Будь каменем.

Очима Мейлін.

Натовп розступався перед нею, як вода перед човном. Кожен крок відгукувався в тілі різким болем. Грубі конопляні мотузки, затягнуті поверх дорогоцінного шовку сукні, впиналися в плечі і лікті змушуючи тримати спину неприродньо прямо. "Зв'язування у формі квітки" мусило не дозволити їй опустити голову, але Мейлін не зробила б цього у будь якому разі.

Лінпай, табличка смертника за спиною, тиснула на хребет впиваючись гострими краями в лопатки. Ієрогліфи, що складалися у напис "Спокута", виведені криваво-червоним, вона воліла вважати не тавром ганьби, а останньою печаткою власної волі.

Лі Вей ішов попереду, стискаючи в кулаку грубу мотузку, що тягнеться від шиї Мейлін. Кроки тверді, рішучі. Він не обертався. Вона й не чекала.

Позаду — тупіт маленьких ніг Лі Чжена. Вона чула їх крізь гул натовпу: ліво-право, ліво-право, як серцебиття, яке ще вчора віддавалося в її грудях, коли вона притискала його до себе перед сном. А тепер він обома руками тримає дерев'яну тацю. На ній біліє рис і темніє питво у чашці.

Свідомість не бажала сприймати цю реальність. Мейлін заплющила очі на мить. І світ став іншим.

Вона знову йшла вулицею, у цій самій білій весільній сукні. Навколо повно червоних ліхтарів і квітучих персикових гілок. Поруч — Лі Вей, молодий, з усмішкою, яку він показував тільки їй. Натовп скандує: «Сто років щастя! Сто синів і тисячу онуків!» Вона сміється, хапає його за руку, пальці переплітаються. Він нахиляється і шепоче: «Ти — мій дім».

Очі відкрилися — вона вже біля стовпа. Коли її спину притиснули до шорсткої деревини, всередині все стислося. Це був кінець шляху.

Кат професійними рухами перекинув нові мотузки навколо її талії та стегон. Сукня зім’ялася, втрачаючи свою форму під тиском вузлів. Мейлін не опиралася. Тіло слухняне, як уві сні.

Син підійшов, натовп почав затихати. Поставив до її ніг тацю, підняв маленьку чашу з рисом. Пара ще йшла від гарячого зерна. Він узяв паличками кілька рисинок — акуратно, як і вчила. Підніс до її губ. Вона прийняла. Змусила себе проковтнути. Лі Чжен простягнув ще. Вона сумно похитала головою. Серйозний і діловитий він відкладає рис і підносить чашечку. Йому доводиться стати навшпиньки, аби нормально дотягнутися. Мейлін випила. Трав'яна, глибока гіркота опіуму обпекла язик, але майже одразу приносла теплу, рятівну хвилю відстороненості.

Подивилася на нього... Ще один теплий спогад. Як вона, знесилена після пологів, але щаслива, притискає до себе свого первістка. Як він, немовля, шукав її груди. Вона усміхнулася йому — м’яко, як тоді, коли годувала його вперше.

Хлопчика, що застиг з піднятою чашкою, взяли за плечі. Посунули геть.

Його місце зайняв Лі Вей. Очі шалені, обличчя зведене праведним гнівом і огидою. Він мовчки, але підкреслено зневажливо, відпихнув ногою тацю, білі зерна розсипалися по землі. Він рішуче схопився обома руками за ворот сукні. Тканина рвонулася з коротким, сухим тріском. Сукня розійшлася нижче пояса. Холодне повітря торкнулося шкіри. Ще один ривок вбоки, аби остаточно відкрити все. Стряхує шовк з рук наче це бруд. Відступає з гнівним сопінням, не глянувши їй в очі. Мейлін залишилася оголеною перед площею, зафіксована мотузками. "Ти зіграв бездоганно, любий."— майнула думка, крізь опіумний туман, що вже заповнював свідомість. Губ Мейлін непомітно торкнулася коротка вдячна усмішка...

