Тіньовий гай

Прокинувся. Лежачий на животі, обличчя втоплене в подушці, а волосся встигло розпорошитись, руки і ноги оніміло сухі і холодні. Температура трималася, а очі знову осліпило білим сяйвом.

- Я вже думав, що у вас почалась епілепсія, - промовив лікар Шулєз.

Чарльз відпустив язика із зубів.

- Джексон мертвий?

- Джексон? Як мені відомо в госпіталі відсутні з таким прізвищем.

- В нього це не прізвище, а ім'я - раз, - зиркнув на лікаря, - як я тут опинився - два.

- Певно «своє» потурбувало вас...

- Скажіть, - перебив лікаря, - хто переміг?

- Ви про фронт маєте на увазі, чи про битву, з якої ви врятувалися?

Чарльз робив неясні жести пальцями на правій, включно її клацав, намагаючись щось пригадати. До того ж, старався підібрати логічні слова до лікаря, так заїкався, а він був один.

- Д-д-друге...

- Д-д-друге, - зграбно повторив Шулєз. - Від наслідків гіпотермії у вас досі стрес та виснаження, і крім цих - проблеми з даром мови, попри те, що ви спокійні зараз та йдете на поправку.

Чарльз помацав шию, кадик і все горло - він захвилювався, але ввів себе збагненно; його дратувало, адже від теми скотитись можуть всі, тим паче, що може знати Карлгайц Шулєз, якщо лікарем тільки і є.

- Знаєте, - каже він, - вам потрібен не тільки постільний режим, а й поглянути на білий світ – картину, яку людина малює сама, і від так належно усім створінням: картину життя, картину виживання, картину війни, картину...

У Чарльза спало на думку, що він психолог, психіатр, і те інше, але насправді це говорять усі так, навіть матері та найкращі друзі.

- Саме про це, - перебив його Чарльз, - про війну.

- Про війну думають зараз усі, хоча якщо зробити десяток кроків від госпіталю, то життя де-факто майже те саме, і при тому що де-юре зараз іде війна, яка забирає не тільки життя і їжу, а й… - він розкрив очі як сова і глядів на одну точку, яка переміщалася в один бік, то в інший, нестерпність.

- Пропонуєте… мені подивитися на німецьке місто, в якому взагалі не від-бу-ва-є-ться те, на відміну від місць, що в п’ятисот милях звідси? Прогулятися Німеччиною?

- Чому б і ні? Я можу вам це організувати, ворожим офіцерам дозволяється. Але я це пропоную не для того щоб дозволити вам втекти – це не входить в моє розпорядження.

Чарльз зомлів від двох думок в протистоянні, як крихітний ангел проти крихітного демона під вухами: це пастка, але навряд чи це так; це шанс для втечі, але ніхто не передбачить її результат, зважаючи на свій стан і у разі провалу нескладно уявити, що буде далі.

Тим часом як лікар уважно стежив за очами Чарльза.

- Це… звісно… непогана ідея, - глянув лікарю у вічі.

- Пропоную на вечір, на пів сьому, у мене як раз вечеря, та я готовий цим пожертвувати.

Що він хоче? Очевидно це заради добра і блага офіцеру, але чому так не можна зробити з іншими? Очі дивилися на лікаря, як на англійського рятівника, який під халатом має дещо на меті – його врятувати, але ця уява не прожила і близько двох хвилин.

* * *

Він справді на це пішов.

Встати з візка було куди легше, ніж відчути загрозу, що нижче суглобів наставав кінець. Це не так, Шулєз його віз і не відпускав його ні на німецький метр, руки приклеєні аж до самого Чарльза, оскільки він повинен на ньому кататися ледь не до кінця всього свого перебування у госпіталі, і, на щастя, не йшлося про питання часу та життя.

Перед ними вихід, а вечірній настрій у військових був тим же як знаходитись в десяти милях від лінії зіткнення, куди не діставали снаряди і якимось чином можна було весело провести час, що схожий був при житті, поки командири їх не дістануть навіть з під завалів зруйнованих бараків.

Один з тих, хто стояв на так званій варті поблизу виходу мав звання капітана, і саме до нього звернувся лікар, який за напрямком наближався саме до нього. Як Чарльз міг розуміти, це заступник Айхенберга в охоронній справі.

- Wir machen einen Spaziergang, Hauptmann. Der Patient braucht frische Luft.|*Ми йдемо на прогулянку, капітане. Пацієнту потрібне свіже повітря (нім.)

Він такий же високий, як і його начальник, зі щетинами як у лікаря і набряклими щоками з темними карими очима, у більш чистій уніформі без кашкету на голові. Однак судячи за всього, капітан був менш ліберальним, аніж майор, він пішов за правилами гри, більше ніж просто пішак.

- Und wie weit?|І наскільки далеко? – промовив саркастично. – Kriegsgefangene dürfen das Eingangstor nicht verlassen, Doktor.|*Військовополоненим виходити за межі вхідних воріт заборонено, лікарю (нім.)

- Ja, ich weiß, Hauptmann. Dann machen wir hier einen kleinen Spaziergang.|*Так, я знаю, капітане. Тоді ми будемо тут поруч прогулюватись (нім.)

Проте у нього виплеснулась жага до цікавості, коли у роті не стирчала цигарка, уява не прирівнювалась до божевілля, надворі ще прохолодно, прочинених, щоб милуватись першими зірками разом з рожевими хмарами і небом, очікуючи на приїзд вечірньої вантажівки з інтендантськими гостинцями.

- Dann muss der gefangene Patient das Dokument unterschreiben.|*Тоді ув'язнений пацієнт повинен підписати документ (нім.)

- Es besteht überhaupt keine Notwendigkeit zu unterschreiben, das Krankenhaus ist kein Lager, er ist immer noch nicht in der Lage zu fliehen.|*Підписувати його зовсім не обов'язково, госпіталь не є табором, він все одно не зможе втекти (нім.)

Капітан стриманий і вибухати від якоїсь образи йому в адрес, особливо від мовчазного Чарльза, не було бажання, він пережив смерть двох братів, які загинули на підступах до Парижу. Поруч з ним стояв низенький єфрейтор у безкозирці, якому разом з капітаном перервали їхню розмову пов’язану з родичами минулих поколінь. Єфрейтор зависнув до вулиці, але за двері виходити не мав наміру, поки сам капітан не відпускав цих обох.

- Ich weiß nichts, - каже він, - wer sind wir denn, dass wir politische Prozesse daran hindern könnten, ihre uneingeschränkten Träume zu verwirklichen?|*Нічого не знаю, хто ми такі, щоб заважати політичним процесам реалізовувати їхні безмежні мрії? (нім.)

- Das Krankenhaus hat mit dem politischen Zirkus nichts zu tun|*Госпіталь не має нічого спільного з політичним цирком|, - це виглядало усяко запевнено і надто з погрозливим тоном, і капітан скосив очі.

- Was ist das für ein Lärm?|*Що це за шум? – пробелькотів Чарльз.

Майор Айхенберг зарано повернувся з вечері.

- Kann ich Ihnen irgendwie helfen?|*Я можу вам чимось допомогти? (нім.)

Шулєз кивнув йому на згоду, але він не помітив як містично і впевнено майор теж скосив очі на англійця, паралельно вони спостерігали за кожним моментом як лікар звертався до нього із проханням – їх випустити на вулицю. Здавалось, це ж не так складно! Майор передусім міг сто разів звинувачувати у цьому чиновників і бюрократів, які писали відповідні документи щодо цієї теми, але збагнути це майор теж не міг приязно, насамперед до лікаря.

Після лікарського вислухування, він звернувся до самого Чарльза, який лиш на половину уважно слідкував за їхніми діалогами, дивлячись в один бік на капітана, то на єфрейтора, то на двері виходу. Він міг лише набрати у рот повно води, бо він у ворожій країні, де над ним вирішувалась доля як і з усіма полоненими.

