 1916 року, о 21:00

Лодевейк Ваутерс

Журналіст, кореспондент

Іпр, Королівство Бельгія

3-й клас

Містер Ваутерс є бельгійським мігрантом, який полишив свою країну внаслідок війни; мав справу щодо інтерв'ю з прем'єр-міністром Бельгії Шарлем Броквілем

Вирушає у Нью-Йорк на «Директорії» з метою журналістської діяльності.

- Оце так! - Чарльз давно не бачив квитки на пасажирський лайнер. - В газетах цього не написали - і не дивно - після загибелі «Лузітанії» 7 травня 1915 року... Хоча мали заборонити звісно ж: загинуло надто багато людей.

- Принаймні іншого вибору я не мав. Звісно якби можна було сісти на літак і перетнути всю Північну Атлантику, - жартома сказав він. - Та я не льотчик!

Чарльз акуратно передав квиток Лодевейку.

- Бережіть його як зіницю ока.

- Звичайно, тим паче коли навпроти мене сидить морський офіцер, у мене тут справжня охорона, я трохи набрався сміливості залишити Англію і поплисти через усю Атлантику, - підсьорбував журналіст свій чай.

Чарльз за компанію теж підсьорбував, на смак не дуже пристрасний, адже це недомашній чай.

- Щодо Атлантики, - трохи напружився лейтенант, - яка ваша ціль прибуття у Нью-Йорк, я так і не зрозумів?

Лодовейк не відразу відповів.

- У квитку сказано, що ви давали інтерв'ю прем'єр-міністру Бельгії. То яка ваша ціль в Америці?

Лодевейк посміхнувся.

- Я давав інтерв'ю Шарлю Броквілю, і тепер я хочу дати інтерв'ю президенту Сполучених Штатів.

Чарльз підняв брови.

- Містеру Вільсону?

- Саме так.

Неабияке бажання Лодевейка Ваутерса у Чарльза сприйнялося з дуже незрозумілим мотивом, - у голові знову застало «нещасливе лайно», в якій він тепер звинувачував Ваутерса в шпигунстві, не зважаючи на те, на чиїй землі зараз відбувається пекло! Шпигуни як комари, кожний день і кожну ніч прилітають і висмоктують кров, яка дуже важлива для життя організму, а нема організму - немає держави, чи пошкоджений він і який результат укусу - залежить від дій цього шпигуна. Що могли собі видатні політологи написати у своїх трактатах - неясно як саме, бо Чарльз не читав Макіавеллі, на відміну від Лютера. На щастя шанси, в яких лейтенант міг би подумати, що мігрант з Фландрії - шпигун, всього на тринадцять відсотків, на жаль ці відсотки за кожними особливими словами Ваутерса можуть збільшуватися.

- Тобто…, - глянув Чарльз вниз від очей Лодовейка, - я не знаю як це уявити собі… але це якось можу прийняти.

- Вам і не треба тут над чимось думати і сприймати – таке бажання я маю і впевнений, що так воно і буде.

Після того як Велика Британія вступила у війну відбулося те, за що Чарльз в подальшому настільки міг ненавидіти шпигунів в перші дні війни, скільки міг до всього придратися, хто хоча б скаже щось особливе і, на його думку, недоречне, хай за усмішкою співрозмовника.

На крейсері «Елліот», за сімдесят миль від Роттердамського порту, Чарльз не міг забути про Елліота Аллана – наймолодшого офіцера у колі капітанського містка, трагічно загинувши попаданням кулі в сонну артерію від шпигунського револьвера.

Хто б міг подумати, що навіть простий впереддивлячий виявиться таким, і не змусить корабель звернути в бік катастрофи, а просто з усіма силами підірве боєкомплект крейсера, знищивши його і екіпаж разом. Цього вдалося уникнути тільки завдяки Аллану, він герой, разом з яким йшла перестрілка зі шпигунами (на крейсері їх було ще сім). Барабани револьвера оберталися, гвинтівки перезаряджалися, корабель продовжував плавати, кулі свистіли і робили дірки, майже вся надбудова крейсера була в них, більше ніж всередині. Троє вцілілих шпигунів відступили до погребу, де зберігалися снаряди, ніхто не знав як саме вони намагалися підірвати їх, але коли Аллан першим як спартанець атакував їх з чотирма патронами в барабані револьвера, про це вже ніхто не дізнається. Тоді отримав поранення в ліву ногу і в праве плече, дихати ще міг, якби не отримав третю кулю, на цей раз смертельну. Він вже не дихав, коли офіцери наблизились до нього, Лютер Пол оплотом перед ним на колінах стояв, оплакуючи його, навіть не зміг стриматись від матюків. Кавалер Хреста Вікторії, ним посмертно став Елліот Аллан, але трун було ще десять: два офіцера і восьмеро матросів.

Цілу годину в купе продовжувалася тиша, Лодевейк дістав свій журнал, його перечитуючи, Чарльз мовчав, дивився у вікно, рився у своїй торбі, аж поки вуха не заклинило гудками потяга. Підняли голови, в ці хвилини як потяг заходив до вокзалу.

Голови обидва опустили, Ваутерс глянув у вікно, спостерігаючи на шляху далі від рейок знайомі на весь світ будівлі і вежу.

- Ми у Лондоні, - сказав він.

Чарльз був тут лише двічі: 1910-му і 1914-му роках. Міська суєта, яка оточувала кожного городянина, кожного по фінансовим, парламентськими і так тому подібних справах, здається не була надто сильно порівняна городянами північної частини Англії, але ж центр є центр.

Вокзал був красивим, але менш осяяним ніж Паддінгтон, проте Чарльз знав від батька, що за платформами хто знає скільки таємниць може ховатися.

