І глухне канонада

Болото тягне чоботи на дно,

Січе осколок, лається вся рота.

Бліндаж без покриття живе давно,

Там суміш — із заліза, крові й поту.

Порожні гільзи сипляться до ніг.

Навколо берці в жирному мазуті.

І раптом з пітьми погляд — іскри крик

у цій заляканій, залізній люті.

Рука спіткнулась на сухій щоці.

Вона стирає бруд і кров з обличчя,

Мов біле світло у нічній ріці.

Світ занімів — замкнулося сторіччя.

Вони затиснуті в болотистий окоп.

Немає слів вигадливих. Лиш порох.

В його зіницях — дикий автостоп,

В її очах лише мовчазний сполох.

Він чує її подих через дим.

І бачить її шкіру в проріз маски,

Вона у мить для нього стала — всім,

Немає тут ні щастя, ані казки.

Взяв її руку. У долонях стис.

Вони не клялись — глухне канонада.

І прихилилася, і погляд вниз —

Затихло все… У серці — серенада…

29 червня 2026 р.