(не) Твій Міленіум

Травень, 1994

Харків, ХТЗ

- Сергію. Сергію, пацану 13 всього. А виглядає на 11. Шкода, і ми Вєрці обіцяли.

Вєркою звали пацанову маму. Він її пам'ятав лише з фотографій. Старих. Начебто блондинкою була, але, може, й фарбованою. А тітка була з червоним волоссям, як красуня Лада Денс. Лада Денс подобалася всім, коли танцювала на сцені в шкіряних шортиках і співала про бебі і що треба жити в кайф. У кайф жити хотіли також усі. Лада Денс – це дівчинка кумир. А тітка відьма. Хоч й каже, що шкода його. Але непереконливо.

– Та кого тобі шкода? Уйобиша цього нагуляного? Годинник у мене спиздив, жере як не в себе, каструлями закидає, поки не зупиниш. Вибухав твій лікер.

Дядько, на відміну від тітки говорив рішуче, майже волав. І було ясно, що переконати його не можна. Тільки якщо череп проломити заспокоїться, оце така гнида. Годинник, втім, хлопець узяв. Це так. Що було то було. Але один з п'яти, а не всі. Дядько тоді тільки-но повернувся з чергової ходки на Польщу. Привіз три величезні баули всякої всячини та завалився спати, навіть шкарпетки не зняв й дружину не порадував. А руда тітка типу Лада Денс чекала. Засмутилася. Плакала на кухні, сиділа над накритим столом, ревла, захлинаючись, й пила сама з собою горілку і той самий лікер. А цей хропів. Ну, він у нього і витяг дещо з сумки. Покарав за неповагу до дружини. Загалом двадцять доларів витяг як штраф. З товстої пачки, щоб у вічі не впадало. А годинник… Просто так узяв. Подобалися вони йому. Солідні такі. Блискучі. На масивному, ребристому металевому ремінці. Гарно було, ось хлопець і забрав його собі в скарбницю. Уявляв, як колись сидітиме в барі з чаркою бренді. Або що там гангстери бухають. А якась бебі в шкіряних шортиках писклявим голосочком наспівуватиме йому про життя в кайф і крутитиме цицьками перед носом, задиратиме ноги до вух. А він так візьме ці двадцять баксів і рукою з блискучим годинником засуне їй за край шортиків на животі. Так що годинник й бабки він забрав й приховав до найкращих часів. В ім'я мрії. А за мрію боженька не карає, бо це святе.

Але лікер пацан не вибухав. Його випили зведені сестрички двоюрідні. Для хоробрості. А що випив він, про це дізнається дядько, коли відкриє колекційні пляшки до приходу гостей. Там хлюпався один чай. Зі шприца залитий через корки. Треба ж підготуватися до кращих часів, покуштувати все, щоб знати, що замовляти, коли його зоряний час настане.

– 13 років чи 11, а сперми своєю на ліжко налив як три мужики здорових! - продовжував говном сходити дядько. - Дівчат спринцювати задовбались.

Пацан посміхнувся: наче висунулись гострі білі ікла під надиво темними губами. Наче він їх вишнями чи шовковицею підводив, акуратно по вигнутому верхньому та нижньому краю. Ці химерно вигнуті губи і смаглява від степового сонця шкіра не красили його, а робили нечупарою. Наче він не мився роками у своєму Казахстані. Тільки каштанове волосся, що вигоріло на сонці до темно-русявого, було неочікувано гарним: густе, лискуче, непокірними хвилями падало на гострі вилиці та вперте чоло. Тітка відтирала спочатку через день малолітнього родича мочалками та щітками у блакитній ванні під таким ж блакитним кахлем на стінах. Драяла з польським смугастим милом засмаглу шию, кістляву спину, довгі худорляві руки. Але марно. То була його природна палітра, схоже. Звідки, звідки? Мати Вєрка вродилася натуральною білявкою.

Ліжко не шкода, тим більше дівчат. Так і було задумано. Щоб залишилися сліди, на кшталт цих дуреп спокусив власний вітчим. А ось що паци з двору не побачили, ось про це він шкодував серйозно. Адже не доведеш потім. Хіба що цих шалав за дупи взяти, щоб підтвердили прилюдно вголос. Вони сикухи сопливі. Трахатися хотіли, а розголосу боялися.

- Розповіси комусь, що я тебе тут цілувала, скажу мамі, буцімто ти нас згвалтував, - пригрозила старша кузина, на секунду витягнувши його відстовбурчений член зі слинявого рота.

– І я скажу! - підтакнула її подружка і відштовхнула геть, нахилилась сама над його пахом, а він нетерпляче зітхнув: йому було все одно, хто з них, аби менше теревенили, скоріш робили. - Пусти, я теж хочу, мені дай спробувати.

У дворах на ХТЗ такі порядки – за мінет дівку опустять усім натовпом. По колу. А якщо дізнаються, що пацан цілувався з тією, що в рота брала, то все. Хана йому. Пиздарікі. Краще одразу в степ до верблюдів. Тому пацан твердо вирішив, що навіть якщо справжнісінька Лада Денс йому трапиться, цілувати він її не буде. Хтозна, кому і що вона робила до нього своїми губами. Не кажучи вже про двоюрідну сестричку з подружкою. Загалом нікого цілувати не стане. Нізащо. Не для чоловіків це діло.

- Ні, нахуй його. Нахуй! Без розмов, поки прийом заяв на осінній набір не закінчився, – виніс остаточний вирок дядька.

