(не) Твій Міленіум

Твоє серце має два обличчя

Зверху вкрите ніжним оксамитом,

Що ховає так ошатно біль і відчай,

Почуття, що вкрилися гранітом.

Я тебе врятую від зневаги,

Оксамит від стріл долонями закрию,

І помру, не привертаючи уваги,

Аби ти не поламала свої крила.

(з популярної пісні)

Лютий 1992 року

Село Первомайське

Харківська область

“Ця звіряча книга – чуттєва, різка, груба і жорстока. Але вона своєчасна й гарно написана, навіть дотепно.”

Із забороненої книги анархіста

Дув холодний, сирий вітер. Зривав з тремтливих гілок кленів і беріз торішні, почорнілі за зиму листя. Низьке сиве небо обіцяло сніг. Але кидало на землю лише жмені дрібної, колючої крупи. Вона гидко била по відкритих руках і обличчю, особливо боляче – по губах. Завітряні, обкусані, вони були особливо чутливі до будь-якого дотику. Гарячий недопалок теж завдавав дискомфорту. Майже біль.

Але дівчинка все одно вперто підносила його до рота, що вкривали сухі, сукровичні скоринки, по-чоловічому сильно, глибоко затягувалася несмачним димом. Цигарку без фільтру вона поцупила з картонної пачки “Ватри” на кухні. Хтось кинув на столі в метушні похорон та поминок. Не помітив, як вона потихеньку накрила пачку правим рукавом червоного драпового пальта. Тонкими пальчиками навпомацки спритно відігнула картонку і витягла цигарку. Сховала у рукаві лівого рукава. Й швидко відійшла подалі від столу. Сірники в неї вже малися. Їх красти не довелося.

А тепер вона потай курила між гаражами, що купчились посеред двору присадкуватих цегляних двох- і триповерхівок. Передбачливо зняла червоне пальто, скрутила його підкладкою нагору, щоб не помітили випадково дорослі, якщо пройде хтось повз або визирне у вікно: хоча вже вечоріло, було ще досить видно. Щулилася тепер на вітрі, ризикуючи захворіти. Але пальто було потворне, важке, воно їй не подобалося. Тому дівчинка норовила його зняти якнайшвидше при кожній нагоді. Краще мерзнути, ніж так себе спотворювати. А тим більше, коли куриш тишком-нишком, потрібно зняти: мало того, що помітять, гидка одежина всім кидалося у вічі, тільки-но вона з під'їзду виходила, так ще й тканина вбере запах, видасть з головою.

Це була друга спроба в її житті покурити, як дорослій. Перша сталася на шкільному вечорі на честь Нового року. Однокласники пили ще домашнє вино, яке приніс хтось у літровій банці. Але вона погодилася лише на цигарки. І потім її знудило біля чорного виходу їдальні, так гидко і мерзенно було від тих двох затяжок. Але тепер дівчинка збиралася докурити до кінця. І нехай нудить знову. Темніє в очах. Обпалює покусані до ранок й скоринок пухкі, вишневі губи. Їй почало подобатися, коли погано. Ще краще – коли боляче. Смак крові в роті. І вона вперто курила.

Дивилася, скосивши красиві, розкосі очі мшисто-зеленого кольору, як спалахує червоним вогником кінчик сигарети, коли вона з силою тягне гарячий гіркий дим. Перетворюється на сивий попіл, падає на коричневу від морозу, талого снігу та собачих екскрементів траву. Теж торішню. Все стало мертвим та торішнім. Більше не оживе. Й не повернеться. Ні мама. Ні старший братик.

