Завіт Сельванса

Дід схиляється над вогнищем, черпає юшку мискою, і вручає Сурені з дерев'яною ложкою. Пастух тулиться до гірки хмизу, потім пересідає на край лави, подалі від вогню. Мужик вдумливо перебирає вміст посудини і підбирає слова. Він вдихає пару варива, облизується, і закриває очі.

- Все почалося учора вдень. Я повертав вівець після довгого випасу отари.

- Шкода. Ти пропустив свята селян. Осінні і весільні.

Голос Андроніка лунає неочікувано низько, чабан гойднувся — ледь не звалився з лави. Він озирається, і бачить, як сліпий моститься на підлозі з недоплетеним кошиком в руках. Мужик тихо відповідає:

- Не новина.

Господар не відривається від справи, і питає схожим тоном:

- Тоді чому?

Сурена втуплюється у тарілку.

- Мене не кликали.

- Не кликали нікого. Запрошені усі.

Мужик відвертається, глядить на поділений між світлом і темрявою хлів.

- А якби мені були не раді?

Андронік відсторонив плетіння, і завмирає. Він питає:

- Від чого?

Тремтіння в руках передається посудині, і пастух її відкладає. Він стискає ложку, і цідить крізь зуби:

- Хто зна.

Дід киває.

- І не дізнаєшся. Поки не сходиш.

Сурена гатить п'ятою у землю.

- Ти хочеш послухати мою історію, чи життю учити?

Андронік нерозбірливо мугикнув і повертається до кошика — переплітає хиткі лози у стійкі ряди. Мужик трохи заспокоївся і підкріпився. Гаряча юшка обпікає рота і розм'якшує, розв'язує язик.

- Так от. Неподалік Лугбріги від отари відбилася голова.

Сурена зиркає на співрозмовника, очікує нових питань. Той далі плете кошик. Чабан продовжує:

- Лишив собаку насторожі. Сам кинувся наздогін.

Мужик прищулюється і хапає повітря долонею.

- Швидко нагнав. А от спіймати — зовсім інша справа. Занадто перелякана і юрка.

Дід усміхається і розгладжує бороду.

- Знайомо.

Сурена хмуриться. Чоловік упирається поглядом у стіни й двері, але думкою мандрує набагато далі.

- Не помітив, як опинилися на межі старого лісу. Вівця углиб, а я у неї на хвості.

Андронік відсовує завершене творіння і повертає обличчя у до дверей. Його звертання ніжне, ледь не співчутливе:

- Священний ліс. Сюди заборонили вхід.

- Мені байдужі забобони автохтонів!

Чабан це гаркнув і підскочив, аж дрижить. Дід спирається на руки, хилиться уперед, і тихо питає:

- Чий був наказ?

Мужик скривився й відвернувся.

- Нехай, заборону постановили бюрократи. Але тільки для того, щоб заспокоїти клятих дикунів! Не кидати ж вівцю напризволяще.

Гість важко дихає, готовий захищатися. Дід мовчки кивнув. Андронік підводиться і чалапає до різнобарвних зв'язок сушених трав під стелею. Господар водить трипалою рукою по рядах і відбирає тонкі зелено-жовті гілочки. Сурена спостерігає за цим, потім вертається на лаву. Він кладе лікті на стегна, підпирає голову складеними пальцями, і продовжує оповідь:

- Ото ж. Я упіймав її за невеликим полем маку, посеред старих і розмальованих дерев. Коли шукали шлях назад, почув гудіння.

Андронік завмер. Сурена прикусив губу і відвернувся.

- Я причаївся і насторожився. Вгледів дикий вулик у дуплі сосни.

Дід закидає трави у гранітну ступку, і розмірено довбить товкачем.

- Маєш чудові очі. Розгледів невеликий отвір, посеред соснової гряди. Щось помогло?

Чабан кривиться і здригається, чи-то від ударів сліпого, чи-то від його слів. Не знає й сам. Мужик спішно виправдовується:

- Ну може там й були якісь ганчірки. Але трухляві і вицвілі. Якщо то й борть, її ніхто роками не збирав.

Пастух підскочив. Він вирячився на діда так, ніби готовий відбивати напад. Андронік киває. Сурена змушує себе дихати повільніше, потім продовжує:

- Мене помітили. Кричали і гналися. Ледь утекли.

