Будь каменем.

Вечір опустився важким оксамитом над родинним садом. Падаючі пелюстки персикових квітів мерехтіли в світлі повного місяця. Тиша й спокій.

Але в кімнаті господарів маєтку спокою не було.

Лі Вей і Мейлін сиділи поруч, плечі ледь торкалися. Погляд кожного шукав відповіді в очах іншого.

— Вони викрили змову, — пробурмотів Лі Вей, стискаючи сувій і дивлячись на підлогу. — Твій дядько… Закон дев’яти поколінь… Не пізніше ніж завтра тут будуть гвардійці. Ми…

Мейлін відвела очі. Серце стукало швидко й нерівно — ніби хотіло вирватися.

Вона спробувала щось сказати, але горло перехопило. Губи зашевелилися беззвучно.

Лі Вей бачив. Розумів.

— Ми можемо втекти, — прошепотів він,— знайти схованку. Поки є час. В іншу провінцію… під чужими іменами. Я сам зберу необхідне, ніхто не дізнається…

Мейлін похитала головою:

— Від ока імператора не сховатися. А діти? Дівчатка зовсім малі, вони не витримають дороги.

Лі Вей відкрив рот, але не зміг відповісти. Мовчання важило більше за слова.

За кілька хвилин він схопив її за руки, його пальці тремтіли.

— Є інший шлях, Мейлін... У мене є порошок... ми підемо разом. Зараз. Діти теж. Вони не відчують страху. Ми просто не прокинемося, і рука ката нас не торкнеться.

Мейлін відсахнулася, ніби він ударив її. Очі її, зазвичай м'які, спалахнули гнівом.

— Ти кажеш про самогубство, Лі Вею? Ти, голова роду? — її голос був тихим, але різав, як шовкова нитка. — Ти хочеш вкрасти у предків те, що належить їм? Наші тіла — це лише посудини, які вони нам довірили. Знищити їх власноруч — це плюнути в обличчя Небу. Це значить стати бездомними привидами, яких не пустять до жодного храму. Якщо ми вб'ємо себе, ми визнаємо, що ми — боягузи, що тікають від правосуддя Імператора. Воно не зупиниться. Винищать кожну гілку дерева і твого роду, бо ми не дамо йому повноти покарання.

Знову запанувало мовчання.

Коли мовчати стало несила, Мейлін рвучко підвелася. Кинулася до дитячої кімнати. Кроки відлунювали у грудях.

Раптовий шум розбудив малих. Дівчатка терли оченята кулачками. Восьмирічний син простяг руку:

— Мамо?

— Я тут, — відповіла вона, сідаючи на ліжко, обіймаючи всіх по черзі. Сльози котилися по щоках, але вона не видала жодного звуку. Тільки обіймала. Міцно. Ніби намагалася сховати їх у власних грудях.

Мить слабкості була лише миттю. Усвідомлення накотило хвилею.

Сльози просохли. Голос став спокійним і лагідним. Мейлін вклала дітей, підгорнула ковдри.

Вона повернулася до Лі Вея. Обличчя вологе, але очі тверді.

— Ні, — сказала тихо, але рішуче. — Ми не тікаємо. Ми не залишаємо дітей. Я здамся. Добровільно. Ти віддаси мене суду, не чекаючи арешту. Тільки так рід виживе.

Лі Вей закрив обличчя руками. Його плечі здригалися.

— Я не можу так, Мейлін... Я не хочу жити твоїм коштом. Я піду з тобою під ніж. Я визнаю себе співучасником. Ми помремо на майдані вдвох. Це буде чесно.

Мейлін гірко посміхнулася і похитала головою.

— Це не буде чесно, коханий. Це буде егоїстично. Ти хочеш полегшити свою совість смертю, але хто тоді захистить їх? — вона вказала рукою в бік дитячої. — Якщо ти помреш зі мною, вони залишаться сиротами з тавром зрадників. Хто навчить Лі Чжена бути чоловіком? Хто видасть дівчаток заміж? Ти мусиш жити.

— Жити і знати, що я дозволив кату... — він не зміг закінчити речення. Його нудило від самої думки.

— Жити і пам'ятати, — виправила вона. — Твій обов'язок тепер не перед предками, що вже пішли, а перед тими, хто щойно прийшов. Ти — корінь. Якщо корінь вирве себе з землі, бо йому боляче, дерево впаде. Будь моїм голосом, коли мене не буде. Будь моїми очима, коли вони згаснуть. Це набагато важче, ніж просто померти зі мною.

Лі Вей схилив голову. По обличчю пройшла болісна судома.

— Самодоносу може не вистачити. Закон імператора жорстокий. Крові зрадника не місце під Небесами. Навіть якщо дітей залишать живими... Рабство... Кастрація...

Мейлін стала перед ним на коліна, взяла за руки, зазирнула в очі.

— То ми повинні зробити все, щоб цього не сталося. Зробити більше ніж можливо. Більше ніж померти...

— Якщо ти обираєш цей шлях… я буду поруч. До останньої миті.

Мейлін зітхнула. Повітря ніби полегшало. Вона стисла його руку, з силою, з якою потопаючий хапається за соломинку.

— Завтра… на світанку… Не зволікаючи, — прошепотіла, нахиляючись і притуляючись щокою до його долоні. — О Небо, як же мені страшно… Як страшно, коханий…

Лі Вей мовчки провів долонею по її волоссю. Ніч лягла на будинок — тиха й глуха. Ніби сама готувала світ до невідворотного.

Вона поклала голову йому на груди, він продовжував перебирати пальцями її локони. Вони мовчали. Вона цілувала його шию, він – її скроню. Тепло її тіла, її дихання, запах її волосся — все це він вбирав у себе, ніби міг забрати з собою навіки. Вони просиділи так до світанку. Не спали. Просто трималися.