(не) Твій Міленіум

1

Більшість людей вважають, що житимуть краще, якщо влаштуються на хорошу роботу. Думають, робота – джерело грошей. Тому хочуть отримати вигідну посаду за хабар або по блату, або ж вчаться заради цього у престижному виші, знову ж таки, за хабар чи за знайомством. Своїх дітей виховують так само недолуго: вчитися, вчитися, вчитися, працювати, працювати, працювати.

Вадик ніколи нічого подібного у своєму житті від батьків не чув. Мати в них жодного разу на його пам'яті не ходила на роботу. І, крім школи, ніколи ніде не вчилася. Вийшла заміж одразу після випускного й на цьому всі її кар'єрні справи щасливо та успішно завершилися. Вона тільки прибухувала саме від неробства та нудьги, спочатку з подружками у вихідні. А потім щодня майже із ранку, сама з собою. І не лише прибухувала.

А його тато, хоч і виходив із дому теж майже щодня, їздив не на роботу, а виключно "на справу", "у справах" чи "відпочити від справ". Тому Вадиму на думку не спадало якось пов'язувати роботу та гроші – він чітко знав, що ці дві величини ніяк не дотичні. Вони існують окремо. Потрібно тільки знати, де їх взяти. І то не обов'язково, бо тато й так уже досить набрав.

Вадик не був сильний у математиці, наприклад, як Мишко. Або там у хімії, як психованний Стас. Але розрізняти нулі на договорах та колір купюр у сейфі він умів дуже добре навіть без наук. Так от: його батя набрав стільки, що кожен із їхньої родини – а це, крім родаків, дві старші сестри, дядько та племінник, чотири бабусі та дідусі – могли б купити по вертольоту, наприклад, в особисте користування. І ще залишилося б додати в комплект по пілоту зі стюардесою та механіком, з усіма тельбухами до кінця життя.

– А ти підеш ще далі, – пророкував батько хоча й молодшому, але ж єдиному синові. – Зараз час такий, що все закладається. І якщо в правильному місці зачепитися й осісти, років за десять будемо ми президентами, не виключено. А поки що вистачить з мене депутатського геморру…

Ось так все й упорядкувалося у свідомості Вадика: спочатку малий бізнес, потім депутатство, а потім президентство. Просто та зрозуміло. Про роботу жодного слова.

“Не оддупляюсь тільки ні хріна, чому живу в такій халупі досі й ганяю на цьому драндулеті єбаном,” – подумав він, паркуючись у тінистому дворику “сталінок”, де батя знайшов їм житло. З дитинства в нього було все, що він хотів, на що показував пальцем – міні-залізнички з пультом керування, ходячі та розмовляючі роботи, тамагочі й приставки, спортивний велосипед, ролики, не кажучи вже про шмотки та жратву. Стриптизерка на 16 років, щоб стати чоловіком.

А от тепер батько надумав виховувати. І винайняв йому хату в довоєнному будинку без ліфта з такими стелями, що долетіти до них можна було тільки на ракеті. Ніхто не летів, ремонт не робив, навіть генеральне прибирання все відкладалося. Відтак зі стель шматками відпадала штукатурка, а по кутках павутина утворила цілі арки та гнізда – такий собі вінтажний стиль, підкреслений скрипучим вищербленим паркетом й продавленим квадратним диваном у круглій їдальні, схожим на приземкуватий більярдний стіл. Такий же зелений й широкий, з полірованими вигнутими перилами та ніжками. Одну Мишко зламав зі своїми кобилицями, й тепер лівий передній кут дивана підпирали три томи кримінального та цивільного кодексів.

На ньому зазвичай спав винуватець шкоди, бо допізна дивився телек – вони купили вскладчину величезний “філіпс” на честь добре зданої літньої сесії. Хоча окрім зали кімнат було ще три, Мишко влаштувався у найбільшій, загально-прохідній. Грав у приставку, якщо не було вечірки. Читав, накрившись з головою ковдрою, свої ідіотські книжки про інші світи, якщо вечірка була вчора і похмілля вимагало чимось зайняти тужливий мозок. При цьому обкладався всякою їстівною всячиною, чашками з нестерпно солодким чаєм, де окрім цукру крутилося ще на дні темною вулканічною масою варення – вишневе, полуничне, сливове.

