Завіт Сельванса

Твердінь чистенька, ні хмаринки. Місячне сяйво струменіє і до подробиць заливає краєвид, хіба що уникає торкати руїну в центрі. Поселення піднялося і зросло на рядах насипів й мурів, непробивних для ворогів, але програло у борюканні із часом. Минувшина зоставила кістяк, висотою п'ять-шість брил, ззовні оточений, майже прихований від зору бур'янами.

Заверти й спіралі порушених парканів креслять древні межі, які хтось засипав річковими камінцями і накрив плитами гнейсу, потім обніс мотузками і уречевив у широкі хідники. Десяток круглих домівок віддали стіни й стріхи, та проміняли підлогу на ґрунт, поверх якого висаджені грядки — Сурена встиг пройняти жовтий цвіт ріпи і зелені качани капусти, тьму-тьменну проса й ячменю.

Посередині кам'яного привиду височіє прямокутний підмурок. Сірий фундамент врізається боком, і на четвертину занурюється в увінчаний менгірами курган. Переплетення гілок трьох дубів турботливо шелестить у вишині, простягає над насипом й придатком непроглядну ковдру з оксамиту. Центральний корпус виділяється не тільки наявністю гострих кутів, але й прибудовою — невеликою мазанкою, що наче п'явка присмокталася до бриластих смуг, укрила маківку солом'яним капелюшком, огорнулася тінистим ґанком, і обперлася на штучний пагорб. Три круглих віконця задерлися під стріху, і ввіряють пастуху: ти забрів до грибниці.

Величезна ватра тріщить посеред грядок, грайливо лоскоте зірки. Вітри ліниво перебирають струни пари еолових арф на даху хатини, обабіч гнізда трьох журавлів. Металеві й керамічні інструменти сотнями прикрашають шнурівки, ніжно музичать на межах грядок і проходів. Огорожа з мотузок тягнеться над поруганими мурами незагрозливо, безмаль на рівні живота.

Пастух хоче добратися у центр, але натикається на щільні грядки цибулі за мотузкою і обходить перешкоду. Сурена задумав скоротити шлях через блакитні пасма льону, пригинається і совається нижче дзвоників, але чіпляється спиною. Інструменти коливаються, дзвенять. Мужик тамує подих.

- Звідки ти?

Вівчар застиг кінцівками, шалено рухає очима. Він тисне груди до землі і водить головою, як сторожова тварина. Витріщається: каміння і рослини, земля й вогонь, обидва місяці й зірки. Тріщання ватри заглушає матінку-природу, а вежа сяйва соває по закутках діди, похмурі й непроглядні дужче за сатинову породу. Обривчастий голос грохотить:

- Агов! Мої грядки, не топчися! Краще назвися.

Слова відлунюють зусібіч і оглушають. Чоловік гатить землю кулачищем, стогне, але не відкриває рота. Чабан здіймає закривавлені долоні над головою і перелізає огорожу, шурхає у бік кострища плитами хідника. Він горлає:

- Аве Мітра! Сурена зі сколотів. Нещодавно прибув до Лугбріги, пастух. Я не бажаю зла! Сонцехода Андроніка шукаю.

Ґанок хатинки ворушить тінню. Трипала рука щупає лаву і підносить соломину вище. Спалах люльки висвітлює розсічені шрамами й зморшками вуста, підкреслені нерівно поскубаною бородою. Билинка підхоплює вогник, і вони наввипередки здіймаються до зашкарублої плоті. Стебло майже програло, але спалахує у передсмертному пориві — перероджується сяйвом лампадки, наче вогнептах.

- Сурена Скит? Не знаю, не чекаю. Андронік здавна, уже не сонцехід. Клич по-грецькому, або звертайся "дідо".

Круглий бронзовий ліхтар хитається на жердині, розливає на ґанок краплі масла і хвильки брудного бурштинового світла. З мережива стільникових отворів у корпусі лампи сочиться сяйво — вириває з лап темряви і спотворює постать на лаві. Руки колишнього сонцехода оголені, короткі й м'язисті, вицвітають розмитими татуюваннями і відбитками древніх ран. Плечі широкі, вбрані червоною лляною тунікою і прикриті сірим плащем з бавовни. Борода буйна, нечесана й нестрижена, нагадує дикий цвіт сріблястого лоху. На полірованих носках військових чобіт скачуть вогники. Найбільше Сурену цікавлять очі співрозмовника, але пастух не може роздивитися дідових зіниць і відкопати у тінях намір, як не старайся. Він завмирає у спробах, коли чує:

- Агов! Ти зброю маєш? Нащо спокій зневажаєш?