- Містере Ріґрет, - звернувся англійською, - звідки ми знаємо, що ви не втечете?

Лікарю довелося розвернути візок до майора, але Чарльз це зробив без його переживань, самотужки. Врешті він заговорив у відповідь:

- Слово офіцера…

- Закон. Це ясно. Мене не здивуєш. Кожен, хто має надію при собі, здатен робити найдивовижніші, найбезглуздіші речі разом узятих, і неодмінно вони загрожуватимуть життю кожному. Надія помирає останньою.

- Не варто мене прирівнювати до усіх.

- А я хіба когось до вас прирівнював?

Та вони усі у змові, усі спокійні, знають що роблять, і на цьому їхній спектакль не закінчується на жодній з помилок, англійською чи німецькою.

- Кого можна було, того ви й прирівняли так точно. Я не герой, і я не геройствуватиму, повірте. Я тут як ви скажете, на все воля Господа та Його Величності Кайзера, я гинув за короля, та я тут у вашому розпорядженні, не в кайданах, а у візку, який поїде туди, куди ви скажете. Я нічого не маю проти. Розстрілюйте.

Офіцери зареготали, що аж до вартових з вулиці було чутно. Єфрейтор і Шулєз на них дивились великими очима, перший - бо не знав англійську, а другий - не розчарувався у Чарльза, він на них дивився як шанс вихопити зброю у когось із двох та розстріляти самому їх, але слово офіцера - закон. Уявити сценарій легше, ніж діяти за ньому, бо миттєво забудеться.

- А цей англієць все ж має дух сміху, - похвалив його капітан, щоб Чарльз розумів чуттєво.

Майор затих відразу.

- Вас? - звернувся на ви. - До стінки? Сидячи на візку? Тут госпіталь, а не полігон. Полонених ми тут тримаємо, не віддячуйте, а вбивати - ні. На фронті я пам'ятаю як один російський офіцер (віку такого ж як і ви) під час нашого прориву у Горлиці самотужки навів на свою скроню дуло - це я розумію вмерти по-офіцерськи. Але ні - револьвер мій я не дам, щоб це вчинити.

Настрій в нього змінився, вийти і подивитися на зірки з краєвидом на гавань він дозволив, та не встигши взятись за ручки візка, майор торкнувся до лівої плечі лікаря.

- Ich vertraue Ihnen persönlich, Herr Doktor, - пошепки проговорив як тільки міг, - ich bin nun schon seit sieben Monaten hier, aber sind Sie sicher, dass Sie das nicht brauchen werden?|*Я вам особисто довіряю, лікарю, я вже тут сім місяців як не як, але ви впевнені, чи точно вам це не знадобиться?)| – він вказав на свій револьвер, який щойно витяг з кобура.

Лікар похитав головою.

- Dann, wenn er flieht und überlebt, werde ich ihn nach Berxen schicken.|*Тоді якщо він втече і виживе, я відправлю його в Берксен (нім.)

І залишив їх, гупавши чоботами по вимитій керамічній підлозі, що тільки годину тому сяяла без жодної людської ходи.

А ось і чисте повітря, а ось і чисте небо, хіба що у темноті виглядає не моторошно, ніж їздити по вулицях невідомого міста. З іншої сторони до гавані сяяла інша частина неба і хмар, виділяючи рожевий, червоний і жовтий кольори. Через них кораблі видно як силуети, залізні тіні, що стоять на причалі, а в подальшому їх відправлять на інше завдання, незалежно від того чим воно закінчиться.

Крутіння коліс припинилося, Чарльз знаходився в ста дюймів від краю, який огороджувався міцним парапетом, буцімто вони до цього йшли по дорозі формою чотирикутника, де зупинялися вантажівки, а повернувши направо, піднявшись невеличкими сходами, всього лиш три сходинки, зайшли у кам’яну фортецю часів Ганзи, зараз воно складає масивний фундамент поруч з яким тут стоїть військовий госпіталь.

Чарльз роздивився як слід, побачив як корабель залишає гавань і віддаляється у відкрите море, на ньому дві щогли, дві труби, вигляд схожий що у «Старій блискавці», велично і плавно до моря.

- Я бачу гавань... море... кораблі... це схоже на військову гавань. Де ми взагалі?

- Це Вільгельмсгафен.

Він не прагнув перед ним вихвалятися, як тут класно, особливо беручи до уваги силову міць флоту, за яким як раз Чарльз міг спостерігати як кораблі мило сопять.

Один він упізнав – він стояв на доку, весь гнило покоцаний від десяток попадань снарядів і схоже було попадання торпеди, крен носа на правий борт, наче тонув у себе вдома, проте ситуація виглядала як здалеку, так і зблизька контрольованою. Як зветься цей корабель Шулєз не знає, а Чарльз не пам’ятав – здалеку назви кораблів ніхто не зможе побачити, але він точно знав, що саме з нього та ще з іншого лінійного крейсера летіли снаряди по «Квін Мері» - це він точно знав останнє з побаченого. Відповісти лікарю на запитання, який саме з кораблів його витягнув з води, – теж не відповів. Відповів нерозбірливо, тоном, що приблизно міг знати пару варіантів, що могли наблизити до істини: може то есмінець, а може й лінійний крейсер, з цим можна сперечатись до ранку, поки не знайдеться свідок. Тоді задав іншу тему.

- Що таке Берксен? – запитав він, майже розуміючи що зі слів Айхенберга могло означати, але те, що добре він почув.

- Табір для офіцерів. Найближчий звідси.

«Найближчий», - повторив в думках Чарльз, але ні страху, ні ще щось його не брало вгору як не...

- Плаває по морю військовий корабель - тонучий чи нетонучий, вирішуй сам. Там чайок немає, зате є снаряд. Там сонця немає, зате є дим…

Лікар повільно повернув до нього голову.

- Це у вас такий віршик?

Та на це Чарльз не звертав уваги, його збентежило, що він забув далі слова.

- Дідько. Там же було про щось пов’язане зі ситим по горлу.

- Зі ситим по горлу кажете?

Чарльз йому кивнув.

- Загадка.

- Загадка та, що у вісні до вас прийшла?

- Мабуть... мабуть, таки є.

- Це чудово, що ви так вважаєте.

Нахмуривши брови, Чарльз на нього глянув віч-на-віч.

- Я не розумію. Ви відповіли, де я знаходжусь – я безмежно можу вам сказати дякую, але що ми тут робимо? Дихаємо свіжим повітрям, відчуваючи що у Берксені буде не так?

- І ні, і так. Коли вас туди направлять, або кудись в інше місце, ви самі про це дізнаєтесь.

- На мене чекає випробування.

- Я думаю, ви вже його пройшли.

- Я бачу, що ви розумна людина.

- Офіцери такі усі. Я не правий?

- І ні, і так, - він трішки усміхнувся. - Якби настільки були розумними, тоді війна вже давно би закінчилася перемогою однієї зі сторін. Це я вам кажу як син адмірала. А тепер ми підскакуємо в неприготованому омлеті. А чому підскакуємо? Бо так трясуться позиції під натиском людей і снарядів. Одна зі сторін паде, лінія фронту розвалиться як картковий дім і все зміниться, можливо навіть найближчим часом.

- Ви з дитинства такий обдарований?

- Це по вашому «обдарований»? Я син адмірала, який загинув у катастрофі, а я не був навіть на його похороні.

- Мій батько був полковим фельдшером. Матір померла від туберкульозу, коли мені було шість. Він хотів, щоб я старався не згадувати її і примусив мене стати офіцером і відправитися в Берлін, та зі смертю матері я мав інший напрямок – то мріяв стати священником, то письменником – але доля наді мною мала бути вирішена, і я згодився, а коли я тільки-но мав зайти до воріт військової академії – я розвернувся.

- Батько?..