В очах знову потемніло. Але цього разу від болю всередині. Мабуть, там де серце. Зітхнувши, вона востаннє потягла розмоклий недопалок, тоненько застогнала, так запершило в горлі й защипало губи. Відкинула залишки мокрого, зжованого паперу та тютюну, незграбно сплюнула, втерла маленьке гостре підборіддя. Озирнулась. Нікого. Потім швидко підняла вельветовий зелений сарафан – єдина річ у її небагатому гардеробі, що дійсно подобалася, – спустила сірі вовняні колготи разом із трикотажними трусами. І сіла у вузькому проході пописати. До неї тут вже робили це й речі ще серйозніші з десяток собак, кішок, а може й інших дітлахів, яким не хотілося повертатися з великої чи малої потреби додому – судячи з запаху та кількості купок. Тому великим таким порушником порядку дівчинка не почувала себе. Не перша та не остання.

А додому вона справді не хотіла. По-перше, запах курива. Вчути можуть, якщо зупинять. По-друге, туалет через велику кількість гостей, що залишилися на поминки, постійно був або відкритий, або зайнятий. Там хтось то мочився, то блював, то плакав і вмивався. Дівчинці неприємно було спостерігати будь-яке з цих видовищ і вона взагалі сумнівалася, що зможе після такої кількості чужих до цього туалету ходити. Вона була гидлива. Краще вже між гаражами, де кішечки та собачки потреби справляють.

Тільки папірці чи бодай шматок газети наступного разу з собою взяти не забути.

Сьогодні обійшлося малою потребою, папірці ні до чого.

Крупа чутливо і неприємно підбила її під голі сідниці, подряпала промежину. Зойкнувши знову від холоду, дівчинка підвелася, одночасно підтягуючи труси з колготками. І тут чиясь рука ззаду прихопила її між ногами сильніше за вітер, холод й крупу.

Вона здригнулася, мало не обмочилася від страху ще раз. Але в її сечовому міхурі залишилася тільки крапля - мало, щоб дістатися назовні і зганьбити необережне дівчисько остаточно. Вона хотіла відштовхнути нахабну руку, відскочити убік. Але ж ні. Друга рука прибила її за плече до стінки гаража.

- Стій і не сіпайся! - прохрипів на вухо голос ... знайомий голос. - Я швидко, нічого тобі не буде.

І раніше, ніж вона встигла закричати, ударити, втекти, рука забралася між ніг, полізла вгору, задираючи сарафан разом з тонкою водолазкою під ним і стиснула груди, що ледь відбилися. Пальці вивернули набряклий, маленький сосок, чуже тіло навалилося на неї - важке, величезне. У ніс тхнуло запахом спиртного та якогось цибульного поту. Дівчинка слабко пискнула втретє. І тоді рука покинула її тремтяче тіло під одягом, знайшла й затиснула їй рота. А внизу вона відчула, як щось притискається до неї, до її стиснутих ніг й сідниць, гаряче, вологе, треться об неї.

- Стій... стій... коза мала... - мимрив хлопець, притискався до неї міцніше й міцніше, відчайдушно, з силою обтирався об її зад - це був дійсно молодий хлопець, не дорослий дядько, вона впізнала його. Бачила на похороні. І здається, ще раніше, чи то в магазині на розі, чи на базарі. Або у лікарні. У маленькому смт усі рано чи пізно одне одного десь бачили. Але це ще гірше, якщо він знає її, то розтеревене всім у школі про те, що вона тут присіла, й курила, і що він з нею зробив... А що він з нею зробив?

У 12 років вона ще слабко уявляла, чим займається хлопець із дівчиною. У неї не було хлопця, якщо не брати до уваги однокласника, який у темній залі на все тому ж новорічному вечорі поклав їй руку на плече. А потім на коліно. І вона не прибрала, тому він наважився або охамів остаточно та поцілував її у скроню. Ось і все. Й оскільки затим нічого не змінилося й не трапилося, вона вирішила, що то був жарт, гра така типу “струмочку” або “вибивного”, коли хтось когось завжди обирає, навіть чіпає, за руку, чи мʼячем, але ж то – гра. І не варто серйозно обмірковувати та чогось чекати.