Він спостерігав як підполковник Рейнольд і майор Адамс виходили з вагону до західних сходів, що ввели до вестибюля. Старший офіцер йому сильно не сподобався, задаючи такі «дивні» питання, але по дару мови його можна було зрозуміти.

Провідник повідомив, що потяг стоятиме протягом двадцяти хвилин. Перепоною у столиці це ніяк не зветься, просто як особлива зупинка, головним вузлом якого Томас Ріґрет-молодший назве усі залізничні станції Лондона, при тому як десятками годин їхати і повертатися назад в маленьке Лімфборо, ця ненависть затамувалася аж до могили.

Чарльз вийшов з вагону на кілька хвилин покурити, і за ці хвилини біля потяга зібралося чимало людей, особливо позаду спостерігалися розклейники, що розклеювали плакати на опорах вокзалу, але як тільки потяг Чарльза поїхав далі, потік повітря розкинув їх додолу і кілька впало на рейки, до того ж на вокзалі повітря все ще було холодним.

Це стосувалося і Нортгемптона, поки що Чарльз не надягав свої чорні шкіряні рукавиці, але симпатія до глибоких вовняних шинельських кишень нікуди не зникала, як і в Лодевейка. На допомогу знову прийшов чай, проте лейтенант вже дочекався обіду, але перед тим в нього виникло питання щодо класу вагону в журналіста:

- Ви потягом другого класу, а на пароплав третього? Бо ви все таки їдете вагоном класу.

- Я спочатку замовив квиток на потяг, другим класом, а потім замовив в Портсмуті квиток на «Директорію», третій клас. Грошей мені ледь вистачило, хоча варто мені було зробити навпаки.

- Навпаки?

- Я все переплутав, і тільки на посадці зрозумів у чому справа.

Чарльз кивнув, і коли настав час обідати, бельгієць попросив у нього принести овоч або фрукт:

- Я вегетаріанець, - зазначив він.

Лейтенант ще раз кивнув і залишив його, не заважаючи йому далі розкривати свій журнал.

Сидіти за столиком біля вікна для Чарльза стало приводом подумати про те, що він захоче зробити вдома. В першу чергу відправиться у свою кімнату і лягатиме спати, потім у нього буде стільки часу, що якщо матері не потрібна буде допомога по врожаю, то він відправиться до Спенсера, це їхній сусід через три будинки, у нього уламкові поранення в ноги, тож його треба буде провідати. Потім автобусом до Манчестера і до дому сім'ї Лютера рукою подати. А на третій день все як зазначено до цього.

Тк-тк... тк-тк... тк-тк...

Так би мовити, спів птахів було краще чутно в середовищі без залізяк, однак зелені види на висоти Нортгемптоншира на північно-західній стороні у бік Бірмінгема – на першому місці після птахів.

На думку Чарльза стукіт коліс у вагоні-ресторані краще за все чутно, ніж в першому чи третьому класах. За кілька хвилин це він облишив, бо на смак суп був чомусь невтішним і зараз лейтенант був би не проти з'їсти підсмажену рибу.

Смачну яку.

Як губи нескінченно облизувались в Мудросі. Під покровом нічних пейзажів на морські види Елвін, Джексон і Джон-Льюїс займалися рибальством, нелегальним щоправда. Грецькі господарі заважали їм, та й старші ніж у спину могли зробити за те, що без дозволу рибачили. Який там дозвіл? Офіцер Елвін Кевендіш сидів разом з вірними матросами, зі своєю рідною вудкою, та без застережень - зловив шість штук - досвідчений який рибак! А за те, щоб не здали з потрохами, по факту вони відкрили цілий бізнес. Чарльзу, який лежав у койці через тепловий удар, дістався великий шматок – тулуб і хвіст, бо голову швидко з’їли, а кісточки віддали Форварду, вірному товаришу-псу, дорослому ірландському вовкодаву, що завжди втішить команду і ніколи не дасть наповнитися смутку.

Коли він закінчив мріяти суп на столі вже охолонив, а з таким поспіхом він набирав у рот повну ложку юшки.

Із фруктів Чарльз отримав солодку зелену грушу та зелене яблуко, ростбіфу і йоркширського пудингу вже не було, зате смажена картопля підняла мотивацію Чарльза якнайшвидше повернутися додому. Шість шматочків бекону він поїв як лев, паралельно тримаючи у виделці велику порцію, навпроти його столика сиділа пара дворянок, одній з яких є бабусею шотландки міс Мейрі Воллес, що сиділа навпроти неї, невисока, худенька з розчесаним каштановим волоссям. На Західному фронті вона медсестра, а на рідній землі як дівчина, що своїми руками врятувала двадцять одне життя своїх співвітчизників і ще десятеро ворожих за сотні ярдів від лінії зіткнення, за що за свою мужність у газетах Шотландії вона стала як «Міс відчайдушне серце».

У Чарльза зачесалася п’ята на лівій нозі, а потяг проїжджав через сліпий дощ, він поїв, а тому повернувся назад до купе.

Лодовейка Ваутерса не було в ньому, на столі досі лежала випита до дна його чашка, і у висновку Чарльз вирішив, що він відійшов до вбиральні, знову лишившись на самоті з повним шлунком і дощовим пейзажом на вікні.

Його кашкет висів на гачку, торба теж висіла на гачку, ось тільки там практично нічого було такого цікавого туди зазирнути – як не в рюкзак бельгійця. Його очі витріщились то на свою торбу, а тепер у бік його сидіння, журнал лежав самісіньким у відкритому рюкзаку. «А може там німецька інструкція?» - врізалось у думці.

