Хто я?

Ранок скінчився, але досі темно,

І в ліжку лишилася я.

Я стою, я мовчу, я сміюся... воно

Шию звиває, неначе змія.

У світі немає страшніше тривог,

Ніж створені нами у стані

Ведучих німий діалог

В агонії і лихоманці від рани.

Жорстокої, вже застарілої рани

В серцях, де квітне бездумно вона,

Пройшла крізь сніги, морози і тумани

Побита життям несміла весна.

А я все стою, дивлюсь в далечінь

На перший стовп диму, як стовбур дерев

Він височіє, і двоє створінь

Дивляться разом на огненний рев.

Хто я? І чому я тут?

Не бачу поперед себе

Знаю, що в спині закривавлений прут,

І легені приймають уламки ребер

Я прокидаюся. Може, це сон? Може,

Я просто втомилась?

Може, мій мозок не спав? І... Боже,

Ні, я не сплю. Я у ванні скрутилась.

Вибух лунає, не чути крізь крик,

Як тріснуло дзеркало в ванній

І разом з ним погляд мій зник

У себе тодішню, в період ранній.

Вуха заклало, я закричала,

Котик злякався, вислизнув з рук

Гола у ванній в теплі засинала,

І де ж він тепер, мій дзеркальний близнюк?

Хто я тепер, без минулого й звуку?

Хто я тепер, без очей і легень?

Як пережити з собою розлуку,

Коли вже нема у світі натхнень?

І я хочу казати, писати,

Хочу стрибати й творити пісні,

Хочу вуха закрити і під ніс бурмотати

Вірші, що вчила у школі не на війні.

Але хто я тепер? Мене нема,

Я стрибнула з вікна

І безсніжна зима

Укрила мене, як цариця нічна.

Але ні, ось же, знову стою,

Дихаю ніжним повітрям.

Хто я тепер? Я обличчя надіям

Підставлю, вдихну, а головну —

Глибоко в серці втаю

Я від всіх утаю, і нікому

Ніколи в житті не скажу.

Ніхто не спитає, ні як, ні чому,

Ні скільки я зі Смертю дружу.

Чи страшно? Не дуже.

Чи зможу? Навряд.

Чи довго таїтиму у серці мрію,

Що стоїть за плечима позад?

І, начебто, не так то і лячно —

Крок зробити єдиний вперед.

Дядько Микола з життя пішов мрячно,

Чим же я гірше? Так я — не поет.

Я недостатня. Недостатньо доросла,

Занадто стара, недостатньо розумна,

А що тут поробиш? І творчість моя,

Хоч і була квітуча, давно вже абсурдна.

Я б хотіла додати, та воно все

Знищить мене руками людей

Що поруч живуть, читають усе,

І мають не знати жодну з ідей

Що живуть в голові, що жить не дають,

Що із кожним днем, кожним дощем

Обов'язково у мізках гниють.

Тож хто я?

Вмерла, чи жива?

Чи гниють роки в полоні,

Як біжить сльоза солона,

Чи у думок в долонях

Я навіки Смерті удова?