- Помер. Його збив автомобіль, тепер ви знатимете, що я не маю автомобіль і на ньому не їзджу. До того ж я їх лякаюсь, коли переходжу дорогу, здається що на одному з них їздить мій батько, щоб мене карати за гріхи перед ним. Я вибрав інший для себе напрямок, таким як і мій батько. Я став лікарем, який прямо перед вами. На похороні я не з’явився, як і ви.

- Я не з’явився, бо мене не випускали, - опустив голову.

- А я по своїй волі.

Чарльз вирішив відірвати його від цієї теми, але схоже що в нього добре це не виходило.

- Ви німець взагалі?

- Я швейцар з Люцерна. Мій рід, до речі, належав до одного з давніх, ще від тоді як ополчення із трьох кантонів перемогло тяжку кінноту у битві під Моргартеном. Еріх з Шулєзвальда, про такого ви явно не знаєте, але зараз, ви маєте розуміти, що війна, як тут, так і там, не змінюється, хіба що в технологіях, а медицина теж не стоїть осторонь, вона дуже потрібна людству, тому я тут, щоб рятувати людей, рятувати вас.

Кілька хвилин розтягнувши поле зору очей вздовж будинків, які він міг бачити з візка, неминучо він жадав ще щось сказати лікарю, а він знову його перегнав.

- Ви так і не відповіли на моє питання: ваш віршик, який ви тільки що проговорили…

- Він не мій, взагалі неясно, що це може бути віршиком чи памфлетом. Його проговорив якийсь чорт, що не виглядав як чорт, але він був надто всезнаючим, щоб не проговорити це сатирично. Можливо.

- Що у вас було уві сні ще?

- Острів і пісок… берег і море… кораблі і битва… попутний діалог відбувався, наче тоді, коли я вперше тут прокинувся, я не міг нічого казати, як немовля, що не навчилося говорити, а в цьому сні я видав йому щось таке, як би це сказати… мовою персонажа, що не знає, де він опинився. Щось з цим «віршиком» було пов’язане з театром.

- Театром… - задумався він, гладячи вказівним і великим пальцями підборіддя, а іншою торкався ліктя руки, - Хм, може він не мав на увазі театри, до яких ми звикли, і яких ви навідувались раніше?

- Я обожнюю театри, але там було про інше, з війною…

- Театр воєнних дій.

- Певно воно і є.

- Театр воєнних дій – цей ваш «чорт, що не виглядав як чорт» певно знається на війнах.

- Можливо. Він би ще сказав, що про ворога теж потрібно знати, його слабкі місця, сторони і так тому подібне. Однак це не дух Сунь Цзи. Ще я чув інший голос. Буцімто я… іграшка, яку витягнули з канави. Просто щоб погратися…

Лікар опустив голову і заплющив очі. Біля них летіла чайка, але різко розвернулась над їхніми головами, коли зрозуміла, що їжі нема, час спати.

- Ви гадаєте, я божевільний? – примхливо спитав Чарльз.

- Як це вам сказати: і ні, і так.

- Знав я це, - примружив очі.

- Ви маєте розуміти, що у вашій голові я безсильний цьому протистояти.

- Як казав мій друг: «…краще я забуду, навіть якщо це кошмар – це ж просто кошмар… він буде мучити, але прокидаючись, я все рівно житиму, і навіть якщо це забобон, тоді краще візьмуся за голову і просто якщо потрібно все з чистого листа почати, нехай так і буде!»

- Це ваш друг сказав?

- Його звати Джексон Розенберг. Це те, що я добре запам’ятав з його вуст.

- Так ось кого ви мали на увазі, коли ви прокинулись.

Чарльз не розширював розповідь ні про Джексона, ні про сон, що не міг нормально згадати. Він не сказав, що його нібито кликав Лютер, а насправді Чарльз досі в госпіталі, не сказав, що весь коридор затопило водою і в ній він нібито тонув. Тонув і все! Він більше не хотів замислюватися над тим, що з Джексоном зараз, - мертвий, так мертвий - тоді як уві сні він його збив своїм візком. Але він не міг не уявити собі, що коли матрос зник в момент коли його збивав Чарльз, це могло означати те, що могло пов’язати зі смертю сьогодні, в майбутньому; чи він вже загинув у тій морській битві.

Проте лікар - цим і добивався, щоб Чарльз згадав усе.

- У вас є родина і багато друзів, щоб їм написати кожному по листу.

Це не секрет, про це вже всі знали, крім співвітчизників у сусідніх палатах, лікар теж міг знати про листи і про що там йшлося в них. Майор Айхенберг вже теж знає.

Чарльз повівся в цьому плані дуже акуратно, щоб не застрягти у момент спогадів, і не псувати все швидким тоном, видати те, що знає і не знає, як розповідаєш історію перед незнайомцем. Ця довіра, на відміну від нього до Чарльза. Так, він лікар, який може допомогти, а Чарльз - працює і виживає, але це було до того як він сюди потрапив. Врешті знову задався питанням, чи не психолог він? Здається він просто допомагає йому повернутися з уяви до людського колективу, та якби це правда була тоді він робив би це наполегливіше, як це роблять з такими, хто, наприклад, втратив дар мови після десяти днів в окопі під обстрілами, а тут розмовляти з лікарем чужої країни, хай навіть з Червоного Хреста, швейцаром з німецькомовного кантона, - нікому не можна довіряти! Елвіну більш щастить - він його найкращий друг з дитинства; Лютеру - слово офіцера - він його друг, він не кине, якщо Чарльз не підведе, адже він і лейтенант-коммандер аж ніяк не такі, вони разом подолали випробування, відтоді як одна торпеда спричинила загибель «Вуді», а до двадцяти снарядів - «Квін Мері», але не їх самих.

І що буде далі?

Більше дивитися в бік гавані Чарльз не міг, набридло, ліпше самому розвернути візок і повернутися в палату, яка не стала йому ще рідненькою, краще лежати і нудьгувати, очікувати на підпис лікаря, що він здоровий, ніж не маючи більше уявлень, що тут робити...

- Заждіть! - озвався лікар. - Ви куди?

- Я, - ковтнув Чарльз, - не можу на це дивитися.

- На кораблі?

- І на них теж.

- Це не в них проблема.

- Проблема в мені? - кажучи спиною спинки візка до лікаря.

- І ні, і так, - опустив голову.

Чарльз прикусив язика, щоб не увірватись на матюки.

- Гра в слово? Гра в перевірку, чи я не божевільний? - розвернув візок знову до гавані. - Лікар ви чи ні, в госпіталі я чи ні, в Німеччині я чи ні, - чи я ще сплю досі?

Він промовчав.

- Божевільний.

- Навіть уявлення не маєте, що таке божевільний.

- Звісно знаю. Це той, хто говорить те, що не говорять більшість планети. Таких кидають у психлікарню, не лише через психічні відхилення. У Середньовіччі мене спалили б на багаті.

- Цього вам не можна допускати. Порівняно, як зі самогубством. Ви знаєте, скільки таких зараз і буде після війни? Не ви один...

- Я не стану - слово офіцера.

Здійнявся вітер, і Шулєз підійшов до офіцера зблизька, значною відстанню з якої достатньо, щоб доторкнутись до його лівого плеча. З'явився місяць, він не повний і ледь видний, а на три сузір'я лівіше слабким сяйвом плавна чотирикутна зірка з прямою лінією. А як заграли три строчки того вірша з коледжу:

Коли при місяці бушує вітерець,

Хочеться зіграти на інструменті,

А хочеться отримати відповідь.

- Я на це сподіваюся, містере Ріґрет.

Чарльз ще досі тримав брови зігнутими, так у відповідь стримував він рот, очі, ніс, як і мозок та серце.

- Гаразд, вам час вертатися у палату.

Привіз його аж до коридора, оминаючи вхідні двері, з яких вони вийшли, капітана, в якого врешті стирчала цигарка, а єфрейтора ніде не було на першому поверсі.

Раптом Чарльзу захотілось у вбиральню.