Це неправильно ритися у чужих речах, але війна і так знає, що там може бути записано. Якийсь befehl*? Чи може план з підривом цього потяга з особливо важливими персонами? Можливо, але Чарльзу про це не дізнатися, поки сам не перевірить.

-------------------------------------------

*Наказ (нім.)

Його голова і права рука вийшли з купе, оскільки вбиральня знаходилася у районі лівого входу у вагон. Повз ніхто не проходив, оскільки після обіду, що ще можна чекати як не міцний сон або та сама дискусія. Застережливий погляд, примруження очей, без особливих і совісних перепон, він його не дочекався, вийняв журнал і запам’ятав як саме він лежав, плануючи так само ж його повернути на місце.

Титульної сторінки на ній не було, зате обкладинка шкіряна, такого ж коричного кольору, за це Чарльз дав бельгійцю кодове ім’я - «Мсьє Браун».

Акуратно розгорнувши першу сторінку, вона була вся суха і жовта на колір, але різні її краї були обірвані. Головним початком було насичено графітовим стрижнем олівця, де написані слова:

«"Міст". Антверпен. 1913 рік».

Шрифт був жирним, а тому від друкарської машинки це видавництво виготовляло в Антверпені цілі книги, особливо ті, що являли собою вільними і не обписаними, для занотовування важливих текстів.

Наступні дві сторінки були порожніми, а папір - такий самий як і весь журнал.

На третій сторінці Чарльз очманів від того, як шикарно чиєюсь рукою намальоване зображення приміщення, крамниці з речами, схожими на справжнє золото; під нею була її назва фламандською:

«"Лицар Хрестового походу". 1913 рік».

Про щось Чарльз вже чув три роки тому, і здається це писали в «Таймсі».

«Лицар Хрестового походу» - це ювелірна крамниця, відкрита в 1896 році і є найбільшою в Європі з її дорогоцінними колекціями і антикваріату, які приваблювалювали тисячі багатих аристократичних людей з усього світу до одного Антверпену, як тільки набула свого справжнього піку в 1913 році, коли до неї пристала нерухомість і проводилися аукціони: лише сорок вісім таких за той рік, і ще двадцять дві за першу половину 1914 року.

На четвертій сторінці були розкидані зіг-загом три поштові марки з інтер'єром крамниці і лисим чоловіком в костюмі з англійськими вусами: зліва, верхня марка була червоного кольору, справа, посередині - зелена, і внизу, теж зліва, - синя. Вони всі однакові, дата одна і та ж сама, відблискує тоненькими цифрами білим кольором.

В наступних йшов текст з інтерв’ю із прем'єр-міністром Бельгії, занотовані питання, які він хотів у нього спитати, слова в рядок, зацитовані прем'єром.

З коридору чулися кроки, повільно ступали за три ярдів звуком шкіряних черевиків. У Чарльза підскочило серце, він знову перетворився на лева, закрив журнал, поклав на те саме місце, і сів на своє як ні в чому не бувало.

Двері купе відкрив чоловік, в сірій шинелі, жовтому шарфу, середній, двадцяти п'яти років.

- Ой, пробачте, - з його губ викривалась посмішка, - переплутав купе, без окулярів я нічого не можу побачити всерйоз.

Серце Чарльза ледь не зупинилось, але ознаку цього він не видавав.

- Перепрошую.

І пішов далі.

В купе зайшов «Мсьє Браун», обличчя було намочене і без посмішки на очах, він побачив на столі зелене яблуко, яке йому приніс містер Ріґрет, за це він щиро подякував, нічого не підозрюючи щодо свого рюкзаку.

Зате у нього була своя причина зникнути з купе: у Ваутерса - діарея, не кажучи вже скільки це йде повним обертом.

- На станції десь підхопив, але мені вже краще, - наполягав він на своєму.

Чарльз промовчав, трохи пожалкував, що взяв його журнал без дозволу, якби бельгієць мав би якісь претензії на це, то Чарльз не мав би на даний момент відповідні докази проти його відповіді.

Після пояснення бельгійця, Чарльз знову примружував очі у бік рюкзака (журнал бельгієць сховав глибше), їхати ще купу годин, а від подумки «про що там далі йдеться?» і несамовите бажання глянути туди ще раз, - не вважав, що себе він знецінював, чи хоче стати героєм таким чином, що навіть конфіденційність тут не допоможе на війні: на війні як на війні.

Лодовейк відкушував зелене яблуко, Чарльз рився вже у своїй торбі, а потяг зупинився у Бірмінгемі. Красиве місто: парки, архітектура будинків, собори. Чарльз зупинявся тут сім разів, тепер це вже восьмий раз, післязавтра - дев'ятий.

Зупинка на п’ятнадцять хвилин, тож Чарльз все ще встигав, а встигав за тим щоб навідатись до містера Айрленда. Він продавець в газетному кіоску, зовсім близько біля вокзалу. Лейтенант поквапився щодуху, наповнюючи свої легені усім, чим міг вдихати зі швидкістю як леопард.

На виході з вокзалу він упізнав цю маленьку будку, ззовні її більшу половину вкрито обірваними папірцями з газет, за віконцем посивілий чоловік з картузом на голові попутно робив вигляд що щось робив, - весь у своєму містер Айрленд.

- Оце так люди! – впізнав старий Чарльза. – Це вже який раз ти сюди з’являєшся? – схопився за підборіддя саркастично над цим роздумуючи.

- Хоч би трохи помовчав. А як же, нерадий? Бачу, що в тебе тут новий спосіб заінтригувати людей.

- Подобається? Шикарний «паперовий дім».

- Дім є дім, а всередині теж саме?

- Кхе-кхе, - закашляв Айрленд від сміху, - ха-ха-ха - ще ні!