Вона знову в їхній шлюбній спальні. Свічки мерехтять. Лі Вей стоїть перед нею, очі повні трепету й бажання. Вона повільно скидає шари одягу, стоїть оголена, тільки волосся падає на плечі. Він робить крок, торкається її шкіри — обережно, ніби тонкої порцеляни. "Ти прекрасна,"— каже він. Вона усміхається і притягує його до себе...

Кат зробив крок уперед. У руці — тонке, довге лезо, блискуче, як перший промінь сонця. Холодна, шорстка долоня лягла навпроти серця. Сосок опинився затиснутим між пальцями, Кат злегка відтягнув плоть. Підніс лезо, наче збирався зрізати стиглий плід.

Вона подивилася йому в обличчя. Точніше, в очі над чорною напівмаскою.

Лише на один удар серця здалося, що ніж зупиниться. Але лезо невблаганно рушило далі.

Біль прийшов миттєво, білий, сліпучий. Він витіснив усе: спогади, усмішку, навіть обличчя сина. Навіть настоянка, що вже тримала Мейлін у своїй ейфорійній пелені, захищаючи розум від паніки, не допомогла. З

Мейлін різко втягнула повітря, тіло смикнулося в мотузках. Відчула тепло на холодній шкірі — перша цівка крові потекла вниз по ребрах. Кат підняв руку до її очей, демонструючі клаптик шкіри. Зовсім маленький — лише сосок посеред блідої ореоли. Урочисто підняв "трофей" над головою. Натовп вибухнув схвальними вигуками. Кат кинув шматок кудись під ноги, по за поля її зору. Напевно в якийсь кошик.

Далі він встромив палець в прорізаний отвір, він увійшло в жир і м’ясо з мокрим, чавкотливим звуком. Біль запульсував викликаючи довгий приглушений стогін. Але кожна наступна дія переконувала що може бути гірше. Набагато гірше. Кат потягнув на себе. Блиск леза. Другий надріз — глибший. Хрипкий стогін — голосніший. Шматок плоті віділився і глухо плюхнувся поряд з першим. Третій. Четвертий. Кат працював спокійно, знімав шар за шаром. Як кулінар, що нарізає витончений делікатес.

Мейлін вже не могла опановувати дихання. Воно стало хрипким, уривчастим. Кров заливала живіт, стікала по стегнах, просочувала мотузки. Запах — гарячий, залізний, нудотний — заповнив ніздрі.

Кат перейшов на праву грудь. Цього разу він відрізав більший шматок — майже половину. Біль такий, що в очах потемніло. Ноги неконтрольовано тремтіли.

Вона прокусила собі губу до крові: "Не кричати… не кричати… вони дивляться…" Слина і кров потекли по підборіддю. Кат ніби почув її думки — дістав з за пояса і вклав їй до рота невеличку гілочку м'якої деревини. Мейлін стисла зуби і мимоволі кивнула у відповідь.

Паличка рятувала її довго. Поки він поров рукави й вирізав великі шматки плоті з її плечей. Потім те саме з передньою поверхнею стегон. Методично, без злості, але й без жалю. Зрізав, відкидав, знову зрізав. Кров уже не стікала — вона струменіла. Калюжа під стовпом все більшала. Розсипаний рис став геть червоним.

М’ясо відокремлювлося важко, з тягучим звуком, що майже глушив для неї голоси натовпу. Мейлін уже майже не бачила. Перед очима плавали чорні плями. Проте, вона намагалась терпіти.

Але потім долоня ката притулилася до живота. Затрималася недовго і ковзнула ще нижче — до лона. Вп'ялася пальцями у шкіру й волосся.

Кат потягнув різко й безжально...

Мейлін не витримала. Лезо увійшло в найніжнішу плоть, розтинаючи те, що колись давало життя. Біль, якому немає порівняння вибухнув у голові червоною хмарою. Кров, разом із сечею хлюпнула на ноги. Мейлін випустила паличку з зубів і закричала.