Ці чашки потім так і залишалися на підлозі під диваном. На дивані – крихти, книжки, обгортки та м'ята ковдра з пожованими подушками. Мишко був рідкісної занедбаності ледарем, любив спати до останнього і нічого прибирати за собою не встигав. До того ж з тих, кому важливіше вийти з дому поголеним та надушеним, ніж брудні шкарпетки зібрати й посуд після сніданку помити. Хоча прибиратися вони домовилися по черзі, по-людськи це робив лише Вадик. Його привчили сестри, вдома за прибирання старші давали кишенькові гроші.

А у психа Стаса не було дому, тому його привчила вулиця шукати шісток та рабів. Він брав зазвичай за вухо перелякану жертву, коли приходила його черга пилососити та підлогу мити, приводив у квартиру і змушував полірувати до блиску всі кути та поверхні під загрозою вічного боргу у сто баксів й анального сексу без мила. Декого справді потім драв. Але не сильно і не всіх: насильство Вадиковський папик міг також прикрити, він що хочеш міг прикрити. Тільки навіщо витрачати ресурси на те, що Мишко і так чудово отримував від дівчат, а потім, напоївши їх шампанським із дуже корисними крапельками та пігулками – це вже Саша, дядько Вадика підкидав, – без проблем ділився з друзями.

До речі, пізніше Вадик зрозумів, що квартиру батя підшукав не тільки для його комфорту. Сашкові теж потрібна була “точка”. Звісно, не основна. Підмінна. Домашня, так би мовити. Але іноді, два-три рази на місяць, він з'являвся на порозі. Дзвонив у двері позивним, ним же й вигаданим – два короткі й один довгий, а потім три короткі. Не знімаючи чорні окуляри та кепеля за будь-якої погоди та за будь-якої обстановки, навіть вночі в клубі, перекочуючи в роті жуйку, гугняво наказував:

– Слиш, хату асвабадітє до завтра.

І лопав гучно бульбашку з жуйки просто в обличчя співбесіднику.

Їхнім завданням було без питань та заперечень слухатись і не повертатися, поки він не давав відбій. Вадик в цей час висів у Мишка чи на сауні, їздив додому принагідно матусі “привіт” сказати чи ще кудись відпочити. А в квартирі після перебування Саші завжди залишався стійкий запах марихуани й запаси різної наркоти у вазі на найвищій полиці найдальшої кухонної шафи. Брати звідти можна й треба було – на продаж якомога більше. А собі – скільки дозволять старші. Якщо хотілося над дозволеного, то мали купувати також. В основному Вадик з хлопцями брав щось легке, щоб швидше вмовити дівчаток. Але оскільки деякі були полохливими й могли розпатякати зайвого, воліли спочатку обходитися Мишковою харизмою.

Мишко був головним бабієм у їхній компанії. Не було такого, щоб у вихідні він спав один. Не обов'язково щотижня нова краля. Але довше кількох місяців відносини з жодною не підтримувалися. І щоразу це було майже кохання.

- Вона така!

Вибирав здебільшого гарненьких студенток, ровесниць чи молодших. Але бували й дорослі подруги іноді – якось він привів двох ще не потасканих повій, чорненьку та біленьку, обом років по 25 та обидві з небаченим на той час дивом: афро-кісками, татуажем на обличчі та силіконом у цицьках. Там було питання не в красі, а в престижі. Тому що обидві погодилися піти з Мишком безкоштовно. У вільний час, так би мовити. Самі купили, що їм пити та їсти хотілося. І розважалися втрьох до ранку. Стас пішов, зневажливо скрививши темний рот.

- Дірки смердючі. Їх хто тільки не чпокав.