- Тоді так тримати.

- Сімнадцять років, а з тобою тільки з далекого 1911-го… чи 1912-го? Дідько, та кому це зараз потрібно знати, га? Головне, що твій кашкет знаний всюди для мене!

Чарльз глянув що тут в нього особливого в газетах пишуть. Містер Айрленд згадував як пік його кар’єри зріс минулого року, тоді газети розкуповували більше за будь-що, що хоч би якось дізнатись про долю пасажирів «Лузітанії».

А ось газета, яку Чарльз з іншими гляділи в «Льо Женералі», аж з’явилася перед його очами серед всіх папірців. Від згаданого він вирішив здивувати газетника:

- Ти не повіриш, що в мене було.

- Здивуй.

Чарльз розповів, по-факту, все що змусило б старого підняти брови, і справді так і сталось - безрезультатно.

- Неймовірно, - просвистнув він, - в бельгійському ресторані! Ха! Я тобі більше скажу: через тридцять років це не матиме більше ніякого значення, ніж це запихуватимуть в підручник з історії. Гірше – вже як туалетний папір.

Чарльз знизав плечима, не видаючи це старому, він хотів його здивувати, та все ж люди є люди зі своїм баченням, часто іронічно.

- Та не журися ти так! Гадаю з фронту (тобто з моря) просто так на північ твій потяг би не їхав, - додому?

Який раз Чарльз відповідав одним цим словом: «додому».

- Ну тоді, щоб ти не нудьгував, раджу тобі почитати до останнього надрукованого слова ось цю газету з цього славетного видавництва.

- Пів пенні. Ясно. Сподіваюся воно того варте.

Газету він не відкривав до поки не зайшов у своє купе, перед цим містер Айрленд побажав йому щасливої дороги – старий з гумором хоч трохи; Ваутерса знову в ньому не було, зате рюкзак - цілий і недоторканий. Коли потяг рушив, Чарльзові очі продовжували споглядати на нього, але газету за пів пенні він не міг не прочитати: що коїться у світі і які обставини змушують людей чекати коли закінчиться війна, і чи знову очевидні справи на Західному фронті досі лишаються під статусом кво.

Чарльз поглянув на першу сторінку газети «Он Сі Кронікл». «Знайоме видавництво», - упізнав він. Ще з перших десятиліть Вікторіанської епохи ця газета видавала цікаві детективні факти і події у суспільному житті, що не завжди могли оголошуватись публічно. Так вона і зветься зараз, завдяки Саутенд-Он-Сі, - теж красиве місто, що й Бірмінгем, майже недалеко від Лондона, тільки з Портсмутом як порт – важко зрівнятись.

У видавництві не те що платня за два фунта на тиждень у 1840-х йшло наперекір, а як в тодішній час один з її працівників (який міг у минулому працювати в Скотленд-Ярді) розсекретив майже типові обставини щодо вбивства шістдесяти восьмирічного лондонського лихваря Роджера Остіна Бекінгдема, 15 квітня 1844 року, у якого було виявленого його лежачий труп у його ж квартирі, у тому ж місті, поруч з розбитою на шматки скла пляшки джина. «Он Сі…» стала першою, що повідомило про цю звістку з тоном «полегшення» для людей, адже ні бідні студентські, ні прості середні класи його не обожнювали через різкі перестановки у договорах (одним словом – тримати всіх на гачку і нікому він нічого не винен буде, тільки більше), а він ще збирався податись до Палати громад, бо він не був лордом, але стати ним дуже кортілось. В результаті вбивцею виявився Меттью Корісон – бідний студент з Оксфорду, надурений цим лихварем, разом з тим і пияк – повішений за цей злочин на воротах Ньоюгейтської в'язниці, а його співучасника, Дерека Персиваля, на сім років заслали в Австралію, де на своїй же совісті більше не вертався у свій рідний край.

Нащо далі Чарльз звернув увагу так це на чорне по білому фото. У ньому зображено двоє чоловіків у військовій формі та кашкетах, які тримають в заручниках одного чоловіка, який здався йому слід схожим на бельгійця – у тих же окулярах і те ж кучеряве волосся, тільки шинелі не було, була лише сорочка на ґудзиках. На задньому плані була платформа станції, де стояли непорушні вагони потяга. А далі текст:

ШПИГУН НА ЕДМОНСТОНІ

12 травня на станції Едмонстон в Бристолі було схоплено бельгійця з Фландрії, який за дорученням німців під прізвиськом «Мсьє Ґрау» планував підірвати потяг. Контррозвідка вважає, що затриманий співпрацював з ще одним таким бельгійцем.

Більше деталь трохи згодом.

Останнє речення було старанно закреслене, щодо цензури в цьому у Чарльза не було претензій, але він старанно намагався не матюкнутись, коли було сказано про якого «другого шпигуна» йшлося.

Брови він зігнув зі злістю, вже готовий був дістати з поясу револьвер і штурмувати вбиральню як Севастополь, проявити себе тим солдатом, який очищає окопи, переконуючись, що тут нікого немає або ліквідований.

На щастя чи ні, він обмежився лише його журналом. Він не глянув в коридор, а відразу порився в його рюкзаку, на цей раз без методів секретності, без усіляких принципів, притаманних кожному шпигунові: чи не став він таким же?

Чарльз полистав ще далі, поринув у записані ідеальним почерком олівця від руки Мсьє Брауна, чи це його почерк, а не того чоловіка, зображеного на трьох різнокольорових марках.

Цифри з шифрами Цезаря він не знайшов, хіба що зі сторінок вилітали яскраві крапочки пилу, а на останній краєчки сторінки були засіяні попелом. Гіпотеза: цей журнал вдалося врятувати «цілим та неушкодженим» з палаючого міста його виробництва, тобто Лодевейк міг забрати його саме в той час коли цепеліни скинули бомби на місце його перебування.

