Завіт Сельванса

Двері скриплять, Сурена здригається. Двері штовхаються і зачиняються. Мужик тоне у густій непроглядності, він озирається і задихається. Повітря в хатині тепле й важке — смердить болотом, травами і тваринами. Бурштинове сяйво сочиться медом зі стільникових отворів. Сяйво дряпає стіни мазанки дрижливими цятками, наче довгими кігтями. Промені лампадки занадто рідкі і віддалені, аби гріти чи приносити ясність. Вони розсіяно холодять душу — наділяють жахаючою повнотою крихітні відблиски незвіданого.

- Про всяк.

Дерево стукотить об деревину, Андронік перекриває вихід на засув. Чабан напружився і суне руку за пояс, до ножа. Топтання діда стишується, а ще через мить він ніби зник. Утікач наодинці з похмурими роздумами.

Дрижання лампадки підселило нудоту в шлунок мужика, тож він вертить зіницями увсебіч — шукає менш рухомої розради. Таки знаходить — три невеличкі круглі отвори під стріхою, повз які очі добираються до нечисленних зорь на захмареному полотні. Позбавлений вибору і оточений темрявою, Сурена шукає порятунок у втечі душею на зірки, зовсім як у дитинстві. Вівчар радо прибігає до знайомої розради, от тільки у середній дірці його турбує щось.

Мужик дрижить від усвідомлення, що білизну світил затьмарюють здебільшого не хмари, а дещо інше — структуроване й близьке. Перепона тріпається від протягу, а груди чабана від усвідомлення, доповненого силуетом восьми мохнатих ліній навколо огрядного овалу. Сурена здригається, спотикається у темряві, і гулко ударяється об перетягнуті шкурами дошки — непоказні, але масивні двері.

Мужик упав набік, пересунувся на дупу, і спирається спиною на вихід. Щось м'яко й швидко ляпає об камені неподалік. Водночас вуха пастуха доносять, що у дальньому кутку хатини зароджується непоодинокий рух. Чабан зажмурився, накриває потилицю руками і тисне обличчя до колін. Знайомо. Сурена почувається хлопчиком у очікуванні побиття, і неусвідомлено скавчить:

- Богиня...

Щойно мужик себе почув, зчіплює щелепи, і що є сили б'є кулаком у земну твердь, припорошену жменями збитої соломи. Сурена відчуває біль, поруч з яким нав'язливо крокує задоволення, а вже за ними мчить табун думок, підкованих ненавистю і загнузданих огидою до себе. У віддаленій частині хати щось неспокійно дихає і шурхотить. Неподалік буяють подуви.

- Нарешті. Ти підходь, сідай.

Жарина тліє над підлогою, навколо неї блимають надуті щоки і кудлата борода. Вогник трясеться, прогинається і кріпне під натиском повітря, повільно жиріє і розповзається ушир. Світлішає. Вже видно силует Андроніка, що порається біля обнесеного цеглою кострища, а решта жовтизни всмоктується у днище бронзового казана. Вогнище сповнюється сили, грайливо лиже стіни язиками світла і шипить. Повітря насичується димом. Сліпець обтрушує долоні і робить крок назустріч, кладе руку на лаву між собою й пастухом. Там складені сухі штани й сорочка.

- Сюди.

Сурена радо пориває з холодом двері і землі. Він обіймає плечі, ледь просувається вперед, і завмирає. Мужик уперся поглядом у протилежну, ближчу до кострища стіну. Чабана утримує масивна сокира, що гордо висить над гіркою дров. Сліпий служитель сонця тужиться і відсовує бронзовий казан з вогню, підміняє невеликим глеком.

- Оце так барда. Довжиною майже з мене. Ваша?

Андронік хитає головою і маленькими кроками прямує у віддалену частину мазанки, поринає в тьму. Його ледь чутно:

- Товариша.

Пастух наблизився до лави і узяв одяг, але не сідає. Питає:

- Сильний мабуть. Він тут?

- Ні. Заходить рідко.

Андронік повертається з мідним підносом і казанком. Дід вручає пастуху важку пластину, і знімає глек з вогню.

- Метал полірував. Вода зігріта. Мийся.

Сурена глядить на зелену матову поверхню і відкладає мідну тацю. Мужик тре тіло з поспіхом. Він іноді затримується поглядом на узорах чорних татуювань, а коли помічає під ними вицвілі сліди червоних малюнків — кривиться і прикриває. Потім утікач вдягається, обходить вогнище і моститься на дрова.

- Я змерз. Тут ближче до вогню.

Дід киває. Пастух оглядається. По ліву руку звалені недоплетені кошики і вербові лози, а справа під стелею звисають вимочені й висушені пучки льону та недокручені мотузки. Біля багаття видно горщик зі смолою. У дальній частині мазанки відблискують великі овали.

- Тоді хто тут? Хто голосує?

- Я. Ти. Корова. Пара свиней. Коза і козенята.

- І все?

Дід киває. Андронік мовчки розправляє сірий плащ і гладить сіру бороду, а невдовзі велить:

- Розповідай.

Чабан показово тре плечі.

- Досі холодно, аж зуби скачуть. Мені би відігрітися спочатку...

- Добре. Коли востаннє їв?

- Учора.

Сурена кривиться. Він береться пальцями за кістяний амулет, і цідить крізь зуби:

- Точніше сьогодні уночі.

- Голодний?

Пастух кладе долоню на буркотіння шлунку.