А Вадика вони не взяли. Біленька, яка сподобалася йому, назвала холодно та безапеляційно такий тариф за мінет без презервативу, що у Вадика все одразу й впало. Втім, стриптиз він подивився безкоштовно й закрив питання своїми силами у туалеті – там у них усі стіни були заклеєні голими цицьками та попками.

Так вони й жили: дикий Стас нишпорив по вулицях у пошуках безпорадних жертв, Мишко затишно розважався на більярдному дивані під ковдрою чайком чи дівчатками, а Вадик підбирав рештки і невпинно гортав купюри, то в кришталеву вазу на верхній полиці височених кухонних шаф, то з неї.

У цій вазі, окрім сувенірів дядька Сашка, була їхня общаківська каса – троє друзів-подільників із самого початку проголосували за прозорість будь-яких стосунків. Так воно і пішло: спільна справа, спільні бабки, спільні бухло та наркота, спільні косяки та спільні розбірки.

Одружуватися і відокремлюватися від компанії або хоча б заводити постійні стосунки ніхто не збирався. Переїжджати тим більше, до диплома точно. Вадик знав, що його все одно одружать потім на дочці якогось вигідного партнера, ліниво подумував про бунт, але скоріше був згоден. Мишко був не проти одружуватися з кожною прямо з ліжка, приблизно три-чотири рази на рік. Але мама заборонила й думати про одруження, їх товклося четверо у трикімнатній "чешці", при цьому молодша – донька. Їй квадратні метри в посаг потрібніші. А синочка спершу нехай диплом отримає, зірки, квартиру купить... Ніколи, коротше. Ну а за Стаса убогого хто піде? Куди він взагалі без них, приблуда казахстанська.

Прибиратися, до речі, була його черга. А у квартирі бардак – видно, що гуляли вчора, поки він своїх у Дніпрі відвідував. Тютюновий сморід, запах горілки та вина, липка калюжа не зрозумій чого посеред коридора. Шампанське відкоркували по-гусарськи, что що. На кухонному столі через відчинені двері він побачив тарілки, склянки, чашки, миски із залишками закусок, попільнички через край. У залі зсунуті червоні бордельні штори, такий самий розгром на журнальному столику, як і на обідньому, а на дивані, як завжди, гора подушок й ковдр.

– Ех, тварини… – зітхнув Вадик, пройшов просто в черевиках непилесошеним візерунчастим килимом. Що вони тут відзначали, суки? Новий рік екстерном чи сьоме листопада згадали? Хоча холодина на вулиці просто зимова, що там і говорити. Відсунув штору, просякнуту запахом курива та дряхлості, смикнув трухляву раму. Вікна тут були теж величезними, під стать стелям і дилді Стасові - не присідаючи пройде, якщо захоче раптом повітрям подихати на карнизі п'ятого поверху. Чисте, морозне повітря увірвалося з вулиці разом з яскравим сонцем, передзвіном травмаїв й автомобільними сигналами.

– Вже що, ранок?.. Вимкніть світло грьобане!

Вадим сам мало не випав з вікна на той карниз, коли почув це за своєю спиною. Наче у фільмі жахів. Голос хрипкий, глухий, як із того світу. І головне – несподівано! Порожньо ж має бути в квартирі – всі на урочистому щотижневому шикуванні в універі, це в нього звільняюча до обіду діє, оскільки він іногородній. Тихо було, коли він відчинив своїм ключем двері і ввійшов у темний коридор. Тихо, як у труні, навіть холодильник “донбас” не диринчав на кухні, що була розміром із малу бальну залу короля Людовіка. Ніякого взуття в передпокої. Одягу на вішалці. Нікого. І тут…

Вадик повільно озирнувся, відчуваючи, як зрадливо потіє під пахвами й на чолі. Завжди потом обливався ледь там що. Безформна купа на дивані копошилася. Стогнала й зітхала. І нарешті з-під складок ковдри висунулась тонка рука, розворушила їх.

