(не) Твій Міленіум

5

- Ти підросла, погарнішала.

Лера подивилася вниз, на свої підтягнуті хореографією та дефіле засмаглі на салтівському водосховищі ноги, взуті у червоні босоніжки з величезними штучними квіточками по ремінцях навколо щиколоток, на високій корковій танкетці.

– Це підбори.

– Увечері на дискотеку збираєшся? Коли вже в гості заглянула.

– Ти запрошуєш? Чи, як завжди, заходимо окремо? - сміливо спитала вона, дивлячись йому прямо в очі. – Щоб дружина не дізналась?

- Навіщо ти так? Дружина поїхала на море.

Он воно що.

- А тебе чого ж не взяли?

– Я ремонт на кухні роблю. Шпалери клею.

– Ну от і клей шпалери, а не дівчат чужих, – відрізала Лера. - Відійди з дороги, я поспішаю.

Це була правда, вона поспішала ще й як. Тільки не додому, і не до кравчини. А втекти від погляду його очей теплого чайного кольору, все ще такого знайомого, від нав'язливого спогаду про доторк засмаглих сильних рук.

- Я вдома сам до завтра, - сказав він, ніби все зрозумів за виразом її обличчя без слів. - Заходь, якщо що. Будинок за універмагом одразу, перший під'їзд, перший поверх, ліворуч. Я чекатиму.

– На палку чаю? - вульгарно, навмисно грубо та зухвало пирхнула вона.

Хлопець швидко кинув оком на неї.

– Як забажаєш, – хитнув головою, й задушевно так додав: – Я про тебе часто думав…

Лера обійшла його, опустивши голову, щоб сховати сльози, які раптово обпалили повіки, швидко перетнула площу, зникла в парку. Поки дійшла додому і піднялася сходами, заспокоїлася. Повернулася думками до ділових питань. У тата грошей, звісно, ​​теж не виявилося.

- Аванс наступного тижня, пенсія вже була, - сказав він. Тато підробляв нічними дежурствами у місцевій котельній. Через два дні на третій. - А ти чого так рано приїхала без попередження? Якщо сталося що, я піду вниз до Павлівни, перепозичу.

– Не треба поки що, – зупинила його Лера. - Не хвилюйся. Все гаразд.

Вдома було тихо, прохолодно і самотньо. Як у занедбаному, вкритому пилом часу ляльковому будиночку. Втім, пилу тут було мало насправді. Тато стежив за порядком, утримував квартиру в більшій чистоті, ніж коли з ними жила Еля. Не опустився, як багато самотніх чоловіків його віку. І це лише доводило теорії Лери, що в більшості випадків людині, якщо вона хоч щось у цьому житті розуміє, краще бути самій. Хоча тата вона любила, щиро жаліла й бажала йому всього найкращого.

Але Еля найкращим не була. Як і її син. Без них, а не з ними, йому жилося краще. Спокійніше та заможніше, коли хочете. Фінанси це важливо. Це цінність. А інтимне життя – самий клопіт.

Тато зараз жив для себе, можна сказати. Готував собі свіже кожного дня, ходив на базар по парне коровʼяче молоко. Прав й прасував сорочки, яких мав безліч ще з часів праці у проєктному відділку вагоно-залізничного депо. Потім надягав їх, начищав туфлі. І рушав, як на роботу колись, на цвинтар, на дві могили. Стабільно щотижня. Субота чи неділя, після базару. Або і в суботу, і в неділю. Ось і зараз, тільки-но Лера вимила руки, сіла за стіл – він завжди її годував одразу після приїзду, – запитав:

- Провідати підемо?

– Так. Звісно. Тільки завтра, гаразд? – на обід була тушкована картопля з м'ясом, і тут Лера не чинила опір, з апетитом їла, забувши про підрахунок жирів та вуглеводів, бо тато старався заради неї. І виходило в нього завжди смачно, хоч борщ, хоч картопля, хоч котлети. - Мені треба до тітки Тані. Перешити дещо терміново. Вона вдома, не знаєш?

– З ранку була. Скажи їй, нехай робить, що треба, якщо що, я розрахуюсь потім.

- Дякую, тату. Зі стипендії віддам.

- Купи краще собі поїсти.

- Їсти шкідливо, тату!

- Тоді купи собі те, що корисно, - посміхнувся він і підсунув до неї ближче банку смородинового варення та млинці з сиром. Лера зітхнула, взяла один. Задумливо дивилась через вікно на старі пошарпані сараї та гаражі. Як же її нудило від цього смт.