- Так. Хоча не певен, що у горлянку щось залізе.

Дід усміхнувся.

- Юшка влізе.

Андронік ставить над вогнем залізний казанок з водою. Дід кружляє обабіч посудини, обережно нащупує і підкидує всередину поживу: по тарілці проса й ячменю, келих гороху і розчавлену пальцями цибулину, знімає з-під стріхи і рве у юшку жменю селери й щавлю, а приправляє дрібкою солі та чаркою оливи. Сурена облизнувся, і питає:

- Без м'яса?

- Не поглинаю.

- Нащо тоді худоба?

- Задля молока. Свині прибилися.

Сурена зиркає на діда, і тиснеться спиною ближче до стіни.

- От воно що.

Андронік присідає навкарачки, дослухується до вогню і неквапом підкидає дров. Пастух роздивляється скалічені руки діда, а потім веде погляд до голови, наполовину зануреної у гриву і пов'язку. Мужик набирається сміливості, і бубонить:

- А як давно? Звідки ви знаєте бабусю?

Андронік завмирає і збирається з думками. Невдовзі він відповідає:

- Двадцять сім зим. Бився у горах. Чекала засідка.

Сліпий господар крокує у темряву і вертається з глеком молока.

- Братів убили. Вижив один. Кістки поламані. Обличчя вщент.

- Тому ви так говорите?

Андронік розливає рідину у дві неглибокі глиняні посудини, і одну вручає мужику.

- Ні. Обітниця мовчання. Довга.

- А ваші очі?

Старий відливає вершечок з чаші у кострище, і шепче щось водночас із вогнем. Пастух скривився. Сурена заливає напій у горлянку, вкриває жирним й теплим молоком.

- Праве утратив молодим. Гарячим був.

Борода старого розповзається до вух. Він випиває решту залпом. Відригнув.

- Відомий сонцелюб — Андронік одноокий. Гроза єретиків.

Корова гучно пускає гази, і її весело наслідує сліпець. Потім дід направляє голову до пастуха з винуватим видом, поправляє туніку кольору крові, і відходить. Сурена перепитує:

- Тобто ви бачили Мелісу?

Колишній сонцехід гладить боки руками, потім складає їх на грудях, а ще через мить ховає за спиною і випрямляється.

- Так. Її красу, і доброту. Коли знайшла — не міг поворухнутися. Навіть розкрити рота.

Андронік мацає маківку і щелепу.

- Насилу утягла. Доглядала місяцями. Годувала медом, впереміш з молоком.

Пастух привстає і не відриває погляду від пов'язки на обличчі.

- А ліве око?

- Вирвали. Дванадцять зим тому.

Сурена відскочив. Він ступає на дрова і притуляється потилицею до заспокійливого холоду сокири.

- Не вірю!

Чабан хапнув повітря ротом і відводить очі.

- Вибачте. Ви просто...

Дід кивнув.

- Розумію.

Мужик роздивляється складені дрова, розкладений у ніг і на поличках крам, а останнім об'єктом уваги стає натертий дочиста стіл. У хатині панує порядок, якщо не рахувати брудні розводи на стінах і підлозі.

- Як ви пораєтеся по господарству?

- Навпомацки. Допомагає гострий слух, і нюх.

Андронік сидить навпочіпки і підкладає дров. Чабан коситься направо.

- А мотузки?

- Так само. Відомі монастирі безоких?

Сурена складає руки на грудях і переступає з ноги на ногу, тріщить маленькими гілками.

- Байки. Змалку сліпі не можуть ткати найкращі у Візантії сукна. Вони же їх не бачать!

- Пальці чують крій, до нитки. Язик смакує якість. Ніс розбирає вміст, і свіжість фарб.

Пастух трясе головою і маше руками. Аромат юшки розповзається у повітрі і ще більше дратує мужика.

- А стелю як ремонтувати? А город?

- Навідують помічники, кожну пору року.

Сурена зчіплює зуби і оглядається на сокиру. Він повертається півбоком до огрядної зброї, і про всяк кладе ліву руку на кинджал.

- А надворі? Я бачив як ти з боку в бік стрибав.

- Давно тут. Пам'ятаю кожний виступ.

Дід приносить у жертву багаттю більше дров, і штурхає підношення палицею. Вогонь шипить і розростається, заливає світлом вже половину прямокутного приміщення. Мужик пригадує, що дальнім кінцем хатина занурюється у курган. Від цієї думки дрижать руки і ноги.

- І удари дикунів?

- Ні. Їх я чув.

Чоловік стискає кулаки.

- Брехня! Не бачив, щоб сліпий так рухався, так бився!

Юшка починає кипіти. Андронік перемішав вміст і накриває казан кришкою. Він обертає обличчя до співрозмовника.

- Чорноризцем був. Нас направляв Отець, святий. Сліпий з дитинства. Він рухався упевнено. Думав швидко. Надавав нам сил.

Вуста старого сіпнулися у спробі виразити щось — чи-то усмішку, чи-то гримасу болю.

- Коли осліп — я знав, куди іти.

Пастух прищулив очі і киває.

- От воно що.

Сліпець підводиться. Силует Андроніка нависає над пастухом горою, і відкидає тінь на третину хати. Сурена вмить розгубив бажання сперечатися.

- Ти зігрівся?

Мужик сідає на зад і охоплює коліна. Він дивиться на господаря з-під лоба, і бурмоче:

- Не впевнений. Мабуть.

- Тоді розповідай.