– Блін, попити є що?.. – простогнало незрозуміле створіння, що раптом ожило ніби з опадів учорашніх загульних веселощів. - Помру зараз!

У напівтемряві кімнати він не міг навіть розібрати, хто це. Не Мишко точно. Дівчина. Може, Мишко перетворився на дівку, як у тому кіно?! У покарання за все його блядство, безсовісне, невиліковне, понтярне навіть можна сказати – він пишався своїми пригодами, перемогами та наступними зрадами. І з цією буде так само, з чого б інакше. Якщо це не він сам реінкарнувався.

Вадим насправді туговато кумекав у принципі, був боягузливий по життю. Що зараз потрібно зробити? Допоможіть!

Ковдри та подушки на дивані остаточно розпалися і між ними чітко промальовувалася кудлата голова заспаної дівчини. Брюнетки. Потім стрункий торс. Без ліфчика. Взагалі без будь-якої одежини. Що помітила сама не відразу, потягнула запізно назад ковдру, змигуючи опухлими очима.

– Ти хто? - хрипко запитала вона у Вадика, з великим зусиллям розліплюючи повіки, що постійно закриваються, з залишками туші й блискіток. Та позіхнула, ще більшим зусиллям намагаючись не розкривати рота. – Теж живеш тут, чи чого вештаєшся з ранку?

– А ти?! – очманів він від такої безпардонності.

– Я прийшла з Мишком, – нарешті прояснила ситуацію диванна знахідка. І примхливо заволала: – Де він? Чи є тут попити хоч щось чи ні????

Вставати кудлата пиячка, по ходу, і не збиралася. Сіла зручніше, обмоталася ковдрою під пахвами, склала зверху руки. З німим докором дивилася на Вадима. І він, як ішак на повідку, потягся під цим поглядом слухняно до столика, по черзі почав піднімати пляшки та склянки. Те, що з Мишком прийшла, все прояснювало, звісно. Але ось те, що він сам звалив, а шалаву тут залишив…

– Ось є пиво. Монастирське світле. Майже повна пляшка.

– Давай! - злетіла до нього тонка рука, розчепірилися довгі пальці, прикрашені вишневим, місцями облупленим манікюром. Вадим підійшов ближче, попутно потай поглядаючи на гостю. Гарна в принципі. Якби тільки вмити та зачесати. Під очима розмазана туш. Губи сухі, розтріскані та бліді. Але ось цицьки були нічого, це він досить добре роздивитися встиг.

Вадик вклав у вимогливо розкриту руку пляшку, стояв над нею і дивився, як вона п'є. Жадібно, великими ковтками, без зупинки. І від цього ритмічно рухається горло, піднімається й опускається грудна клітка, загорнута в ковдру. Трохи пива пролилося. Шиплячий струмок прокотився по підборіддю й шиї, капнув на ковдру. Світло-коричнева крапля розпливлася на білій підковдрі, потім друга. А потім пиво у пляшці закінчилося, вона зі смачним чмоком відірвала її від рота, опустила.

Зовсім інші очі дивилися на Вадима. Зухвалі. Блискучі. Нахабні навіть можна сказати. Все обличчя стало іншим. Немов розгладилось і засвітилося зсередини. Ніколи він не бачив, щоб пиво так міняло людину буквально на очах. Як ретуш на фото.

– А вода є? - запитала гостя, розправляючи пальцями сплутане волосся навколо рожевого обличчя.

– Не знаю, я щойно приїхав, – сказав Вадик. - А ти це... Чого, типу дівчина нова Мишка?

- Дівчина?! – перепитала вона. Розсміялася. Спустила на підлогу ноги, озирнулася. – Ні. Я йому ніяка не дівчина, розмріявся ваш Мишко. Просто напилися вчора… Погуляли.. Мені в гуртожиток пізно було, ось він і запросив мене люб'язно переночувати в них… тут ще один був… такий бахнутий трохи… Не говорить майже, дивиться тільки як псих, мукає…

- Стас, - підказав Вадик.

