Завіт Сельванса

Вулиця стихла. Вітри перешіптуються з кронами, дерева заспокійливо обвіюють гілками, а місячне сяйво стелиться доріжками і тоне у розщелинах між грядками. Дзвоники ледь чутно гудять. Андронік відриває мохнате тільце від грудей і обережно кладе на край ганку. Дід шепоче "прощавай, друг", потім наполовину розгинається і підвищує голос:

- Нащо ти це?

Гарчання діда руйнує мертвецьку тишу ночі. Сурена позбувається заціпеніння, і струшує з плечей мерзенні спогади — про підземні зали та проведені у темряві роки.

- Так це ж павук!

- Ото ж. Комах він відганяв. Чим заважав?

Пастух трясе головою.

- Але він такий великий, і страшний!

Дід нахиляється, і майже притуляється лобом до носа Сурени.

- Страшний? Цього достатньо?

Мужик утікає поглядом до джерела яскравого тріщання. Висока колись ватра пала жертвою внутрішньої величі — швидко перегоріла у основі, та розсипалася на десяток палаючих руїн. В груди Сурени повертається тривога, він закриває очі.

- Я перелякався. Вибачте.

Три пальці лягли у чабана на плечі. Вівчар здригається. Андронік каже:

- Розумію. Вибачення доречні.

Сліпий стискає сильніше, і шепче:

- Спрямовуй не мені.

Андронік прибрав руку. Мужик глядить під ноги, але сяйво втягнулося ближче до джерела, і вже не висвітлює мертвого павука.

- Якщо він був ваш друг, то нащо викинули? Не похоронили, але лишили на поталу звірям. Хіба так вчиняють друзі?

Дід випрямляється і впирається потилицею у покату стелю ганку. Він пригинається і робить крок на вулицю, де вже витягується сповна, розправляє плащ та широко розводить плечі. Потім Андронік обертається, жестом манить пастуха за собою, і оповідає:

- Мій друг навчав: усьому своє місце. Мертве живить живе.

Сурена не відповідає. Сліпий повільно крокує до місця битви з переслідувачами пастуха. Чоловік переступає з ноги на ногу, різко оглядається і проводжає Андроніка поглядом, а коли той підійшов до ватри — побіг і наздогнав. Утікач пітніє, віддихується, і питає:

- Чому ми тут?

- Згадував демона. Досі боїшся?

Дід зупиняється і втикає палицю у землю. Сурена супроводжує хитання вогника очима, і повільно відповідає:

- Так! Він переслідував мене, хотів убити. І досі відчуваю поруч. Чую, виродок десь причаївся і спостерігає.

Андронік кивнув, потім складає і розводить долоні врізнобіч.

- Чудово. Тоді вглядайся. Коли демон бачить — він відкривається очам.

Погляд вівчара стрибає між скупченнями неясних обрисів. Коли Сурена фокусується на чомусь довше миті, у боковому зорі згущується рух і безвідмовно притягує увагу до себе. Мужик вирячив очі, і водить головою з боку у бік. Потім він набирає повні груди повітря, і питає:

- А це безпечно? Почвара не підкрадеться непомітно?

Сліпий торкається посоху і веде руку до навершя, потім спускає пальці по ланцюгу і притримує лампадку. Танок тіней сповільнюється, а невдовзі зовсім припиняється.

- Вогонь не вщух — не наблизиться дух.

Пастух видихає і розслаблює плечі.

- Аве Мітра! Це святий навчив вас підкорювати демонів?

- Підкорив? Ні. Сердешно попросив.

Мужик завмирає з відкритим ротом, поки Андронік мугикає мелодію під ніс. Сурена прикусив губу і відвернувся. Потім він обрав два переплетені стовбури у віддаленні, і вгризається поглядом у навалу ламаних ліній навколо них. Чоловік придивляється до рухливих узорів, і складає частини мозаїки в уявні образи — природні чи страшні. Чим довше вглядається — тим менше лишається здогадок, і тим детальнішими вони стають. Коли зостається усього два пояснення і насувається осягнення, тривога зчавлює груди і розум пастуха, та примушує перевести погляд до іншого закутку.

Сурена повторює спроби ще два рази, потім скрушно зітхає і міняє стратегію — тепер він придивляється до найменших тіней. Чоловік опановує океан невідомості по краплі, і поступово готується до найбільших хвиль. Пастух здригається від слів:

- Ну як? Знайшов?

- Ще ні. Замало світла і забагато темних місць.

- Шукай. Демони бувають різні. Наче люди.

Від останніх слів вівчар скривився. Сліпий продовжує:

- Одні блукають світом. Інші у думках.

Дід кладе руку Сурені на плече.

