Завіт Сельванса

Андронік втягує пастуха за комір і відпускає, потім зачиняє двері на засув. Чоловік спішно відповзає і притискається спиною до стіни. Він вигукує:

- Боже поможи! Що буде далі?

Дід наморщив лоба, тре підборіддя, і бурмоче:

- Не знаю. Нащо ти це?

Сурена прищулив очі і вгризається поглядом у співрозмовника.

- А ти не розумієш?

Андронік мовчить. Чоловік підскочив, схопився за гомілку, і упав на бік, приземлився на грудки соломи. Він кричить:

- Дідько! Ти точно бувший чорноризець? Доведи! Розкажи, на кого полював.

Чабан почервонів, хапає важке повітря ротом і трясеться. Дід нахмурився, кивнув. Він тушить лампадку, огортається щільнішими тінями, і відповідає:

- Тушив повстання самаритян. Страчував офітів, і учнів Мані. Готував вигнання аріан. Монтаністів...

Очі чабана запалали від цих слів, він наближається до діда і облизує губи. Сліпий повернув обличчя до вогнища, скривився, і замовк. Він присідає навпочіпки біля вогню, задирає голову і чеше бороду. Андронік недовго мугикає під ніс, потім ділиться спогадами:

- Юстиніан скликав собор. Нав'язував державну єдність. Отці пересварилися, перемогли хитріші. Обрали вчення Мітри. Сонце на прапор. Інших богів — зась. Пізніше гнів змістився. На мітраїстів-вільнодумців.

Паніка відступає. Груди Сурени здіймаються повільніше, а плечі і стегна злегка розслабляються. Чоловік отрушує одяг і прислуховується до шипіння наполовину згаслого вогнища, спостерігає за рухом світла на стіні. У хліву хтось пускає гази, і виводить утікача і заціпеніння. Він питає:

- Це все?

Колишній сонцехід стоїть над вогнем і трясе клубком сплутаного волосся, протяжністю від підборіддя до маківки. Титанічна тінь розтікається на стелі, а голос відбивається підлогою.

- Ні. Еллінські храми, безліч. Школа Платона. Філософи, астрологи, чарівники.

Сурена сіпнувся. Він поклав руку на кинджал і відступає маленькими кроками, наближається до бронзової барди на стіні. Пастух прикушує губу і стікає сльозами, коли ступає на травмовану ногу. Від болю і роздратування, голос утікача нагадує зміїне шипіння.

- Ти бився з чарівником і вижив? Брешеш!

Дід манить жестом.

- Ти підходь. Дивися.

Вівчар зиркає на сокиру, потім скрушно схиляє голову і підкорюється. Дід тим часом прочистив горлянку і розправив плащ та туніку. Він промовляє ритмічно і мелодійно, ніби наспівує:

- Чарівники успадкували сили — нелюдські Знання. Знання як полум'я. Чим яскравіший — тим хутчіш згоряєш. Дужче обпалиш інших.

Вогнище у хаті потроху тьмяніє. Посередині цегляного каміна палають кілька шматків дерева розміром з голову, а по боках десятками пальців тліють розпечені вуглі. Коливання світла зливаються з дрижанням голосу оповідача:

- Знання небезпечні. Секрети допотопних затухають. Колись могутні, дробляться віками. Кришяться між гуртами. Нищать культи зсередини. Диктують страх. Спопеляють культи ззовні.

Сліпий проводить рукою над вогнем, потім усміхається і голіруч підштовхує один шмат вуглю до іншого. Червоне світіння і жар посилюються. Колишній сонцехід продовжує:

- Спільноти чарівників? Тисячі років тому - височенні ватри. Сьогодні це вугілля — замішане у попелу, відходах і землі. Збереглися крихти Знання. Крихти, послаблені брехнею — забобони, ритуали, догми.

Андронік різко витягує кинджал пастуха, і розбиває шмат вуглю руків'ям. Уламки та іскри розлітаються, більша частина гасне одразу, але деякі занурюються у попіл і продовжують світити.

- Чим більше домішок — тим довше тлієш.

Дід посміхнувся і витер зброю, та протягує її чоловіку. Сурена розгублено озирається, потім висмикує кинджал і суне за пояс. Чоловік роздумує над почутим, і ділиться сумнівами:

- Але ж вони і сьогодні творять надзвичайні речі! Я чув...