- Тобто він не шпигун? – задумався ненадовго Чарльз.

На передостанній сторінці цифри таки були:

«32… 35… 77…».

Вони були закреслені.

Глянувши трохи нижче, Чарльз побачив обведений на повну якийсь номер:

«№119113… Е36…».

Знизу було ще записано:

«43 000 тон водотоннажності... чотири гвинти... 238 метрів довжини...».

- Ага! - його посмішка стала злішою. - Плануючи сісти на «Директорію», йому детально повідомляли про основні характеристики лайнера. На цей раз подивимось.

Він помацав правий бік поясу крізь свою шинель, і засунув журнал назад в рюкзак, намагаючись його не смикати на зайву побудову. Так він зробив, щоб коли Ваутерс знову залишить купе, то він ще раз перевірить достовірність всього в цього з журналу.

Проте в цей момент він мав сумніви щодо цифр.

- Не дуже схоже на довготу і широту, «35», «77» і «32», це щось інше.

І тут дійшло до нього, що ці числа, мабуть, знаменували номера кают, які скоріш за все були вже зайнятими, і «Е36» стало його маленькою удачею, щоб сісти на лайнер.

Чарльз ще раз помацав правий бік поясу і став чекати. Через три хвилини він вийшов з купе і залишався дивитися у кляті вікна, як ніби нічого більше і не відбувалось зовсім.

Все ж він вирішив перевірити вбиральню – і вона вільна. У ній нікого не було, ні Ваутерса, ні провідника, ні інших пасажирів, але це не завадило Чарльзу після обіду взяти і не сходити.

Назад коридором стояли дві жінки, які не були схожі на тих з вагону-ресторану, але крізь них неочікувано прослизнув бельгієць і привітався з Чарльзом, вмить зайшовши в купе. Він з нього вийшов, проте вже з журналом. Вже на третій раз Чарльз не наважився помацати револьвер і неспішно за ним йшов.

Він прямував у бік голови потяга, але перед ним були вагони першого класу, до яких міг і справді йти Лодовейк Ваутерс. У зв’язку з цим Чарльз Ріґрет спитав у себе: «Невже він збирається давати інтерв’ю комусь з першого класу?».

Пасажира другого класу експресу тягло прямо туди, в самісінький «палац» для аристократів і мільйонерів; хоч би як здавалося дивним з його квитком на лайнер, та Чарльз мусив розуміти для чого все ж йому це треба було робити.

Аж раптом Лодовейк несподівано зупинився у тамбурі перед основоположним входом до коридору у вагоні першого класу, виглядав він розчарованим, але обернувшись він радісно зустрів лейтенанта, ні про що не здогадуючись.

- І ви теж тут? – спитав він.

- Трохи вирішив зацікавитись першим класом, адже там звідки я родом був такий престиж, - ненароком Чарльз пошкодував про що він сказав.

- Зрозуміло.

- А ви тут що робите? – його руки міцно трималися вперед, не торкаючись боку, ніби він сам собі потискав руку.

- Ах, я хотів пройтися по вагонах. Дізнатися що тут та як тут, і чим це відрізняється на лайнері - я ж на шхуні плавав, а ви на крейсері, а я на величезному кораблі ще не бував.

«Чому він сказав саме "на крейсері"?» – хутчіш задумався Чарльз.

- І раптом зі сторони вагону нашого класу я бачив одного відомого чоловіка. Це був Джеймс Рендольф Колґіт! – найвідоміший з усіх американських медіамагнатів в Каліфорнії. Я його упізнав в газетах. Це він гучно заявляв, що Штати повинні вступити у війну проти Німеччини за «Лузітанію», за смерть сотні її громадян, і що «смерть кожного її громадянина – не буде дармовою». Завдяки йому я надихнувся дати інтерв’ю саме містеру Вудро Вільсону. Але коли я побачив прямо у віконце, де він стояв у тамбурі – в мене ледь серце не зскочилося. Хотів у нього спитати дещо, і прихопив з собою журнал.

Розправивши свої вії, Чарльз роздивився ще раз на його річ, бельгієць про щось взагалі здогадується?

- Точніше ви повернулися назад в купе, щоб із ним, з цим журналом, потрапити ось у це місце, де він тут і стояв.

- Точніше він на цьому місці курив кубинську сигару, здається тут досі пахне цим димом, дідько.

В жодному разі Чарльзу дим не видався страшним, але це тему йому не переставляло.

Він вдався до ширшого запитання:

- А що у вас в журналі записано?

Ваутерс підняв брови.

- Я не можу про це вам розповісти, містере Ріґрет.

- Державна таємниця? Цікаво носитеся з ним, наводити вказівним пальцем по сторінках, записувати в них щось. Я дуже за вас переживаю, мсьє, - він ледь не затягнув язик туди, де він хотів проговорити з «Брауном».

- Скоріше конфіденційність, але направду скажу що тут нічого особливого. Вам не треба за це переживати. Лише записи з інтерв’ю та нотатки. Я людина освічена.

Чарльз обережно кивав.

- Я теж, але навіть я можу знати про Германа Вангове, цей чоловік теж з Фландрії, вам про щось відомо?

- Аж ніяк, ні.

- Ну то чудово, що ви не знаєте його.

Револьвер поки що не наважився діставати.

- Зате я знаю відомого бельгійського модельєра, Фредеріка Вангове. То не його ви мали на увазі? – каже бельгієць.

Лейтенант похитав головою.

- Ні, не його, - повільно промовив він. – А того, хто завчасно усе хотів спланувати.