– Ага… – вона звісилася вниз, зазирнула під диван. – Я й говорю. Ні бе, ні ме ваш Стас. Як тільки у кіоску примудряється працювати з покупцями.

Почала нишпорити під диваном обома руками. Темне коротке волосся звисало до паркету, відкривши тонку довгу шию, гострі лопатки. Вона все щось там шукала зі стукотом й шерехом. А він тупо стояв та дивився на спину, що звужується до талії, на сідниці, що відкрилися під сповзлою ковдрою, розділені трикутником й ниткою чорних прозорих стрінгів. Не дівчина, значить. Так і повірив. Напилася з Мишком, ночувала з ним, прокинулася гола… Майже. І зовсім не дівчина йому.

- А Мишко бачиш якийсь джентльмен! - заявила вона, повертаючись у нормальне становище на диван. В одній руці у неї була пара замшевих черевиків на товстій тракторній підошві, а в другою вона все ще міцно притискала до грудей ковдру. Хоча сенс який?! І так уже все з усіх боків показала. - Справжній гарний хлопець! Привів мене до себе, поклав спати, роздягнув і навіть моїм станом не скористався… Подивися там на стільці, будь ласка, під сукнею мій ліфчик є?

- Ліфчик???

Вона глянула на нього широко розплющеними шаленими очима, нетерпляче смикнула голим плечем.

- Так, ліфчик. Предмет жіночого гардеробу такий. Аксесуар інтимний. Іноді носять дівчата ліфчики, якщо ти не знав. Чи є? Мишко сказав, все туди склав.

Вадик розумів все менше і дивувався більше. У сенсі, Михайло її привів, напоїв, роздягнув, уклав спати в дошку п'яну, ліфчик на стільці під сукнею - і все?! Чи не скористався, вона каже? І він, Вадик, тепер цей ліфчик шукає? З якого б хріну?! Просто тому, що не знав, як на таке прохання реагувати, Вадик насправді перебирав дрібнички на стільці в пошуках інтимного аксесуара жіночого гардеробу.

З-під невеликої купки чорного трикотажу і тонкого нейлону нарешті висмикнув чорний ліфчик із чогось прозорого та невагомого на тоненьких ремінцях та бретельках. Обережно тримаючи двома пальцями, простяг дівчині.

– Цей?

- А що, у вас тут ще хтось бюстгалтери носить? В асортименті за стільцями валяються? - озвалася вона, відвернулася спиною, почала одягати свій предмет гардероба. Слава богу, нічого застебнути чи підтягти не просила, впоралася сама. Але коли повернулася, вже без складок ковдри, виявилося ще гірше. Цілком прозорий ліфчик зовсім не прикривав і не змінював у формі високі, повні груди з акуратними сосками, тільки огортав її чорним серпанком, що спокушало більше наготи.

"Як у журналі", - подумав Вадик, не помічаючи, як розкриває рота. А дівчина тим часом сунула ноги в черевики й підвелася в усій красі.

"Ого", - тільки й спало йому на думку. З нього на зріст, але вдвічі легше і вчетверо вужче. Хоча в потрібних місцях все дуже пишно. Груди під підборіддям. Ноги від вух. Талію долонями обхопити можна. І гарненька! Навіть невмита, непричесана та з пивним шлейфом на метр. Ангел, а не дівчина.

Ангел похитнувся проте невпевнено, не відчуваючи твердої землі під незашнурованими черевиками. Підніс руку до рота, стримуючи відрижку.

– Фу… Краще б не вставала. Щось мені погано знову стало. Нема нічого більше випити?

– Хммм.. Є, мабуть, пошукати треба…

- Шукай, - звелів ангел і рушив повз нього до дверей, хитаючись і тримаючись за спинки, бильця і ​​взагалі всі опори, що зустрічалися на шляху. - А я поки що в туалет. Не підкажеш де?