- Проте ховаються подібно. Укриття — це страх.

Андронік напружує плече, і обертає мужика до межі лісу, віддаленої та здійнятої над яблуневим садком.

- Шукай демона там, куди боїшся зазирнути.

Сурена стиснув кулаки, і слухняно шукає. Невдовзі він простягає палець до пагорбу при лісі.

- Отам!

Над вухом чутно шепіт:

- Що бачиш? Опиши.

Пастух дрижить, і торопиться сказати:

- Скручені лапи тягнуться з пагорбу! Над ними вкрай широкі плечі, мінливо роздуваються і тремтять.

Борода гучно шелестить.

- Може то гілки?

Утікач трясе головою.

- Навряд. Скорше то погрожує демон. Його тулуб загрозливо хитається, наче тіло змії перед кидком.

Дід заспокоює:

- Мабуть то вітер.

- І очі! Величезні жовті очі.

Андронік тихо виражає сумнів:

- То не сова?

- Ні! Я впевнений. Що робити?

Сліпець витягає з-за пазухи червоної туніки, і вручає Сурені камінець.

- Жбурни.

- Але ж...

Чоловіка штовхають у плече.

- Кидай!

І Сурена кинув. Крупний птах здійнявся і летить безшумно, а завершений образ чудовиська розбився в друзки — на гілки і кущі. Пастух почервонів і втупився на поліровані військові чоботи.

- Ну добре, демон не там. Проте там був страшенний стрикс!

Андронік усміхається.

- Чорт менш страшний, ніж його малюють.

Голос сліпця стає м'яким.

- Я брата мав. Теж стрикса перестрів. Утратив спокій.

Сурена мовчки повертається до співрозмовника.

- Ми рушили удвох. Давати відсіч. Шукали, і знайшли. Сову.

Дід спирається на посох і обвисає на опорі.

- Брат дійсно утікав. Не зло. Його гнала провина.

Чоловік напружує щелепу і зводить брови. Він впинається поглядом у перев'язане обличчя, і підвищує голос:

- Не час для байок. Що робити далі?

Андронік витягає з-за пазухи бурдюк і відкупорює. У ніздрі пастуха лізе знайомий запах кислоти й бродіння.

- Вершечок озеру. Решту випий. Подякуй. Попроси прощення.

- Мені немає за що вибачатися!

Чабан відступив на крок і схрещує руки. Сліпий схиляє голову, і тихо мовить:

- Життя прожив, та не кривдив? Заздрю.

Сурена втупив очі на рештки ватри і прикусив щоку. Він смакує кров і червоніє, потім різко зиркає на діда.

- Гнати єретиків — це ж добра справа, вірно? Хіба сам ти чорну ризу не носив?

Дід завмирає, а увесь його запал і рухливість переходять у дрижання палиці. Сліпець ніби умить утратив силу і пригадав свій вік. Голос Андроніка стає тихішим, але не менш твердим.

- Так учить Зібрання. Я насаджав учення.

Сурена розтирає плечі і озирається.

- Я нікого не бачу. Можна ми повернемося?

Дід трясе буйним кущем льоху, і протягує бурдюк.

- Спочатку ритуал прощення. Прояви повагу.

Чабан плюється кров'ю.

- Повагу? Повагу до кого?

Андронік випрямляється і обертає обличчя у бік яблуневого садку. Постать діда нависає над пастухом, і ввіряє страх.

- До традицій древніх. До спокою, до рівноваги. Вшануй Завіт Сельванса.

Наплив роздратування заглушує тривогу. Чоловік відкидає простягнуту руку і стискає кулаки.

- Вшануй Завіт? Ти єретик! Старі боги ховаються у темряві, бо вони зло!

- Так учить Зібрання. Митра казав інакше.

Сурена верещить:

- Неправда!

Андронік киває, і відповідає тихо:

- Правда. Пророк — улюбленець духів. Він поважав богів. Злагоду творив. Чтив договори. Пожертвував собою.

Чоловік штовхає діда в груди, але той не зрушив. Тепер вівчар заламує руки і топчеться на місці.

- Брехня! Поганські ідоли відвертають нас від поклоніння світлу, розкрадають силу сонця.

Сліпий гребеться пальцями у бороді, потім схиляється вперед і шепче:

- Тоді скажи — чому мітреуми підземні?

Сурена прищулив очі, і з роздутими ніздрями розглядає пов'язку на обличчі діда.

- Не тобі питати мене про віру, ти ворог бога — єретик!

Андронік усміхається, і задирає лляну туніку. На вицвілому полотні грудей, серед затертих слідів малюнків і поранень, виділяється різкістю татуювання сонця — хрест у центрі кола з переплетених вузлів.