Але те, що сталося зараз, було однозначно не жартом, не грою. І по-дорослому. Страшно. Неприємно. Бридко. По її блідому стегні сповзали густі краплі чогось прозорого, каламутного, як слиз чи гній. У непевних лютневих сутінках спалахнув ліхтар біля під'їзду, в його відблиску вона бачила ці неприємні, як шмарклі, краплини. А ще він чіпав її між ногами й за голі груди під светром й сарафаном.

Згадавши про це, дівчинка наче оскаженіла. Зчепила зуби й зсунула брови, відштовхнула щосили кривдника, втерлася подолом улюбленого сарафана. Натягла труси з колготками, схопила нелюбиме пальто, що впало в гниле листя й какашки тварин. Хлопець був насправді лише на кілька років старший за неї. Худий, прищавий, у курточці-бушлаті, яку явно зняв з когось із старших. А з його джинс-варенок стирчало те, чим він її чіпав – рожева, м'яка кишка з червоним, зморщеним кінцем, на якому краплями звисала та сама слизька мерзота. Подив обернувся шоком, дівчинка завмерла, дивилася на нього, розкривши рота. Вона росла у повній сім'ї з татом й братом, це тільки рік тому братик зліг в лікарн, а вчора його не стало остаточно. А мами роком раніше. Проте вона гадки не мала, як виглядають голі чоловіки між ногами. У їх сім'ї всі одне одного берегли, про інтимне вголос не говорили, тим більше нічого такого не показували, навіть випадково. А тут…

- Шо, подобається, коза? – хрипко спитав хлопець, підводячись із землі і обтрушуючись. - А ти шалава ще та ростеш. Письку покажеш?

Він ступив до неї, витягнувши худі, червоні руки з обламаними, брудними нігтями.

- Не чіпай мене! - заверещало не своїм голосом дівча, задкуючи. - Не підходь!

От тільки задкувати було нікуди – старі сараї за спиною. А попереду цей.

- Та чого ти репетуєш, я ж свій, - заявив їй хлопець, але зупинився, руки опустив. – Мені можна. Я ж твій брат тепер. Зведений.

- Брат?.. - їй здалося, вона збожеволіла. Її брата сьогодні поховали. Закрили над ним кришку полірованої чорної труни. Тато сам опускав з хресним та сусідами труну в яму, наполовину жовту від глини та піску. А вона кинула перші три грудки холодної, твердої землі. Мерзла земля гуркотіла по кришці, як щебінь. Прямо по її братові. А цей не міг тепер знову стати братом. Зовсім ні.

- Моя мамка сьогодні у твого папки залишається на ніч, - повідомила ця нікчема. – Житимемо ми у вас тепер. Раніше тишком-нишком йому смоктала у нас на кухні. А тепер вони одружаться. І ти - моя сестра! - переможно проголосив він. – Тож усе законно! Поріднилися ми з тобою щойно. А розкажеш кому – спалю, що ти тут курила. І на рота ще дам.

Дівчинка була настільки нажахана, що не розуміла сенсу його слів. Розуміла тільки – треба йти. Бігти. Геть, сховатись. Це все неправда і не з нею. Це від цигарок. Від суму. Від розпачу й смутку. Потрібно піти додому, попити води і все минеться.

Вона накинула на плечі пальто, сунула руки в рукави, потім у кишені. Втягла голову в плечі і пішла танком на зведеного брата. Або ким він там себе називав. Той схопив її було за руку. Вона завмерла, не підводячи голови.

– Я нікому не скажу, – пообіцяв підліток. – І ти не кажи. Не скажеш, увечері тобі бухнути принесу. Хочеш бухнути?

- Бухнути? - перепитала вона, та все ж підвела на нього очі. Зелене, ніщивне полумʼя, а не очі дитини.

