Кілька мініатюр.

Оця стежка тонка, початок якої з тунелю туманів в"юниться до хати розбитої бомбами вщент... - ця стежка веде до розтрощеної огорожі, до хвіртки (якої лишились уламки). Та крізь війною обпалений сад прямує у напрямку впалих дерев, до згорілих полів. І водопадом, що наче від спуду - з урвища наче! - нечутно спадає в безмежжя, у вічність...у вічність, яка не що інше, як час...Час надбання, зустрічей, втрат та руїни... - принаймі, читалося так у рунах люмінесцентних, що світились крізь пил та каміння цієї стежини.

Із подихом тихим весняного вітру купол небес свої крила розвісив над овидами виднокола.

Дивом вціліла верба схилилась у мрії над озером темним, куди падав цей несподіваний, що нізвідкіль водопад.

Слухаю гул водопаду стежини та пісні птахів у кружлянні.

Кружляли птахи над стежиною, озером та над полями, та над від посухи мертвими землями... - над обширом вкраденої москалями у мене моєї вітчизни, яку розтерзали вони у суцільну руїну. <<Кинутись вниз? Та вбитись на смерть?! Втопитися в озері, в темній воді?...>> - думалося, удивлявся коли я униз, у темінь, в безодню.

На диво спокійні ці води, що від стрімкого падіння вагомого стежки в печерну тунель, з якого злилася вона вже водою. Під крилами купола неба хитнулась верба, торкнулася листям обличчя та пригорнула до себе гіллям <<...Що ти верзеш?!...>> - наче тихо мені шепотнула.

Прихилився до теплого тіла дерева світу, у мрії котре задивлялося в озеро темне під гул водопаду, коли стежка тонка у вічність ховала руни люмінесцентні, в каміння марноти марнот.

...І припало каміння те пилом тисячоліть незчисленних................