Мої діти ніколи не бігатимуть по маленькому проміж гаражами й не перешиватимуть обноски в обновки

- І що, по-твоєму, я маю тобі пошити з цього клаптика?! - спитала її тітка Таня, піднявши вищипані в ниточку брови. Вона була всього років на сім старша за Леру й одягалася краще за всіх на районі, бо мала відмінний смак і закінчила ПТУ на швачку, що дозволяло їй втілювати в життя будь-який шедевр із модного журналу чи з показів, побачених по телевізору. Без викрійок. За одну ніч.

– Це мій сарафан, а не клаптик, – заперечила Лера.

- У якому класі молодшої школи це був твій сарафан?

– У шостому. І що? Там же спідничка пишна. З оборочками. Ви ж чарівниця, ну тітко Таню! Придумайте щось!

– З цих оборочок я можу пошити лише пояс та рукавички, – категорично заявила кравчиня. – А тобі що треба?

- Сукня, - відповіла Лера, повагавшись.

– Ми ж пошили сукню навесні. У горошок. З розрізами та шнурівкою з обох боків, як ти хотіла, – нагадала тітка Таня.

– Але її вже всі бачили. І вона не на свято. А мені треба… – вона зітхнула і замовкла. - Може, з іншої сукні додати? Тільки мені обов'язково треба зелене. Щоб під туфлі підходило.

- Простіше туфлі нові купити, - резонно припустила кравчиня.

Лера вдала, що не почула. Начебто вона не купила б, якби гроші були! Таня співчутливо дивилася на неї. Потім сказала:

- Нужбо, встань. Повернися. Каблук високий? Де туфлі?

– Зараз! - витрусила човники з рюкзака, поспішно натягла, встала, випроставшись,

– Красуня! Чудо, а не дівка, все при ній – зріст, груди, волосся, очі! - Підсумувала кравчиня. – Слухай. Шити я нічого тобі не буду. Не встигну все одно за ніч, замовлень на базар нічний у Харкові багато. Але є в мене сукня однієї клієнтки. На другий день весілля замовила. Воно не зовсім зелене, це платтячко. Але майже. Так і бути, позичу тобі, якщо заставу залишиш. Тканина там дуже дорога. Зіпсуєш – замовляти доведеться з Одеси.

- Я не зіпсую, а що за сукня? – спалахнули червоними диявольськими вогниками розкосі очі Лери. – Модна?

- Не те слово! З Фешн 24 каналу передрали, там на подіумі в такому одна ходила, – запевнила її Таня. - Ну, майже в такому. Зараз принесу. На тебе може закоротко буде, але я можу трохи відпустити бретельки ... Тільки тоді груди сильно відкриються.

– Це нічого, – швидко відповіла Лера. - Це саме те, що треба!

Сукня була чудовою. Просто диво дизайнерського кравецького мистецтва. Ліф і коротка вузька спідниця - з сяючого атласу незвичайного золотисто-бежевого відтінку, що при електричному світлі переливається відтінками глибокого смарагду. А асиметрична спідниця та рукавчики – із болотно-зеленої органзи, що відливає золотом. І всюди розсип каменів та кристалів прозоро-зеленого відтінку. Сукня була настільки розкішною сама по собі, що не потрібно більше ніяких прикрас. І Лера не могла змусити себе зняти її, уявити себе на балу в чомусь іншому.

Чорт! Та якщо цей Мишко побачить її в такому ексклюзиві, слиною та спермою захлинеться, одразу пропозицію зробить! А може і головний їхній інвестор Вадик. А може й сам генерал чи полковник, чи хто у них там головний на кафедрі сидить. Хоча ні, там, напевно, старі одні, вже давно одружені. Але ось їхні сини...

– Застава мені потрібна 50 гривень, – повернула її з весільної подорожі країнами середземномор'я назад в смт кравчиня. – Сама бачиш, це копійки з урахуванням вартості тканини. І не дай тобі боже порвати чи обригати її.

- Я акуратно, тітко Таню, клянуся! Слово честі!

Вона все крутилася так і сяк перед дзеркалом. Вигиналася, присідала, піднімала чудову спідницю.

– Спершу гроші принесеш, потім сукня, – попередила Таня. – І у понеділок назад привезеш.

От і вся вам казочка про Попелюшку та хрещену в роботі! Туфельки з крокодилової шкіри, придбані колишнім, та чарівна сукня, яка у понеділок перейде у власність іншої. Але спочатку відіграє свою роль на роковому балі.