– Ага. Ну треба ж відзначити, що ми поріднилися. Спермою типу…

- Пішов ти, козел поганий! – несподівано для себе закричала вона, з розмаху вдарила його коліном у пах, не влучила. Але здивувала, він розгубився, відступив. А вона побігла до хати. На світ. До людей. Вона ще не знала, що порятунку не буде й там. В який би будинок тепер вона не прийшла. Скільки людей не стояло б довкола. Вона буде сама. У холодній, непроглядній темряві. Принижена. Зі спущеними колготами та трусами. З колючою крупою по беззахисної шкірі. Сама. Та краще так ніж скривдженою кимось. Така вже ціна спокою.

Батько дивувався потім, як незворушно вона сприйняла новину, що тітка Еля - Ельвіра, ось яке рідкісне було ім'я у її мачухи! – житиме тепер із ними. І її син Володя також. Володі 15. Він навчається у ПТУ. Вони порозуміються, що їм ділити? Нема чого ділити.

- Ти зрозумій, Леро, - говорив батько, зітхаючи і винно ховаючи стомлені очі. – Одному мені з тобою тяжко буде. А Елю давно знаю. Вона допомагала, ще коли ця аварія сталася і мами твоєї не стало. Виручала, коли Женька лежав у комі. Ти підростеш і зрозумієш. А поки що давай, будь ласка, одне про одного дбати. І не робити боляче ще більше. Обіцяєш?

- Так, - покірно погодилася Лера. Вона все думала, як їй може допомогти і батькові теж мати такого створіння, як Володя. Якби хтось пояснив.

– Тоді допоможи, будь ласка, Елі прибрати зі столу та помити посуд.

Дівчинка окинула згаслим поглядом довгий стіл, зібраний із трьох столів. Брудну скатертину було майже не видно під глибокими тарілками із залишками борщу, скибками розкрошених пиріжків, салатниками й тацями в калюжах жиру та розсолу. Гостей було багато, а грошей мало, тому закушували тим, що знайшлося у льоху – огірки, помідори, ікра баклажанна, лечо, кисла капуста та мочені яблука з кавунами. Все те, що Лера терпіти не могла, бо пам'ятала літні канікули, зіпсовані рік у рік нескінченними роботами на городі, а потім на кухні.

– Добре. Допоможу. Я тільки переодягнуся, тату.

У своїй кімнаті вона зачинила двері на кволий гачок (через півтора року зведений брат Володя в стані сп'яніння і тваринного збудження вирве його з м'ясом, коли старших не буде вдома. А зміцніла на шкільному волейболі 13-річна Лера з м'ясом і шкірою відгризе йому гудзика зі шматком рукава сорочки, і більше ніколи він її не чіпатиме, принаймні руками у батьківському домі). Стягнула розірвані колготи в колючках та бруді – вона зачепилась за щось й впала, коли тікала між гаражами від ґвалтівника. Колготи були новими, їй купили спеціально на похорон. Шкода. Але можна випрати та зашити, носити ще, під спідницею не видно буде. А ось улюблений сарафан вже нізащо вона носити не зможе. Навіть якщо десять разів його випрати. Його ще більше шкода, але...

З кам'яним обличчям Лера переодяглася в домашній фланелевий халат у синіх трояндах, що дістався від мами, яка загинула, одягла на крижані ноги в'язані мамою смугасті шкарпетки. Вони їй діставали майже до колін. Забрала волосся з обличчя широким оксамитовим обручем – подарунок брата на останній день народження.

Я обріжу волосся, як тільки підросту. А коли закінчу школу, поїду звідси назавжди.

Мачуха Еля намагалася її розговорити, доки прибирали брудні тарілки, гріли воду для посуду. Лера мовчала, підібгавши пухкі, червоні, наче соковиті вишні, губи. Гарячої води у них в хаті не було. Мити посуд потрібно було в двох тазиках: у першому зі спеціальним розчином із мила та гірчиці, а у другому із чистою водою. Потім витирати. Спочатку тарілки що чистіше. Потім миски. Потім каструлі. І під кінець ложки та виделки. Якщо вода стане дуже брудною, потрібно її поміняти. Інакше ложки та виделки залишаться жирними. І в жодному разі не можна лінуватися зчищати залишки. Бо вони осядуть на дно тазика. І буде неприємно торкатися їх, коли шукаєш у каламутній воді прилади.