Хрипкий, сповнений тваринного болю і нестерпного приниження крик шарпонув по нервах наче батіг. Натовп заревів ще голосніше. Її думки остаточно сплуталися. Крізь кривавий туман вона вперше за час страти спробувала подивитись у бік сина. Марно...

Невблаганна рука вже вперлася в лоба, притискаючи потилицю до стовпа.

Останній різ по горлу. Лезо розітнуло трахею. Кров бризнула сильним, гарячим струменем. Зашипіла крізь булькотливий хрип, що швидко захлинувся. Тіло Мейлін смикнулося кілька разів у мотузках, як риба на суші, і обм’якло.

На обличчі, залитому дрібними червоними краплями не лишилося ознак болю. Тільки тиха, безкінечна втома.

Очима Лі Чжена

Він стояв так близько, що відчував тепло її тіла — навіть крізь холод ранку. Батько тримав його за плече — не сильно, але міцно, ніби боявся, що син впаде або відвернеться. Хлопчик не відвертався. Він обіцяв татові, обіцяв собі: дивитиметься. Він не плакав. Бо тато пояснив: якщо заплаче — значить, мама помре марно. Свої останні сльози в житті він виплакав цієї ночі. «Мамі робитимуть боляче. Мами більше не буде. Ніколи».

Перший надріз — тихий, як шурхіт паперу. Мати не кричала. Тільки коротко вдихнула — різко, ніби від несподіванки. Потекла тонка червона цівочка.

Хлопчик дивився на цю цівку і згадував, як одного разу порізав пальця краєчком паперу, коли складав журавлика. Було боляче, і кров тоді була така ж червона. Мама взяла його руку, притисла до губ, подула — тепло, м’яко, ніби дмухала на вогонь, щоб не горів. "От бачиш, — сказала вона, — вже не болить. А тепер обіцяй, що не будеш плакати, мій маленький воїн. Ти сильніший за будь-яку рану"

Лі Чжен похапцем змусив себе розплющити очі. Так широко як тільки міг. Дивився далі Вологі, м’які звуки — ніби рвуть мокру тканину. Шматки плоті падають у кошик під стовпом — глухо, важко. Запах — залізний, теплий, солодкуватий — мутив розум.

Він відчував, як батькова рука на плечі тремтить — ледь помітно. Але сам не тремтів.

Він більше не буде плакати. Не буде боятися. Не буде жаліти. Нікого і нічого.

Очима Лі Вея

Сонце вже високо. Тіні короткі, безжальні.

Він стояв нерухомо. Як камінь. Від Мейлін, жінки якумвін кохав, матері його дітей не залишилося майже нічого. Груди зникли — тільки ребра, білі, відблискуючі краплями крові. Руки — оголені кістки й сухожилля. Ноги зяяли глибокими ранами, ніби від щелеп велетенського звіра. Навіть серед збудженого натовпу тепер багато хто відводив очі.

Лі Вей не відводив.

Він дивився і бачив не те, що бачили інші. Він знов і знов повертався думками до їхньої останньої розмови, в ніч перед судом, коли перші промені сонця торкнулися неохоче зазирнули у кімнату.

Вона сиділа на краю ліжка, волосся розпущене, стискала руками його долоню, притискалася до неї вологою від сліз щокою:

«Страшно… Але не бійся за мене. Померти, коли від тебе вже нічого не залежить, хіба що не кричати від болю — що може бути легше? Тобі буде складніше. Набагато. Жити завжди важче. Але ти повинен! Не дай жодного приводу для сумніву. Будь каменем, заради моєї пам’яті.»

Він тоді встав перед нею на коліна, обійняв.

«Я обіцяю», — сказав він.

В мить коли її очі нарешті згасли він остаточно усвідомив: це кінець лише для неї, бо вона пішла туди, де ніж не дістане. А він залишався жити. Каменем. Як обіцяв.

Натовп почав розходитися. Сонце хилилося до заходу. Страта скінчилася.