Господар йде у затемнену частину хати і виносить керамічний келих з двома вушками, узором схожий на пику п'яниці. Дід висипає у цю високу посудину подрібнені трави. Після цього він відповідає:

- То утекли. Щастить. Що далі?

Пастух притискає долоні до стегон.

- Повернувся до Лугбіри. Вручив тварин господарям, повечеряли разом. Отримав плату і рушив відпочивати до хати Меліси. Світла їй пам'ять.

Дід обернувся до співрозмовника і мовчить. Сурена відчуває свербіж у щелепах і вагу на плечах. Він заламує руки і притоптує на місці. Пастух жмуриться, набирає повні груди повітря, і розповідає:

- Я прокинувся уночі. Лежав у темряві, голодний. Слухав дощ. Нав'язливі спогади ще дужче ятрили мій живіт. Пориви тіла і думки були нестерпні, кидалися збоку у бік, і поступово зводилися до того гаю. До поганських заборон, жаги до меду, і мерзотних знаків, вкарбованих глибоко на корі сосни.

Гість переміщується у вільніший простір, стає між вогнищем і дверима. Він дивиться під ноги і маленькими кроками витоптує коло на солом'яному укритті.

- Страшно було. Пізніше охопила злість і непокора. Взяв смолоскип, пішов. Знайшов сосну, задерся вгору. Повідганяв заспаних бджіл, і зжер увесь той бісів мед.

Останні слова пастух промовив гучно, з викликом у тоні. На те старий дістав з полиці піфос розміром з кулак, і відкупорив воскову пробку. Ніздрі чоловіка лоскоте солодкий аромат. Сліпий питає:

- Гарна страва?

Сурена завмер з відкритим ротом, спантеличений питанням. Він роздивляється співрозмовника і повільно гладить стегна, потім зізнається:

- Не куштував смачніше.

Андронік переливає увесь зміст піфосу у вухатий келих. Гість тим часом примостився на край лави і щулиться від яскравого вогню. Сурена вдивляється у плавкий танок вогню і відпускає думки. Чоловік здригається від питання:

- Що потім?

Пастух закляк. Він глядить на три дірки під стелею, і ще дужче лякається, бо не знаходить там джерело нещодавньої паніки. Сурена переводить погляд на клуби диму під закопченою стелею, і шукає спокій у їх повільному й м'якому русі.

- Вітер доносив музику і пісні із глибини лісу. У кронах блимали вогні численних ватр. Стало цікаво. Дуже. Я й підкрався.

Тіло мужика, зігріте і насичене, раптово піддається втомі. Його думки стають плавкими і стеляться ліниво, наче дим. Сурена поринає у спогади і уявляє святкування детально, ніби повернувся.

- Пам'ятаю нестримні танці й хороводи. Ходу зі смолоскипами, ритуальні співи, і вино. Людей оголених, і вбраних у маски та химерний одяг. Мужиків й дівчат у образі тварин і демонів. Або ж то нелюди прикидалися людьми.

- Тіаз такий. Там і чорта зустрінеш.

Коментар сонцепоклонника скреготить і відганяє затишну сонливість. Пастух обертається до діда. Андронік ллє у кантар червону рідину, від якої смердить кислотою і бродінням.

- Ви там бували?

Дід відбирає з хмизу тонку тростинку, глибоко її занурює, і перемішує вміст келиха.

- Бував. Чим закінчилося?

Сурена лягає спиною на лаву, і мостить руки під потилицею. Утікач зиркає на колишнього сонцехода і відчуває вагу кістяного кола на грудях, з тим віднаходить спокій. Чабан направляє очі на стелю, а думками розчиняється у диму. Уперше за багато років його не лякає беззахисність, невідривна від замріяності. Чоловік чує свій голос тихим і чудним, наче сприймає збоку.

- Пам'ятаю, як спостерігав танок мужів високих. Позаду рогатих шоломів гойдалися коси. Легко дзвеніли огрядні лати з бронзи, коли товсті списи гатили у круглі щити. Іскри ударів сипалися разом із блискавками на громовому небі. Я бачив важкі хмари, проте на святі було приємно — ні тобі вітру, ні дощу.

Оповідач повертає голову до багаття і крізь сльози розглядає серцевину вогню. Миттєвий порив жаху тоне і розчиняється у безперервних спалахах вогнища, лишає по собі тільки спогади у до болю стиснутих кулаках.