Я виросту, переїду у велику і гарну квартиру, і посуд митиме моя служниця.

Маленька Лера, яка народилася й виросла в глухому містечку східної України, не мала уявлення про існування посудомийних машин. Вона дізнається про них за півроку, коли в гостях у подружки, доньки військового, побачить німецький каталог Отто. Тоді ж вони подивляться німецьку порнушку відеомагнітофоном. Порнушку Лера без найменшого натяку на збудження вивчить у всіх деталях суто з науковим інтересом, щоб переконатися: головного безчинства її зведений брат із нею не зробив. А також щоб наперед знати, як далеко можна заходити в близькісті з протилежною статтю, не поринаючи у сам гріх. Каталог вона вкраде. І загортає його до плям і потертостей, особливо ті сторінки, де зображення розкішних спалень з широкими ліжками з мільйоном подушок й моделей в атласних та мереживних пеньюарах, в тонких панчохах й туфлях на високих підборах, з блискучими кучерями та білосніжними усмішками. У Лери, до речі, випирали два передні зуби, піднімаючи примхливо верхню губу. Мама не встигла поставити їй шини, потрапила в ту безглузду аварію. А тато такими речами зайнятися не додумався. І дочка росла неусміхненою букою, соромлячись розкрити рота і сміятися від душі.

Все це буде згодом. А того лютневого вечора, поховавши коханого старшого брата, вона старанно й покірно допомагала незнайомій мачусі прибирати кухню та парадну залу їхньої трикімнатної квартири в старому цегляному двоповерховому будинку неподалік вокзальної станції. Потім вона нагріла ще води, набрала великий таз, закрилася в тісному туалеті з маленькою чавунною ванною й добре відмилася від рук і сперми зведеного брата. Потім запрала колготи, а сарафан не стала. Його вона більше нізащо не одягне, викине при нагоді. Потім лягла під ковдру на розкладне скрипуче ліжко "Малятко". Перед сном відкрила свої улюблені “Віднесені вітром”, прогорнула на епізоди падіння Атланти та нескінченної подорожі відважної Скарлет додому, в Тару.

А на тому моменті, де головна героїня, стискаючи в руках шмат червоної глини, клялася ніколи більше не голодувати, дівчинка Лера тихенько вислизнула з-під ковдри, намагаючись не шуміти й не будити брата, що спав у парадній. Підійшла босоніж по холодній підлозі до вікна. Спала вона у старій фланелевій піжамі, вже надто короткій та запраній, з плямою від хлорки між штанинами (в той рік у неї вже почалися місячні), але купувати нову не було кому. В доброту та допомогу Елі вона не вірила. Відсунула запорошену штору. І заприсяглася майже нечутно, зі сльозами на очах, але так люто і пристрасно, що її почули всі боги й демони всіх світів й пресподні, здригнулися непередбачувані сплетіння карми і спалахнули блискавками всі чумацькі шляхи й галактики всесвіту:

- Я ніколи більше не крастиму дешеві сигарети й не куритиму потайки між гаражами, мене ніколи не лапатимуть п'яні виродки і я ніколи не носитиму зашиті колготки. Я не буду приймати тих, кого навіть за очі не знаю, а потім прибирати за ними, не митимуся в тазику й не житиму, як мої батьки. І мої діти не поховають мене завчасно, бо не було грошей на ліки. Я присягаюся. Я зроблю все й ніколи не житиму так, як зараз, не пройду через це знов. Мої діти також.

Боги й демони схилили голови в недовгому примирливому союзі, карма склала новий та чіткий візерунок небаченої краси, народилася сліпуча супернова серед розсипу галатик й всесвітів. Її почули. Але відповіли не одразу.