- Я можу і сам це зробити, - запевняє він.

- Це звісно добре, але краще...

- Краще і не треба. Я справді можу сам.

- Тоді зустрінемось ще, коли вже буде результат.

І не човгав каштановими черевиками, середнє між прусськими і рідними кроками. Що він мав на увазі про результат, Чарльз вважає, що річ йде про забинтовані ноги. І справді вже якось настав такий слушний час ходити так, як колись в перший раз, вже не будучи тим, за ким місіс Ріґрет ганялася майже весь день до середини 1890 року. Після цього того він навчився ходити.

Разом з ним на зустріч по коридору йшли медсестри. Три дівчата, точніше фройляйни як кажуть в Німеччині, бо на вигляд однаковісінькі здалеку, за вродливістю, так і за обов'язком носити один і той же одяг (якщо не до кінця війни), не рахуючи червоний хрестик на груді, зріст і вік кожній. Вони розмовляли, Чарльз їх розумів, і старався не розуміти, не тому що це негарно підслуховувати інших, адже за іншими дверима долиналися чудові англійські і німецькі голоси разом, за якими могло йти про дружбу, ворожість та інші таємниці, а в них - їхній настрій за межі оптимізму не виходив за рамки. Їхній сміх неможливо не почути, не спинити.

- … Вважає моя мати, - поетично проговорила сестра зліва від обох, - що це не брехня. Брехня, що двадцять четвертого серпня минулого року вона не отримувала мого листа, мого повідомлення з Бремену у Дрезден, де я їй як слід пояснювала, що слід не вдягати батькові канотьє, привезеного братом. Чому? По-перше я рішуче так вважаю, бо хтозна, де вона валялася. П’ять днів і більше могла там пролежати, а капелюшник повідомив, що там воші! Це ж так нестерпно відчувати як вони роз’їдають волосся, макітру, а я мала у цей час їхати в Карлсруе приймати поранених. А коли я повернулася додому до батьків – батько цим капелюхом розгулювався по Дрездену як вподобає джентльмену, ще з палицею. Мама розповідала, що кожну ніч щосереди його немає вдома, при цьому пити він припинив десять років тому. І в день мого народження, батько дарує мені капелюх, а у ньому, як він казав: «Є сюрприз». Я могла очікувати що завгодно від нього, тільки не вошей, і тим паче – грошей. Що з ними мені робити за його планом? Чоловіки зараз цигарками торгуються, а мені…

- Не тягни. Що там в ній було? – усміхнено спитала Даль.

- Я закритими очима засовую руку в капелюх. Там записка, обмотана круглою формою як монета, а я мала її розкрити. Розкриваю, відчуваю щось гладеньке, ніжне, мідне, срібне чи золоте, але це – обручка! А в записці сказано: «Ми праві?» Нічого не розуміла, але у двері постукав - Ріхард Есс.

- Ріхард Есс?

- Ріхард Есс? Він же якось пов'язаний з музикою?

- Друг з дитинства, разом в середній школі, окремо по консерваторіях, а зараз він місцевий композитор. Проте не зміг повісити своє ім’я поруч з Бетховеном, батько, який міг профінансувати його кар’єру, майже завжди робив ставки не на його користь, а до війни я намагалася підтримувати його як слід.

- Тепер ви разом.

- О так, я рятую життя людям за допомогою ліків, а він рятує життя людям, даруючи всім музику.

- А ти, Грето, - звернулася до Даль, - ще не вирішила, хто твоїм чоловіком стане? Краще вже після війни.

- Це ще поки немає ніякого значення.

Вони обійшли Чарльза, який тримався вправо їм назустріч. Позаду вони встигли різко перейти на іншу тему.

- Фрау Ріхтер казала, що морфіну вистачить до кінця тижня, але ж всі знають в госпіталі, що це повний нонсенс. Так само говорив і підполковник Бюхнер, але його тут немає зараз, він у Седані…

Чарльз котився далі як м’ячик, що залишили на підлозі, а він і далі котився, поки поруч, зовсім поруч, не зміг не оминути двері, не призначені для пацієнтів та службового персоналу.

- …одинадцять і дві тисячі. Це все? У англійців вдвічі більше!.. Це має якесь значення? Зараз у мене немає часу розбиратись з цим, я раджу доправити їх в морський кабінет... Тоді дайте їм адекватний список за тридцять перше травня по перше червня... Я не можу попередити їх, зверніться до капітана другого рангу Гаслера... Герр капітане, не тільки вас має в цьому положенні з'їдати живцем, а й верхівку!..

Кращий інтер'єр, ніж у Чарльза бувало і годі. Кабінет Айхенберга трохи ширший як дві палати разом, майор стояв з трубкою телефону біля вікна, спиною до поля зору Чарльза, тому він не бачив його помітних рис обличь, ніж його голос. У кутку кімнати флагшток з прапором Німеччини зліва від нього на два кроки, а на три - у центрі стіни, над трьома комодами висить портрет кайзера. Це ще не найпомітніші речі у центрі уваги, навіть на другому місці стояв його робочий стіл, такий же як у батька, значно тонший, значно простіший.

«Судячи за всього, - думав про себе Чарльз, - тут ясно йде річ про ту битву. Дідько, як же хочеться додому!»

- …Вони не повірять... Їм це не зро-зу-мі-ти… Давайте будемо чесні, герр капітане, якщо це якось можна владнати до двадцять п'ятого червня, значить так воно і буде. Тим паче краще перечекати, а потім вже вислуховувати від адмірала Шеєра обставини, що фізично не стосуються ні вас, ні мене... Так, про це чув – він герой, справді… З яких пір це?.. – двома пальцями протер очі, - …Все одно блокаду не прорвати – це не факт, а офіційно без розголошень… Тоді не дайте себе спіймати на гачок, я не з морських як ви, тому вам це вирішувати…

«Інтриги почалися?»

- Ха-ха-ха… Ви вмієте дивувати…

- Або ж це прості сімейні обставини, - буркнув під ніс Чарльз.

Позаду хтось мимовільно човгав, підкрадався, з гвинтівкою у руках.

- Hey, Engländer, was machst du da?|* Гей, англійцю, що ти робиш?| – різко і риторично спитав низенький на зріст солдат, тицяючи дулом без багнета у хребет Чарльза, але це не той єфрейтор.

У нього серце вистрибнуло, це нічого не змінить будь-що сказане ним у виправдання, без перешкод, вже йшло проти нього за законом воєнного часу, - шпигунство - розстріл.

- Mein Wagen fährt nicht mehr. Ich kann nicht weiterfahren|*Мій візок припинив їзду. Я не можу далі в ньому їхати (нім)|. Розумієте?

Усе з рідної йому мови він зрозумів, але вироблена на цих землях штукенція - ні. Розмах прикладом з неймовірною силою дав траєкторно по обличчю; візок з тілом не вистояв суцільно, уліво перевернувся, кров з носа пішла, швидко вона перетворила жолобок на розкішні червоні вуса впритул до губ. Цей момент обидва назавжди запам'ятають. Закрити очі і не прокинутись офіцер чудом зміг уникнути.

- Lüge!|*Брехня! - кричав солдат.

На цьому він не спинився, ніс чобота настільки ледь не гострим був, що якби на дулі гвинтівки справді був багнет, солдат би не зробив Чарльзу такі вуса, він з легкістю прорізав би йому все, до чого лезо могло лиш торкнутись, - не кажучи про розмах самурайською катаною. Галас на весь коридор роздав: «брехун», «шпигун», «англієць», «смертник», відразу ж «безсмертний», стільки лайки за раз, невистачило писклявих криків від медсестр, бо тільки старші здатні припинити це різкою появою, а солдат не ввів, так би мовити, неадекватно, він знав принаймні що робить, а поруч ніхто не з'являвся вчасно, майор схоже робить вигляд, що не чує за дверима вільним лівим вухом.