- Мене помітили дівчата. Чіплялися. Ну я утік. Коли біг — перестрів ідола, дуже страшну подобу.

- Опиши.

Сурена кривиться і підводиться, сідає. Він зиркає у темряву і виглядає отвір, крізь який з хатини утікає дим. З такої відстані важко відрізнити димохід від тіні чи від плями, тож мужик зітхає.

- То була жінка. Великі груди, нижня частина тіла кругла, наче бочка. Підняті руки, і зрілі маки у діадемі на чолі. Древня і вбога статуя, але було у ній щось від... від матері богів.

Після останніх слів оповідач скривився. Андронік схилився над келихом і щось шепоче. Пастух чіпляється слухом:

- Усім богам - мед... Господині лабіринту - мед.

Сурена стискає кулаки, і випалює:

- Я її прокинув!

Дід грюкає келихом об стіл і випрямляється. Широкі плечі випромінюють загрозу. Пастух відсахується, і виправдовується:

- Я не хотів! То вийшло випадково!

Андронік щось промугикав і схилився. Дід витер руки і йде у заповнений тінями хлів. Сурена проводжає поглядом сірий плащ, скільки може розгледіти, потім підвищує голос.

- За мною погналися. З десяток хлопців і дівчат, але потилицею я відчував інакшу, дуже страшну присутність. Незриме щось стиснуло моє нутро, і не відпускає — майже довело до сказу.

Чоловік марно намагається роздивитися Андроніка, потім коситься на підвішену барду. Сурена дістає кинджал і порсається у хмизі. Він підбирає і обстругує соснову гілку довжиною з лікоть, занурює у вогонь і виставляє перед собою, ніби меч. Пастух робить кілька кроків до темряви, але його зброя несе більше загрози, ніж захисту — тростина шипить і плюється іскрами на солому. Чоловік спішно затоптує маленькі вогники, і озброюється вербовою лозою, яку верхівкою занурив у смолу. Вже з нею мужик вірніше відганяє тіні і просувається до хліву. Оповідь він про всяк не зупиняє:

- Я тікав наче тварина. Без думок, без надії. Дивом згадав розповідь Меліси, і шукав звучання дзвоників та арф. Знайшов.

Смолоскип шкрябає стелю світлом і підсвічує чималий отвір, крізь який течії диму закручуються у водоверть та витікають на непроглядні дубові крони. Пастух задивляється на сплетене з тіней і чаду коло, і уявляє закільцьованого змія. Сурена здригається, коли йому кладуть руку на плече. Він поривається відсахнутися, але не може вирватися. Над правим вухом гарчить Андронік:

- Ти вже поїв. Нагрівся. Досі дрижиш. Чого боїшся?

Сурена відвертається від діда, і зустрічається поглядом з коровою. Таких пастух ще не бачив — тварина вища за мужика, відгодована до лоску, і сліпуче-біла. Вона мовчки спостерігає за людьми і щось жує. Біля ніг худоби сплять пара свиней, чорна коза, і троє світлих козенят. Пастух помічає, що шар витоптаної соломи тягнеться недовго. Далі вистелена акуратна жовта смуга, за якою підлога сіріє і починає підйом у непроглядну тінь. Тіло і голос мужика дрижать, коли він шепоче:

- Я ж казав, за мною гнався демон, злісний дух. Досі відчуваю його наближення, його присутність. Кігтисту лапу на горлянці.

Пастух щосили тягне палицю до таємничої межі. Чорна завіса відступає з під ніг, утікає переважно у кути між стінами і на похилу стелю. Посеред невеликого підвищення підлоги чорніє широка діра, обкладена брилами як колодязь, і оточена чотирма стовпами. Сурена приглядається до балок, які підпирають стріху, і розбирає різьбу рук та обличь. Чоловік силкується нахилитися ближче, але дід тягне назад.

- Звучить серйозно. Ну ходімо.

- Куди?

Сурена завмер і вирячився на Андроніка. Дід запалює лампадку на палиці, робить освітлення більш помаранчевим й м'яким.

- Надвір. Шукати демона.

- Для чого?

Пастух помічає рух мутних тіней та чогось твердого на стіні, і з переляку прибиває павука. Сліпий хлопає чоловіка по плечу.

- Для прощення.