- Двері прямо навпроти через коридор, - послужливо відповів Вадик, намагаючись не дивитися на її голі сідниці. Це не можна було винести. А сам уже прикидав, що там у нього є в сумці з домашніх гостинців, а що могло залишитися в засіках по шафах. Не горілкою ж самопальною цю красуню пригощати з ранку раніше. З чого він взагалі її пригощати повинен, і всі її накази виконувати, раз привів Мишко, йому й на думку не спало.

- А тебе не бентежить, що зараз ще ранок? - натомість поцікавився Вадик за півгодини потому, Налив у свіжовимитий келих сухий мартіні до половини, зверху спрайт і додав в кінці часточку лимона. Вмита, причесана, але все ще тільки в білизні та черевиках, панночка сиділа поруч із ним боком за столом, склавши ногу на ногу. По ковтку з таким кайфом пила коктейль, що він мимоволі разом з нею примружував очі й облизував губи.

– Отож бо й воно. Ранок. І до вечора треба якось дожити, – відповіла вона, наколола на вилку зелену оливку, начинену креветками, із маленької вази. Ні, то були зовсім не домашні гостинці. З дому йому не передали нічого, крім піздюлін та стусанів за нездані заліки та штрафи від ДІБДР. Мама була в запої чи заштирі, як завжди, нічого не готувала. Сестри в Англії по коледжам та ліцеям. Домробітниця взяла відгул за незатребуваністю послуг. Тож він приїхав порожній у плані гостинців. Зате заряджений бабками. І поки дівчина вмивалася і освіжалася, зганяв у цілодобовий магазин у напівпідвальчику на розі будинка і набрав чого подорожче – мартіні, оливки з креветками, тортик “Кучерявий пінчер”, балик та сулугуні копчений. Собі безалкогольне пиво. Розумів, що якщо з нею бухати почне, за кермо не можна буде, інакше знову штраф, а в нього ще ревізія в кіоску. Інвентура. Але коли її знову побачив у прозорій білизні та величезних черевиках на неймовірних ніжках, забув про все – штраф, ревізія, кіоск.

– А тобі не треба на навчання? - Запитав він, змішуючи по другому коктейлю. Ех. Мартіні дуже сухий. Сто грамів на його масу тіла все одно що рот зубним еліксиром прополоскати. – Чи там на роботу?

- Я на вбогу схожа?! - з презирством підняла вона темні, чіткі брови. Лялечка просто. – Хто по понеділках кудись ходить?

- Ну, а якщо по вівторках, то куди? Десь ти перебуваєш. Щось робиш.

Алкоголь підказав потрібні запитання. Навіть гумор якийсь розбудив. Рішучість. А що? Якщо вона з Мишком ночувала і не спала, то він їй не сподобався. Не всім від нього слини пускати. Просто не сподобався, буває таке. А якщо так, то може… Якщо постаратися, то як знати? Ось він би втер йому ніс, головному Дон Жуану потоку!

"Такі дівчата, як зірки! Такі зірки, як вона! Тобі не світитимуть ніколи, такі зірки, як ось вона!" – надривався приймач. Прислухатись би Вадику до життєвих слів. Подивитися об'єктивно на себе та на неї. Але де там. Бачив він тільки її груди, що погойдувалися, і усміхнені червоні губи.

– Десь перебуваю. Щось роблю, – погодилося дівча.

– А як би це місце чудове визнати та забрати тебе ввечері? – наважився на головне запитання Вадик.

– Навіщо це? - Прикусила вона губку, трохи спохмурніла брівками. Але очі блищали, пухкий рот тремтів сміхом, що ледве стримувався.

– У рестик сходимо, – запропонував Вадик. - Не одну ж ковбасу жерти. Поїмо шашлик.

– А я танцювати люблю, – зауважила вона.

– А потім можна танцювати! – погодився Вадик, не вірячи до кінця у своє щастя.

– То де тебе забрати? О котрій?

- Ну ні, сьогодні я зайнята, так швидко все не буде, - похитала вона головою. – Я навіть твого імені не знаю.