- Усі ми багато чого плануємо зробити, навіть добре чи погане, а воно в залежності від людини – не завжди виходить на кращий результат.

«Не завжди» - зацікавило Чарльза, ще один ривок і револьвер чекати не стане.

- Ви читали коли небудь газету видавництва «Он Сі Кронікл»?

- Ніколи. Я тільки читаю «Таймс»… і «Нью-Йорк Таймс».

- А зі своїх, бельгійських?

- До війни я так собі звертав увагу на назви видавництв.

- І ніхто з них двох не писали про той випадок на Едмондстоні?

- Я не знаю, де це.

- Звісно, бо це не Паддінгтон, а просто вокзал, прямісінько в середині портового міста, хоч і не на узбережжі моря, а на дельті річки, де можуть зберігатися чимало кораблів, особливо військових.

- Військові заводи – це основне.

- А чому саме вони?

- Бо на них все тримається сповна. Весь тягар війни.

Чарльз розставив ліву руку до спини, торкаючись за рукоятку револьвера, але так його і не виймав.

- У вас своя робота, щоб займатися питаннями військових заводів і кораблів.

- Я не бачу причин до таких обставин.

- Аж ніяк, ні.

- Тоді я поясню все так як воно і є. Я не шпигун. Я просто звичайний журналіст, і мені не потрібні зайві проблеми з того, що відбувається в інших куточках світу, країни чи міста. Чи навіть потяга! А тому я попрошу, містере Ріґрет, обійтися в цілому тим, що це просто співпадіння. Навіть той чоловік, з Фландрії як і я, щось означає – не факт. Це газета написала про ту обставину, але більше ніхто не здатен на таке – браво! Тож я попрошу, містере Ріґрет, залишити мене у спокої, навіть якщо ви офіцер…

- Слово офіцера – закон, - вийняв ствол револьвера спочатку в напрямку живота Ваутерса, - ви говорите з натяками, думаєте це неясно?

- Не розумію вас, – навіть не намагався піднімати руки, а тримав їх по бокам, у лівій тримав журнал.

- «Я не шпигун», але це не значить що воно так і є. «Не завжди виходить на кращий результат» - скажу я тут, що це неабияке виправдання невдалої операції, точно що пов’язаної з замахом на вбивство високопоставленої людини, або навіть людей. Ви у курсі, що до прибуття у Лондон в сусідньому купе сиділи підполковник і майор? Ні? А ваш журнал, з Антверпену? Гарна спроба виправдатись якомога слід перед офіцером, щоб йому тут же пред’явити три різнокольорові марки, які ледь були не спалені вогнем. На них же зображений Містер Колґіт? Тоді я більше скажу, що це неабияке враження припало на мене те, що ви той самий другий, якого ж зараз шукають – і здається чи не він той самий переді мною, Мсьє Браун.

- Хто він такий? – Чарльз гадає, що Лодовейк Ваутерс намагається вести себе як дурень.

- Ніхто він. Просто людина, родом з Бельгії чи Франції.

- Але ж «Браун» - англійське прізвище.

- Звичайно, але чому саме так? Я не розумів, але я звернув увагу, що ви весь у коричневому: і волосся, і одяг, і рюкзак, навіть обкладинка вашого ж журналу. Для мене може це не дивно, це ймовірно ваш улюблений колір, але в газеті доречно було сказано про «Мсьє Ґрау», Германа Вангове – справжнє його розкрите ім’я, чия постать на фотографії, я зрозумів що він був весь у сірому, просто він зняв свою шинель, щоб все по швидкому, в сорочці якщо прямо казати. Хоча я зізнаюсь чесно просто таки подумав на вас як Браун за кольором, – але зараз я тепер здогадуюся, що не тільки за кольором всього вашого, а за походженням – теж є свій натяк. Браун – воно то англійське, але скільки б національності не перекладали б його на свій лад, це факт, а може й фактор того, що прізвище Браун носять і німці, і американці, і будь-хто, кому на все воля Божа. І Ґрау – а воно що тоді? «Сірий» - як ні в чому не бувало! Німецьку я знаю як і ви повинні, мсьє, - відтягнув лейтенант.

- Вдала спроба, та вам потрібно в детективи, а не на флот, - його права рука змахнулась на револьвер, а Чарльз не встиг навіть натиснути на спусковий гачок, а може то воно краще, щоб не лякати в зайвий раз пасажирів?

Револьвер впав додолу біля їх ніг, журнал – теж, розправивши від падіння дві сторінки мов крила разом з запискою:

«Перший клас. Третій вагон. Колґіт у другому купе.

Герман».

Обоє валили одне-одного, вдаряючись об стіну вагона, звуки які видавались це має бути чутним у вагоні першого класу, і не завжди таке трапляється як пишуть літописи про захоплення ворожого фрегата чи проникнення в кабінет іспанського адмірала.

Чарльзовий кашкет злетів з голови, а з очей Ваутерса - окуляри. В обох волосся розпорошене, щосекунди кожний удар проходився по різним частинам тіла, шрами вже з’явились, але обличчя до крові ще не дійшло; хоч би як вони не старались вдарити одне-одного масивними кулаками, з теоретичної точки зору перевага була на боці загартованого Чарльза.

Але на однієї проблеми стало більше, коли бельгієць опинився дуже близько біля револьвера, Чарльз накинувся на нього як лев з трави, і зброя покотилася і три рази на триста шістдесят градусів розвернулася і більше нічого не робила як не чекала далі свого господаря.