- Неправда. Я чту пророка. Кохаю дотик Луга.

Сліпий ховає символ під тканиною барв крові, і підвищує голос:

- Поважаю чесність. Відкидаю настанови Зібрання.

Сурена помічає червоні фарби під шкірою кисті, щосили шкрябає пальцями, а потім ховає за спиною. Він ріже нігтями долоні та дрижить.

- Ти ж бачив злочини цих падлюк! Як можеш виправдовувати? Раби ідолів огидні, вони несуть страждання, ненависть і страх. Як ти це можеш захищати?

Андронік мацає глибокі шрами на щелепі. Три пальці занурюються під пов'язку та підіймаються до скроні.

- Древні закони жорсткі. Часто страшні. Проте вони прямі. Для когось — справедливі.

Сліпий кладе другу руку на плече співрозмовника.

- Комусь страждання, задля вищого добра. Чим відрізняється Зібрання?

Чоловік відштовхує діда, і спішно відступає сам. Водночас він кричить:

- Усім! Мітраїсти б'ються за добро! За світлу владу Бога. Об'єднані у вірі, вони випалюють зі світу зло!

Чабан перечіплюється гомілкою за мотузки і гепається на м'які, але холодні грядки проса. Андронік задирає голову до неба, і відповідає під акомпанемент з дзвоників:

- Старий мотив, лунає споконвік. Добро у голові. Руки у крові.

Сурена піднявся, струхнув росу і бруд, та видерся на плити гнейсу. Тим часом дід протягнув руки перед обличчям і повільно вертить, ніби розглядає.

- Крові все більшає. Насилля розливається бурхливо. Добро не ллється.

Чабан озирнувся, і підходить до сліпого. Сурена кладе руку на кинджал, і цідить крізь зчеплені зуби:

- Ставиш під сумнів дії Зібрання? Ти смієш зневажати Бога?

Андронік трусить копною і бородою.

- Ні. Не зневажаю. Поважаю, дуже. Серед інших.

- Зрадник!

Чабан підскочив і пальцем штирхає діда у груди. Сліпий схопив чоловіка за зап'ясток, стискає і підтягує.

- Нерухомість — смерть. Тварини потребують змін — дня проти ночі. Рослини теж — літо збагачує зима. Неподільні володіння сонця — випалена пустка. Цьому учив Митра.

Колишній сонцехід відпускає Сурену, і протягує бурдюк.

- Ти шукав порятунок. Тримаєш у руках. Заверши ритуал. Вшануй терпимість Бога.

Чоловік стоїть нерухомо, хіба на тремтливому обличчі проглядаються відлуння внутрішньої боротьби. Сурена кивнув, вихопив ритуальний напій, і маленькими кроками рушає до озера. Тут пахне й чвякає сира земля, і шелестить очеретом. Чабан наближається до сапфірової гладі, розсуває списи рогозу і цвіт комишу. На лінії берегу він ледь не наступає на перешкоду — тринадцять витягнутих каменів довжиною в лікоть, складених докупи. Брили підпирають одне одну і формують напрочуд стійку будівлю, яка здіймається з води до колін.

Утікач зиркає на діда і відкупорює ємність. Він відливає вершечок озеру, і залпом осушує решту. Тіло зігрівається, а горлянку охоплює, терпкий й солодкий, медово-винний смак. Сурена обертається й кричить:

- Що далі?

- Повторюй: Минуле вмерло. Я відпускаю біль. Шукаю, віддаю прощення.

Чабан повертається до озера, і розглядає відображення свого обличчя, прикрашене короною світлого кола над головою. Члени чоловіка розслабляються, а за ними і душа.

- Минуле вмерло. Я...

Утікач застопорився. У водній гладі, поміж віддзеркалення своїх, йому ввижаються чужі очі — трохи менші й круглі. Зсередини відбитого лиця промальовується морда чималого коропа. Сріблясті луски заманливо блистять, доповнені золотим кільцем на верхньому плавнику і смарагдовими бусинками по боках.

- Ні!

Сурена щосили гатить воду, розбиває віддзеркалення на хвильки. Чоловік робить півоберт і бачить будівлю з камінців. Перш ніж думати, він розганяється і б'є конструкцію ногою. Чабан схопився за гомілку і падає обличчям у комиш. Він верещить:

- Ні! Ненавиджу! Вони всі покидьки! Щоб ви всі здохли! Здохли!

Пастух не спромігся стати на ноги, і відповзає від води. Вітри піднялися й гудуть. Ліс коливається і шелестить гучніше. Між гілок зароджується страх. Чабан скривився і закриває очі.

- Боже збережи. Богиня...

Андронік ухопив бідолаху під плече і тягне в хату.

- Дурень!