- Точно, так. Мене Вадим звати.

- Валерія, - дуже гідно, з розстановкою сказала вона і знову посунула до нього порожній келих. – Ну що, Вадиме. Давай тоді за знайомство. Тільки без цього нудотного спрайту. Краще як Джеймс Бонд.

- Джеймс Бонд?

- Ну, звичайно! З горілкою. Збовтаний, але не розмішаний! - урочисто сказала вона і засміялася.

- Це як?

- Ну ось так, шейкер береш ... У тебе є шейкер?

- Ні, у нас не бар.

- Тоді нічого не вийде. Потрібно саме змішувати, не розбовтувати.

– Але ж ми можемо купити!

– Для цього треба одягатися та йти до магазину.

– Ну то й що? А я машиною. І все одно до магазину збирався, поїхали!

Він сам не знав, що з ним діялося. Не з двох порцій мартіні накрило так, що знову за кермо готовий був стрибнути, щоб шукати якийсь шейкер - як він виглядає хоч? Сміючись і жартуючи, говорячи про якийсь дурниці, Валерія одягалася і фарбувалася, їла оливки, попивала мартіні, попросила включити гучніше радіо.

– А в яку крамницю ти збирався?

– А до якої треба, де є такий агрегат?

– Не знаю, але, напевно, там де всяка техніка продається. До Таргету треба їхати. Знаєш? на Салтівці великий такий супермаркет відкрився, я там живу якраз неподалік…

– А у нас там кіоск, – зрадів Вадик.

- Ну тоді точно поїхали! І мартіні ще купимо, бо цього вже мало залишилося.

- Ти вирішуєш, сьогодні все для тебе, крихітко! - ось яка небачена царська щедрість, спонсорська ніжність, бачили б його зараз пацани, особливо Мишко! Подивився б батько, як він… Хоча ні. Батю не треба, навішав би бігцем знову по спині і між вухами за цю небачену щедрість із сімейного бюджету.

"Ти ж її зовсім не знаєш, - шепнув йому тихенько якийсь жалюгідний голосочок усередині. - Воно тобі треба? Куди ти пнешся, подивися на себе і на неї! Не бувати цьому, кине! А може ще й підчепиш щось, красиві всі шалави".

Але які гарні! Ні, не прогавить він свого шансу, спробує. Мишко обламається. Та й пообіцяв уже мартіні та ресторан на вихідних.

- Тільки ти мені телефончик залишиш і дозволиш додому підвезти, - поставив Вадим свою умову, коли дівчисько було повністю готове й застигло вичікувально посеред кімнати. Гарненька, як модель з фото – розкосі очі блищать, червоні губи посміхаються, під сукнею у вирізі класні цицьки, з-під сукні класні ніжки, зверху коротеньке кокетливе пальто, у ручках крихітний рюкзачок із замші з блискучим замочком. Йому й на думку не спало, що вбрання не за погодою. Та й не для шопінгу.

- Телефончик, ще й адреса - багато відразу, - промуркотіла вона, виходячи на сходи. – Щось одне. І потім, навіщо вони тобі? Я ж пообіцяла, що прийду.

– А де зустрінемося?

– На “градуснику”? Чи на “Стекляшці”? - вона так весело стрибала по сходах - він бачив як підстрибують груди, чув запах її солодких парфумів. Аби тільки не передумала, тільки не злилася! – Я з Салтівки їхатиму.

– Тоді на Пушкарі одразу давай, там і до ресторану підемо.

"Як утримати її до суботи, щоб не забула, точно прийшла? - болісно думав Вадик, відкриваючи перед несподіваною супутницею дверцята жигулів. - Машину хоч помили, слава батіним холуям на заправці!"

"Як не захворіти до суботи в осінньому плащику-пальто і черевиках з підошвою, що лопнула? - думала Лера, інтуїтивно сідаючи не попереду, а ззаду, як справжня перша леді. - Чорт. Хоча б сніг не випав. Кому потрібна ця блядська зима?"