Стрімко і мужньо, всупереч незручностям своєї шинелі лейтенант лівою ногою штовхнув його до дверей, назад у другий клас, а Ваутерс – спритний навіть без окулярів, швидше за лежачого Чарльза – і всі так хотіли нещасний револьвер. І це не допомогло встояти бельгійцю на місці, як під час землетрусу. Здавалося, що потяг вже мабуть опинився в його епіцентрі.

Обоє лежачи, але Чарльз зміг піднятись, і рука була за три дюйми до рукоятки. Зміг до неї доторкнутися, взяв її легкими пальцями, а бельгієць своїми за її ствол – залізяку з барабаном як канат ледь не розірвало.

Зате мужній Чарльз і слабкуватий Лодовейк могли ще довше сперечатись, зціплювати свої зуби, але потрясіння у вагоні спершу здивувало саме лейтенанта, і це ослабило його, як тільки бельгієць зміг долонею схопити за барабан. Вібрація, стукіт коліс не так було відчутно в серці, як потряси одне за одним, майже як падіння снарядів на корабель.

Спритний Лодовейк вхопився за револьвер, але це вже стало дивним, коли прямо з землі немов хвилі змушували потяг підскочувати, зробивши паніку серед пасажирів, але на це не звертав уваги Чарльз, намагаючись забрати у нього револьвер.

Та як же сталося, що провідник з першого класу зайшов в цей тумблер, а спусковий гачок належав пальцю Лодовейка, без свідків, бризок краплі крові моментально вийшов з продірявленої кулем лоба, заблювавши верхню раму з обох сторін і самі двері; позаду провідника почулись жіночі крики, але ніхто більше сюди не приходив – підскоки були вже сильними.

Побачивши це, він встиг лише крикнути «ні!», як вмить його вільна права рука взяла бельгійця за шию; він відпустив його законну зброю, не звертаючи ні на що, як всередині все нагнулось різко направо на двадцять градусів. Кілька секунд минуло як потяг ще більше здригнувся і перевернувся на правий бік, куди Чарльз з Лодовейком і так попадали з одного місця в інше.

* * *

Криків пасажирів майже не було чутно, тільки-но Чарльз не встиг очманіти що тут сталося: землетрус? Таки землетрус! В самому серці Мідлендзу. А може то атака цепелінів на потяг з невідомих масштабів. Проте все ж очі його споглядали на те як воно наполовину все палає.

Він відчував як зі скроні стікалася річка крові, а тіло провідника першого класу таки лежало, тільки на половині тумблера.

Щоб там не сталося, револьвер з рук випав під час зіткнення, але Чарльз точно що нічого не міг пояснити цій катастрофі, в якій «Он Сі Кронікл» точно розповість усім газетним клієнтам Англії. Хоча стривай. Ненароком згадавши, що видавництво припинило своє існування ще тоді, напочатку травня 1915-го, відразу після рішення суду щодо її тимчасової ліквідації.

Тоді що читав Чарльз?

Все теж, Едмонстон і навіть «Лузітанія» - все написано. Але як це все пояснювати усім: пасажирам, екіпажу, поліції, пожежникам, як?

Він озирнувся назад, у бік де мав бути перехід у вагон другого класу. Там тільки свіже повітря і блакитне небо, яке за секунду перетворилося на нічне, а через дві-три хвилини знову на блакитне. Так походу голова Чарльза розколювалася до нестями.

Не уточнити той факт – де Лодовейк Ваутерс?

Він вже, за одноголосним рішенням лейтенанта, - шпигун, якому загрожує шибениця. А хоча той факт, що він перший напав на лейтенанта, а він штурмував його поки що психологічно, тоді наперекір усім зусиллям лише справжнім слідчим це питання залишиться дискусійним. Ось якби був Лютер. Звісно Лютер. У нього все розраховано до максимальних рішень, в яких так він намагається не показуватись при людях. Він же Лютер Пол. А ось як Чарльз при читанні тієї газети саме згадував про той напівзлочин, напівспасіння у 1844 році. Там же того чоловіка, який знайшов вбивцю лихваря, як раз звали Лютер Полом. А може воно так і є насправді, тим паче не ясно яке у нього повне ім’я, адже у лейтенант-коммандера – Лютер Джеймс Пол. А щодо того, то якби все ж знадобилися саме ці слова бельгійця: «попрошу, містере Ріґрет, обійтися в цілому тим, що це просто співпадіння». Цими словами роздалися голоси в голові Чарльза, і це навіть додому не доїхавши ще.

А може все ж їде потяг?

Вийшовши на «поверхню», він не встиг відчути справжнього запаху гару, заліза і простого повітря, якби не Ваутерс, який стояв зліва від Чарльза, поваливши останнього на землю ледь знесиленого.

А може не все так погано як здається?

Ваутерсу навіть не доводилося підошвою вдаряти його в обличчя; Чарльз в котрий раз лежав, обличчя в бік зелененької травички, коли навколо вона вся роздерта до ґрунту. На голові не було кашкету, але волосся таке спітніле, і здається що вся лупа просто злетіла як крапочки пилюки.

Лодовейк теж помітним чином був поранений, але взяв свої сили в кулак, і зміг підтягтися раніше за Чарльза, поки той більше ніщо не відчував як не біль і дзвін у вухах.

Він навів на Чарльзову макітру ствол його ж револьвера, правою рукою, великим пальцем відтягнув курок, та не поспішав гаяти свій час, а просто натиснути.

- Моя матір - німкеня, а батько бив і її і мене кожний тиждень. Більше ні слова! Вам наостанок лише: забути усе, - звук пострілу аж ніяк не збудив його вуха, поки свідомість Чарльза не опинилася у темноті відразу як Лодовейк натиснув на спусковий гачок.

