Тепло нечистого

Вечірнє сонце, позіхаючи, повільно тонуло в ставку, фарбуючи небо в колір стиглої вишні. Зморена щоденними турботами, Ярина поверталася од криниці, звично тримаючи рівновагу з важким коромислом на плечах. Легкий вітрець розвіював вже і так трішки розпатлану каштанову косу. Вода у відрах ледь колихалася, відбиваючи перші вечірні зорі. Але ідилію порушив липкий гугнявий голос

- Йой, куди ж зібралася така гайна панна, - дорогу перегородив пан Казимир, місцевий багатій, чий кафтан лиснів від золотого шитва, а обличчя від зайвої самовпевненості. Дурний панок як не крути. Він спробував перехопити її за лікоть. - чи можу я провести цю квітоньку додому?

Ярина увернулася од його не бажаної лабети, не збавляючи кроку, та й окинула:

- Ви б, пане, далі йшли, куди збиралися, поки ще при пам'яті, - спокійно, але з металом у голосі відрізала дівчина. - Бо коромисло в мене дубове, а відра повні. Та не дай Боже, впущу вам на туфлі - щонайменше тиждень сушитися будете. А як на голову впаде - то й думати забудьте, чим наступного разу залицятися.

Пан аж поперхнувся од такого.

- Ах ти ж дівка…

А Ярина, вирішивши не баритися та не вислуховувати майбутні прокльони, швидко сховалася від Панових очей.

Прибігши додому, дівчаточко відразу до матері побігло:

- Він знову чіплявся до мене, матуню! Посеред вулиці! - обурено відала вона, ставлячи відра на землю.

- Ой та що ти носиком своїм од нього вернеш? Файний ґазда, заможний, поважний… Ну, походив трохи за тобою, то й що? Та й взагалі кожна б хотіла за нього заміж!

- Так він же старий-старезний як ну он той пеньок, якого ще мій дідо зрубав!

- Та ти що, дочко! Лиш 34 літа прожив. Стерпиться та й полюбиться. Ти краще ввечері з хати не виходь, бо кажуть, зараз усяке вештається. Будь обережною, чуєш? Бо Перелесники ходять, дівчат з розуму зводять. А пан Казимир — він свій, хороший...

«Свій? Хороший?» Він же відомий тим що жодну спідницю не пропустить, навіть якщо й власниця цієї спідниці не хоче. Та й чоловіків не оминає ця доленька. От лише Ярина вміє йому одмовляти, уже як рік за нею плентається, а нічого не отримує. Але ж то матері байдуже, лише гроші покажи, вона не те що дочку, свою власну душеньку продасть. Для матері ці дурні камінці важили більше, ніж те, що серце яринчине досі належало покійному коханому, якого забрала минула зима.

З розпачу донька вибігає з хати. Вона бігла так швидко, неначе цілий день не горбатилася в полі, а неначе вона пташка, за якою лиска гнеться. От її ноги й самі привели її туди. До цвинтаря сільського, до його могили. Темна, страшна місцина для звичного люду, була їй відрадою та сонячним промінчиком посеред грозової хмари.

- Бачиш, любий, що робиться? - зі сльозами на очах плачеться вона. - Він вже навіть не старається приховати своїх намірів! А потім, а потім, я ж знаю що прийде свататися! А мати ж не одмовить, ти ж її знаєш! Раз вона хоче то, то ж чом сама з ним не одружиться? Як би ж хотілося щоб ти був поруч… допоміг мені…

Ярина безсило опустилася на коліна й розпачливо обхопила руками прохолодне дерево хреста, ховаючи обличчя в його тіні. Вона притиснулася до нього так міцно, наче намагалася крізь німу деревину достукатися до того, хто лежав під нею, і виблагати про допомогу. Слова матері досі палили зсередини, і гіркі, безсилі сльози одна за одною потекли по темному дереву хреста. Втома й душевний біль узяли своє - вона й не помітила, як заснула.

Прокинулася вона посеред ночі від дивного відчуття, ніби на неї хтось дивиться. Місяць світив, виблискував яскраво, як удень. Прямо перед нею на сусідньому хресті невідомої їй людини, безтурботно погойдуючи ногами, сидів хлопець. Одягнений не по-тутешньому, розпатлане, темне як ніч волосся, а очі схожі на дві жаринки, аж світилися цікавістю.

- Здоров будь, дівчатко, - весело привітався він, спускаючись на землю.

Від несподіванки й переляку Ярина верескнула на весь цвинтар і, не думаючи, з розмаху вліпила йому дзвінкого ляпаса прямо в щоку. Хлопець теж верескнув, але вже од болю.

- Якого лисого ти б'єшся?! - закричав він, потираючи обличчя.

- Та ти… ти ж безхребетний!

