Лялька

Вона, здається, його не бачить,

Вона стоїть під дощем і плаче.

З очей ллються сльози гарячі,

У ляльки з фарфору неначе.

Вона так довго була "кимось",

Стільки часу була "не вона" ,

ЇЇ справжнє обличчя змилось,

Натягнулась душа, мов струна.

Вона творила, робила, крутилась,

Оминула давно свій грааль.

Та нарешті вона зупинилась;

Розбився столітній кришталь.

І на уламках своєї праці

Будуватись почав новий світ,

З першого слова абзацу

Сильнішим ставав, як граніт.

Тому їй байдуже було на грозу,

Їй все одно на минулі негаразди,

Коли радість танцює поблизу,

ЇЇ усмішці ніщо не завадить.

Вона так довго була "кимось",

Стільки часу була "не вона",

Що тепер з її вуст все лине

Веселої пісні по світу луна.