Андронік кивнув. Він здіймає руку і перериває чабана.

- Так. Досвідчені чарівники існують, проте вони безумні. Розуми людей крихкі, обмежені уявлення. Наближення до Істини — відторгнення людського. Безмежна Істина, Істина чужа.

Утікач прикусив щоку. Він зізнається:

- Не розумію.

Колишній сонцехід артистично протягує долоні, і робить вигляд, ніби зважує щось на чашах вагів.

- Чарівник пізнає невідоме, натомість забуває знане. Зрить глибше, гірше розуміє поверхневе. Набуває високого Знання — росте приземлена безпомічність. Прогалина розуміння побутового — головне її знайти. Так віриш?

Сурена нахмурився, і кивнув. Він невпевнено бурмоче:

- Добре, вірю.

Чоловік прикусив губу, глядить під ноги, і говорить вже тихіше:

- А про рабів Великої Матері щось знаєш?

Андронік мовчки присідає біля вогню. Він чухає потилицю, і невдовзі відсторонено каже:

- Так. Троянці програвали Карфагену. Повсюдно шукали поміч, особливо серед богів. Знайшли у Фригії — Кібелу. Визнали державним, поширили химерний культ.

Сурена стискає кулаки, у очах свербить.

- Я не про те питав!

Дід відвертається, і каже у пів голосу:

- Так. Мені відомі галли.

Тіло чабана розбите дрижжю. Він гепається на лаву і занурює вологе обличчя у долоні.

- Мене дитиною продали до храму. Зробили одним із них. Вони... Вони...

Грубий голос сочиться співчуттям:

- Я знаю. Мені шкода.

Заплаканий Сурена дивиться на співрозмовника з-під лоба.

- Тоді ти маєш зрозуміти...

- Так.

Дід штурхає деревину у вогнищі, і додає:

- Тебе скривдили несправедливо. Скривдили жорстоко, і жахливо. Але...

Сліпий підводиться і підходить до чабана, кладе долоню на плече.

- Не всі такі. Є іновірці злі, є добрі. Так усюди.

Чоловік скидає руку Андроніка, і підскакує. Він хитається і спирається на одну ногу.

- Але як відрізнити? Як жити, знаючи, що поруч ховається чужинець, ворог? Як скинути з горлянки нестерпну петлю жаху? Як вихаркати огиду? Як забути все?

На небі блимає блискавка, і просовує крихти світла у три дірки під стелею, разом із громом. Дід зажурено шепче:

- Не маю відповіді.

На вулиці задощило. Сурена заглядає співрозмовнику в обличчя і підвищує голос.

- А я знаю. Знищити усю погань, та й усе.

Андронік скривився, але мовчить. Тварини метушяться у темряві хліву. Хтось тричі постукав у двері.

Утікач витягнув кинджал. Дід жестом заспокоїв чоловіка і рушив відкривати. Сліпий розчиняє обтягнуті шкірами дошки, і повертається до чабана з синьою накидкою.

- Певно це твоє.

Очманілий Сурена кивнув.

- Так. Звідки? Хто приніс?

Андронік всміхається.

- Я не розгледів.

Чабан розчиняє, потім закриває рота. Він сідає на лаву і охоплює голову пальцями.

- То що, мені кінець? Я змарнував усе, утратив надію на порятунок?

Дід мовчки стовбичить і дослухається до тріскоту вогнища, потім відповідає:

- Ні. Думаю, ні.

Сурена дивиться з-під лоба.

- Дякую, що рятуєш.

- Не можу врятувати. Тільки ти.

Андронік хитнув головою, і підходить.

- Тебе несправедливо катували. Ти несправедливо катував.

Чабана заливає хвиля злісної незгоди. Сурена напружує ноги і хоче підскочити, але трипала долоня утримує схвильований тулуб на лаві.

- Прийми, пробач. Спочатку всесвіт, потім себе. Так відчуєш спокій. Розв'яжеш петлю страху.

Чоловік витирає обличчя плащем, і зиркає на співрозмовника. Через мить Сурена відштовхує діда і кричить:

- Пробачу, отак просто? Як ти це уявляєш? А навіть якщо й так, то що тоді? Я зможу вільно рушити додому? Жити щасливо? Може ще й родину завести?

Корова тривожно шумить у хліву, їй акомпанують коза і козенята. Андронік перекрикує тварин:

- Визнай порушений Завіт. Подякуй за захист. Здійсни ритуал спокути.

