Вступ
У мене був друг.
Його звали Дарк.
Він носив темний одяг, але справа була не в кольорі.
Його очі... вони були глибші за океан. У них не було
дна — лише холод і тиша.
Ми часто зустрічали світанки разом.
Ти знаєш, як це — дивитися, як народжується день, і
відчувати, що всередині ніч так і не закінчилась?
Ми говорили про тексти. Про те, що іноді слова не
належать нам. Що іноді історії самі обирають, через
кого говорити.
У нього була дівчина.
Мистері.
Я вперше побачив її в кафе. Було тихо — настільки,
що навіть думки звучали голосніше, ніж потрібно.
Я підійшов до них. Привітався лише з ним.
Але дивився — на неї.
Її волосся ловило світло, ніби знало, як бути красивим
без зусиль. І в той момент я впіймав себе на думці:
деякі люди — не для того, щоб їх торкатися. Вони для
того, щоб відчувати.
Ми зустрілися пізніше.
Випадково. Як це завжди буває з речами, які
змінюють тебе.
Вона взяла мою руку — просто так. Ніби ми давно
знали одне одного.
І цього було достатньо, щоб у мені щось зрушилося.
Ми не поцілувались.
Але іноді відсутність поцілунку говорить більше, ніж
він сам.
Наступного вечора я був у неї.
У її домі пахло чимось теплим і трохи небезпечним.
Вона говорила про магію так, ніби це буденність. І,
можливо, для неї так і було.
Її собака довго дивився на мене. Потім — прийняв.
Це дивно, але іноді саме тварини першими
вирішують, чи ти маєш право залишитися.
Коли стемніло, вона повела мене в кімнату.
І там уже не було слів.
Лише дотики, які не потребували пояснень.
Лише ніч, яка не хотіла закінчуватись.
Я не був її.
І вона не була моєю.
Між нами завжди залишалась ще одна присутність —
той, хто прийшов раніше.
І, можливо, саме тому було так боляче йти.
Я довго думав: чи мало це сенс?
А потім зрозумів — не все повинно бути правильним,
щоб бути справжнім.
Це був лише початок.
Початок дороги, яка приведе мене до інших почуттів.
До тих, що не кричать — а живуть тихо.
До Марі.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!