Будь каменем.

Лі Вей лежав нерухомо. Дихання стало рідким, поверхневим. Але очі його були ясними — ніби весь біль, що роками сидів у грудях, нарешті відступив, залишивши місце для чогось іншого.

Він повільно повернув голову до сина, що за усю промову здається й не поворухнувся.

— Є ще одне… що я маю сказати. Про скриньку. Про милість... І про знущання...

Лі Чжен стояв, як і раніше, руки за спиною. Але тепер він дивився прямо на батька. Без відстороненості. Без порожнечі.

Лі Вей заговорив тихо, але чітко — ніби кожне слово коштувало йому останньої сили.

— В ніч псля страти… В дім прийшов один з людей судді Гао. Він поставив переді мною лаковану скриньку. Просту, без прикрас. Мовчки подав папірець...

«Ти відрікся від її імені, то тримай на згадку символи її єства. Її жіночності й материнства.»

Він замовк. Груди здригнулися.

— Там були… клаптики. Невеликі. Зрізані з її грудей... З її лона... Зовсім підсохлі...

Юнь різко вдихнула. Рука її стиснула плече доньки так сильно, що дівчинка скрикнула. Старші доньки завмерли, одна притисла рукав до рота, друга просто опустила голову.

Лі Вей продовжував, ніби не чув.

— Я ридав над тією скринькою. Не вголос. Просто сидів на підлозі й тримав її на колінах, ніби міг зібрати Мейлін назад. Потім узяв лопату. Пішов у сад. Під молоде персикове дерево — те, що ми посадили в рік твого народження, Чжене. Закопав її там. Глибоко. Щоб ніхто не знайшов.

Він перевів подих.

— Щороку, в ніч перед річницею… я приходив туди. Ставив чашу рису. Називав по імені. Говорив їй: «Я витримав. Вони живі. Вони в безпеці». Іноді просто стояв. Іноді торкався землі, ніби міг відчути її тепло крізь неї.

Юнь відвернулася. Її плечі здригалися. Вона не плакала вголос — але тіло зрадило.

Лі Вей подивився на неї.

— Юнь… прости мене. Я одружився з тобою не з любові. Я одружився, щоб не викликати підозри. Щоб рід виглядав чистим. Щоб ніхто не запитав, чому я досі сам. Ти була доброю. Ти дала мені наших дітей. Але серце моє так і лишилося під тим деревом. Пробач.

Юнь не відповіла. Тільки кивнула — коротко, різко. Ніби боялася, що якщо заговорить — зламається.

Лі Вей перевів погляд на молодших. Вони дивилися на нього широко розплющеними очима. Дівчинка тихо схлипнула.

— Ви не знали. І не мали знати. Ви росли в домі, де її імені не було. Я зробив це, щоб ви жили. Щоб ви не носили її тіні. Пробачте старому батькові, що мовчав.

Молодший син ступив крок уперед.

— Татусю… чому ти не розповів раніше?

Лі Вей усміхнувся — вперше за весь вечір справжньою, слабкою усмішкою.

— Бо я був каменем. Як вона просила.

Він повернув голову до Лі Чжена. Син стояв нерухомо. Але очі його були вологими — вперше за двадцять п’ять років.

— Чжене… я змусив тебе дивитися на те, що жодна дитина не має бачити. Я змусив тебе тримати чашу. Я зробив це, щоб ти жив. Щоб закон дев’яти поколінь не дістався до тебе. Але я забрав у тебе дитинство. Я забрав у тебе матір. Я забрав у тебе право плакати.

Він простяг руку — слабко, тремтяче.

— Пробач мені, сину. Якщо зможеш.

Лі Чжен ступив уперед. Уперше за весь вечір. Уперше за двадцять п’ять років.

Він узяв руку батька. Стиснув її міцно.

— Я не пробачаю, — сказав тихо. — Але я розумію.

Лі Вей кивнув. Очі його закрилися.

У кімнаті запанувала тиша. Юнь схлипнула вголос. Молодші діти притулилися до неї. Старші доньки стояли, не рухаючись.

Ніхто не вловив який подиих Лі Вея був останнім.

Він пішов тихо. З усмішкою на губах — слабкою, але справжньою.

Він нарешті пішов до своєї Мейлін.

Лі Чжен стояв, тримаючи руку батька. Довго. Потім повільно поклав її на ковдру.