Без сукні Лера відчула себе знедоленою, ніби її налисо постригли. З сумом піднялася до себе на другий поверх. Посиділа на дивані у кімнаті. Подумала. Потім відкрила шафу, залізла на верхню полицю, де лежали її дитячі хутряні та в'язані шапочки. В одній із них, між рукавичками на мотузці, щоб не губилися, і потертим шарфом, лежала стопочка її заощаджень: сто тридцять п'ять гривень, мала частина від необхідних трьохсот доларів. Половина з яких піде на мобільний телефон. А друга половина – на пам'ятник для мами та брата. Поки що на їхніх могилах лежали лише найдешевші гранітні плити. А Лера хотіла огорожу, красивий пам'ятник кожному з портретом і гравіюванням. А ще посадити квіти та деревце. Ялинку. І лавку поставити, щоб тато міг там сидіти, коли приходить по суботах чи неділях.

Вибач, братику, пробач, мамо. Я все поверну. Але це важливо

Вона взяла три купюри - дві двадцятки і десятку, - швидко склала залишок заощаджень на місце, сховала глибше в шафі і побігла вниз до кравчини. Потім розвісила у себе в кімнаті сукню на дверях шафи, поставила під нею табурет з човниками. Ідеально. Бездоганно. Казково просто. Ось якби ще в неї було волосся довге, щоб зачіску зробити. Але це додаткові витрати на перукаря, ні, що є, те і є.

Леру захльостував такий адреналін, що вона не могла всидіти на місці, в чотирьох стінах. Ноги самі понесли надвір. Куди, навіщо? Покурити в парку, просто посидіти на лавці, подихати глибоко, заспокоїтися... Вона не хотіла. І все ж таки сама прийшла до універмагу. Він же був одразу за парком, з іншого боку від її оселі. Зупинилася перед в'їздом у двір. Подивилася на вікна першого поверху, щільно зашторені там, де лоджія, зеленими фіранками, а на кухні просто заклеєні газетами. Несподівано фіранки розсунулися. І вона побачила його дуже близько. Без футболки, вийшов курити на балкон. І теж побачив її. Декілька секунд вони дивилися одне на одного. Потім він ледь помітно кивнув головою у бік двору. І вона слухняно пішла.

Я просто попрощаюся з минулим. Скажу "бувай" своєму дитинству. А потім забуду остаточно.

- Ти дуже погарнішала, - повторив Льоха своє спостереження тепер вже куди впевненіше і усвідомленіше. Пошмагав її рукою по животу, стиснув сідницю, перемістився на груди.

– У тебе випити є?

– За зустріч?

– За упокій.

- Дуже смішно! Яка ти язва стала! Знайдемо. А не знайдемо – купимо.

Поки він копирсався в сімейних засіках, гримів чимось на кухні, Лера встала. Пройшлась по кімнатах, не одягаючись. У спальні, біля дальньої від вікна стіни, стояло дитяче ліжечко під рожевим балдахіном. Значить, дівчинка в нього.

– Як дочку назвав? - запитала вона, повертаючись до кімнати. Слава богу, у нього вистачило розуму не тягнути її на подружню постіль, завалив на диван у залі в строкатих квітах, накинувся так жадібно й нетерпляче – мабуть, не все гладко з молодою дружиною Анею, яка має таких гідних батьків.

– А навіщо тобі?

Льоха розставляв на журнальному столику тарілки із закускою – домашні відбивні та вермішель, якась консервація. Почата пляшка горілки та пластикова баклажка з чимось червоним – домашнє вино чи компот. Чарки, вилки. Трохи сиру з ковбасою, домашній тортик зі згущеним молоком.

- Дружина в тебе дбайлива, - посміхнулася Лера, сідаючи до їхнього столу. - Дивись, скільки наготувала перед морями.

– Не хочеш не їж.

Звичайно, вона не збиралася напихатися вермішеллю зі свининою, коли завтра в такій сукні вирішувати своє майбутнє, та й тато нагодував на три дні наперед. Не вистачало ще змійку порвати, воно й без того ледве сходилося на ній у грудях.

Але горілку випила. Відкусила скибочку сиру. Відірвала ягідку темно-синього винограду. З дачі, вона пам'ятала. Льоха возив її якось туди, теж улітку. І вона мріяла, як колись стане господинею цієї дачі, смажитиме на мангалі в саду м'ясо, прийматиме гостей – його друзів з Харкова, сестру з чоловіком, батьків. І свого тата, звичайно, теж покликала б обов'язково, і пригощала б його малосольними огірками за рецептом бабусі, і пиріжками з капустою, теж від неї.