Наступний удар прикладом дістався лівій руці, особливо ліктю і передпліччю, їх не замазало кров’ю, отримавши її до цього, тканина зм’якшила удари наче під егідою Зевса, там залишаться синяки.

На щастя, одна з трьох тих медсестр швидко з’явилася обом назустріч, це Грета Даль.

- Keine Panik, Schwester, - турботливо звернувся до неї солдат, ще виставляючи ліву руку, щоб вона не підходила ні на крок, - ich habe den Spion geschnappt|*Не панікуйте, сестро, я спіймав шпигуна (нім.)

- Ein Spion?|*Шпигун? – рефлекторно спитала вона, дивлячись розкритими очима на обличчя Чарльза, він дихав і ворушив руками, схоплюючись за підлогу, та солдат підхопив його правою ногою ліву руку, щоб не зміг встати.

У цьому плані вона могла лиш бути свідком того, як він його доб’є (вистачить і двох-трьох ударів), поки сама не зупинить його, розуміючи що геройствувати тут не як в тому плані, якби Чарльз мав у руці пістолет і стріляв би у когось, включно з Айхенбергом.

- Ich werde seinen Zustand überprüfen|*Я перевірю його стан|, - спробувала пом’якшити ситуацію, марно, він не підпускав її, врешті діставши багнет, закріпив його на дуло, так ніби рятуючи їй життя, а вона - намагаючись врятувати життя Чарльзу.

Двері відчинились. Айхенберг плавно вийшов, спочатку не дивлячись в очі англійцю, він встиг взяти до рота цигарку.

- Was ist hier los?|*Що тут відбувається? – невдоволено кивнув солдату і медсестрі.

- Herr Major, er weiß alles! Er hat durch die Tür gespäht und Ihnen zugehört|*Пане майоре, він все знає! Він підглядав крізь двері і вас підслуховував (нім.)

- Mich?|*Мене?, - поправив кашкет, розгледівши Чарльза, коли солдат прибрав ногу з його руки. Візок так і залишився перевернутим, а сестра лиш стояла перед трьома чоловіками – вона потрібна тут, а крикнути на поміч від медсестр не спромоглася. - Es ist Abend draußen, und hier gibt es nur Skandale und Skandale|*Вечір на дворі, а тут все скандали та скандали.

Він звернувся до Чарльза.

- Навіщо? – тепер вже тримаючи свою ліву ногу по лівій скроні.

- Випадково це зробив… Винен.

Майор прибрав ногу і...

- По-офіцерськи визнати свою провину перед тими, хто його тут тримає за який рахунок, і навіть не опинившись ще під трибуналом - це я розумію. Du sprichst doch Deutsch, oder?|*Ви ж розмовляєш німецькою, чи не так?| Тож не суньте свого носа в чужі справи. Цю невдячність я врахую у рапорті, але вам пощастить – вас не розстріляють, поки я це не напишу відповідним чином, відповідним словом!

- «Шпигун»? – не стогнучи навмисно спитав Чарльз.

- І так, і так.

Ліва нога відступила, цілячи йому в обличчя, що навіть Грета це зрозуміла і не могла дивитись, прикривши долонею до очей.

- Halten Sie!|*Зупиніться! – крикнув лікар Шулєз, не так вже й на довго піти.

Майор не зміг спинитись, але удар пройшовся слабо по грудній клітці.

- Припиніть негайно. Що тут відбувається? Фройляйн Даль, ви чого стоїте? Майоре, припиніть негайно цей цирк!

- А це і не був цирк, - випустив з рота дим. - Це всього лиш на всього профілактична бесіда.

- Звісно, але дозвольте: я – не хочу розбиратись з цим і навіть думати-гадати, що він на цей раз за день накоїв.

- Так це був не один раз? Певно свіже повітря накопичило йому стільки розуму.

- Я тут, щоб якось рятувати життя людям: своїм і ворогам. Хай навіть нелюдам, але – я це якось пережив за своє життя, але не щоб виплескувати кров по підлозі госпіталя! Я не кажу це як отець. Ви повинні були, і ми повинні, - лікар кивнув на медсестру, - забезпечити – тим, що в нас є і тим, що було у вас, - тепер кивнув на майора і солдата.

- Було значить? Ну добре, якщо воно так і є, на всю волю Господа, хоча я знаю, що ви агностик, і цим доволі пишаєтесь. Та я скажу вам, що поки іде війна, нікого зараз не зупиниш, навіть ваші слова не завжди подіють.

Він зім’яв цигарку.

- Забирайте його.

Він схопив його за плече, не давши лікарю закінчити шлях.

- Я скорочу його термін перебування тут. Щоб більше він не попадався на очі мені, вам ясно? Раджу вам поспішити з лікуванням англійця.

За командою лікаря, вони з сестрою разом взяли Чарльза за плечі. Він кліпав очима, та більше і не міг щось сказати, як ось виправдання перед лікарем після того як він на ходу відчитав сестру за її слабкі прояви.

- А що я могла вдіяти? – тримала його за ліве плече.

- Я не хочу - більше це чути! – стримано тримав свій гнів, а потім: - Ви повинні були це вдіяти раніше за мене, фройляйн. На цьому все.

Солдат повернув дуло до гори, гвинтівку у стрій до плеча, майор же… Майор удався до сказаного у відношенні до англійця:

- Не подобається мені цей - Карл Ріґрет. Наче нормальний мужик, а поводиться як типовий англійський лев. Лев - тому що глядить на свою жертву, але поки його задні лапи стабільно не працюють, його перевага знизилася до мінімуму. Він думає, що він у полоні шакалів, а сам же хоче поводитись як шакал. Як цікаво виходить - зло хоче знищити зло, при чому хтось з них забуває, що воно і є зло.

* * *

У Саутгемптоні неспокійніше, ніж колись це було у одинадцятому і дванадцятому роках. Виходячи на причал усі без перебільшень удавалися до посмішок, так само як і під час прощання: вимахували руками, цілували коханих і дітей, тримали валізи з цінними речами. А посеред білого дня напочатку 1917 року наче сніг йшов, закутані у теплий одяг люди все одно виходили, так би мовити, щоб після Різдва стала була можливість тим, хто полишив корабель ще раз і ще раз, на удачу як раз сходити в затишні місця, де знайдуться такі люди, вірні друзі, хоча й сам знайшов він Чарльза, як тільки той залишив французький пароплав.

- Ти як взагалі? – запитав Елвін. – І наскільки ж потріпало тебе за вісім місяців.

Говорити як слід усе з тим же «все добре зі мною», Чарльз тріумфально якось відповів: «Супер!».

І це невдалим так виходить, що не всупереч всім нормам і правил, підписам, які він ставив, він посмів не сказати про ті чудеса світу уголос.

Вони пішли бруківкою, як підходили до одних надписів вулиць, то до інших.

- «Гайштрассе», - прочитав Чарльз на покажчику.

Елвін глянув на вишукану зелену табличку, прикріплену до поліцейського будинку; глянув у вічі своєму другові, - до чого саме придратися сам Чарльз плавно розумів.

- Це Гай-стріт, - поправив його.

Лейтенант кивнув йому, а побачивши підлітка, який тримав купу газет, за пенні з кишені Елвіна купив її, розкрив, але пройшовся лише по головним на цьому тижні новинам як…

- Там нічого цікавого НЕ-МА-Є! – відверто заявив йому валлієць.

Чарльз засунув газету під горловину.

- Та все чудово!

- Включно з тим, як ти зараз себе почуваєш.

- А хіба не видно? Я ж кажу усе супер!

- Це добре, що дар мови є у тебе. Головне не перебільшуй. Знаю як це перебільшувати в адміністраціях, - буркнув під ніс.

У народі не вистачало музики, Чарльзу теж це бракувало. До церковних хорів ще не дійшло, але Елвін повів його геть в інший бік, у місце, нагадування про те, чим він так хотів і не хотів йому все розповісти.

