Будь каменем.

Світанок видався холодним. Туман стелився по землі, ніби намагався приховати сліди ночі.

Лі Чжен прийшов один. Військовий одяг без прикрас, меч на поясі, обличчя — як завжди, без виразу. У руках — проста глиняна чаша з рисом. Пара ще йшла від гарячого зерна.

Він поставив чашу біля коріння дерева. Не кланявся. Не говорив ритуальних слів. Просто стояв. Чітко, як у строю, розвернувся, зробив крок…

Його ноги підкосилися. Він похитнувся, оперся спиною на потрісканий стовбур, сповз по ньому на землю. Повільно, ніби тіло нарешті здалося. Підтягнув ноги до грудей. Руки безсило впали на коліна.

Він подивився на чашу. Потім на дерево. Потім у порожнечу перед собою.

— Я не говорив з тобою, мамо… так давно.

Голос його був тихий, хриплий, ніби роками не використовувався для слів, які не є наказом.

— Я думав, що твого голосу не залишилося на землі. Тепер я знаю, що це не так. І це добре.

Він замовк. Дихання стало нерівним.

— Я вижив. Я виріс. Як обіцяв. Я вдячний тобі — ти дала мені життя двічі. Мені і сестричкам. Але… щоб розвіяти можливі підозри, я навчився вдавати жорстокість. Холод. Рішучість. Скоро вдавати вже й не доводилося.

Він підвів погляд до гілок. Там, де колись цвіли персикові квіти.

— Кілька років тому я разом із загоном отримав наказ знищити бунтівне селище. Увірвавшись до однієї хижі, я стикнувся віч-на-віч із жінкою. Я був упевнений, що бачу тебе, мамо. Вона прикривала тілом хлопчика років восьми. Певно, не варто казати, на кого він був схожий.

Він стиснув кулаки. Кісточки побіліли.

— Вона не кричала. Не плакала. Лише похитала головою і подивилася мені в очі. З благанням.

Він замовк. Надовго.

— Мій меч застиг у повітрі. Я міг… міг спробувати їх врятувати. Втекти разом з ними. Я вмію виживати. Зміг би. Проте… я згадав батька. Згадав сестер і племінників. Згадав мачуху. Зведених братів і сестру, яких я ненавидів без жодної провини з їхнього боку. Я зрозумів: якщо я не виконаю наказ, наражу їх на небезпеку. Знехтую твоєю жертвою. Втрачу життя, яке мені не належить…

Він опустив голову. Голос став зовсім тихим.

— Я вдарив. Один удар — на двох. Я вправний…

Знову мовчанка. Довга. Потім підвів очі до неба — ніби шукав там відповідь.

— Мамо… Велике Небо… Це… надто важко. Кожен мій подих куплено за шматочок твоєї плоті. Кожен мій крок по цій землі відлунює тим скреготом ножа об ребра. Я — борг, який ніколи не буде виплачено. Моє життя — це не подарунок, це...

Він не плакав. Сльози не текли. Але вперше за двадцять п’ять років його плечі здригнулися — один раз, коротко, ніби щось усередині нарешті зламалося.

Він сидів так довго. Потім повільно підвівся. Підійшов до чаші. Взяв її в руки. Доторкнувся губами до краю.

— Як би то не було, я радий, що можу погодувати тебе, мамо. Знову.

Він поставив чашу назад. Повернувся й пішов — спина рівна, кроки розмірені.

Але він вже не відчував себе каменем.

Він був людиною. Вільною.