А тепер це все замість неї робила інша. Інша! Блондинка Аня, з носом картоплею і ластовинням, і кривими ногами - вона все помітила на фотографіях, засунутих за скло в серванті полірованої стінки.

- Наливай ще, - вимогливо поставила вона в центр столика чарку. – Справді, чому б не відзначити нашу зустріч! Нам же поспішати нема куди. Всі вже дорослі та самостійні.

– Але на дискотеку я не можу, сама розумієш, – попередив він, червоніючи.

- Боїшся, що дружина покине, якщо розкажуть?

- Дружина не покине, - поспішно відповів Льоха і зморщився проти волі - ось яке кохання, значить! - А от папик її по шиї надає. Він же у ДІБДР працює, з ним свариться шкідливо.

- Ну, звичайно! – сліпуче посміхнулася Лера. – Давай третю на брудершафт! А потім я тобі розповім про свого нареченого, хочеш?

Леха закашлявся горілкою. Запив вином – це вино виявилося.

– Ні. Не хочу.

– Чому? Хіба ти не радий, що в мене все гаразд? Що я не опустилася після того, як ти мене кинув і зганьбив на все селище. Навпаки! Дивись, я навчалася у школі моделей, у мене диплом є і сертифікат. Я студентка тепер! Так, у мене ще є наречений.

– А що ти тоді тут робиш? – не витримав, підвищив голос почервонілий від алкоголю та емоцій Льоха.

Гарне питання. Дуже правильне питання.

- Тебе задрачую, - відповіла Лера, дивлячись йому в очі. Він відставив чарку, накинувся на неї з новими поцілунками, з люттю самця, він думав, що рве і мучить свою здобич. А насправді сам був жертвою в агонії, тільки дізнатися про це мав лише завтра – коли повернеться з моря його дружина з дитиною. Язик до Києва доведе, як би не вульгарно це звучало. Він витеревенив усе, не встоявши перед її відточеними на харківських студентах пестощами. І вона використала все, що почула.

Лера пішла опівночі, кинувши його п'яного і затраханого в напівнесвідомому стані в забрудненому вином й тортиком ліжку. Залишивши незаперечні сліди подружньої зради. Не пошкодувала рожевого ліфчика від Толіка - ось виявляється, навіщо вона його приберегла, не кинула в морду під час розставання. Сунула натомість у ящик з білизною. Набризкала своїми духами всі сорочки та футболки Льохи у шафі. Перецілувала губами у червоній помаді всі склянки та келихи у серванті. Повидавлювала жіночі шампуні у ванній, розмазала по дзеркалу креми та лосьйони. І головне – залишила записку проміж фото у серванті. Льоха туди навряд чи поліз би. А дружина, коли збиратиме речі після скандалу, щоб піти до батьків, точно візьме з собою весільну пам'ять. І там буде це:

“Дорогий, Коханий!

Я ніколи не зможу повірити, що втратила тебе. Що інша жінка забере тебе в мене і зруйнує наше кохання. Цієї ночі ти довів мені чотири рази, як сильно любиш мене. А я тебе. Ми обов'язково будемо разом. Я згодна зустрічатися з тобою у Харкові, на тій квартирі, де ми гуляли разом із чоловіком твоєї сестри та Серьогою. Чекатиму. Дзвони. Навіки твоя, цілую пристрасно скрізь! Твоя мокра кішечка”

І смачний поцілунок на папір все тією ж червоною помадою.

Рано вранці вона поїхала на маршрутці до Харкова, з чарівною сукнею під заставу в півсотні гривень, запакованою у пластиковий чохол, як у фільмі “Красуня”, назустріч своїй долі та шикарному майбутньому, остаточно спустивши в унітаз ганебне минуле разом із продуктами розпаду вчорашньої води. Татові залишила записку на поличці у передпокої:

"Будь ласка, не ображайся! Я не піду сьогодні з тобою до мами та Женьки. Потрібно терміново повернутися до гуртожитку, прорвало труби, треба рятувати кімнату. Передавай нашим привіт! Наступного разу обіцяю сходити і прибратися".

Лера сама не знала, соромно їй чи просто похмілля морочить і крутить у нудотних обіймах. А якщо соромно, то за що: брехню татові щодо труб, витягнуті із заначки на серйозне гроші чи підставу, яку вона влаштувала Олексію. Перед ким соромно? Не перед богом. Але яка різниця. Все це варте досягнення мети та здійснення мрії. За мрію соромно не буває.