КАМІНЬ, ЯКИЙ ПЛАЧЕ

Чи можливо, що я помилка?

Може, все ж я - звичайний камінь?

Просто маю людську усмішку

Під заглибинами-очами...

Я творіння причинного майстра,

Що зробив і лице, і тіло.

Навіть душу отримав одразу,

Хоч цього ніяк не просив я...

І стою я гидким бовваном,

Страховиддям тупої породи...

Мимо зрідка ідуть каравани,

Але мчаться роки, як води...

Наді мною птахи літають:

Їхній послід лежить навкруги.

На лиці такі ж плями маю,

Та вони не плямують душу!

Я втомився стоять при дорозі,

Леденіти від вишкірів хижих...

Рудий мох уже вкрив мої ноги

Й старі кості тортур язичницьких...

...Я самотній, втомлений камінь...

З тихим болем, що нівечить душу:

Не поніжать мене руками,

Не потрібен нікому... То ж тужу.

Люди поспіхом повз минають,

Лиш відраза у поглядах й лицях:

Не буває, що камінь плаче!

То, напевно, роса у очницях...

6-7.01.2004

Зазирніть у буктрейлер!