Це «Імперія» - «Райх» - як це означає по-німецьки, Чарльзу довелось бути схильним на вісім місяців, вісім місяців того, що довелось забути англійську мову як це не звучало чимось різким поворотом під струнами п’ятої симфонії. Зате Елвіна повисили до лейтенанта, тепер він кавалер Воєнного хреста за ту битву, в якій залишився цілим, і на щастя друзі - живі, тим паче від Елвіна до людей на шляху, які чули його промови, це звучало для одних щастям, а іншим прикрість за інших.

- Сподіваюсь ти пригадаєш це місце.

Паб, але вже не той паб, відкритий до сімнадцятої тридцять, легенди кажуть, що це несправедливо! Він зі сімдесят шостого року працював до двадцяти двох, а на Різдво - двадцяти трьох, ще й знижку робив на напої, бізнес ріс краще, ніж у столичних, тут зупинялось чимало пасажирів третього класу до того, як вони мали сісти на «Титанік», а за останні три роки воно встигло натерпітись чимало фінансових криз, тепер настав час для перемоги.

Усередині світло горіло, але їх прикривали помутнілі стіни з темного дуба, міцними темними дощечками і балками тіні наче ховалися за людьми. Народ теж не збавляв ходу: приблизно половина тут військові, піхотинці і моряки, решта ті, що не вирішили надовго зустрічати новий рік з повною кружкою. Офіцерів тут нерідко зустрінеш, але і не дуже часто, для них за дві вулиці звідси є альтернатива «Імперії» - «Генерал-губернатор», але за словами Елвіна туди ходять тільки ті, у кого є чин капітана, закінчуючи генералом чи адміралом.

Вони сіли за вільні стільці, притулившись до стійки, Елвін збирався замовляти джин, але Чарльза більше не дивився у бік стелажів.

- Мені це не потрібно, данке.

- Як?! Ти ж сам хвалився, що «Дредноут» - це найкраще з можливих у місті.

- Коли це було? При Лютеровому весіллі?

- Якщо ти це пам’ятаєш, значить здоровий глузд ще при тобі.

- Краще я задамся питаннями, аніж ти.

- Ну давай, і що з того?

- По-перше, як у вас справи? - прозаїчно спитав Чарльз.

Елвін швидко здався.

- У мене все… не як зазвичай. Ось глянь, - він підняв рукава лівої руки, пред’явивши результат: забинтована рука від зап’ястка до середини плеча, навіть зігнути лікоть не здатний.

- Як це сталося?

Сталося те, що сталося. У грудні Елвін Кевендіш перебував у Франції. Це був для нього таким собі курортом, не як на крейсері плестися по Середземному морю, тоді він був сам на сам з новими пригодами, з новими людьми.

- Як виявляється, серед них є той, хто на мене дуже був схожий! Ну прямо такий же характер, таке ж обличчя, тільки волосся в нього руде, але знаєш: у сутінках це добре й не помітиш таку деталь. Він офіцер, лейтенант, називати його ім’я не стану – інкогніто. Три матроса (навіть четвертий, але він не був спійманий) вирішили помститися своєму офіцерові, не знаю точно за що, але він їх доконав. Жарт-жартами, але це було не смішно. Сталося це уночі на причалі. Не знав, що у тих, де я був не можна курити! Тому що по цій території причалу перевозяться ящики з балонами для вогнеметників. «Ну то й що? - подумав я. – Вони повинні зберігатись там, де навіть шпигуни не мають їх виявити» А я все ж очікував на те, що на мене накинуться, покрутять, встромлять в живіт чи в горлянку ніж, заберуть револьвер, та давай виконувати доручене завдання.

- І як же ти отримав оце?

- Оце я отримав, завдяки цим трьом. Я нічого не зрозумів, я просто стояв в двадцяти дюймах від води, запалив цигарку, прямо тепло йшло якесь по легеням, а вода така холодна узимку, краще це був би лід!

- Давай вже викладай, не тягни!

- Ти ж увесь мій спогад на все життя псуєш! Я не як Клайд Росс, не заважай. Вони штовхнули у мою сторону три ящики, вагою в тисячу фунтів! Це було так непомітно, що я шок тримав ще у холодній воді, а драбини не було, нумо давай по канату лізти, а хлюп мій добре чули, з’явились двоє старшини у сутінках, матюкались на своєму, а мені стало морозно, усе щипало, усі краплі лоскотали, а волосся моє! А кашкет мій! А цигарки моя зі сірниками!

- Усе пропало у воді?

- Авжеж пропало! Ще б кілька хвилин я би сам потонув з ними.

- Це добре, - поворухнув губами, але Елвін почув:

- Що перепрошую?

- Пробач нічого.

- Ах, я зрозумів, це ти мені вибач. Ти зміг вижити – це просто неймовірно! Ти би знав, скільки ми витратили часу, щоб тебе визнали перебувачем у полоні. Спочатку тебе як і Лютера ввели до зниклих у безвісти, згодом як виявилось Лютера підібрав HMS «Тайгер» і при чому йому дуже пощастило. А тоді, коли ти надіслав мені того листа, я обрадувався, що ти бляха живий. Місіс Ріґрет і Ребека таки впустили сльозу, але вони отримала інший лист, твій. Дрібниці я більше не знаю. А потім ми з Лютером намагались заявити військовій адміністрації (там тебе вже визнали як загиблим), бо не могли в це вірити, коли на HMS «Квін Мері» загинули тисячі!

- І що ви зробили?

- Зачекай.

Він покликав бармена, щоб замовити пляшку джина «Дредноут» і два стакана.

- Довелось піти на хабар. Ми з Лютером відклали спочатку сотню фунтів стерлінгів, щоб вже хоча б записали тебе як полоненого. Але там заявили, що твій лист до мене «не ще може одноголосно підтверджувати цей факт», а потім погрожували нам арештом за хабар у військовий час, тоді довелося піти шляхом терору.

- Тобто?..

- Так-так-так, я знаю це неправильно, але коли на карті поставлено статус друга дитинства, який не міг просто так взяти і загинути, щоб вже не казали небеса. Ми дістали револьвери. Гучніше за нас був Лютер, ти би бачив як не-палацовому він з ними розмовляв. Зрештою, вони заявили, що переглянуть твій статус, якщо ми їм передамо ще один твій лист до твого дому. Все ж таки точних доказів твого існування, окрім листів не було (ти не один такий, друже), але вони злякалися це точно. Ну, лист цей… Лютер забирав, далі я нічого не знаю. Я радий, що ти тут, ми перемогли у тій битві, за-одно, і Джексон вийграв, і виграємо ми війну.

- Джексон?

- Джексон - імператор.

Чарльз з приводу попереднього виявився безсильним, але миттю переключився на імператора.

- Картковий Імператор Джек? - у голові прояснилася більш альтернативніша назва: «Картковий Кайзер Джек», він все ж таки звідти родом.

- Він переміг Волтера Ґріна, а він, нагадаю, вважався картковим королем у сухопутних військах, Джексон Розенберг показав йому як флот з такими робить. Уявляєш? Йому за це офіцер навіть нагородив медаллю.

- А Джон-Льюїс?

- А Джонні-Луї - це загадка. Він відвідав Вестмінстерський собор, коли ми повернулись.

- Це його улюблений район Лондона. Не розумію, що його туди так приваблює?

- Як я розумію - не для того, щоб стати священником чи депутатом в Палати громад, хоча я з його пліток склав картину, що після війни він хотів би піти в поліціянта.

- Дивно.

- Аж ніяк ні: люди різні, життя цікаве… а ти чим будеш займатися після війни?

- Я...

- Ще не вирішив? Якби знав, так і сказав би. Правильно, я теж не знаю, що мені далі робити: йти в адмірали? Як твій батько? Просто Амелія теж не буде мене так довго чекати. Може мені відкрити власний бізнес?

- Ти ж казав, що підеш у торговий флот.