Чабан підскочив, зчіплює зуби і стискає кулаки.

- Ще один бісів ритуал? І який на цей раз?

Сліпий нахиляється до чоловіка, і відповідає:

- Пожертвуєш келих крові. Молитвою означиш вдячність. Станеш вільним.

Сурена вмить почервонів.

- Святотатство! Годувати ідол кров'ю — то страшенний гріх!

Колишній сонцехід витирає обличчя від слини, і спокійно відповідає:

- Так каже Зібрання. Митра казав інакше.

Чоловік витяг кинджал і увесь дрижить.

- Ні! Ти єретик! Краще вже тіло на поталу демонам, ніж віддати душу.

Сурена занурив обличчя у долоні, і умивається сльозами. Дід хлопає пастуха по плечу, і шепче на вухо:

- Пробач себе, і вибачься. Інакше, ти - законна здобич лісу. Заберуть.

Чабан зиркнув на діда, гепнувся на лаву, і заридав ще дужче. Андронік продовжує:

- Якщо жахає потойбічне — можу вбити. Хоч якась свобода — звільнення від страху.

Чоловік збліднів, ошелешено глянув на співрозмовника, і щосили трясе головою.

- Ні, ні. Не треба. Я згоден. Все зроблю.

Дід важко зітхнув, киває.

- Добре. Ходімо.

Андронік подав руку і ставить чабана на ноги. Потім дід хапає кантар і залізний ніж, та неквапом іде у хлів. Чоловік слухняно слідує за ним. Колишній сонцехід шепоче:

- Розплатимося. Кров з молоком.

Вони минають межу освітлення з каміну і Сурена бере провідника за плащ. Так вони проходять стурбованих тварин і наближаються до підвищення у підлозі. Чабану страшно глядіти на ідоли-стовпи, ще дужчий страх навіює діра в землі. Тим часом дід ставить ногу на камені біля колодязя і простягає руку.

- Підходь.

Сурена трясеться, не може дихати від страху. Він обертає задубілу шию і дивиться на вогнище. Потім утікач мружиться і шепоче:

- Сонце — моє світло й спасіння: кого я маю боятися?

Чоловік розкриває очі, і зустрічається поглядом з віддзеркаленням у величезних очах. Він чує мукання і застигає. Андронік тим часом стоїть одною ногою знизу, іншою вище, тягне руку пастуху і балансує тілом.

Сурена чухає незримі, проте незабутні червоні татуювання. Він зриває з шиї круглу вирізьблену кістку, і штовхає сліпого. Дід упав. Тварини хвилюються і верещать. Чоловік розштовхує скотину, і з холодом на шиї, навпомацки повзе крізь хлів. Вже на освітленій частині хатини він стає на обидві, і намагається побігти, але ліва нога розривається болем у гомілці і німіє. Він упав.

Чабан чує й відчуває рух позаду, утікає як тварина. Він повзе навкарачки, сліпне від болю й страху, а подумки звертається до сонячної Волі. Сурена благає про звільнення і порятунок, але отримує прозріння — долоня поринає у обнесене кострище і впинається у головешку. Гострий спалах проноситься по тілу і розліплює пастуху очі, а тіло мимоволі утікає, навіть стає на ноги. З-за спини лунає:

- Дурень, що ти робиш?

Чоловік кидається до стіни і стягує барду. Зброя холодна і дуже важка. Долоня і гомілка пульсують чистим, незатьмареним стражданням.

Утікач натужно виставляє сокиру лезом перед собою. Він переміщується маленькими кроками, і тулиться спиною до дверей.

- Вибач, діду. Без бою я не здамся.

Тварини стихли. У дальньому кінці приміщення зародився і нарощується шум. Згущуються тіні, наближається щось велике. Грянув грім.

- Ні! Не підходь! Уб'ю! Я тебе зарубаю!

З-за дверей крикнув журавель. Сплетіння тіней тане у присутності вогню, на світло виринає постать діда. Андронік мовить:

- Аве Мітра. Знай — мені шкода.

Могутня постать чіпляється руками у бронзовий казан, і виливає зміст посудини у вогнище. Вогонь шипить, плюється. Стало темно.

- Що? Не підходь!

Чутно кроки на даху. Хтось чхнув. Лунає грім. Численні нігті шкрябають каміння димоходу.