Він притиснув долоню до щоки й подивився так ображено, ніби це була найгірша річ, яку йому казали за останні сто років.

- Це грубо та зовсім невиховано.

Важко дихаючи й підхоплюючи з землі якусь гілляку, дівчина почала уважно його роздивлятися. По тому, як м'яко він рухався і як неприродно блищали його очі, було ясно, це не людина. Нечисть.

- Ти ж нечистий!

- Не настільки ж брудний, щоб бити мене по лиці!

Хлопець ображено надув губи, але навіть не подумав випрямити спину, щоб довести протилежне. Рухи його справді були занадто плавними, гнучкими, наче в ньому й справді не було кісток. Але й визнавати себе «чудовиськом» він явно не згорав од бажання.

- Допустимо що я… ем… ну не зовсім звідси. Але я занадто ранимий для такого! Можу й образитися

Якщо Ярина і пробувала не показувати різних емоцій(хто зна який чорт перед нею), вона пирсхнула од сміху. «О господи, ранимий чорт». А він, на секунду збентежившись, ніби давненько не чув щирого сміху поруч, також приєднався до неї.

- То як звати тебе, Косачко? - запитав він, гнучко вмощуючись на траві й підібгавши під себе ноги так, наче грався в кота.

- Ярина, - буркнула дівчина, хоча порівняння з жіночою вольницею їй спрдобалося. - а в чортів імена є?

- Я Ярема, - він пропустивши повз вуха, додав: Знаєш, Яринцю, з такими витонченими руками тобі й Вій кошенятко.

- Не така вже я й силачка, - одмахнулася вона. - це ти слабкотілий

Ярема лише театрально зітхнув, закотивши очі-жаринки до неба, але суперечити не став. Натомість він плавно перейшов ближче до коріння старезної верби й поплескав долонею по м'якій молодій траві поруч із собою, запрошуючи присісти.

Ярина спершу завагалася, але погляд мимохіть упав на могилу покійного коханого. Там панував звичний, холодний спокій. А від цього чудернатика йшло ледь відчутне, але приємне сухе тепло, схоже на затишок від добре прогрітої глиняної печі взимку. Дівчина обережно опустилася на землю, тримаючись на безпечній відстані.

Наступну годину цвинтарна тиша повнилася їхнім тихим шепотом. Ярина й сама не помітила, як розговорилася, вперше за довгі місяці без сліз і важкого клубка в горлі. Вона розповідала про нестерпні сільські будні, про матір, яка бачить світ лише крізь призму вигоди, і про Казимира, від чийого погляду хотілося вимитися в річці.

- Ну й ну, - хмикнув Ярема, підкидаючи в повітря дрібну гальку, яка в його долоні раптом спалахувала, як світлячок, і гасла. — Живете всього нічого, якусь жменьку літ, а стільки клопоту собі понавигадували. То гроші, то кафтани золочені... он ваш піп теж щонеділі кричить про гріхи та й пекло, а сам учора поцупив у сусідньому селі найкраще порося й аж три дні ховав у погребі. Думав, ніхто не бачить. А я бачив, мені звідси все добре чути.

Ярина здивовано підвела брови, стримуючи черговий смішок.

- А ти взагалі чого тутоньки сидиш? Звичайні нечистоти по лісах-болотах розсілися, а ти тут смерть сторожиш чи що?

Ярема раптом завмер, і його очі-жаринки на мить згасли, ставши просто темно-карими, людськими. Він крутнув у пальцях травинку, змусивши її спалахнути яскравим вогником, і різко задмухав на неї, пускаючи в повітря сизий дим.

- Та тут тихіше чи що. Добре. Люди сюди поночі не ходять. Принаймні, живі й при своєму розумі. Ніхто виходить не бентежить, лиш одне дівчисько приходить постійно до однієї могили.

- Геееей, ти про мене зараз патякаєш?

- А є варіанти? Ти одна хто сюди приходить мало не щодня

- Ну так, твоя правда

Коли нічна прохолода почала пробирати до кісток, а місяць схилився до лісу, Ярина стрепенулася. Пора було повертатися, поки перші півні не зняли гвалт на все село. Вона піднялася, обтрушуючи спідницю від сухого листя.

Коли Ярина вже виходила за стару огорожу цвинтаря, десь позаду мигнула маленька вогняна іскорка.

- І не запізнюйся завтра, Косачко! - долинув до неї веселий голос.

Ярина тільки закотила очі, але вперше за довгий час усміхнулася по-справжньому.

Так, дивним чином, на нічному цвинтарі народилася їхня дружба. І відтоді щовечора, щойно село лягало в постіль, дівча крадькома приходила сюди, де на неї вже чекав її особистий, трішки вредний містичний товариш