Сурена обертається, потім трясе головою. Мужик став на коліна, і волає:

- Ні! Я неозброєний! Від дикунів тікаю. Дід Андронік, молю, допоможи! Заріжуть! Рятуй! Від них. Від Нього.

Останні слова вівчар шепоче. Старий сонцепоклонник висувається вперед, до тріску притискає крісло ліктем. Наміру в очах Сурена не побачить — навколо голови Андроніка намотана коричнева пов'язка, від обрубаного кінчика носа до середини лоба.

- Від кого тікаєш? Що ти зробив? Украв? Убив?

Пастух маше руками і кривиться, не опускає.

- Та ні! Узрів вогні вглибині нічного лісу. Дівок почув. Вино унюхав. Ну і пішов. Мені були не раді.

Дід опирає посох на стіну і відкидається назад, у тіні.

- Чую брешеш. Митра вчить: уникай незрозумілих сварок. Вибач, синку.

Сурена збиває коліна, але просувається вперед.

- Будь-ласка! Я онук Меліси! Вона казала, ти людина віри! Можеш від поганської кривди захистити!

Андронік мигає трубкою і плюється димом — жменьки бавовни неспішно розплутуються у довгі пасма перед затіненим обличчям. Дід видмухує хмарку, більшу за голову, і кашляє у трипалий кулак. Потім він трясе кудлатою бородою, і грохотить:

- Добра жінка, була. Нехай. Порушений спокій — не смертний злочин. Хоча відлупцювати можна.

Крісло скрипить, тіні розбігаються. Андронік підводиться.

- Нагадувати не люблю. Сподіваюся не доведеться.

Дід підхоплюється сам і підхоплює палицю. Верхню частину древка він кинув на плече, лампадка бовтається недалеко від шиї, а нижню тримає біля долівки, водить перед собою з боку в бік. Наближається Андронік стрімко. Пастух притискає лікті до ребр і закриває очі пальцями. Він переконує, чи то вмовляє:

- Не доведеться!

Мужичок підглядає одним оком і дивується — йде дідуган впевнено, а гостя й перешкоди обійшов заздалегідь. Пастух вдивляється у могутню, хоч і поскубану постать, та усі думки присвячує питанню: чи дійсно Андронік сліпий?

- Побачимо. Ти з півдня. Там злива. Прямуй до ватри. Роздягнися, сохни, грійся.

Дід минув пастуха і обклав кострище дровами. Потім він вернувся на середину доріжки, і мандрує до краю піднесених городів. Слова Андроніка грохотять у вухах, відлунюють від будівель, трясуть єство, і лякають надривом. Гавкання старого звучить натужно — наче шматки граніту відколупують нігтями. Сурена здригається і мружиться після кожного наголосу.

- Чого став?

Вівчар обертається, чхає і трясеться. Він скиглить, ледь не плаче:

- Прямо тут, надворі? За мною дикуни женуться!

Сурена вдивляється у яблуневий садок і помічає ворожі силуети.

- Розберуся. Потім розкажеш. Може поможу.

Підношення розбурхало ватру. Палюче збудження не уміщується у каркасі дерев'яної вежі, та розливається світлом по закутках і грядках. Вівчар вдивляється у старця на зовнішньому мурі, але зривається — відволікають затемнені і висушені часом голови, на мотузках обабіч Андроніка. Утікач пригадує розповіді місцевих, що голови захищають їх від злого ока. Колишній сонцехід розвертається прямісінько до пастуха, гучніше велить:

- Поважай традиції. Корися.

Вівчар закляк. Жах косить ноги. Огида трясе руки. Злість душить подих. Жалість заливає очі. Сурена упав навкарачки, спазм плине хвилею від пуза в горло. Мужик впивається нігтями у долоні та скавчить, ні, гірко виє:

- Велика Мати!

Чабан здригається й ридає. Стукіт у вухах, а також багнюка у очах і носі зачиняють розум у темницю, де немає на що відволіктися. Сліпота і глухота жахають впізнаваністю. Сурена жметься пикою у траву — загублений, беззахисний. Лише потоки вежі нерівномірно припікають шию, дають уявлення про напрям. Спека шириться і нагріває одяг, укриває тіло потом. Пастух шепче:

- Сонце — моє світло й спасіння: кого я маю боятися?

Сурена чіпає пальцем кістяне коло на шиї, потім стягує шкіряний пояс і брудну вовняну сорочку. Далі на землю падають штани з льону і постоли зі свинячої шкіри. Лишаються обмотки навколо таза і стегон. Чоловік витер голову трохи чистішою стороною сорочки, і оглядається. Поруч нікого. Вівчар крадькома соває ніж за пояс і випростовується. Потім утікач глядить на Андроніка і затамовує подих.