– А ти не думаєш, Сергію… Не думаєш, що це не зовсім для нього? - вкрадливо запитала тітка, ніби м'якими пальчиками куди не слід було влізла. Як повідомлення у дядька на пейджері перевіряла, поки він у ванній голився. Пацан усе бачив пильним оком через лужок зі своєї кімнати. – У нього такий характер хуліганський, як не крути, та норов. Тяжко буде.

– А я буду ох як радий, якщо тяжко цьому засранцю буде! - натхненно заявив дядько. - Лєн, ти чого?! Він мене засадити хотів, гниль паршива малолітня! Підставити, і це у 13 років, мене, годувальника власного! Ні! Там йому й місце, краще не знайти. Головне, що общага є та харчування. Цілодобовий нагляд.

– Це все одно що казарма… Зламати психику можуть…

– Та він й без того псих, в очі ті поглянь! А якщо я заяву напишу, на зону він піде на малолітку, у барак та на нари, а не в казарму, хочеш цього? Там точно зламають, – пообіцяв дядько і хтиво поцокав язиком.

– Ми присягалися Вєрці доглянути… – ледь чутно прошепотіла свій останній аргумент тітка не Лада Денс.

– А вона обіцяла бабки слати та забрати його за рік. І що? А нічого! Тож нехай наглядають далі ті, кого навчали зграю дресирувати. Мені цей маніяк-рецидивіст в хаті не потрібний. Не вистачало ще, щоб він нас усіх перерізав темної ночі і на органи продав...

Скандали на той час із вкраденими та проданими нирками гучно лунали країною. Дядько діло говорив. Пацан би його з радістю на запчастини розібрав та продав. Погодився б хтось купити гімнеце таке. Але сидів мовчки і чекав. Знав, що зараз не час. Думав про надійно захований годинник і зелену двадцятку. Першу у своєму житті. Про Алтая, якого покинув у Казахстані у бабусі з дідом, але колись забере. Про маму, яка покинула його, але теж обов'язково повернеться та забере. Про картинку, вирвану з порножурналу, де гарна худенька дівчина з пишними темними кучерями, майже дівчисько, але з чарівно-красивими круглими цицьками в різні боки, в костюмі Білосніжки висіла розіп'ята на ланцюгах над кришталевою труною, і з нею бавилися різними позолоченими інструментами сім гномів на очах у принца з камерою. Все це були його дорогоцінні скарби, матеріальні та ментальні.

А в розкриті стулки вікон та балкона через мереживні фіранки вривався щебет птахів та передзвін трамваїв. Стояла тепла та ошатна весна. Цвіли бузки, кидали тонкі мляві пелюстки півонії. Під короткими травневими дощами пишніла з кожною ніччю густа зелень парків. У парку йому було найкраще, запашними й вологими ночами безперервно, лише з місяцем та бродячими собаками. Пацану тут подобалося, повертатись у сухі степи Казахстану зовсім не хотілося. Куди завгодно, як завгодно, тільки не туди. Хіба що до Алтая... Забрати Алтая й повернутися. Він став би царем серед бродячих тупих шавок, яких пацан підгодовував вмістом каструль тітки. А у вересні буде видно. Він зачекає. Ще просто не час.

У кімнату ввійшла тітка, попередньо стукнула тихо в двері.

– Стасе…

Він підняв на неї напрочуд чисті й яскраві, як небо за вікном, сині очі в оправі густих, темних, прямих, мов стріли, вій. Несподівано красиві та благородні для такого замориша темношкірого очі.

- Стасику, тут така справа. Ми з дядьком Сергієм вирішили, що настав час тобі отримати справжню професію, щоб забезпечити своє майбутнє, – розважливо й лагідно говорила тутка, присівши на краєчок ліжка, накритого блакитним стьобаним покривалом. - Школу ти все одно тільки прогулюєш, з однокласниками не товаришуєш. Вчитель хімії звільнився через тебе.

- Я люблю хімію, - заперечив пацан, таким же чистим, як і очі, мелодійним голосом. Весь він був ніби немитий зовні й у вчинках теж брудним. А очі й голос – ангельськи чистими. Демонізм якийсь. - У дев'ятому класі найцікавіше починається. А я лише вісім закінчив.

- Я знаю, любий, - кивнула тітка, кусаючи губи. Їй було його все ж шкода. Адже він не винен, що в лоні матері приземлилася й укріпилася сперма якогось жорстокого, хтивого бандита-злодюги. - Але в тій школі ти закінчиш дев'ятий клас. Десятий. І одинадцятий. Звідти тебе не виженуть. А потім ти зможеш навчатись далі, якщо захочеш.

– І ким я стану?

– Поки що ти вирушиш до ліцею “Правоохоронець” з посиленою військово-фізичною підготовкою, – видала нарешті тітка і видихнула, розслабилася – вийшло, Рубікон пройдено! – Там ти навчатимешся до закінчення школи. Це дуже цікаво та корисно для хлопчика. Наголос на спорт. Але й хімія також буде.

– Ким я стану? - повторив своє запитання пацан на ім'я Стас все тим же спокійним тоном, і знову посміхнувся-вишкірився своїми дивними темними вигнутими губами.

- М-міліціонером, - ледве стримуючи тремтіння в голосі, не змогла більше вивертатися тітка, сказала, як є. – Спочатку ти відучишся три роки у підготовчому ліцеї. А потім підеш до університету внутрішніх справ і будеш міліціонером. Служити батьківщині, захищати закон та простих людей.

Він дивився на неї своїми ненормальними синіми очима янгола. Так само посміхався оскалом маніяка.

- Добре, - сказав нарешті Стас, коли тітка готова була забитися в істериці від цих очей та губ. – Я буду міліціонером і захищатиму простих людей.

Його посил всесвіт вловив теж. Але відвернулася, не дослухавши. І сталося як сталося.