- Це я казав? Ймовірно. Але ж треба десь у Кардіффі, поближче до дому.

- Усім хочеться додому.

Елвін нахмурив очі на чоловіка, що сидів у кутку, роблячи вигляд що читав журнал при достатньо шумному народі. Молоде обличчя, але віком старший за них на десять років.

- Отакої.

Чарльз дивився в той бік, його очі першим чином націлились на погони, видним було його лівий бік: три крапочки - три зірочки, отже капітан.

Вони повернули голови вбік.

- Знаєш цього капітана? – каже Елвін. - Він революціонер. Певно читає заборонену в інших імперіях літературу. Теж мені – той, що доктрини створює і той, що філософствує. Він вважає, що найкращий спосіб здолати ворога - це створити йому проблеми всередині. У вигляді революцій, акцій протесту, маніфестацій, щоб у наступні сімдесят дві години ворог погодився на закінчення війни, якими вимогами до нього б не пристали, головне, щоб фронт заспокоївся, війна закінчилася, ну уявляєш? Таке можливе?

- Точно! - вирівнявся Чарльз. - На фронті, що там?

Валлієць замовк як на траурі, він дивився на стакан, і тільки бажав до нього торкнутися...

- Я знав, що ти це спитаєш.

Зняв кашкет, бо у ньому він тримав найдорогоцінніші папери, і тільки їх, він пред'явив йому лист. Він ще не пом’явся, Чарльз вихопив з його пальців, тільки рухав зіниці, голову не опускав.

Прочитав її за півхвилини.

- Трясця твоєї матері. Як це сталося?

- На Соммі, - відразу відповів. – В липні двадцять першого числа. Деталі знає Лютер, він перехопив це повідомлення, надіслане за адресою в Ноттінгейм. Він хотів його передати тобі, бо твоїй сестрі - в ніякому разі. Місіс Ріґрет навряд чи зможе зберігати це у таємниці, скільки там місяців. Стрес за смертю чоловіка, якого кохаєш, - найгірше, що може статися з ненародженою дитиною.

- І ти це теж знаєш?

- Не питай навіть, Лютер як тільки міг стучав головою об одвірок як Август. Знаєш як це бути цивільним у війні, де ти жінка або непридатний? Мирний ти чи ворожий, тварина ти чи ні, для їжі. Насрати...

- Краще давай ми пом'янемо Хього Стемберні і усіх. І за те, що ми - живі.

- Оце я розумію. Фрістон, до речі, мені двадцять шостого грудня наснився. Не розумію як це?

Кожний по ковточку, навіть наполовину не налили.

- Ах, оту ж ці бляшанки зі строк придатністю на чотири роки, і тільки так! Ну його, мені п'яницею ще бути як той король!.. Король... – прояснилось у Елвіна. - Король...

Чарльз протер рукавом рот.

- ...Слухай! Поки тебе не було тут відкрився тир. Справжній тир з нагородою! Він за цією дверею, - вони темно-зеленого кольору, - якщо ти виб'єш мені щось зі смачненького, то війна закінчиться... - прошкрябав стаканом по стійці, - в листопаді 1917 року, а ти отримаєш титул «Влучного Короля Чарльза», якому відрубали голову дві з половиною століть назад.

Це більш здалось йому невиразним.

- Саме в листопаді сімнадцятого року?

- Так вважають три духи з п'яти. Не можу ж батькам відмовитись від спіритичних сеансів.

- До сих пір ти в них віриш?

У родині Кевендішів існувало п’ять духів – п’ять їхніх далеких родичів, кожне покоління з них означало свій дух: надію, страх, свободу, силу та існування – Леон, Воделл, Гарольд, Айзек і Крістофер Кевендіши. Вони колись були найкращими воїнами, вчителями, письменниками, а тепер їх закутали під невидимими плащами, щоб вони кожний рік сповіщали наступні покоління про новини. Елвін не знав про родичів до того часу, поки йому не виповнилось одинадцять років, а тоді і сам забув усе, що знав до цього – йому розкрилось майбутнє. Так було сказано у 1898 році, коли він приєднався до круглого столу сім’ї, в якому вже знаходились троє його старших сестер, і в той день, 23 січня, усі четверо, окрім Воделла сповістили про жахливі часи для людства і для їхніх нащадків, вони це мають знати першими. Воделл - просто мовчав, тому що він знав більше, ніж їм це потрібно зараз розуміти і не боятися.

- Вони сповістили мені, що ми повернемось з пекла, морського чи наземного, – будь-якими способами, але ми житимемо – і ось на тобі: ти тут, не привид, і Лютер, і Джексон, і Джон-Льюїс, усе вийшло!

Містер Осборн, він же бармен, теж доєднався до промови Елвіна.

- А чи сповістили твої духи, що через два тижні в нас з’являться нові гості: конкуренти?

- Конкуренти! – прозрів лейтенант. - Які ще конкуренти? Бізнес, війна, контрабанди…

- Отож бо бізнес! Неподалік за трьома будинками, так іще біля поліції, щоб так собі вийшла страховка. Я ще не знаю як вона буде називатися, але слухи йдуть одноголосно.

- Та як?! Гаразд. Тоді поговоримо, - джин на нього все ж подіяв. – Так що, Вільяме? – він до Чарльза. – Ти йдеш у тир чи як?

- Авжеж, йду.

Відразу залишив їх вирішувати надважливі питання, бо Елвін давно знає бармена. Проте їхні голоси Чарльз не чув доти, доки йому не крикнули позаду:

- Пароль: «Сherchez la femme», - крикнув валлієць.

Чарльз повернувся вперед, і не кивнув, покрокував до дверей, не дивлячись ні наліво, ні направо, але голову каламутно хитало, це не від джина чи від сидіння, враження, що його хтось кликав позаду досі лунало, але усі робили вигляд, що його не помічають.

Нарешті він торкнувся дверей.

Тук-тук-тук…

Вони відразу ворухнулись, але частково, їх відкрив охоронець з матроським беретом на макітрі, дивно споглядаючи на офіцерську зовнішність.

- Сherchez la femme, - промовив офіцер.

Так само охоронець їх різко зачинив, за ними роздався звук цепів і ключа. Згодом вони відкрились, чоловік, куди ще молодик, але з м’язистим тілом не віддавав йому честі, хоча обидва вони з флоту.

- Нечасто сюди навідуються офіцери, - хвастливо сказав він. - Ласкаво просимо.

Кімната середнього розміру, але достатньо, щоб в ній ще один столик змогли поставити, так щоб черга з двох переговорників між собою не нудьгували. «Три дами» називався тир, табличку з назвою ще не повісили, вона лежала на столику на якому сидів господар, вочевидь відкрив його нещодавно.

Глянути на призи не було й можливості, бо господар тиру (а він у барі мав вияснений авторитет) спочатку правила розповість (або як він ще казав – принципи), а за цим буде вимагати шилінг за стрільбу.

- Правила прості – їх всього чотири: береш гвинтівку, цілишся в мішень, попадаєш в усі – отримуєш нагороду – яку там вже розберемось. Дається гвинтівка «Лі-Енфілд» - найкраща, як раз з фронту, в ній п’ять патронів. Один шанс на те, щоб попасти в усі п’ять скляних пляшок, в яких за годину до цього наливали джин, хоча містер Осборн просить мене вже припиняти ці жарти. «Економити варто, - каже він, - і так проблеми на всю голову!» Ось тому, пане офіцере, якщо ви хочете позбутись проблем зайвих – краще відпустити їх.

Він в чомусь і був правий, але він гадки не знає, що таке бути у полоні. Господар – він же солдат, в коричневій сорочці, а штани солдатські, такі як він в такому вигляді опинився би зараз у солдатському таборі, де навіть Чарльз гадки не мав, що там може відбуватись.