Жоден навколишній звук більше не турбував обох, зате стукіт коліс продовжував приємно звучати, звучати і ще раз звучати. Замість того, щоб лежати на оббризканій кров’ю Чарльза траві, приємнішою за всіх була подушка, не ідеальна, але все ж: другий клас. На гачку висить його кашкет. «Ось де вона», - порадувався собі Чарльз.

Він підвівся, на животі його лежала газета, та ж з «Он Сі Кронікл», і на ній картинка з Едмондстоном - це останнє її видання.

Чарльз глянув направо, він відразу не збагнув що це купе, а ось за вікном вже темніло. «Це ж скільки миль проїхав потяг?» – ще раз очманів він, навіть не розуміючи що тут відбувається.

Зате навпроти сидів чоловік, який здавався знайомим, у нього кудряве волосся та шинель така ж знайома.

- Лодовейк… Ваутерс?

Він привітно глянув на Чарльза.

- Ви про кого?

- Мігранта з Фландрії, - ковтнув лейтенант, - який мене убив… з мого ж револьвера.

На голові чоловіка теж були круглі окуляри – він же точно!

- Він ще журналіст, у якого журнал з Антверпену…

- То ви мали на увазі Мсьє Брауна і Ґрау? Ви про них пару годин тому розповідали. Відомі на всю країну особи. Це справді ганьба. Їх же ще минулого року як розстріляли? Газета «Он Сі Кронікл» про це першою доповіла, вона вже рік з того моменту як нічого більше і не видавала.

Чарльз не второпував.

- Тоді вас як звати?

- Мене? Фердинанд Вермейре, ми ж знайомі з вами були на Кінгстон-Роуд. Я ж казав вам наче. Але саме ви вказали мені правильний шлях і за це я дуже вам вдячний!

Чарльз подивився на своє сидіння, подивився на гачки, на перегородки, на двері, і не подивившись в бік Фердинанда Вермейре, він прошепотів собі:

- Джексон, - каже він, - трясця, навіщо я погодився на останок перед від’їздом запити ковток джину?

- Ось чому ви були п’яними, я спочатку не зрозумів. Щоправда у вас ледь не стався переполох з одним підполковником.

- Його прізвище Рейнольд?

- Я не знаю, але мені вдалося владнати ситуацію, адже я вас упізнав.

«Співпадіння якесь чорт забирай», - не зміг і не в кращому стані підібрати слова Чарльз.

- Скільки годин я так лежав?

- Спочатку ви лежали, а потім ви встали, але вам було зле і п’ять годин включно. Але настільки тихо ще ніколи в моєму житті не було, сподіваюся це ще вийде на «Директорії».

Чарльз не збирався навіть питати, ні про корабель, ні звідки у нього та газета, невже він ще більше розсмішив містера Айрленда, що той ані пів пенні навіть не вимагав від свого клієнта?

- А яка була остання зупинка потяга?

- Останній раз було у Стокпорті, вже зовсім скоро ми прибудемо до Манчестера.

Як тільки він почув останнє слово, лейтенант відразу привів себе в порядок, в черговий раз як тоді впевнився, що револьвер на місці, він перевірив чи все взагалі на місці – усе недоторкане. У впевненості в собі він надягнув кашкет, розправив шинель, і уважно спостерігав за всім, що тільки могло відбуватись не лише в купе, а і у вагоні заодно.

Він спитав у провідника котра година, бо тільки-но було ясно, що Манчестер не за горами, вмить зрозумівши що тут треба бути як на бойовому чергуванні.

- Без п’яти восьма, сер.

- Вдячний вам, - сказав Чарльз.

Він повернувся назад в купе, закурити вже не було справою великою, адже голова все ще була в неясності, і тим паче вона дуже старанно намагається пристосуватись до такої реалії після сну. Запевнитись в цілому, що всі ці речі – просто співпадіння, дало Чарльзу не стільки величезних запитань як точно що швидким темпом повернутись назад і відчитати Джексона по повній офіцерській програмі. Може його і розстріляють. А поки цього не зроблено він міг запевнитись, що усе йде плавно як не було ніколи, і хочеться було вірити, а може і ні, що всерйоз сприйняти те, що вже давно це відбулось в одну мить, дивні речі, через які так плавно йшов Чарльз Ріґрет по коридорам вагонів, занадто вже плавно.

Чи не означало це, що він побачив свою смерть і побачить її у майбутньому? Навіть дивні речі ніколи непередбачувані, - у цьому запевнився сам лейтенант. І хотілось йому повірити, що це п’яне становище залишиться у минулому, більше не згадуватиме його, і матері про це не повідомить, і начальству заодно, і Елвіну на додачу.

Чарльз знову провів розмову з Фердинандом Вермейре, він все такий же як той Ваутерс, а бажання щодо інтерв’ю з президентом Штатів нікуди не зникло, - це просто співпадіння.

Чарльз знову дивився на вікно, красиве небо, проте заходу сонця не було видно, тай бажання глянути зі сторони коридору, не видавало у нього такого важливого видовища. Головне те, що закінчується хоч так, а не землетрусом, армагедоном, чи клятим Везувієм.

Наразі можна все далі і далі вислуховувати розповіді від бельгійця, і щільно роздивлятись на його квиток до лайнера третім класом, який вже скоро має залишити Ліверпуль. Чарльз неодмінно хотів проговорити: «Так багато часу пройшло». Пройшло в минулому, і зостаняться між сонцем та місяцем.

Раптом потяг сповільнював хід, як у Лондоні, помітно освітлювались вулиці і є люди, яких Чарльз ніколи не бачив. Однак він одним оком оминув це, і те про що добре він знав так це старий знайомий надпис на зелених дощечках над ювелірною крамницею, де її біла фарба сердечно висвітлювала знак для пасажирів, її одну головну назву: «Манчестер».