Тир не турбувався щодо зброї, у неї повно цього мотлоху, ніж будь-де, найбільше, що могло стосуватися до безмежного кохання, чим спочатку себе нарік Клайд Росс. Сюди справді рідко навідуються офіцери, а тому рядові і матроси зиркали на Чарльза скільки завгодно, поки він не доведе, що він гідний називатися офіцером, включно з влучним майстром. «Влучний Король Чарльз» - на пляшках і всередині патрон поставлені шматки карти, на якій же духи Кевендішів поставили кінець цієї війни.

- Готуйсь. Цілься. Вогонь! – підбадьорливо хитав головою господар, поки Чарльз цілився у першу у ряді пляшку, не збираюсь слухати команда солдата.

Бах!

Розбита пляшка, так і ще повна, для більших ефектів, для влучнішої реакції. Її відстань була настільки, що хтось мав точно промазати від втоми, тяжкості та стресу.

- Ой! Забув сказати, що не всі порожні.

Схопився за затвор; вилетіла гільза; цілився в другу, приціл хитало, пальці трималися, і вказівний торкнувся гачка.

Бах!

Друга гільза туди ж на підлогу, обидва клієнти за столиком уважно спостерігали за рухами Чарльза. Друга пляшка знищена.

Третя пішла під його приціл, під час мисливства третя жертва з більшими шансами уникне кулі, бо коли стрілець попав в першу і другу цілі, то здається що він попаде в усі, але це неточно.

- Вогонь! – скомандував господар.

Бах!

- Ви попали в четверту, замість третьої, вона ж прямісінько перед вами. Цікаво.

Бах!

П’ята – усе. Вона теж повна. Залишилась вона – по центру.

Бах!

Судячи за всього господар точно не стане мити підлогу. Чарльз як шляхетний лицар поставив гвинтівку на місце.

- Я – усе, - промовив він.

- Добре, ось ваш приз – за вибором.

Він розставив на стіл дві консервні банки з надписом «Тунець», пачку цигарок «Бристоля» та ліхтарик - з ентузіазмом він видавався більш привабливим, так і ще німецького виробництва, німецький текст засяяв під проміннями лампочки.

- Цей ліхтарик мій побратим у таборі для полонених офіцерів дістав: обміняв його з німецьким капітаном на флягу води, вірячи на слово - «він не підведе».

Чарльз витріщився на нього, кругла скляна лінза така осяяна, що ця річ може і не підведе, підведе в майбутньому, коли його час спливе.

- Берете? Замість тунця і «Бристоля»? Останнім є осередком провідних кубинських.

- Беру ліхтарик і все.

Він миттю зник зі стола.

- Тоді, хай щастить вам, пане офіцере.

За Чарльзом двері захлопнулись, але прямо попереду він бачив Елвіна Кевендіша, який вирішив подрімати голою на стійку. Як тільки він повернувся на своє місце, здавалось не пройшло і десяти хвилин, а стакан Елвіна порожній до дна, як і Чарльзовий.

Він постукав суглобом вказівника за дюйм від морди сплячого, щоб прокинувся – вийшло з четвертого разу.

- Га? Хто тут?

- Я повернувся.

- А, це ти! – прозрів Елвін. – Година минула – так довго?

- Я не рахував.

- В усі попав?

- Так, в усі.

- Нагороду узяв?

Чарльз показав йому ліхтарик, пальцями він помацав його, роздивився з обох сторін, лінза - головний його елемент для споглядання.

- А він працює?

- Не підведе.

- Ану, спробуй увімкнути.

Перемикач знаходився справа від розташування лінзи, як тільки на нього натиснув жовте світло з’явилося і осліпило очі Елвіна.

- Усе, усе, вимикай!

Але Чарльз вирішив ним побалуватися, освітлюючи стелю, стелажі, навіть містера Осборна не оминуло.

- Чарльзе, - відгукнувся він, - вона не безкінечна!

- Прийнято, - усміхнено кивнув.

Кругле світло зникло, але не назавжди.

- Якщо ти переміг, - гучно буркотів Елвін, - війна так і закінчиться.

- А якщо вона не закінчиться в листопаді цього року?

- Найближчим часом про це дізнаємося. Рік пройде зі швидкістю як у «Старій блискавці» - а її, до речі, відправили на верфі, а там – поріжуть на метал, – незручно перевів подих. – Яка прикрість. Служила нам вірі і правді. Я би з нею не розлучався, вийшов би на страйк, та хто я такий, щоб вдіяти те, що вже давно вирішено? Вона на пенсії, Чарльзе. Вона на пенсії.

Він схопився за його плечі і тихо промовив:

- Доля, як у «Старій блискавці» - це найкраще, що для нас може бути. Не те, що для потоплених, це несправедливо! І удача з пляшкою зі шампанським не завжди врятує, – на лівому оці пробилась сльозинка. – Ти знаєш це.

- Ми усі знаємо це, - промовив Чарльз. – Як ти там казав? «Найближчим часом про це дізнаємося». Отож бо, Елвіне, ми не вдіємо нічого.

- Краще би підіграв мені! – відпустив плечі. – Хай там як, а я напився… - ледве встав зі стільця, - ліхтарик залиш собі – знадобиться якось.

Побіг до вбиральні. Його кашкет лежав перевернутим на стійці, тоді як ліхтарик і лист Чарльз сховав в різні кишені.

Далі залишалось робити нічого, поки не повернеться Елвін, відраховуючи відлік стукотами кінчиків пальців по стійці, наскільки це не набридатиме. А потім вертатися в Портсмут, на базу, побачитись з тим, що цілий 1916 рік не бачив, починаючи з 31 травня по 1 червня і аж до настання 1917-го. «…це несправедливо!», - як казав Елвін, і не мав на увазі з тим, що відбувалося з Чарльзом. Замість Берксена його понесло кудись в Баварію. Це не помилково записали в документі його ім'я, ранг, дату народження, і назву табору для офіцерів, виходило це теж з ентузіазмом, ну хоч кудись в мальовничі місця, адже він знав прекрасно про неймовірні замки і палаци. Тут – місце, де ця ж «Імперія» - «Райх», «Три дами» - «Drei Damen», «стріт» - «штрассе» тощо, тощо. Головне, щоб не вилетіло з голови, як формули з алгебри, скільки б їх не зубривши. Чарльз з дитинства не був вправним у математиці, але ж тисяча дев’ятсот чотирнадцять він додасть на чотири - і буде тисяча дев’ятсот вісімнадцять, проте і сам вже забув як це було, адже з урахуванням глибини, з якої тонули «Вуді» і «Квін Мері», якби війна почалася, до прикладу, в лютому - можна було тисяча дев’ятсот чотирнадцять додати п’ять, нехай вийде дев'ятнадцять, але ж ніхто не відповість, коли саме це почалося і закінчиться. Місяці легше порахувати, ніж дні, а їх можна записати в щоденнику, на пам’ятному фото, в тюремній камері, достатньо, щоб розпочати відлік часу до кінця життя, а потім вже рахувати скільки це тривало.

Він переміг у тирі – це кінець? Так Елвін сказав, - з дитинства він міг що завгодно сказати. Це його по-праву – щось сказати, навіть дату закінчення війни. В результаті виходить, що знають лише «вищі». Це влада, уряд, міністерства, Генштаб, але якщо вже відкрита скриня Пандори, закрити її буде важко і болісно. Краще з цього мати якусь вигоду. А цей – створіння – як би він вважав, коли саме це закінчиться? «Це лиш сон!» - подумає Чарльз, але не забуде. З часом, не думаючи про це, точно забуде, це ж наче і не кошмар. З якого піку треба доводити, що це кошмар? Одними смертями, кинджалами… і це ще не кошмар. Однаково, стане мучити чи ні, житиме все рівно, якщо він самотужки не перерве його, а коли закінчиться війна, якщо буде потрібно все з чистого листа почати – це він і зробить.

На момент цього буде далі? Чарльз не відповість! Елвін помовчить хоч трохи! Ніхто не передбачить те, що нікому не дано передбачати час.